Міжнародна конференція
“ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР”

Львів 20-21 березня 2003 р.

Світлана МІТРЯЄВА
Старший консультант відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень Президента України

Територіальні питання та етнічні чинники в процесі другої хвилі розширення НАТО: регіональний вимір

Україна та країни ЦСЄ в системі координат другої хвилі розширення НАТО. Питання інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур, є безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як “опору і генератор стабільності і безпеки в Європі”. В ній вбачають “стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем”, “унікального стратегічного партнера Європейського Союзу” і “особливого партнера НАТО”.

Відносини України і Північноатлантичного Альянсу не є лише складовою концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію до євроатлантичного простору мають спиратись на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характеру відносин з Росією.1

Сусідство з новими членами НАТО та аплікантами до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції до європейських структур безпеки. Прагматичність цих цілей дає підстави сподіватись на їх широку підтримку в Україні різними політичними силами – від лівоцентристських до правих та націоналістичних – і поступове утвердження раціонального сприйняття Альянсу найширшими верствами населення.2

Вступ до НАТО західних сусідів України, який став закономірним результатом геополітичних змін на континенті, робить відносини з цією організацією ще важливішими не лише в межах західного вектора української зовнішньої політики, а й у масштабі субрегіональних відносин. Останніми роками відбулась якісна еволюція фундаментальних засад організації суспільства та зовнішньополітичних орієнтацій країн Центральної і Східної Європи, настійливих ініціаторів розширення Північноатлантичного Альянсу.3

Суть передумов просування Альянсу на Схід – повернення країн регіону до природного суспільного та міжнародного стану і зближення на цій основі ціннісних і геополітичних орієнтацій, зокрема уявлень про зміст і параметри безпеки у просторі на захід від СНД.4

Водночас йдеться про готовність НАТО до більш універсальної ролі та гнучкішої політики: розширення Альянсу вірогідно стає одним з основних проявів його еволюції декларованої кілька років тому.5 Розширення НАТО реально має не тільки військово-політичне значення, природний інтерес інтегрування містить і вагоміші складові – економічно- та культурно-цивілізаційну.

Розширення НАТО на Схід, відповідно до умов вступу, має сприяти розв’язанню конфліктів і спорів, усуненню територіальних претензій до сусідів, зміцненню цивільного контролю над збройними силами, дотриманню прав національних меншин і прав людини, демократичного розвитку. Дотримання цих вимог країнами ЦСЄ – новими претендентами на членство – сприятиме зміцненню безпеки на західних кордонах України і створить додаткові стимули для внутрішніх перетворень у країні.

Відмінність ситуації і позиції України у цьому питанні від ситуації і позиції інших держав СНД полягає передусім у тому, що на її західних кордонах розташовані майбутні члени НАТО, на східних кордонах – Росія, позиція якої стосовно розширення Альянсу відрізняється від позиції держав ЦСЄ, включаючи Україну.

Зазначимо, що політичні процеси в країнах Європи і всього світу характеризуються зростанням значущості регіонального фактору. При цьому саме поняття “регіон” ускладнюється і являє собою не тільки географічне, етнічне або конфесійне утворення. Він може одночасно виступати як зона стабільності або зона дестабілізації, і саме це буде, певно, визначати глобальний політичний устрій. Важливим є насамперед те, що саме політична воля лідерів країн, які представляють той чи інший регіон, перетворює його у саме таку одиницю.

В той же час існують регіони, – і історії відомо чимало прикладів, – де ні державні, ні етнічні, ні конфесійні чинники не є з’єднувальним фактором, а взаємні претензії виникають і посилюються всупереч будь-якій логіці.

Регіон ЦСЄ (включаючи країни Карпатського Єврорегіону) експерти відносять до такого, який розвивається у бік стабільності. Сьогодні він перетворюється із історико-географічної метафори в геополітичне поняття. Маючи з одного боку регіон “Європейський Союз” а з другого, – регіон “Співдружність Незалежних Держав” (колишній СРСР), Центральноєвропейський регіон все чіткіше набуває рис геополітичного утворення, в якому простежуються тенденції до формування рис нової регіональної ідентичності, якщо під нею розуміти насамперед той чи інший рівень усвідомлення своєї приналежності до певної спільноти з усіма народами і державами, які її складають, і співпадіння (тотожності) основних цілей, які переслідують ці народи і держави.6

Глибоке усвідомлення центральноєвропейськими народами, їх політичною і науковою елітою своєї регіональної ідентичності, на думку деяких експертів, може відіграти більш суттєву роль у локалізації тут етнонаціональних та інших конфліктів.

