Вплив Ялтинської угоди про створення ЄЕП на євроінтеграційні перспективи України

Конференція
Львів, 20 листопада 2003 року

Борис Тарасюк
голова Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції

ЄЕП як виклик для політичних еліт України

Я хотів би, перш за все, відзначити актуальність теми, яку співорганізатори запропонували нам для обговорення. Хоча в українській політиці ця тема відійшла на другий план, однак значення ЄЕП для перспективи розвитку України, для впливу на її зовнішньополітичний курс важко переоцінити.

Хто є автором цієї ідеї? Чи вона народилася в стінах Адміністрації Президента, Міністерства закордонних справ чи Кабінету Міністрів? Однозначно, що ця ідея походить із Москви. Вперше ми дізналися про цю ідею 23 лютого цього року. Цікаво, що ні Міністерство закордонних справ, ні міністр особисто, ні міністр економіки і європейської інтеграції не були проінформовані, що Президент збирався підписати цю угоду. Отже, походження цього проекту однозначно є московським. Провідниками цієї ідеї, як засвідчила практика, стала навіть не вся правляча еліта, а особисто Президент, його близьке оточення, разом з основним євроінтегратором в уряді, віце-прем’єром Миколою Азаровим. Він відповідає в уряді за європейську та євроантлантичну інтеграцію. Про те, що серед  правлячої еліти існують розходження щодо ЄЕП свідчить реакція уряду. Мені особисто довелося бути учасником засідання уряду, на якому обговорювалася ця ідея. Жоден з членів уряду не підтримав ідею укладення угоди про Єдиний економічний простір в тому вигляді, в якому вона була подана на підпис. Це було жарке засідання уряду 10 вересня цього року. Врешті-решт уряд прийняв рішення рекомендувати президенту підписати цю угоду з двома застереженнями. Ці застереження стосувалися відповідності угоди Конституції України, а також курсу України на євроінтеграцію. Верховна Рада також після дискусій між представниками різних фракцій прийняла рішення, що Угода повинна відповідати трьом застереженням, а саме: відповідність Конституції України, відповідність законам України, а також відповідність міжнародним зобов’язанням України. Якщо говорити про Комітет з питань євпропейської інтеграції, який я маю честь очолювати, то він однозначно прийняв рішення про те, що ця угода суперечить чинній Конституції, законам України, міжнародним зобов’язанням України, а також курсу на європейську та євроантлантичну інтеграцію, проголошеному президентом, та офіційному курсу держави. У своєму рішенні наш комітет визначив, що підписання та участь України в ЄЕП суперечить національним інтересам України, і ми звернулися з рекомендацією до Президента України не підписувати цю угоду, а урядові не рекомендувати президентові її підписувати.  Щодо політичних еліт, то у  Комітеті з питань євроінтеграції є як представники більшості, так і представники опозиції. Рішення від 9 вересня, про яке я говорив і на яке я посилався, було прийнято одноголосно, за нього проголосували всі присутні на засіданні члени Комітету.

Якою була мета підписання угоди? На мою думку, з боку Москви основною метою було  відвернути Україну від курсу на європейську та євроантлантичну інтеграцію, відірвати її від природного геополітичного середовища, а саме від Європи. Хотів би нагадати, що в минулому такі спроби відкидалися нинішньою правлячою елітою, зокрема Україна відхилила пропозицію про участь в економічному союзі свого часу, потім у митному союзі, потім від ЄвроАзеесу. Основною метою цих проектів і основна їх суть – створення митного союзу. Характерно, що економічна правляча еліта, відмовлялась від участі у цих проектах, оскільки вони суперечили національним інтересам України. Але хотів би відзначити, що зміст проекту ЄЕП нічим не відрізняється від митного союзу і від ЄвроАзеесу. Різні лише назви. В угоді про ЄЕП не знайдете фрази про митний союз, але якщо уважно прочитати цей документ, висновок буде однозначний –йдеться про митний союз.

Чому саме зараз виникла ця ідея? І чому саме зараз українська правляча еліта пішла на підписання цієї угоди? Передовсім, це слабкість президента та виконавчої влади в цілому, що спричинилося до згортання демократії в країні і появи авторитарних тенденцій в державі.       

Звичайно, що це не може не викликати негативної реакції з боку наших партнерів в Європейському союзі, країнах НАТО. Внаслідок цього дедалі більше  Україна перебуває в ізоляції. Отже, саме слабкість української політичної еліти призвела до того, що Україну змусили підписати цю угоду.

У той же час причиною участі Україні в Єдиному економічному просторі є агресивність імперської політики з боку Російської Федерації. Згадайте ідею ліберальної імперії, яка не може відбутися без України, згадайте погрози застосування сили з боку Росії, згадайте ту ж Тузлу. Все це є ознаками демонстрування сили з боку Російської Федерації, і вістря цієї імперської політики спрямоване саме проти України.

Якою ж є реакція політичних еліт та українського суспільства в цілому?

