Міжнародна конференція
“ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР”

Львів 20-21 березня 2003 р.

Микола Товт
заступник начальника відділу у справах національностей та міграції Закарпатської облдержадміністрації,
керівник територіального органу міграційної служби

Нелегальна міграція та біженці як субрегіональна проблема та шляхи її подолання

Проблема до якої хочеться привернути увагу учасників цього поважного зібрання належить до розряду дуже складних і болючих і має неабияке значення для зміцнення субрегіональної безпеки.

Нелегальна міграція є одним з проявів диференціації світу за умовами відтворення населення. Зростання чисельності населення світу відбувається переважно за рахунок бідної, менш освіченої його частини, що проживає в країнах, у яких рівень розвитку сучасних технологій, інфраструктури, культури дедалі більше відстає від високорозвинутих країн.

Цілком очевидно, що широкомасштабна імміграція іноземців, а особливо нерегульована, нелегальна, може призвести до серйозних проблем країну, що приймає, і викликати такі негативні наслідки як зростання злочинності, інфекційних захворювань, етнічні напруження та соціальні конфлікти. Нелегали і біженці – це тільки одна з декількох нових міграційних проблем, з якими довелося зіткнутися країнам Центральної та Східної Європи після падіння на початку 90-х років т. зв. “залізної завіси” і при всій своїй багатоаспектності може бути окреслена у трьох вимірах: – загальнодержавному, регіональному та міжнародному.

Дозвольте зупинитись коротко на кожному із них.

1. Нелегальна міграція і біженці є насамперед проблемою загальнодержавного значення.

Завдячуючи своєму геополітичному розташуванню, Україна за минуле десятиліття стала не тільки транзитною зоною на шляху міграційних потоків Схід – Захід, Південь – Північ, але й поступово перетворилась в країну тривалого перебування нелегалів. Звичайно, що це серйозне випробовування для держави, оскільки Україна поки що не спроможна утримувати велику кількість мігрантів: кошти, що потрібно витратити на ці цілі, призведуть у першу чергу до зменшення коштів на протидію нелегальній міграції. Україна належить до країн зі змішаними потоками нелегальних мігрантів: вона виступає як країною виїзду, постачання, так і країною прийому нелегальних мігрантів. Специфіка України полягає в тому, що з неї, переважно у пошуках заробітку, виїжджає за кордон своє населення, яке згодом перетворюється на нелегалів, та іноземці, які нелегально осіли в Україні тимчасово з метою подальшого нелегального виїзду за кордон. Крім того упродовж останніх років особливо гостро постали питання вивозу з України та транзиту через її територію жінок з метою торгівлі та сексуальної експлуатації (trafficking women).1

За даними правоохоронних органів та чисельних публікацій, плата за переправку однієї особи з країни виходу до країни призначення сягає до 30 тисяч доларів США,2 а за проїзд територією України від 3 до 5 тисяч доларів США3. При таких розцінках діяльність декількох злочинних угруповань, що організовують і контролюють нелегальну міграцію через Україну, не може бути збитковою. І надалі за межами України система перекидання нелегальних мігрантів до Західної Європи діє налагоджено, ціни на послуги залишаються відносно стабільними. Організатори нелегального переселення до високорозвинутих країн уже настільки збагатилися (світові доходи від контрабанди людьми оцінюються від 5-7 до 10-15 млрд доларів на рік), що можуть собі дозволити переправляти нелегалів у кредит.

Варто відзначити, що останнім часом Україна досягла відчутного прогресу у законодавчому врегулюванні проблеми нелегальної міграції та біженців. Йдеться насамперед про прийняття нових редакцій Законів України “Про громадянство”, “Про біженців”, Закону “Про імміграцію” та цілої низки інших законодавчих актів у сфері міграції, а у січні 2002 року Український парламент ратифікував Конвенцію ООН по захисту біженців від 1951 року.

В той же час ефективність застосування цих законів бажає залишатись кращою.

