Юлій Хвещук
Росія – не Гондурас (таджицький аргумент)

Зважаючи на наближення парламентських та президентських виборів, Кремлю потрібно демонструвати впевненість та потужність «вертикалі влади». Бажано – на сусідах. Слідом за Грузією, Естонією, прийшла черга Таджикистану.

Все почалося з того, що необережний таджицький суд 8 листопада засудив російського льотчика Володимира Садовничого і його естонського колегу Олексія Руденка до восьми з половиною років позбавлення волі, визнавши їх винними в контрабанді, незаконному перетині кордону і порушенні правил польотів. Здавалося б, звичайна кримінальна справа, звичайний злочин, за який, як правило, доводиться відповідати і в США, і в Гондурасі. Але Росія – не Гондурас.

В Москві вирок відразу назвали політично мотивованим і пообіцяли відповідні заходи. Президент Медведєв заявив, що Росія може відповісти «симетрично або асиметрично». Що він мав на увазі, важко сказати. Але чиновники зрозуміли все правильно. За нахабну спробу таджицької Феміди покарати російського контрабандиста (естонець поза увагою, нехай Таллінн переймається) відповісти повинні звичайні таджики. Бажано у пропорційно більшій мірі.

Вже через кілька днів голова Федеральної Міграційної Служби Костянтин Ромодановський відзвітував про затримання в Москві за порушення міграційного законодавства 134 громадян Таджикистану і підготовку до депортації ще близько 100 таджиків, котрі раніше вчинили правопорушення. Як оперативно вдалося спрацювати, здавалося б, громіздкій, бюрократичній машині МВС! Все ж таки перейменування на поліцію швидко дало блискучі результати.

Реакція зі сторони офіційного Таджикистану була різною. 15 листопада керівник Міграційної служби Сафіалло Девонаєв поспішив заспокоїти громадськість і спростував повідомлення про підготовку масштабної депортації. За його даними, за 10 місяців 2011 року з Росії було депортовано 46 громадян Таджикистану. З них від 8 по 13 листопада - 13, а саме 15 листопада очікували ще 15. Усі через те, що протягом трьох років не раз порушували правила перебування в цій країні. Загалом кількість затриманих таджиків, що знаходяться в приймальниках-розподільниках російських правоохоронних органів, становить 245 осіб.

Посол Таджикистану в Росії Абдумаджід Достоєв висловився відвертіше. Він з прикрістю констатував, що багаторічні зусилля для налагодження дружніх відносин та формування позитивного іміджу Таджикистану та його громадян в Росії повністю знівельовані. Ті сили, які хотіли посіяти ненависть до таджиків, домоглися свого. Заробітчан масово затримували на робочих місцях, в тому числі і тих, хто мав при собі реєстрацію, дозволи на роботу – документи просто рвалися правоохоронцями. Звичайні люди стали заручниками ситуації, коли кримінальна справа трактується з політичної точки зору. Крім цього, посол назвав нісенітницею «версію» деяких ЗМІ про те, що суд над пілотами став «помстою» (!) таджицької влади за те, що в Росії на 9,5 років за контрабанду наркотиків був засуджений син керівника Таджицької залізниці Амонулло Хукумова, Рустам. При цьому посол підкреслив, що не виключає того, що Рустама просто підставили. Адже в Росії ведуть полювання на дітей багатих та впливових людей з інших країн (не лише Таджикистану), з метою отримання відповідних вигод. Гострота висловлювань посла зрозуміла, адже саме йому та його співробітникам доводиться спілкуватися із заробітчанами, та безпосередньо вислуховувати правду про ставлення до них зі сторони російських правоохоронців.

Найбільшу відвертість могла дозволити собі опозиція. Приїхавши до Москви, Махмад Алі Хаітов, заступник голови Партії ісламського відродження Таджикистану заявив, що в результаті «асиметричної відповіді» на організовані етнічні переслідування може потерпіти дислокована в Таджикистані російська 201-а дивізія. Адже в Росії працює понад мільйон таджиків. 600 чоловік затримані в Москві, в цілому по країні десь біля 2-х тисяч. Є інформація про те, що до кінця року з Росії мають депортувати близько 10 тисяч заробітчан. Якщо стільки, або й більше мігрантів водночас повернуться додому, можливий соціальний вибух - працювати їм в Таджикистані просто немає де. І вибух цей може бути спрямований саме на російських солдатів.

Таджицька проблема має ще один, трагічний аспект. Кремль багато років стимулював зростання радикальних молодіжних рухів, зокрема, скінхедів. І вибудовував жупел «зовнішнього ворога», «чужого», супроти кого повинні єднатися всі росіяни. Звісно, під керівництвом «Єдиної» влади. Останніми роками такими «чужими» все частіше ставали «гастарбайтери», вихідці з Кавказу та Середньої Азії. І зростала кількість жертв.