Підписання угоди про ЄЕП спровокувало розшарування в середині владної еліти, вона показала відсутність у правлячої еліти стратегічного бачення зовнішньої політики, зовнішньополітичних пріоритетів, непослідовності зовнішньої політики, а також продемонструвала  боротьбу в середині еліти щодо визначення пріоритетів. Нині верх у правлячій еліті беруть проросійські сили, і це є очевидним. Послідовність у підтримці ідеї ЄЕП демонструє лівий сектор Українського політикуму. Послідовність також демонструють патріотично-демократичні сили та в цілому фракція “Наша Україна”.

Очевидно, що на участь України у ЄЕП впливає кризова ситуація навколо острова Тузла у Керченській протоці. І цей вплив на долю ЄЕП є безпосереднім. Згадайте, які суперечливі заяви виголосили міністр закордонних справ Грищенко та Президент реагуючи на ситуацію, що виникла навколо острова Тузла в контексті угоди про ЄЕП. Так, міністр закордонних справ заявив, що криза навколо острова Тузла безпосередньо вплине на долю угоди про ЄЕП. Водночас, Президент заявив, що не має безпосереднього зв’язку між проблемою Тузли та угодою  про ЄЕП. Здавалося б, дуже позитивна заява Міністра закордонних справ, але мене особисто турбує те, що він ставить у залежність участь України в ЄЕП від розв’язання проблеми Тузли, створеною тією ж Російською Федерацією. На мій погляд основною проблемою є те, що Росія має поважати міжнародні зобов’язання та міжнародне право, а головними у вирішенні проблеми мають бути національні інтереси України.

Пропонуючи  участь України у ЄЕП правляча політична еліта і, зокрема, нинішній уряд не надали фінансово-економічного обґрунтування цієї угоди, що означає, що цей проект не є економічним проектом, а суто геополітичним проектом. Для того, щоб продемонструвати, чим може обернутися участь України у ЄЕП,  я наведу лише деякі аналітичні  дані Володимира Ланового. Участь України у ЄЕП може спричинити зменшення ресурсів у бюджеті на 8 – 12 млрд. грн. Український бізнес щорічно втрачатиме від 12 - 20 млрд. гривень. Скоротиться фінансування у 2-3 рази на медицину освіту науку та культуру. У два рази зменшиться видобуток вугілля Українськими підприємствами, і буде спостерігатися гостра соціальна та гуманітарна криза у Донбасі, а також тут, у вуглевидобувних районах Львівщини. Відбудеться реальне падіння заробітної платні щорічно на 5 % в рік. Постраждає і Пенсійний фонд, потенційні доходи якого зменшаться на 2-3 млрд. грн., що призведе до зниження пенсій на 4-5 відсотки.  Відновиться практика невиплати заробітної плати і заборгованість буде зростати на 2-3 млрд. грн. щорічно. Відбудеться додаткова інфляція споживчих цін до 10-12  відсотків на рік. Зазнає серйозного удару і гривня, курс якої впаде до 15-20 відсотків. Державний борг може збільшитися на 2 млрд. доларів за рік. Все це свідчить, що політична еліта вдалася до авантюрного економічного проекту, і ці цифри спростовують всі примарні блага, пропоновані провладною політичною елітою на користь участі у ЄЕП.

Хотів би також зазначити, що сам проект став зразком маніпулювання громадською думкою. Ви добре пам’ятаєте, що відразу після виголошення ідеї підписання угоди українські громадяни, не знаючи абсолютно суті угоди, інтуїтивно висловилися на користь її підписання – близько 70 %, і влада зразу почала маніпулювати цією цифрою для того, щоб виправдати свій курс. Опитування, яке провів минулого місяця Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України серед експертів, отже серед частини політичної еліти, свідчить,  що більше 30%  експертів висловилися про те,  що участь України в ЄЕП унеможливлює інтеграцію України до ЄС. Питання було поставлено конкретно:  Чи підтримуєте ви угоду про створення ЄЕП, згідно з якою частина суверенітету буде передана регулюючому органу, в якому Росія матиме абсолютну більшість голосів і рішення якого будуть для Україні будуть обов’язковими 31,3 % погодилися,  але вже 44, 3 % –  ні. Коли суспільство дізналося про зміст цієї угоди відповідь була логічною та адекватною.

Цими днями Європарламент має проголосувати за резолюцію Європарламенту, де чітко зазначено, що участь України у ЄЕП унеможливить зближення України з ЄС.

Чого слід черкати нам і якою можуть бути поведінки політичних еліт?

На мою думку, логічно чекати два варіанти.

Перший варіант: якщо правляча політична еліта відмовиться від участі у ЄЕП і не подасть цю угоду на ратифікацію. Другий варіант: не зважаючи ні на що, влада подасть цю угоду на ратифікацію. Тут ми можемо передбачити, по-перше, що за нинішнього розкладу сил ця угода буде ратифікована. У якому вигляді вона буде ратифікована? Якщо будуть внесені застереження, які знімуть основну небезпеку для України і зведуть нашу участь в угоді до зони вільної торгівлі, то це був би найоптимальніший варіант. У разі ратифікації угоди в цьому вигляді стануться значні зміни в українській зовнішній політиці, фактично у  відносинах з Європейським союзом Україна перетвориться з суб’єкта на об’єкт, оскільки вона перестане бути цікавою для ЄС і ЄС буде концентрувати увагу на єдиних органах ЄЕП. Але який з цих варіантів пройде, покаже час. 