Територіальні питання. На зламі тисячоліть вимальовується кілька важливих сценаріїв трансформації світового порядку, які в перспективі спроможні змінити усталені ролі національних держав та, зокрема, їх кордонів. Більше того, проблематика кордонів, яка чи не завжди була нервовим вузлом міждержавних взаємин, але при цьому залишалася однією із найбільш консервативних складових в арсеналі проблем національної безпеки, цілком здатна перетворитись на царину новаторства для подальших перетворень і оптимізації націє-державних проектів в тому числі і в умовах другої хвилі розширення НАТО. Але при цьому, розрізнення етнічних меж та державного кордону може мати політичні висновки7. Одним із важливих факторів, що є найсуттєвішим чинником нестабільності, є наявність територіальних претензій та реанімація питань кордонів.

Україна зберегла радянський спадок територій і кордонів у недоторканому вигляді. І в контексті другої хвилі розширення НАТО, для неї, найважливішим є недопущення будь-яких територіальних претензій, від кого б вони не надходили, недопущення відтворення ліній поділу чи “сфер впливу” у євроатлантичному просторі. Кордони держави Україна є єдино достовірними межами “українських земель”, всілякі ж інші критерії визначення її кордонів, є спекулятивними і тому аналітично недостовірними та політично неприйнятними.

Зазначимо, що країни НАТО Польща та Угорщина та аплікант до Альянсу Словаччина відмовилися (принаймні на офіційному рівні) від територіальних претензій до України, тобто визнають status quo наявних кордонів. Непрості відносини складаються між Румунією та Україною.8 Румунія, яку румунські політики нерідко називають “островом стабільності” на Балканах, має зазначену проблему: з Югославією (кордон по Дунаю), Болгарією (делімітація морського кордону) та з Україною.

Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон визнає, що “на обмеженій дільниці українсько-румунського кордону існує певна проблема. Але це питання, на його думку, повинно вирішуватися на двосторонній основі”. Тому, судячи зі сказаного, певно, Бухарест стане членом Північноатлантичного альянсу незалежно від того, має чи не має він територіальні проблеми з Україною. І тоді це вже буде розмова країни-члена Альянсу, з країною, що лише намагається стати членом цього клубу.

З урахуванням значення Румунії як у регіоні Центральної та Східної Європи і Балкан, так і для геополітичної ситуації в Україні, а також важливості румунського вектора, вважаємо за доцільне звернути вашу увагу на наступне питання. Відомо, що з середини 90-х років Румунія практикувала надання румунського громадянства за спрощеною схемою мешканцям прикордонних територій, й зокрема, Чернівецької області України.

Крім того, стаття 5 (2) Конституції Румунії передбачає, що “не може бути позбавленим румунського громадянства той, хто отримав його за народженням”. А трактувати це положення можна як завгодно. У тому числі й таким чином: усі, хто народився в Румунії до червня 1940 року, а тепер живуть поза її кордонами, поновлюються у громадянстві автоматично.

Позаяк в Україні під визначення “колишня румунська територія” потрапляє Чернівецька область або Північна Буковина. І за цією схемою, будь-який мешканець цього регіону отримав право стати громадянином Румунії й отримати румунський паспорт. За повідомленням німецької радіостанції та інформаційного агентства “Дойче Велле”, тисячі українців прагнуть отримати румунський паспорт з метою можливості вільного пересування по континенту після вступу Румунії до ЄС. Отримання паспорту можливе лише за умови зміни громадянства.

У цьому зв’язку в українських ЗМІ було висловлено припущення9, що “Румунія спеціально вербує в своє громадянство українців, щоб зміцнити політичний вплив у регіонах, які раніше входили до її складу”. Зокрема, вказувалося, що підставою для такого припущення є заклики до подання заяв на прийняття румунського громадянства, що публікуються в регіональній пресі Чернівецької області.