За 8 місяців 2011 року в Росії померли 603 робітники-мігранти з Таджикистану (для порівняння - за 10 років війни в Афганістані там загинули 1811 американських солдатів). Така висока смертність спричинена, зокрема, мінімальними заходами безпеки на російських будівельних об'єктах. Але 67 з них були вбиті, як пишуть в офіційних документах, внаслідок «нападу націоналістичних груп». Американський журналіст Джеймс Брук підрахував, що в 1930 р. на території 11 південних штатів США від лінчування загинуло 30 чорношкірих. Подальші коментарі зайві – сьогодні таджик в Росії почувається приблизно так само, як в 1930 році негр десь в Луїзіані.

Зверхнє ставлення Кремля до республік Середньої Азії як до своїх колишніх колоній є звичним. Наприклад, торік, коли в Таджикистані відбувся спалах поліомієліту, Володимир Жириновський запропонував два рішення: скасувати звідти всі рейси до Росії, або прийняти цю країну до складу РФ як «Центрально-Азіатський федеральний округ». У серпні 2011 року, коли Душанбе не виявив захоплення наміром російських прикордонників патрулювати таджицько-афганський кордон, спікер Державної Думи Борис Гризлов запропонував ввести візові обмеження для заробітчан з Таджикистану.

Душанбе рідко піднімає голос на захист своїх співвітчизників-заробітчан. Не вдається покращити економічний стан в країні, вирішити питання масового безробіття. А трудові мігранти регулярно надсилають своїм рідним суттєву фінансову допомогу. Але потрохи ситуація може почати змінюватися. Кожне терпіння має свої межі.

Нещодавно президент Медведєв заявив, що російська військова присутність на військовій базі в Душанбе продовжиться, і продовжиться ще дуже довго. Таджицький президент Емомалі Рахмон промовчав. Московські політологи вирішили, що просто фінансові умови перебування російських солдатів на чужій території ще не узгоджені.

Але наприкінці вересня відбувся візит президента Ірану Махмуда Ахмаді-Неджада до Душанбе. І після нього міністр оборони Таджикистану Шералі Харулоєв несподівано заявив: «Сьогодні, якщо виникне така необхідність, збройні сили ісламської республіки Іран можуть досягти Таджикистану протягом двох годин. Те ж саме можна сказати і про збройні сили республіки Таджикистан. Ми підтримуємо один одного. Ми - дві братські країни. Вороги Ірану - наші вороги, друзі Ірану - наші друзі».

За офіційною доктриною, у Таджикистану немає ворогів. Існують певні тертя через воду та експорт з Узбекистаном, але це предмет для переговорів, а не привід для приходу в регіон іранських танків. Москва потурає на міжнародній арені Тегеранові, аби тільки діяти всупереч позиції США. Тому не йде мова про якийсь азійський «антиросійський» військовий пакт. Мова може йти, скоріш, про тверезе оцінювання поступової втрати Москвою своєї могутності та, відповідно, впливів в регіоні. Відповідно, Душанбе, цілком в рамках московських зовнішньополітичних пріоритетів, наперед починає нав’язувати дружбу з могутнім сусідом. А заява міністра оборони – це делікатний натяк: або ви до нас по-людськи, або Таджикистан може пошукати собі не менш потужного покровителя. Зверхня ж нахабність Кремля, не підкріплена відповідними потугами, може тільки пришвидшити цей процес. І підштовхнути до нього й інші країни середньоазіатського регіону.

А що ж українські заробітчани? Вони займають в Росії міцне друге місце у рейтингу антипатій. І відрізняються лише «слов’янською зовнішністю» та цілеспрямовано розпропагованими «професійними» штампами: карикатурні «гастарбайтери Равшан і Джумшут» та збірний образ «хохлушки Оксани з Кільцевої». Їхні проблеми є схожими, і схожим є відвертання українського МЗС від цих проблем. Зрештою, не тільки в Росії. В Європі наші трудові мігранти теж чуються такими ж незахищеними, як і на московських будовах, газовидобувних підприємствах Нижнєвартовська чи нафтопромислах Тюмені. Всі потуги МЗС України спрямовуються на косметичне підправляння іміджу «регіональної» влади та її очільника. А українці нехай почекають.

Черговий приклад «братерського», «добросусідського» ставлення Москви повинен слугувати ще одним нагадуванням про те, що доки в Російській Федерації при владі буде неоімперіалістичний чекістський клуб, доти ні українцям, ні іншим сусідам не буде житися спокійно. А також про те, що права українських заробітчан чи в Росії, чи в Італії ніколи не будуть захищатися київськими дипломатами доти, доки ознакою влади є квиток Партії регіонів.