Львів, 20 листопада 2003 р.

Чи можлива "ліберальна імперія" з погляду європейської інтеграції?

Петро Олійник,
народний депутат України, керівник Львівського представництва блоку „Наша Україна”

Перша важлива причина, яка мала б унеможливити укладання та ратифікацію Україною угоди про формування Єдиного економічного простору - це різновекторні політичні режими та міжнародні відносини, які протягом останніх десяти років сформувалися у Російській Федерації, Білорусії, Казахстані та Україні. Економічна інтеграція не може відбуватися при наявності серйозного політичного дисбалансу, протиріч між країнами-сусідами.

Українські демократичні сили, скажімо, турбує заява одного з лідерів Союзу правих сил, глави РАТ „ЄЕС Росії” Анатолія Чубайса, який заявив про можливість створення на базі ЄЕП у не дуже віддаленій перспективі "ліберальної імперії". Російська Федерація, Білорусія, Казахстан та Україна представляють собою різні модифікації політичних систем та режимів, - від майже класичного тоталітаризму у Білорусії і до патронованої демократії у Російській Федерації. Я дуже не хотів би, щоб ЄЕП спонукав до нівелювання кордонів економічної, екологічної (на прикладі острова Тузли) безпеки країн сусідів Російської Федерації, і насамперед Української держави. 

Чи можливе формування „ліберальної імперії”, як про це нині мріють певні політичні сили у Росії, які крім всього виступають і в ролі наших союзників? Ми пам’ятаємо класичне визначення про те, що „російський демократ закінчується тоді, коли починається українське національне питання”. Так от, гадаємо, те саме визначення закономірно стосуватиметься і щодо заяв про утворення щось на зразок „ліберальної імперії”. Бо лібералізм та демократія, як засвідчує російська історія єльцинського та путінського періодів, має здатність до самообмеження виключно у вузьких теоретичних рамках, політологічних дискусіях (як це, зрештою, і пропонується нашими російськими колегами). Але коли ця дискусія виходить за рамки теоретичних міркувань, вона вироджується у шовіністичні ноти про великодержав’я і спільні історичні корені, які неминуче вестимуть до нової, чергової модифікації союзних, неоімперських основ.

Думка про „ліберальну імперію” справді може серйозно переслідувати частину нинішнього керівництва Російської Федерації. Однак я маю глибокий сумнів, що будь-яка держава, яка закладає в собі союзні мотиви, не нехтуватиме етнополітичними інтересами суб’єктів, що до неї входять. Не буває імперій ліберальних, тим більше таких, які б виростали на ґрунті багатовікового нехтування інтересами народів. Ми прагнемо широкого формату ліберальної та демократичної дискусії з нашими російськими колегами щодо оптимальних форм співпраці в економіці. І ми переконані, що такий формат дискусії можливий за умови, коли в Україні буде відповідальна, прозора, демократична і, відтак легітимна політична влада, яка переслідуватиме не свої вузькокланові та вузькосімейні інтереси, а керуватиметься інтересами всієї нації.

Хочу звернути вашу увагу на іншу, більш психологічну обставину. На одній із нарад президент Кучма, засуджуючи російську політику довкола острова Тузла, обмовився, розшифрувавши ЄЕП як „Європейський економічний простір”. Звісно, президент вчасно себе виправив. Але справа в тому, що правляча українська еліта десь на генетичному, підсвідомому рівні починають усвідомлювати, що альтернативи європейському виборові немає і бути не може. Вона говорить про ЄЕП, глибинно думаючи про ЄС – це підтверджує і дискусія, що мала місце в Кабінеті Міністрів у вересні ц.р. і яка в результаті розколола Кабмін на європейських інтеграторів (Хорошковський, Лавринович, Грищенко) та єепівських „великих” комбінаторів (Азаров).

Здебільшого я можу погодитися з думкою тих аналітиків, які стверджують, що ідея створення ЄЕП була підкинута нам російськими піарщиками з метою активізувати у Російській Федерації  інтеграційні мотиви в рамках колишнього СРСР, які б озвучив і приватизував Володимир Путін. ЄЕП – це ще й великий сценарій передвиборчої риторики, покликаний зміцнити президентський рейтинг глави Російської держави як „собирателя земель русских”. Та навіщо виконавчій гілці влади України брати участь у чужій грі, яка з геоекономічної та геополітичної точок зору не дає нам видимих дивідендів на близьку чи далеку перспективу. Тільки якщо за російськими піар-ходами синхронно не проглядаються ходи, розписані тими самими іміджмейкерами для української політичної шахівниці. Отож, виглядає так, що ЄЕП – це також вагомий елемент підсилення проросійської орієнтації вищого керівництва країни – своєрідний „хід конем”, який у 1994 році Леоніду Кучмі дав змогу в’їхати у Маріїнський палац. ЄЕП – це такий собі плацдарм для завоювання електорату Сходу та Півдня України новим кандидатом від влади. Однак, сценарій було підмочено несподіваною поведінкою росіян у Керченській протоці. Для багатьох різновекторних політичних сил в Україні події довкола острова Тузли стали сигналом для національної консолідації. Це, гадаю, частково й відбулося.