Насамперед панує різнобій в оцінках масштабів самого явища і прогнозів його розвитку. На думку одних, нічого страшного не відбувається, все, так би мовити, під контролем. Інші б’ють тривогу, оцінюючи нинішні масштаби нелегальної міграції як реальну загрозу національній безпеці. В міру свого характеру нелегальна міграція не може бути належним чином відображена в офіційній статистиці. Діапазон коливань щодо наявної кількості нелегальних мігрантів на теренах України становить від 70 до 600 тисяч осіб. Трапляються, правда, і оцінки, що в Україні нелегально проживає понад мільйон громадян інших держав. За свідченням деяких експертів, Україна сьогодні являє собою найбільшу транзитну зону в СНД, через яку проходить близько 40 іммігрантських шляхів, а показник кількості нелегалів, які осіли на території країни, перевищує загальновизнані європейські норми у 20-25 разів.4

Інші фахівці, посилаються на дані Центру збору та обміну інформацією з перетинання кордонів та міграції Євросоюзу (CIREFI) які вважають, що із п’яти основних маршрутів незаконної міграції – Балтійського, Балканського, Південноафриканського, Південноамериканського, Цетральноєвропейського, останній, до якого належить Україна, не становить великої загрози країнам Західної Європи.5

Серед багатьох аспектів нелегальної міграції, проблему біженців і шукачів притулку слід розглядати окремо.

Хоча терміни “біженці” та “нелегальні мігранти” часто застосовуються у засобах масової інформації як взаємозамінники, умовно цю категорію мігрантів можна поділити на дві групи. До першої належать суто економічні мігранти – це і дешева робоча сила, яку нелегально використовують на Заході, це і незаконне транзитне перевезення жінок з метою сексуальної експлуатації. Друга група – потенційні біженці і шукачі притулку, які використовують канали нелегальної міграції з метою отримання відповідного правового статусу в одній з розвинутих європейських країн, оскільки іншої можливості, окрім як нелегально, залишити територію своєї держави у них, як правило, не існує. Звичайно багатьох потенційних біженців спонукають до еміграції і економічні причини, але на відміну від заробітчанських мігрантів, їм загрожує при поверненні на батьківщину або небезпека переслідування за ознаками національної, етнічної належності, віросповідання, політичних переконань або перспектива знову опинитись в зоні збройного конфлікту.

В міжнародній практиці широко застосовується процедура реадмісії, тобто повернення нелегальних мігрантів сусідній державі, з території якої вони прибули. Так роблять, до речі, наші західні сусіди – Угорщина, Словаччина, Польща та Румунія, з якими Україна має відповідні угоди. Застосувати таку практику стосовно Росії, з території якої прибуває більша частина нелегальних мігрантів ми не в змозі, оскільки на сьогодні між Україною та Росією не укладено угоди про державний кордон, а отже не створені правові умови для врегулювання процедури реадмісії. За таких умов органи внутрішніх справ приймають рішення про видворення з України в добровільному порядку. Але добровільною може бути тільки репатріація (re patriatio – повернення на батьківщину), а процедура видворення це насамперед примусова дія і застосовується як міра адміністративного покарання. Користуючись цією ситуацією, знаючи що реальна депортація їм майже не загрожує, нелегальні мігранти на довгий час можуть залишатись в Україні, не відмовляючись при цьому від повторних намірів потрапити в Західну Європу, і тому знову і знову повертаються в область.

Так званих економічних мігрантів Україна не може видворити за браком коштів, вирішити цю проблему відразу не під силу навіть значно багатшим країнам, ще складніше депортувати в країну громадянської належності потенційних біженців, оскільки це б суперечило нормам міжнародного законодавства стосовно прав людини, до яких приєдналася Україна.

Звичайно, проблема транснаціональної міграції надзвичайно складна і багатогранна, щоб її можна було вирішити на одній або декількох подібних зустрічах. Ефективна протидія нелегальній міграції та захист справжніх біженців потребує справді спільних скоординованих зусиль не тільки національних європейських урядів, але й міжнародних інституцій. В основі регулювання цих процесів повинно знаходитись не тільки суверенне право кожної окремої країни приймати рішення про допущення іноземців на свою територію, але й норми міжнародного законодавства стосовно прав людини, зокрема Конвенції ООН 1951 року про статус біженців. Гармонізація політики з питань міграції та притулку, що здійснюється Європейським Союзом не повинна мати негативні наслідки для країн на Сході Європи. Існує нагальна потреба у виробленні стратегії справедливого розподілу тягаря для країн, які в наступних роках будуть все ще поза кордонами ЄС та Шенгенської угоди.

При цьому слід завжди мати на увазі наступне:

1.нелегальна міграція, як явище, несе у собі небезпеку і тісно пов’язана з кримінальним міжнародним бізнесом (наркотики, зброя, тероризм) і тому надання притулку не повинно перетворюватись в інструмент сприяння нелегальній міграції

2.краще вжити заходів, щоб не допустити нелегалів на територію держави, ніж потім вирішувати цілу низку проблем, пов’язаних з встановленням особи, утриманням, видворенням та ін.