Але зазначимо, що наприкінці минулого року (2002 р.) Румунія запровадила шестимісячний мораторій на спрощене отримання свого громадянства. Є підстави вважати, що це рішення було прийнято в контексті вимог, що висуваються Альянсом та ЄС до країн-аплікантів, з метою недопущення міждержавного та міжетнічного протистояння.

Принагідно варто зазначити, що саме Румунія зайняла критичну позицію щодо запровадження на території Румунії прийнятого парламентом Угорщини закону “Про угорців, які проживають у суміжних країнах”, вбачаючи в ньому не стільки соціальний, скільки політичний підтекст. Зокрема, румунська сторона зазначала, що “закон про статус угорців, які проживають за кордоном, має антиєвропейський екстериторіальний і дискримінаційний характер”.

Ми вже зауважували, що на офіційному рівні Угорщина не висуває територіальних претензій до України. Однак було б занадто легковажним не брати до уваги існування і діяльність організації “Угорський рух за перегляд кордонів” (УРПК, “Magyar Revizios Mozgalom”), створеної під егідою Угорської партії справедливості і життя (УПСЖ) на початку квітня 2000 року, напередодні 80-ї річниці підписання Тріанонської мирної угоди. Так, у документах цієї організації міститься виклик щодо “історичної несправедливості Тріанону щодо Угорщини”. Організовуються акції “з метою привернення уваги громадськості країни до несправедливостей, породжених Тріаноном”. Зокрема, оголошення про їх проведення публікуються в газетах “Magyar Forum”, “Magyar Nemzet”. Інформацію про діяльність УРПК можна знайти на сайтах: www.revizio.com, www.nennemsoha.hu.

На думку експертів Інституту стратегічних та оборонних досліджень (Будапешт), певна частина угорської політичної еліти плекає надію на те, що після наступного раунда розширення Європейського Союзу “Кордони Союзу збігатимуться з кордонами європейської цивілізації”.10 Відповідно до цього підходу, розширення ЄС є простим виправленням помилкових історічних рішень і нарешті “реорганізує” європейську цивілізацію. Частиною цієї логіки є те, що Угорщина завжди була прифронтовою державою у боротьбі проти Ісламу і Православ’я. Досить легко можна зрозуміти, що такий спосіб мислення не сприяє інтеграції України в Європу.

Таким чином, питання кордонів здається, не зовсім зникло з горизонту і в цій країні. “Плаваюче” питання кордонів у 1990-94 роках стосувалося невключення у двосторонні базові договори положень, які б виходили за рамки гельсинської формули (дозволяється зміна кордонів в мирний спосіб, але забороняються силові методи). Результати опитування громадської думки, опубліковані Відомством у справах угорців за кордоном, яке ще до недавнього часу було підпорядковано Міністерству закордонних справ, свідчать про те, що 40,3% респондентів відповіли позитивно на запитання “Чи повинен уряд Угорщини наполягати на мирній зміні кордонів в період інтеграції?”.11

Тут проблема не у результатах (на думку експертів, дуже вірогідно, що наведені дані не є коректними), а у самому запитанні, незалежно від відповіді, тому що воно вказує на те, що певні посадові особи в МЗС усе ще займаються питаннями кордонів. Більш ніж очевидно, що підтримання цього питання, на думку експертів Інституту стратегічних та оборонних досліджень (Будапешт), “не тільки не йде на користь інтеграції будь-якої сусідньої країни (України також), а й дуже серйозно шкодить цій справі”12.

Етнічний чинник. З питаннями кордонів щільно пов’язані етнічні чинники та ризики національних конфліктів. Ця проблема досить широка і складна, і ми не ставимо своїм завданням всебічне її висвітлення, наразі звернемо увагу лише на деякі її аспекти.

Громадськість країн Заходу в цілому, і особливо ліберальна інтелігенція, занепокоєні зростанням значущості національної і етнічної політики, а також спалахом етнічних конфліктів у посткомуністичних країнах. Однією з реакцій західної громадськості на подібний розвиток подій стало відмежування від націоналістичних цінностей, позицій і практики як прояву відсталості і нецивілізованості.