Ідея створення і подальша ратифікація угоди про ЄЕП є яскравим прикладом зради національних інтересів. Ми знаємо чимало інших прикладів, коли глава держави знаходив можливості уникнути підписання Митного союзу, а згодом ЄврАзЕС, роблячи кроки у напрямку політико-економічної інтеграції країн-учасників ГУУАМ. Питаюся: де нині ГУУАМ, об’єднання, яке створювалося як альтернатива позиції Росії у рамках Співдружності незалежних держав? Адже Україна заповідалася на роль лідера у цьому неформальною клубі президентів. Натомість Леонід Кучма розміняв своє лідерство в ГУУАМ на тимчасову посаду головуючого в СНД. Українське керівництво послідовно роззброюється, втрачає імунітет і не має мужності визнати за собою нездатність протистояти російському політичному та фінансово-економічному впливові на український політичний процес.

Євген Жеребецький,
Державний експерт Національного інституту з проблем міжнародної безпеки

Місце України у світовій системі енергопотоків

Війна в Іраку, судячи з усього, розпочалася не стільки для боротьби з  тероризмом і з поширенням зброї масового знищення, скільки через Іракську нафту, що й визнав нещодавно Пол Вулфовіц. Треба, однак, відзначити, що було б неправильно говорити, що лише це завдання переслідував Вашингтон, розв’язуючи війну в Іраку. Безумовно ця війна має багатоцільовий  характер і її вірогідні цілі і завдання доволі повно висвітлені у світовій пресі. Тому ми будемо лаконічні:

Хочу нагадати, що до 1991 р. через реальну загрозу з боку СРСР в Західній Європі беззастережно домінували США. Європейські країни у випадку збройної інтервенції Москви, не мали жодних шансів зберегти свій суверенітет і цілісність без допомоги Америки. Таким чином, до розпаду СРСР військово-політичне і економічне лідерство США у західному світі було безальтернативним і, загалом, позитивно сприймалося європейцями (за винятком французів).Світова валюта - долар, яким американці оплачували утримання своїх військових баз на Європейському континенті і присутність американської ядерної парасольки над Європою влаштовувала усіх і ні в кого не викликала жодних негативних реакцій. На випадок збройного конфлікту з Москвою, бажаючих жертвувати своїми солдатами і грішми на той час в Європі не було. А тому американське лідерство сприймалось позитивно. Однак після того, як Радянський Союз розпався, певні європейські політичні кола доволі швидко забули про американську фінансову і військову допомогу в часи холодної війни і публічно поставили під сумнів право американців лідирувати в Європі. Натомість, пік європейського протистояння щодо Америки припадає на момент запровадження євро.

Як відомо, стабільність світової валюти - долара - тримається по-перше, на сильних позиціях американської економіки, і, по-друге, через те, що долар з 1945 року виконує роль світової резервної валюти. - Чотири п’ятих міжнародних фінансових трансакцій, половина експортних операцій і дві третини світової валюти - це долари. По-третє, стабільність долара тримається на тому, що він використовується як основна валюта в торгівлі енергоносіями. Сьогодні з’явились свідчення того, що росіяни мають намір у торгівлі енергоносіями з Європою (поки що мова іде лише про газ) перейти на розрахунки в євро: про це 9 жовтня оголосив президент Росії В.Путін. Зрозуміло, що ця фінансова ініціатива європейців і росіян викликає активне несприйняття Вашингтона, а тому можна передбачити, що якщо це станеться, то ми маємо шанси стати свідками  поступової трансформації Іракської війни у війну проти Європи. (Звичайно, мова іде про економічну війну).  Тому, найбільший парадокс кінця ХХ – поч. ХХІ ст. полягає в тому, що відразу після розпуску Варшавського договору і СРСР,  Західна Європа стала перед реальною можливістю розколу. Те, що ми зараз бачимо під виглядом розширення ЄС, насправді має усі шанси перетворитись у новий розкол Європи  на пронімецьку та проамериканську сфери впливу, або, як сказав Чейні, на стару і на нову Європу.

Нещодавній німецько-американський конфлікт з Іракського питання має, на мою думку ще й інше, серйозніше підґрунтя: судячи з усього, нинішня американська адміністрація бачить у складі ЄС лише одного серйозного потенційного противника – Німеччину, яка здатна консолідувати навколо себе 450 мільйонів європейців і розкрутити маховик європейської економіки на максимальні оберти. Оскільки для Вашингтона неприпустима пряма політична конфронтація (не кажучи вже про військову)  з Берліном, я припускаю, що США і Британія спробують, перш за все, загальмувати усі запропоновані німцями глибинні європейські інтеграційні процеси. Однак таких заходів, безумовно буде замало: величезний європейський ринок, колосальний економічний, науковий і культурний потенціал Європи із єдиною валютою здатний доволі швидко перетворити ЄС у світового лідера, а євро – у другу світову валюту, яка неминуче почне витісняти долар. Для того, щоб реалізувати ці амбітні плани ЄС, потребує перш за все стабільних і надійних джерел енергопостачання, оскільки власні запаси нафти і газу в Європі незначні і швидко вичерпуються. А без енергоносіїв – немає процвітаючої економіки. Тому, я думаю, що саме це глибинне і на сьогодні невидиме геополітичне німецько-американське протистояння і буде основною причиною неминучої переконфігурації світового ринку енергоносіїв найближчим часом.