3.якщо вже допустили нелегалів на територію держави, то слід чітко розмежовувати категорії “нелегальний мігрант/економічний мігрант” з одного боку, “біженець\шукач притулку” – з іншого, і у залежності від цього вирішувати його подальшу долю, але недопустимо проводити необґрунтованих зв’язків між злочином і притулком, між тероризмом і захистом біженців.

Серед деяких експертів, зокрема з Українського Центру досліджень проблем міграції, панує думка, що в найближчі роки саме Східна Європа стане більш привабливішою для потенційних біженців з азійського регіону, ніж Західна. На користь такого прогнозу говорить по-перше те, що всі східноєвропейські країни вже мають законодавчу базу, регламентовану міжнародними і національними актами, яка дозволяє приймати біженців і осіб, котрі шукають притулку. По-друге, у зв’язку із розширенням кордонів Євросоюзу та НАТО на схід, потрапити у ці країни буде все важче. По-третє, об’єктами міжнародного тероризму можуть бути обрані, як це не прикро, і західноєвропейські країни, а тому ставлення до біженців з мусульманських країн може стати куди ворожіше, ніж, приміром, в Україні, де християни й мусульмани співіснують уже тисячоліття. Більшість експертів сходяться в думці, що в найближчий час наша країна може виявитися найбезпечнішим для біженців місцем у Європі.6 Хоча і в цьому питанні єдності думок серед фахівців немає. Інша група вважає, що переважна більшість біженців будуть осідати в Пакистані, Індії, Ірані, Туреччині, а також у середньоазійських республіках (Таджикистан, Узбекистан) та Росії.

2. Регіональний вимір проблеми нелегальної міграції і біженців.

Закарпатська область є найбільш вигідним плацдармом на шляху мігрантів до європейських країн. Кількість нелегальних мігрантів, затриманих на території області за останні сім років, становила понад 22 тисячі чоловік.

На прикладі Закарпаття цілком очевидно, що подальша неврегульованість цієї проблеми може призвести до поширення нетипових для України інфекційних та особливо небезпечних карантинних захворювань, зміцнення організованих кримінальних угруповань, що спеціалізуються на контрабандному перевезенні людей, корупції посадових осіб, створення “чорного ринку” фальшивих документів, житла, транспорту та інших послуг. На думку фахівців, нелегальна міграція виступає провокативним конфліктогенним фактором. Вона створює додаткові умови для конфліктів: між місцевим населенням та нелегальними мігрантами, між нелегальними мігрантами та владою, між представниками різних національно-етнічних груп мігрантів, всередині та між злочинними угрупуваннями. Конфліктогенність явища транзитної та нелегальної міграції не обмежується лише внутрішньою ситуацією у країні. До прикладу, утримання на території військових частин цивільних людей, в тому числі жінок та дітей, суперечить загальновизнаним міжнародним нормам щодо забезпечення прав людини і шкодить взагалі авторитетові нашої держави.

Як же підійти до вирішення цієї проблеми? В основі її вирішення повинно бути суверенне право держави приймати рішення про допущення іноземців на свою територію. Навіть прийом біженців повинен вважатися актом державної доброчинності. Міжнародний досвід вказує на те, що значно краще і дешевше поставити надійний заслін на шляху незаконної міграції, ніж потім вирішувати цілу низку проблем, пов’язаних з виявленням нелегалів, їх утриманням та видворенням. Можна і потрібно суттєво зменшити обсяги нелегальної міграції через введення жорсткого контролю при в’їзді, через перегляд візової політики держави по відношенню до країн, що поставляють нелегальних мігрантів в Україну. Адже значну частину нелегалів складають і ті, хто потрапив до нас на законних підставах – туризм, так звані навчальні, транзитні, бізнес-візи. До речі, упродовж трьох останніх років спостерігається зменшення кількості затриманих нелегальних мігрантів – із 7,5 тисяч у 1999 році до 1,2 тисяч у 2002 році. Якщо у 2001 році найбільш чисельними були групи нелегальних мігрантів з Афганістану, то у минулому – з Китаю та Індії.