Але є й інша реакція – відродження націоналізму і етнічних рухів, що свідчить: на сучасному етапі процес національної самоідентифікації триває. Більше того, національна самоідентифікація розглядається як стрижень суті політичного життя, що притаманне як минулому, так і сучасному, і Заходу, і Сходу.

Однак слід зауважити, що радикально-сепаратистські тенденції присутні у меншості європейських регіонів. Центральні уряди, політичні сили, громадські рухи шукають шляхи вирішення проблем, що породжуються регіональною самобутністю, у руслі громадянського суспільства. “Самий регіоналізм в Європі набуває вже не поверхового історично-релігійного, а глибинного наповнення, суттю якого є рівень регіонального розвитку і співвідношення потреб і ресурсів окремих регіонів при вирішенні соціально-економічних проблем.”13

Перенесення акценту на етнічні і релігійні протиріччя призводить до того, що деякі експерти доводять потенційну інтенсивність конфліктів до рівня зіткнення цивілізацій в той час, як інші пророкують розпад націй. В обох випадках, з нашої точки зору, присутні деякі перебільшення.

Звернення до геополітики у трактуванні “малих проблем” України виправдане, оскільки вісь конфлікту “Північ-Південь” (яка нині замінила вісь “Захід-Схід” часів “холодної війни”) проводиться експертами по західному кордону України з Центральною Європою. Ми опинилися на “Півдні”, а країни Західної і Центральної Європи – на “Півночі”.

Як відомо, кордон між Західною та Східною Європою проводять за різними критеріями:

· традиційно геополітичними – між колишніми соціалістичними країнами та іншими країнами світу;

· культурно-географічними – між західними і східно-християнськими країнами.

Але які б критерії ми не використовували, питома вага населення національних меншин в ареалах населення трьох головних частин Європи (Захід, Схід, колишній СРСР) складає від 10% до 15%: трохи менше в Західній Європі, трохи більше у колишньому СРСР. Унікальним винятком є колишня Югославія, де на “ареальні” меншини припадало 36,5% населення.

Зауважимо, що найбільші етнічні ареали за чисельністю нетитульних народів знаходяться в Україні. Так, середня чисельність національної меншини, яка має свій етнічний ареал, – 1,368 млн. чоловік, або майже втричі більша, ніж в Росії. Абсолютна чисельність “ареальних” національних меншин в Україні також не на багато поступається російській (відповідно 13,7 млн. та 15,8 млн.). Таким чином, національні меншини у Росії – більш розпорошені та малочисельні, а отже, у певному розумінні Україна – більш багатоетнічна країна, ніж Росія,14 і потенційно більш конфліктна.

На думку деяких українських експертів15, доля національної інтеграції залежатиме від здатності етнорегіонів досягти компромісу насамперед з питання про геостратегічну орієнтацію країни. Практика отримання подвійної вигоди від співробітництва як із Заходом, так і з Росією з одного боку здатна примирити протилежні орієнтації.

Україна, західні області якої входять до складу міжнародної асоціації Карпатський Єврорегіон, в рамках якого співпрацюють прикордонні території п’яти європейських країн, і які також мають високий рівень поліетнічності населення, включена в процес етнізації суспільно-політичного життя і міждержавних відносин країн ЦСЄ, особливо сьогодні, коли майже кожна із держав має стійкий легітимний інтерес до своїх етносів, які є меншинами в сусідніх державах.

Вище ми наводили приклад ситуації, що склалася у Чернівецькій області України в зв’язку з практикою спрощеного отримання громадянства Румунії жителями цього регіону, які ідентифікують себе румунами.

У Закарпатті, де компактно проживає угорська нацменшина України, за даними Генерального консульства Угорської Республіки у Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях станом на вересень минулого року, подано понад 100 000 заяв на отримання Посвідчень закордонного угорця, видано – 30 тисяч посвідчень. Ця процедура відбувається згідно із Законом Угорської Республіки № LXII 2001 року про угорців, які проживають у сусідніх країнах.16

Як відноситися до цього Україні?

Наразі коментувати наведену аналогію складно. Вона потребує докладного вивчення і всебічного аналізу з точки зору потенційних викликів для України, яка на нашу думку, до цього ще не готова. Певно, що з наближенням до Європи, де вже існує вільне переміщення “людей, товарів, капіталів, послуг”, це буде сприйматися абсолютно нормально. Певно, закон про закордонного українця, який наразі обговорюється у Верховній Раді України, надасть можливість і всім українцям вільно почувати себе в Європі.