На мій погляд, найбільш вірогідний сценарій перерозподілу світового ринку енергоносіїв буде реалізовано наступним чином: для початку США спробують взяти під свій контроль найважливіші  світові поклади нафти. Антитерористична операція в Іраку та Афганістані, напружені стосунки із Саудівською Аравією і Іраном, і відомі події у Венесуелі - є доволі показовими епізодами цього сценарію. Є підстави стверджувати, що цілком впевнено почувають себе американці і в каспійському регіоні. Нарешті конфлікт, який продовжує розгортатись навколо найбільшої російської нафтової компанії “Юкос” – теж епізод великої нафтової війни. Сумнівно, що президенту Путіну і його оточенню вдасться виграти це протистояння з російськими олігархами і великими американськими транснаціональними нафтовими компаніями. А це означає, що контроль за частиною російських нафтових родовищ з часом таки  перейде в американські руки. Однак цього замало. Я прогнозую, що наступним кроком американських нафтових гігантів буде спроба взяти під свій контроль транспортування енергоносіїв в Європу. Це дозволить США не лише контролювати рівень енергоспоживання в ЄС, але й дасть Вашингтону потенційну можливість в потрібний момент істотно обмежити споживання енергії в Європі зі всіма наслідкам для Європейської економіки. Нарешті, ще один перспективний спосіб обмежити споживання енергії в Європі активно втілюється в життя: це переорієнтація російських нафтових потоків із західного напрямку – на північ і схід. Мова іде про експорт російської нафти і газу в США через Мурманськ і плани будівництва трубопроводів для експорту російської нафти зі Східного Сибіру на Далекий Схід – в Японію і США. Так, чи інакше, якщо США і російським нафтовим компаніям вдасться втілити ці плани в життя, ми отримаємо абсолютно революційні зміни на світовому енергетичному ринку, де головним оператором світових нафтових потоків стане США.

Яка ж роль відводиться Україні і її магістральним трубопроводам у цьому сценарії. Зрозуміло, що для Європи (окрім, звичайно Польщі, Англії і деяких країн балтійського регіону) Україна не представляє великого інтересу. У нас немає великих запасів нафти чи газу, а тому Європа бачить лише Росію. По-друге, присутність між продуцентом і споживачем енергії держави-транзитера, якою сьогодні є Україна, істотно підвищує вартість енергоносіїв. А тому, незважаючи на постійні заяви політичних представників Брюсселя про підтримку евроінтеграційних прагнень України, Європа сьогодні робить все можливе для того, щоб з політичної карти світу зникла держава-транзитер Україна. Сьогодні європейці зацікавлені у встановленні прямих, без посередників, енергетичних зв’язків з Росією, де наявність України розглядається як перешкода. Європа сьогодні взамін за стабільне енергопостачання з Росії готова погодитись не лише на захоплення Москвою наших газових та нафтових трубопроводів, але й на повне політичне і економічне поглинання України Росією. Створення українсько-російсько-німецького газового консорціуму, чи недавні переговори Шредера і Путіна про нову газову трубу по дну Балтійського моря – переконливо свідчать на користь цієї точки зору.

Сьогодні я передбачаю три основні варіанти розвитку подій:

1. Якщо, Європа (головним чином це стосується Німеччини) перестане мислити регіональними категоріями, в основі яких лежать вузьконаціональні економічні інтереси і переорієнтується на глобальні стратегії і плани, то вона буде вимушена оголосити  конкретні плани і терміни вступу України в ЄС. І лише після остаточного вступу нашої країни в ЄС можна починати конкретні дії щодо приватизації українських транспортних потужностей – нафто- і газопроводів, магістральних ліній електропередач, залізниці, і портів. В іншому випадку усі ці транспортні потужності повинні і далі залишатися у власності Української держави.

2. За другим сценарієм, Росія і Німеччина і далі будуть намагатися захопити українські нафто і газопроводи. Оскільки приватизація транспортних коридорів України в сьогоднішньому геополітичному контексті  призведе до катастрофічних наслідків для нашої держави – до втрати економічного, а з часом і політичного суверенітету, - можна впевнено прогнозувати, що  реалізувати ці плани навряд чи вдасться. Вище керівництво України добре розуміє це, а тому незважаючи на колосальний тиск з боку Росії, який продовжується уже протягом 12 років, приватизувати чи отримати у довготермінову концесію наші транспортні коридори не вдасться (російсько-український газотранспортний консорціум, який так і не вдається створити служить прекрасним прикладом).