Розподіл нелегальних транзитних мігрантів, затриманих при спробі незаконного перетину Держкордону України на території Закарпатської області за головними країнами виходу

у 1996-2002 роках

№ №	Громадянство	1996р.	1997р.	1998р.	1999р.	2000р.	2001р.	2002р.	1996-2002 р.р.
1	Афганістан	332	737	1336	4072	1155	1102	119	8853
2	Бангладеш	4	4	659	372	282	111	123	1555
3	В’єтнам	2	18	11	126	361	366	60	944
4	Індія	185	743	537	876	881	652	203	4077
5	Ірак	194	17	96	59	46	159	107	678
6	Іран	97	20	8	19	5	8	15	172
7	Китай	100	420	141	403	278	64	207	1613
8	Пакистан	78	71	143	248	120	84	67	811
9	Шрі-Ланка	136	131	585	1290	420	79	75	2716
	Інші країни	268	114	146	155	106	123	198	1110
	Всього:	1396	2275	3662	7620	3654	2748	1174	22 529

Чи утримається ця позитивна тенденція покаже час, але хочеться сподіватись, що це результат поступового налагодження адекватного прикордонного контролю та охорони кодону перш за все на північно-східній ділянці українського кордону.

Органами виконавчої влади та місцевого самоврядування області спільно з правоохоронними органами вживаються невідкладні заходи щодо боротьби з нелегальною міграцією. Зокрема, здійснюються спільні цільові операції “Кордон”, “Курорт”, “Іноземець” та ряд інших. Проблеми боротьби з незаконною міграцією всебічно обговорюються на робочих нарадах при голові облдержадміністрації з участю керівників правоохоронних органів, голів райдержадміністрацій та міськвиконкомів, командирів прикордонних підрозділів. Рішенням обласної ради від 12 квітня 2001 року майно колишнього військового містечка поблизу с.Павшино закріплене за Мукачівським прикордонним загоном для облаштування на його базі пункту збору незаконних мігрантів. За рахунок коштів обласного бюджету для цього було виділено близько 300,0 тис. грн., що дало можливість відкрити пункт у листопаді 2001 року.

З метою більш ефективної протидії нелегальній міграції в області створено позаштатні групи протидії нелегальній міграції, що дозволяє забезпечити більш повне і послідовне розслідування обставин проникнення та пересування у прикордонних регіонах груп нелегальних мігрантів, встановлення та притягнення до відповідальності організаторів і посібників нелегальній міграції. Цьому сприяло і вдосконалення нормативно-правової бази: Кримінальний Кодекс України з 1 вересня 2001 року доповнено статтею 332 “Незаконне переправлення осіб через державний кордон України”, у якій зазначено, що організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, а ті самі дії вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб – на строк від трьох до семи років.

Окремо слід вирішувати у регіоні і питання біженців.

Разом із збільшенням їх кількості зростає і число проблем, пов’язаних із цими людьми: правових, економічних, соціальних, етнокультурних, релігійних, психологічних. Однак ці проблеми на жаль вирішуються дуже повільно. Незважаючи на досягнутий прогрес у законодавчому регулюванні проблем біженців, про який вказувалось вище, державі не вдалося до цього часу створити умови, які б відповідали мінімальним стандартам перебування біженців і шукачів притулку, їх тимчасової адаптації в українському суспільстві. Практика реалізації законодавства про біженців (як попереднього, так і новоприйнятого) пов’язана з великими труднощами. По-перше, це відсутність матеріальних можливостей для реалізації прав біженців, передбачених законом (тимчасове житло, працевлаштування, соціальна допомога тощо). Фактично отримання статусу лише легітимізує правове становище цих людей в Україні7. Неспроможність держави реалізовувати власне законодавство щодо біженців породжує вкрай негативні наслідки, в т.ч. призводить до збільшення кількості осіб з невизначеним правовим статусом, і як наслідок, до зростання загрози незаконних дій по відношенню до цієї категорії іноземців з боку правоохоронних органів. Хоча правовий механізм застосування вказаного закону вже розроблений у вигляді тимчасової інструкції, невизначеним до цього часу залишається питання про територіальні органи міграційної служби, які повинні підпорядковуватись спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції і мати відповідне фінансування для здійснення всіх процедурних питань, пов’язаних із наданням статусу біженця. Відділи у справах національностей та міграції, як підрозділи обласних державних адміністрацій, не підпадають під цю норму закону “Про біженців”.

