Антін Борковський

Україна від президента до останнього «клюмбаря» вкотре безкомпромісно вшанувала «Батька Тараса».

Напокладалися квітів, навишиванились, досхочу нацитувалися. Хто – про лани широкі, хто – про кров ворожу. Всяк на свій смак.

Кожен за Кобзаря замовив пустопорожнє слівце. Хоча він навряд чи потребує додаткового спомину від мітингових продавців заяложених фраз. Поезія – річ інтимна.

Напередодні проста українська дівчина дала по пискові нардепу Вадимові Колесніченку, соратникові Табачника. Олександра Шевченко – не бандерівка, не націоналістка. Активістка політичного нудизму, де голі груди – єдина зброя. Про Шевченкові уродини вона, певно, і не знала. Колесніченко назвав її в телеефірі «проституткою, що ганьбить Україну».

«Чергова провокація», – пробулькав полум’яний опозиційний політикум, облизавши густі брови. «Певно, п’яна», – затьохкали провладці. «Вона ж голими цицьками Україну на весь світ ганьбить», – заквакала решта. Ніби ніхто й гадки не має, що Україна сама себе невтомно осоромлює. Новітня ж фанні каплан просто не витримала словесної «балалайки», коли «непримиренна опозиція» сплітається косами з найбридкішими мацаками «диктатури».

Якщо шукати виправдання для власної бездіяльності, провокацією є все. Викидають із виборів – провокація. Табачника призначили – провокація. Нас провокують, але ми мудрі й уперто не піддаємося (от якби грошей дали – ми б тоді всі як один).

Шевченкове «борітеся – поборете» незмінно впирається у посполите тлумачення «утрітеся, бо то роса». Поїхати в Москву, померзнути наголяса, злетіти з даху на ментівські чоботи, відпаритись у воронку, дістати по голові в Білорусі – все це провокація. А от язиком зупиняти «злочинний режим Януковича», виборюючи мандат, – і приємно, і корисно. Головне – патріотично.

Колись царські чиновники вважали українську мову підступами Австро-Угорщини, а Шевченка – заколот¬ником і провокатором. Зараз кобіту з тим же прізвищем теж підозрюють казна в чому. Постаті, річ ясна, не співмірні. Але на ефір із нею Табачник чи Бузина навряд чи наважаться прийти. Цікаво – чому?

Газета ZIK №10 (15 березня 2012р.)