3. І нарешті третій варіант, який на нашу думку, має найбільше шансів реалізуватись, полягає в наступному: ЄС і далі продовжує штовхати нас в російський економічний і політичний простір. У цій ситуації, Україна вимушена відмовитись від усяких інтеграційних кроків як у західному, так і в східному напрямку, і перетворюється на буферну державу під протекторатом США. Як плату за політичну і економічну підтримку цього буферного статусу, американські компанії отримують певні преференції у приватизації українських транспортних коридорів. З усіма відповідними наслідками як для ЄС, так і для Росії. Сумнівно, що після реалізації такого сценарію, європейці чи росіяни зможуть транспортувати свої енергоносії іншим шляхом, ніж через вже існуючі українські трубопроводи: як відомо, свої економічні інтереси американці уміють захищати не гірше, ніж політичні.

Висновок

Яке майбутнє обере для себе Європа, на мій погляд, залежить лише від самої Європи. Часу на те, щоб уникнути великого американсько-європейського протистояння лишається щораз менше. Ключовим елементом цього конфлікту мимоволі стала Україна з її нафто- і газопроводами. У випадку, якщо Україна стане повноправним членом об’єднаної Європи, спроби Сполучених Штатів істотно вплинути на рівень енергопостачання на цьому напрямку стає неможливим. Якщо між Росією і ЄС не буде створено проамериканських буферних держав, транспорт енергоносіїв буде здійснюватись спільними українсько-західноєвропейськими трубопроводами. В інших випадках – саме українські транспортні коридори і будуть відігравати роль того регулюючого клапана, який не дасть ефективно розвиватись об’єднаній Європі.

Официальное сообщение
Генерального консульства Российской Федерации во Львове
по поводу подписания Соглашения о создании
Единого экономического пространства (ЕЭП)

12 ноября 2003

Сообщение для прессы

ЕЭП – В ИНТЕРЕСАХ ВСЕХ УЧАСТНИКОВ

В связи с публикующимися в последнее время материалами, содержащими различные оценки подписанного ранее Соглашения между Белоруссией, Казахстаном, Россией и Украиной о создании ЕЭП, Генеральное консульство Российской Федерации в г. Львове сообщает следующее.

Заложенная в Соглашение о создании Единого экономического пространства (ЕЭП) интеграционная модель в полной мере отвечает современным реалиям мировой экономики, вписывается в контекст процесса глобализации мирохозяйственных связей. При ее разработке был учтен опыт как СНГ, так и Евросоюза, нормы и правила ВТО.

Подписанные в Ялте 19 сентября 2003 г. документы по ЕЭП не имеют политической подоплеки и носят исключительно экономический характер. Они направлены на снижение уровня инфраструктурной нагрузки при производстве, транспортировке и реализации товаров промышленности и сельского хозяйства. Это должно облегчить товаропроизводителям взаимодействие друг с другом на пространстве четырех стран, привести к повышению уровня конкурентоспособности их товаров на мировом рынке.

Более того, переход четырех наиболее развитых в экономическом отношении государств СНГ на качественно новый, более высокий уровень интеграции диктуется всей логикой развития их экономик, отвечает ожиданиям деловых кругов.

Формирование ЕЭП ни в коей мере не противоречит европейскому вектору внешней политики Украины, других государств-участников «четверки», находится в русле разворачивающегося в настоящее время процесса общеевропейского интеграционного строительства. Эффективная интеграция четырех стран придаст новый импульс развитию и углублению их равноправного и взаимовыгодного диалога с ЕС.

Одновременно создание ЕЭП корреспондируется и с предпринимаемыми в рамках диалога Россия-ЕС и Украина-ЕС совместными с Евросоюзом усилиями по формированию общего европейского экономического пространства (ОЕЭП). И в этом смысле единое экономическое пространство станет важным шагом на пути воплощения идеи ОЕЭП в жизнь.

Пресс-атташе

Олександр Дергачов,
провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний редактор журналу «Політична думка»

Природа вразливості України щодо інтеграційних викликівна пострадянському просторі

Тези виступу

Всі інтеграційні проекти на пострадянському просторі є спробою повернути минуле, чи законсервувати сучасне, адже не ґрунтуються на глибоких реформах. Вони є часткою регіональної політики Росії і не пристосовані до збалансування інтересів потенційних учасників. У випадку з Україною, вони, до того ж становлять альтернативу, по суті - перешкоду інтеграції європейській. Отже вони містять виклик.

Прагнучи розбудувати механізми економічного і політичного контролю над колишніми союзними республіками, Росія, водночас в усіх варіантах міждержавних об'єднань гальмувала впровадження цивілізованих прозорих форм співпраці. Продовжуючи переговори про створення єдиного економічного простру з Європейським Союзом, вона не має на увазі відповідну гармонізацію власного законодавства і фактично ухиляється від наближення до європейських стандартів не просуває цю ідею в стосунках з новими незалежними країнами. В ЄЕП Україна опиниться наодинці з державами, які не мають наміру і підстав для вступу до ЄС і, більше того, безальтернативно прямують іншим шляхом.

ЄЕП з урахуванням всіх етапів йде далі від попередніх проектів аж до створення євразійського аналогу економічної складової Європейського Союзу. Він являє собою спробу припинення руйнації зони особливих російських інтересів і використання з цією метою як економічних проблем, так суспільних суспільно-політичних характеристик партнерів.