Надзвичайно актуальною залишається також проблема інституційного забезпечення міграційної політики України в цілому і політики захисту найбільш вразливої категорії мігрантів, якими є біженці. Враховуючи, що для всіх відомств, що мають повноваження у сфері міграції (МВС, Держкомкордон, МЗС, Мінпраці, в т.ч. і для відновленого Державного комітету у справах національностей та міграції) регулювання міграційними процесами не є єдиним змістом їх діяльності, найбільш результативним виходом із ситуації видається створення окремого незалежного органу виконавчої влади у сфері міграції, тобто Державної міграційної служби із широким колом повноважень як контрольно-реєстраційного, так і соціально-гуманітарного характеру. Проте для того, щоб дискусії з цього приводу, які точаться уже понад сім років, нарешті завершилися, необхідним є політичне рішення вищого керівництва держави. В іншому випадку доручення Президента України, що міститься у Програмі боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 роки, яке зобов’язує Кабмін вжити заходів щодо концентрації в одному органі всього комплексу міграційних питань, у черговий раз може мати за результат лише міжвідомчу переписку, в якій різні міністерства в цілому підтримують доцільність створення єдиної міграційної служби, але висловлюють різні позиції про шляхи та строки утворення цього органу, його завдання та повноваження.

Протягом 1998-2001 років територіальним органом міграційної служби розглянуто заяви про надання статусу біженця і прийнято відповідні рішення стосовно 56 іноземців (в т.ч. 27 дітей у віці до 16 років), що становить менше одного відсотка від загальної кількості нелегальних мігрантів, виявлених на території області.

З часу впровадження правового механізму застосування нового Закону України “Про біженців” (липень 2002 року) територіальною міграційною службою в Закарпатській області розглянуто 106 звернень про надання статусу біженця, із яких 71 відхилено, 35 прийнято до розгляду.

	Всього заяв	Відмовл. по ст.9	Прийнято до розгляду	З ними дітей	Всього осіб
в т.ч. по країнах	106	71	35	28	135
1.Афганістан	11	8	3	4	15
2.Індія	1	1	-	-	1
3.Ірак	39	19	20	18	57
4.Іран	5	1	4	1	6
5.КНДР	2	2	-	-	2
6.Пакистан	1	1		-	1
7.Сомалі	10	9	1	2	13
8. Сирія	1	1	-	-	1
9. РФ (ЧР)	5	5	-	3	8
10.Шрі-Ланка	32	32	-	-	32

За результатами досліджень, здійсненнях за сприянням Міжнародної організації з міграції, тільки 22% мігрантів, прибувших в Україну із гарячих точок, виявили зацікавленість у поверненні на батьківщину.8 На наш погляд, варто було б на державному рівні розглянути питання і про запровадження для тих шукачів притулку, які не підпадають під норми Закону України “Про біженців” (в основному це т.зв. “біженці війни”) тимчасової легалізації на території держави. Подібна процедура застосовується в багатьох країнах у вигляді тимчасової заборони видворення з гуманних міркувань або так зв. міграційної амністії. Вона звичайно повинна передбачати чіткий облік, медичне обстеження та тимчасову реєстрацію за місцезнаходженням відповідної територіальної міграційної служби та органу внутрішніх справ. Тимчасове вирішення у такий спосіб проблеми набагато безпечніше, ніж подальше неконтрольоване перебування цієї категорії іноземців у державі.

Серед великої кількості проблем, пов’язаних з біженцями, слід особливо виділити проблему дотримання прав людини, оскільки питання, які охоплює ця проблема, стосуються найважливіших сторін життя людини. Становище, в якому знаходяться сьогодні біженці в Україні, таке, що досить часто навіть ці вихідні, фундаментальні права не дотримуються.

У зв’язку з цим, неабияке значення для регіону має подальше співробітництво з міжнародними інституціями. В умовах, коли держава не може депортувати потенційних біженців із числа нелегальних мігрантів в країну походження і в той же час неспроможна забезпечити мінімальні умови тимчасового проживання на своїй території, пряме співробітництво області з міжнародними організаціями та благодійними фондами, що спеціалізуються на даній проблемі, є особливо актуальним. Ми маємо тісні ділові стосунки з представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, Міжнародної організації з міграції, Міжнародним фондом охорони здоров’я та навколишнього середовища “Регіон Карпат”, Міжнародним та національним товариством Червоного Хреста. У співпраці з УВКБ ООН та фондом “Регіон Карпат” відкрито пункт розміщення осіб, які перебувають у процедурі визначення статусу біженця в м.Мукачево та Консультативний центр для біженців та пошукачів притулку у м. Ужгород.