Однак, слід брати до уваги, що за певних зовнішніх умов, не саме ця, але подібні проблеми, здатні перерости у потенційні внутрішні загрози, тим більше тоді, коли в державі остаточно не сформована модель суспільних трансформацій і не завершено процес консолідації нації.17

Державно-територіальний устрій країн Центрально-Східної Європи (Карпатського Єврорегіону включно) свідчить про високий рівень поліетнічності його населення, особливо в прикордонних регіонах, що є наслідком частих державних переділів, створення штучних кордонів, міграцій населення, тобто соціо-економічних та передусім політичних змін. Історичний досвід свідчить про неможливість формування виключно етнічних держав, до того ж, внаслідок численних історичних колізій, державні кордони у регіоні не збігаються повністю із територією розселення окремих націй-етносів, отже в межах кожної із держав мешкають чисельні національні меншини.

Таким чином, етнічний чинник є визначальним у міжнаціональних і міжнародних відносинах країн ЦСЕ та КЄ включно, за рахунок яких іде процес другої хвилі розширення НАТО.

Аналіз ризику національних конфліктів дозволяє виділити низку чинників, що впливають на етнополітичну ситуацію в будь-якому регіоні:

Геополітичне розташування етнічного ареалу18 відіграє одні з провідних ролей в аналізі ризику національних конфліктів. Найбільшу потенційну небезпеку конфліктів становлять етнічні ареали, що межують з територією держав, в яких даний етнос присутній або є титульним. Загроза полягає у можливості підтримки представників даної національної меншини близькою етнічною групою в сусідньому ареалі або державі. І, навпаки, розташування етнічного ареалу в глибині державної території не сприяє ініціюванню національного конфлікту.

У територіальних суперечках і претензіях використовуються найчастіше так звані історичні аргументи.19

В Україні етнічний чинник у регіонах поряд з іншими факторами має велике значення для створення соціально-політичної стабільності, особливо в прикордонних територіальних утвореннях, де зосереджена значна група національних меншин. Неврегульованість політико-правових, економічних, національно-культурних проблем подальшого розвитку етносів є підґрунтям їх невдоволеності. Вихід із такої ситуації певні спільноти намагаються знайти у створенні в тому числі і автономних утворень.20

Регіоналізм як компроміс. Цілком очевидно, що регіональна специфіка значною мірою позначатиметься на перебігові подальших євротлантичних інтеграційних процесів в Україні. В умовах другої хвилі розширення НАТО обставини вже складаються так, що в Україні найбільш активними апологетами і реалізаторами ідеї європейського вибору стануть меншини, які компактно проживають на західних кордонах України і чиї історичні батьківщини після вступу до Європейського Союзу стануть для них недоступними, в той час як значна частина російської меншини, зосереджена у східному регіоні, прагнутиме руху в євразійському напрямі. Поєднати обидва вектори можна буде тільки зміцненням міжрегіональної господарської кооперації.

Однак, наразі зовнішньополітичні ініціативи та внутрішньополітичний процес продовжують існувати в різних площинах незважаючи на проголошений євроатлантичний курс. Актуальним в цьому контексті є цитування відомого експерта James Sherr, члена британського Conflict Studies Research Center, який відзначав, що “...внутрішні зміни є не політичною умовою реалізації “європейського вибору” України, а її об’єктивною умовою”21!

З метою продовження нашого наукового дискурсу у конструктивному річищі, пропонуємо розглянути нагальні проблеми пом’якшення негативних наслідків інтенсифікації євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні в умовах другої хвилі розширення НАТО саме для України.

Наразі ще має місце незадовільна координація між центром і регіонами. І це зрозуміло, оскільки проходить складний процес суспільної трансформації молодої країни. Західні регіони України у “безпосередньому сусідстві” з країнами ЦСЄ мають переконливі приклади ефективної діяльності органів місцевого самоврядування регіонів, зокрема прикордонних, і впорядкованості їх взаємовідносин із центром.

Виникає запитання: як реагувати на це Україні?