В останні роки, внаслідок взаємодії владних верхівок колишніх республік євразійський простір перетворився на своєрідну номенклатурно-бюрократичну і конструкцію, додатково консолідовану бізнесовими зв'язками, що мають значний тіньовий сегмент. ЄЕП небезпечний тим, що може і скоріше за все перетвориться на його публічну офіційну надбудову, зручний інструмент взаємодії національних партій влади.

Вітчизняна правляча верхівка завжди програвала російській і йшла на поступки на державному рівні, досягаючи задоволення групових інтересів. Переважно це пов'язане нездатністю перевести українсько-російські відносини у цілком офіційну площину, коли вони мали б регулюватись виключно міжнародним правом, а відповідний протокол і процедури створювали б безпечну дистанцію. Сьогодні ж реально існує ситуація, коли наші можновладці у контактах з московськими колегами відчувають не тільки і не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного підрозділу великої касти, зобов'язаними до того ж, керуватись особистими домовленостями вищих керівників та враховувати інтереси свого клану. Тут цілком збереглась ієрархія, а прояви зверхності одних і меншовартості інших не тільки є нормою і, головне, сприймається як норма.

В Україні східний вектор зовнішньої політики має додаткову опору у ментально-психологічних особливостях значної частки населення, у проявах радянській субкультури, що досі збереглася. Залишаються усталеними ілюзії щодо сучасної Росії, сентименти щодо східнослов'янського братства, суттєві елементи антизахідництва. Даються в знаки складності адаптації до змін, острах малознайомого нового. Саме це визначає популярність переважної співпраці з Росією та Білорусією. На цьому паразитують як ортодоксальні ліві, так і чинна влада не здатна артикулювати і забезпечити реальні довгострокові національні інтереси.

УКРАЇНСЬКИЙ МОНІТОР http://www.foreignpolicy.org.ua

АНАЛІТИЧНА ДОПОВІДЬ # 15 (ЛИСТОПАД 2003)

ЄДИНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР В ОЦІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЕКСПЕРТІВ

Резюме

У жовтні 2003 року ЦМКЗПУ провів опитування експертів щодо їх відношення до Угоди про Єдиний економічний простір. Було опитано 53 фахівці з питань міжнародних відносин та зовнішньої політики за традиційною вибіркою (репрезентативно представлені співробітники державних установ, наукових інститутів та аналітичних центрів, вищих навчальних закладів, неурядових організацій та ЗМІ).

Експерти у галузі зовнішньої політики та міжнародних відносин висловлюють скепсис стосовно перспектив ЄЕП. Проблеми з практичним наповненням проекту обумовлені тим, що підписанти не домовились щодо того, що саме вони мали на увазі під поняттям “Єдиний економічний простір”. Проект, суть якого сторони розуміють настільки по-різному, навряд чи стане успішним інтеграційним об’єднанням. Можливо, це й не входить в плани самих ініціаторів, які замислити ЄЕП не як реальний інструмент співробітництва, а як технологію маніпулювання суспільством, громадською думкою та поведінкою політичних акторів, в тому числі й іноземних.

Автори – Олександр Сушко, Наталія Пархоменко

1. Кінцева мета ялтинської угоди

Підписані в Ялті 18 вересня документи, як офіційно заявлено, є рамковими. Отже, вони мають задекларувати ціль процесу. Ми вже звертали увагу на те, що автори проектів документів про ЄЕП уникають вживання загальноприйнятої інтеграційної термінології (як-от митний союз, спільний ринок тощо). З установчих документів ЄЕП незрозуміло, яку кінцеву мету переслідують ініціатори. “Туманність” визначень, закладених в угоду та концепцію ЄС обумовлює можливість якісно різних інтерпретацій цілей об’єднання. Якщо росіяни відверто говорять про митний, економічний і навіть валютний союз, то офіційний Київ продовжує наполягати, що він має на увазі зону вільної торгівлі. Можливо, відсутність чітких визначень є наслідком свідомої політики сторін, які розглядають проект ЄЕП як насамперед маніпулятивну технологію (з різним “національним” наповненням), а не як реальний інтеграційний проект. Так чи інакше, експерти, які по-різному інтерпретують текст підписаних документів, свідчать тим самим, що творці тексту Договору і Концепції Єдиного економічного простору не досягли згоди стосовно базових питань і не знайшли формулювань, які б робили задум ЄЕП прозорим і зрозумілим.

Як ви вважаєте, якою є кінцева мета інтеграції в межах ЄЕП згідно текстів Договору і Концепції ЄЕП, підписаних у Ялті?

1 – Зона вільної торгівлі – 15,9%
2. – Митний Союз – 22,64%
3. – Економічний Союз – 18,86%
4. – Спільний ринок - 9,43%
5. Монетарний (валютний Союз) – 3, 77%
6. Важко відповісти – 18,86%

Інше (11,35%): “Путінський PR – “повернення українських земель”, “Політична декларація”, “Повномасштабне відродження імперії”, “Поглинання України Росією”; Один з експертів вказав на різницю кінцевої мети інтеграції: для України це зона вільної торгівлі, а для Росії – одночасно митний, економічний союз та спільний ринок. Це раціональна версія, однак для нас важливим було абстрагуватись від заявлених позицій сторін і вичленити умовну “кінцеву мету” ЄЕП такою, як вона виписана у тексті документів, адже текст єдиний для всіх чотирьох сторін процесу.