Продовжує розширюватись і регіональне міжнародне співробітництво. У жовтні 2001 року в Ужгороді з ініціативи обласної держадміністрації та при підтримці Представництва УВКБ ООН в Україні відбулась регіональна міжнародна зустріч з питань міграції та притулку (Україні, Угорщина, Словаччина) за участі представників європейських та міжнародних структур. Виконуючи попередні домовленості, у вересні 2002 року у Словаччині була організована аналогічна зустріч з питань міжнародної співпраці у сфері міграції та притулку, яка закріпила за собою офіційну назву “Ужгородський процес”. Наступна зустріч повинна відбутися у цього року в Угорщині. Метою цих зустрічей є привернення уваги європейського співтовариства до міграційних проблем, що мають місце на стикові кордонів країн Карпатського регіону, розширення допомоги у протидії нелегальній міграції та захисту потенційних біженців у цьому регіоні .

3. Міжнародне співробітництво

Взагалі нелегальні перетини кордонів вихідцями з азійських та африканських країн – це власне проблема не тільки України і наших найближчих сусідів на Заході, вона виходить навіть за рамки українсько-російського кордону, хоча саме з території Російської Федерації в Україну і далі на Захід потрапляє основна кількість нелегалів і шукачів притулку, ця проблема вже давно набула загальноєвропейських масштабів. У цьому зв’язку цілком логічним і зрозумілим є бажання європейських країн поставити надійний заслін потоку незаконної міграції, але якщо країни Євросоюзу прагнуть зміцнити свої нові кордони на сході, зокрема з Україною, то вони повинні подбати і про те, як допомогти Україні у розв’язанні проблем нелегальної міграції та шукачів притулку на її території. Це й було б проявом спільної європейської відповідальності, про яку так часто говорять представники ЄС. Йдеться насамперед про допомогу у зміцненні кордонів України із Росією та Білорусією, в утриманні нелегальних мігрантів в спеціальних установах та розбудові пунктів тимчасового розміщення біженців тощо. Тому Україна дуже зацікавлена в отриманні фінансової допомоги для утримання біженців та протидії нелегальній міграції як від міжнародних організацій (УВКБ ООН, МОМ та інших), так і цілеспрямованої від країн “великої сімки” та Європейського Союзу.

Нелегальні мігранти, які транспортуються через Україну, розуміють, що навіть у випадку затримання вони майже не ризикують бути примусово повернутими у свої країни. Спеціальних установ в системі МВС для їх тримання, а також достатніх коштів для депортації немає. Після затримання, що триває від 10 днів до декількох тижнів, їм видають постанову про видворення в добровільному порядку і вони звільняються. Тому вкрай необхідним видається також розвиток програм добровільного повернення мігрантів із залученням допомоги європейських країн-донорів, зацікавлених у зменшенні тиску нелегальної міграції на їхні кордони.

Введення візового режиму із Чехією та Словаччиною вже призвело до змін у міграційній політиці, а майбутнє розширення Євросоюзу на схід поставило перед Україною та її західними сусідами проблему ще більш жорсткого прикордонного режиму. Взагалі перед нашою державою постало досить складне завдання – не тільки відстояти імідж України як форпосту в боротьбі з незаконною міграцією на шляхах проникнення нелегалів у країни Європейського співтовариства, але й побудувати міграційні стосунки з майбутніми членами ЄС з урахуванням своїх власних інтересів.

І країни-кандидати в ЄС, і Україна повинні бути зацікавлені у тому, щоб будувати свою міграційну політику на основі сучасних підходів, сформованих з урахуванням досвіду останніх десятиліть, а також змін, що відбулися у міграційних процесах та ставленні до них.

Підсумовуючи сказане, хочеться ще раз наголосити на тому, що питання біженців і нелегальної міграції потребують як довготривалих, так і невідкладних заходів з боку держави і ні в якому разі не повинні вирішуватись тільки шляхом заборон і обмежень.

1 Ратушний С. Міжнародне співробітництво у протидії торгівлі жінками // Проблеми міграції. – 1998. -№3.-С.13-22.

2 Новік В. Державна політика і регулювання імміграційних процесів в Україні // К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – С.133.

3 Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29 березня 2002. – №12 (387).

4 Долженко Г. Імміграція: міна уповільненої дії // Урядовий кур”єр. – 28 жовтня 2002. – №199.

5 Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий кур”єр. – 4 січня 2003. – №2.

6 Силіна Т. Афганські хвилі // Дзеркало тижня. – 13-19 жовтня 2001. – №40(364)

7 Піскун О. Основи міграційного права // К.: “МП Леся”. , 1998. – С.228

8 Малиновська О. Проблема нелегальної міграції та транспортування мігрантів в Україні . Наукова доповідь К.: ТОВ Бланк-Прес, 2000. – С.8.