Як один із можливих шляхів вирішення – пропонується “регіоналізм як компроміс”22, тобто, опрацювання власної моделі співпраці за прийнятною в ЄС регіональною формулою для прискорення прогресу. У цьому контексті українська експертна думка неодноразово зверталася до ідеї федералізації, але не діставала належного розвитку з огляду, і це зрозуміло, на її небезпеку для формування пріоритету нації при побудові національної держави.

Зауважимо, що регіональні проблеми завжди виступали компонентами європейської політики. Останнім часом в орбіту їх вирішення втягуються не тільки місцеві політичні еліти та центральні адміністрації, а й широкі верстви населення. Зростання впливу Ліги Півночі в Італії, масова підтримка автономістських настроїв у Шотландії, зміцнення політичних позицій каталонських націоналістів в Іспанії, залучення німецьких федеральних земель до прийняття рішень на рівні інститутів Європейського Союзу – все це явища одного порядку. Вони спираються на синтез політичної волі представників регіональних політичних еліт та підтримку широких верств населення.

Як уже зазначалося, зберігаються значні відмінності в зовнішньополітичних орієнтирах населення різних регіонів України. Жителі західних областей більше зорієнтовані на контакти з країнами ЄС, НАТО і США.

У більш загальному визначенні Західна Україна – це “генератор національних ідей”, що зорієнтовані на Європу. Та навіть самі західні території можна також чітко поділити на чотири різні регіони, які мають свої відмінності: Закарпаття, Буковина, Галичина та Волинь.23

І тому, розглядаючи регіоналізм як складову процесу на шляху євроатлантичної інтеграції України, слід пам’ятати про те, що в процесі консолідації українського суспільства, зазначені західні регіони повинні залишатися різними, але єдиними. “Єдність і сила мали б витікати з усвідомленого та толерованого розмаїття”, з делегуванням владних повноважень на місцевий, регіональний рівень і забезпеченням справжнього самоуправління й реального розподілу повноважень між різними гілками влади.24

На нашу думку, саме це забезпечило б бажану стабільність, яка є необхідною умовою приєднання до євроатлантичних структур, а також формування громадянського суспільства і поглиблення демократизації.

Одним із ефективних інструментів регіоналізму може бути розвиток транскордонного співробітництва в форматі єврорегіонів. На нашу думку, з цієї точки зору, своєчасною і актуальною є Програма розвитку єврорегіонів і утворення Міжвідомчої комісії з питань розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України (№ 587 від 29.04.02 р.). Про ефективність єврорегіональної співпраці свідчить також великий ступінь уваги, яка приділяється європейськими структурами, перш за все Європейським Союзом і Радою Європи.

Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що регіон Карпат є одним з найбільш стабільних у плані безпеки мирного співіснування в Європі, незважаючи на те, що він є “перехрестям” кордонів п’ятьох держав, для яких, - принаймні деяких з них, - є небайдужими територіальні питання та етнічні чинники. Саме тому на початку утворення Карпатського єврорегіону головним завданням була гармонізація міждержавних відносин з метою недопущення виникнення конфліктних ситуацій.

Крім виконання головної місії, перед КЄ стоїть важливе завдання євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні, – а саме, – стати своєрідним експериментальним майданчиком регіональної інтеграції в загальноєвропейське середовище.

Беручи до уваги асиметрії розвитку майбутніх “сусідніх держав” і трансформаційні кризи, що продовжуються в них, узгодженість дій між Україною і країнами-сусідами в умовах другої хвилі розширення НАТО як в рамках білатерального, так і в форматі єврорегіонального прикордонного співробітництва, становитиме основу стабільності і зміцнення субрегіональної безпеки.

Безумовно, “пом’якшення” східних кордонів в умовах другої хвилі розширення НАТО здійснилося. Ці кордони для України поки що не зовсім закриті візовим режимом. Як буде далі, залежить скоріше від нас. Повторюся: Карпатський Єврорегіон з його справжнім європейським менталітетом населення, може стати перехідним поясом, перехідною локальною зоною між державами ЦСЄ та Україною. Саме в цьому велику роль може і має відігравати регіональна еліта та громадськість Карпатського Єврорегіону.