2. До якої межі слід розвивати інтеграцію в ЄЕП?

Якщо розглядати створення ЄЕП як певний стадіальний процес, просування яким залежить від суверенного вибору кожного з учасників, то доречно дізнатися в експертів, якою вони бачать граничну межу інтеграції в рамках даного об’єднання (використовуючи загальноприйняту термінологію). Отже:

Якою є гранично припустима межа інтеграції України в ЄЕП?

1 Зона вільної торгівлі – 43,39%
2. Митний Союз – 1,92%
3. Економічний Союз – 5,65 %
4. Спільний ринок – 5,65 %
5. Монетарний (валютний Союз) – 0
6. Інтеграція в ЄЕП взагалі непотрібна – 35, 85%

Українські експерти у більшості своїй припускають можливість інтеграції в ЄЕП, але лише до межі зони вільної торгівлі – тої стадії, яка не перешкоджає реалізації стратегічної мети інтеграції в Європейський Союз. Однак понад третина експертів не вважає необхідним (або можливим) використовувати ЄЕП як інструмент створення режиму вільної торгівлі. Ймовірно, дається взнаки невдалий досвід реалізувати такий режим в рамках інших об’єднань на пострадянському просторі (СНД, ГУУАМ), в тому числі й у двосторонньому форматі (угода про вільну торгівлю з Росією існує з 1993 року, а в рамках СНД така угода була підписана у 1994 році, і досі не ратифікована Росією).

Біля 13% експертів виступають за більш глибокий формат інтеграції в ЄЕП – митний союз, спільний ринок, економічний союз.

3. ЄЕП та ЄС

Як впливає процес створення ЄЕП та стан реалізації стратегічного курсу на інтеграції в Європейський Союз?

1. Прискорює інтеграцію в ЄС – 1,92%
2. Унеможливлює інтеграцію в ЄС – 30,17%
3. Уповільнює інтеграцію в ЄС – 49,06 %
4. Не впливає на інтеграцію до ЄС - 15,08%
5. Робить інтеграцію в ЄС непотрібною – 0
6. Інше – 3,77% (“крок до рівноправної інтеграції в ЄС”, “важко сказати, оскільки стосовно України неможливо передбачити, на якому рівні інтеграції вона опиниться”)

Половина експертів вважає, що членство в ЄЕП уповільнить інтеграцію в Європейський Союз. Опитані зважають на те, що у випадку повномасштабної реалізації проекту ЄЕП Україна зможе увійти до європейської спільноти тільки разом з іншими партнерами по об’єднанню. А якщо врахувати, що європейські перспективи Росії, Казахстану та Білорусі є ще більш туманними, ніж перспективи України, то очевидно, що мають рацію й ті 30%, що передбачають неможливість європейської інтеграції України у випадку створення ЄЕП.

4. Перспективи ЄЕП

В той же час абсолютна більшість експертів не вірить в можливість створення на базі ЄЕП насправді дієвого інтеграційного утворення.

 Якими Ви бачите перспективи ЄЕП?

1. Стане ефективним економічним об’єднанням – 5,65%
2. Повторить долю інших паперових економічних проектів в СНД – 56,62%
3. Стане політичним інструментом реінтеграції пострадянського простору – 16,98%
4. Буде трансформовано в інший, більш реалістичний проект – 16,98%
5. Стане містком держав-учасників до Європейського Союзу – 0
6. Важко сказати – 3,77%

Лише 5,65 % експертів вважають, що проект досягне задекларованих цілей, тобто стане ефективним економічним об’єднанням. Натомість втричі більше опитаних передбачають реалізацію ЄЕП як політичного проекту реінтеграції пострадянського простору з домінуючою роллю Росії. Але 56% вважають, що ЄЕП повторить долю інших паперових економічних проектів в СНД і, відповідно, не стане ані відчутною загрозою, ані істотним виграшем для країн-учасників.

Отже, кредиту довіри фахівців у проекту ЄЕП немає. З одного боку, експерти вказують на небезпеки реалізації в ЄЕП, з іншого боку - не вірять у переважній більшості в можливість його реалізації. Це не парадокс: як свідчить внутрішня та міжнародна реакція на ЄЕП, цей проект вже нашкодив Україні, ще не будучи реалізованим. По-перше, з’явився ще один привід для нав’язування суспільству і політичній еліті безплідної дискусії на тему “Схід-Захід” (в Україні ця дискусія традиційно використовується як груба передвиборча технологія); по-друге, створено ще один привід для нерозуміння України з боку західних партнерів, які протягом багатьох років спостерігають граничну непослідовність України в її діях і намірах.

Отже, навіть якщо Єдиний економічний простір у підсумку зазнає фіаско саме як економічний проект (а в цьому переконана більшість українських експертів), його негативний вплив на внутрішнє на міжнародне становище України є і залишатиметься відчутним.