Наразі стосунки з Угорщиною, Румунією, Польщею та Словаччиною забезпечують спокій на спільних державних кордонах. Разом із процесом формування європейської ідентичності це відповідає потенціалу і можливостям України як суверенної європейської держави, а активна роль України у розвитку діяльності Карпатського Єврорегіону зміцнюватиме її міжнародну позицію у субрегіоні ЦСЄ, сприятиме більш активному включенню до процесу творення регіональних структур європейської безпеки, який дедалі буде здійснюватися передусім з урахуванням центральносхідноєвропейського фактора.

Визначальним для орієнтації як у зовнішній так і внутрішній політиці України, на нашу думку, є врахування ідей вибору і своєчасності відповіді на запитання, яке поставило, але не вирішило митнуле століття.

1. Наскільки можлива європейська стабільність без набуття ЄС загальноконтинентальних форм та в умовах другої хвилі розширення НАТО?

2. Який ступінь політичної дестабілізації передбачено у можливому розширенні НАТО за рахунок держав, які мають асиметрії економічного розвитку?

3. Наскільки можлива внутрішня стабілізація нових незалежних держав, приміром України, чиє населення ще не визначило доцільності західноєвропейського напряму інтеграції?

На нашу думку, пошуки можуть бути вдалими, якщо вони ґрунтуються на гуманістичних засадах, але це потребує подальшого наукового дискурсу.

1 Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти. К., 2002. С.94.

2 Кульмий Д. Строительство Европы в сфере обороны.// Современная Европа, Институт Европы РАН. – 2000. – №3. С. 50.

3 Див.: Kukan E. Slovakia and its integration into the EU and NATO // Slovak foreign policy affairs. Revue for international politics, security and integration. – 2000.

4 Див.: Dergachov O. EU and NATO Expansion and the Position of Ukraine: Cicero Paper 96/2. – Maastriht, Paris: The Cicero Foundation, 1996.

5 The Alliance’s Strategic Concept. NATO: Press Release NAC-S (99) 65. – 99. 25 April.

6 Див.: Центральная Европа в поисках новой региональной идентичности. М., 2000. С.4.

7 Див.: Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2000.

8 Див. про це докладніше: Воєнна безпека України на межі тисячоліть. – К., 2000. С. 200-204.

9 Див. Призрак “украинского Косово”. – “2000”, № 48(150) - 29.11.-05.12.2002.

10 Див. лекцію Тібора Сабо, президента Відомства угорців за кордоном в період 1998-2002 років. www.htmh.hu/paneu.htm

11 www.htmh.hu/bfi0111.htm

12 Ласло Поті.- Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного ”круглого столу експертів” (м.Ужгород, 7-9 листопада 2002р.). Ужгород, 2002. С. 32-33.

13 Иванов И. Европа регионов. // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – №9. – С.8.

14 Колосов В.А., Трейвиш А.И. Этнические ареалы современной России: сравнительный анализ риска национальных конфликтов// Полис. – М. – 1996. – №6. – С.55.

15 Див. Олександр Майборода. Етнополітична ситуація в Україні: регіональний вимір.//Сприяння поширенню толерантності у полі етнічному суспільстві. Матеріали семінару. м. Ужгород, 15-16 листопада 2002 року, с. 2-12.

16 Див.: Угорщина на шляху до Шенгену: виклики для України. Матеріали міжнародного “круглого столу” експертів (м. Ужгород, 1-3 листопада 2001 р.). Ужгород, 2001, с. 165-191.

17 Див.: Національна безпека України, 1994-1996 рр.: Наук. доп. НІСД. – К.: НІСД, 1997. – С. 10.

18 Під етнічним ареалом розуміється наявність у національній меншості території, певної держави, де вона мешкає компактно і де її чисельність перевищує певний поріг (в Європі він становить зазвичай 30 – 50 тис. осіб).

19 www.revizio.com, www.nennemsoha.hu

20 О.І.Уткін. Соціально-політична стабільність у регіоні. Етнополітичні та міжконфесійні чинники. К., 1998. С.64.

21 Див. Національна безпека і оборона. 2002, № 2, с. 55

22 Андрій Кирчів. Регіоналізм як компроміс.//Український монітор, 2002, осінь, с. 78-79.

23 Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. – К., 1998.

24 Тарас Возняк. Редакційна стаття, “Ї”, № 23, 2002, с. 5.