Галина Дичковська

Проблематика політичних ідеологій постійно хвилює суспільство в силу того, що вони відображають суть владнихвзаємостосунків. Прямо чи опосередковано влада і проблеми її обґрунтування знаходять своє відображення в будь-якихгуманітарних суспільно-антропологічних рефлексіях. Феномен влади, як і більшість міжособистісних взаємин, важкопіддається раціональному аналізу. У тій чи іншій формі ми обов’язково стикаємося з неможливістю чіткого понятійногорішення, з перспективою семантичних двозначностей та прямою ірраціональністю. Саме тому спробуємо окреслитипроблему раціонального та ірраціонального у владних взаєминах та їх відображення в політичних ідеологіях.

Історично-ретроспективний аналіз указаного питання можна починати ще від Арістотелевої “Політики”, китайських легістів чи загалом проблеми теодицеї у філософській традиції. Адже вияснення й подолання природи зла – пряме завдання соціальної філософії і її політичноїскладової. Питання співвідношення раціонального та ірраціонального у філософській традиції ніколи не втрачало своєїактуальності. Платон і Арістотель, схоласти і містики, Гегель і Шопенгауер, позитивізм та екзистен- ціалізм відображаютьрізноманітні вияви даної дихотомії. Політична ідеологія, від початку свого зародження в наполеонівській Франції, постійноперебувала на межі раціонального та ірраціонального, свідомого та підсвідомого, “істинної” та “хибної” реальності(К.Мангайм). На сьогоднішній день указаний феномен осмислюється багатьма зарубіжними та українськими вченими,зокрема О.Донченко, Ю.Романенко, Ю.Пахомов, С.Кримський, Ю.Павленко, Дж.Скотт, П.Рікер у різній формі торкаютьсяданої проблематики.

Водночас указані автори не розглядають питання раціонального та ірраціонального безпосередньо в політичних ідеологіях або окреслюють дане питання дотично, не заглиблюючись у сутьглибинного процесу сутнісної взаємодії. Саме тому метою даної роботи є з’ясування раціонального та ірраціональногокомпонента в політичних ідеологіях, для чого необхідно окреслити специфіку їх вияву, особливості функціонування тавзаємодії.

Політична ідеологія як система семантичних смислів дивним чином пронизує все життя суспільства, демонструючи себе явно, а разом із тим і приховано, невловимо, емпірично недосяжно. Вона, начекантівська “річ у собі”, присутня і відсутня одно- часно, вона дає основу для подальшого розгортання суспільного буття й тяжіє диктатом, мало не прокляттям над індивідом і цілими поколіннями.

Найважливішим співвідношенням “раціонального” та “ірраціонального” в полі- тичній ідеології є смислотворчісемантичні ряди, які мають як раціонально обґрун- товане аргументування, так і метафоричні, емоційно-забарвленіблоки, що функціо- нують поза законами раціональності [13, с.211–212].

Очевидно, що така різноспрямованість стосується “суті” смислового наванта- ження ідеологічних систем.Раціонально усвідомлені потреби, вимоги й сподівання знайдуть своє відображення в аналогічно сформованих раціональних принципах ідеології. Але “наше колективне несвідоме містить інформацію про ті етапи соціальної еволюції, які пройдені людством” [3, с.46], тобто величезний масив інформації, емоційних переживань і невирішенихвнутрішніх конфліктів необхідно мусить мати фіксацію та специфічне виявлення в позараціональних ідеологічних структурах.

При такому підході політико-ідеологічні проблеми сучасного суспільства виявляться не сьогочасними питаннями, а накопиченням невирішених справ попе- редніх поколінь і навіть епох. Ідеологія– не просто формальна складова самоорга- нізації суспільства, а внутрішньоіманентний елемент системи. Причому“звільнення” від неї принципово неможливе, оскільки вона є складовою частиною структури. Можливі лише корекція йадаптація.

Яскравим прикладом раціональної та ірраціональної передачі інформації є катафатична та апофатична традиція в християнстві. Якщо перша визнає можливість раціонального та позитивноговизначення Бога, то друга зупиняється перед усвідомленням неможливості передачі істинного смислу буття. Маючи на увазі серйозну різницю між політичними ідеологіями та богослов’ям, методологічно можемо все ж прислухатися доданої дихотомії.

Свідомо (позитивно, раціонально) визначена мета суспільного розвитку буде аналогом катафатики, неусвідомлені архетипічні знаки й символи, що передають внутрішній смисл інформації, алераціонально не оформлюються, будуть формувати ірраціональний блок ідеологічних смислів.

Доречно буде виділити такі смислові блоки політичної ідеології: нормативний (профанний), раціонально-схоластичний (інтелектуальний) та ірраціональний. Норма- тивна частина найбільшпримітивна й містить лише ряд узагальнених правил, що стосуються суспільно-політичного життя суспільства. Вонафіксується в традиції від найдавніших часів і не має виразно політично-ідеологічного забарвлення, хоча завжди міститьелементи регламентації владно-підвладних взаємостосунків, як-от: поводження із старшими, з дітьми, підлеглими, формапередачі влади, право успадкування тощо. Норма, як правило, перевірена віками і, як пише В.Малахов, указує наповторюваність істотного [7, с.106]. Однак норма є лише своєрідним штампом, який не передбачає творчого розвиткусуб’єкта, її ще не можна визначити як повноцінну ідеологічну систему, хоча вона може впливати, підтримувати й навітьформувати політичну ідеологію.

Раціональна частина ідеології передбачає пошук причинно-наслідкових зв’язків, самостійне встановлення істини та прийняття на основі розуміння ситуації власного рішення й мети діяльності. Уданому разі політична ідеологія фіксуватиме не норму, не вказівку про прийоми й характер дії, а раціональносформульовану мету розвитку соціуму. Усі утопічні та футуристичні складові політичних ідеологій містять указанийкомпонент [9].

Будь-яка знакова система, включно з найбільш загальною – мовною, є своєрідною моделлю, що відображає істотні характеристики відображуваного об’єкта. Як указує О.Сичивиця, широке застосуваннясимволів дає змогу оперувати будь-якими абстракціями [11, с.200]. Назагал раціональна традиція передає різноманітнімоделі розуміння світу і людини, а також способи встановлення причинно-наслідкових зв’язків у будь-яких змінахсистеми, на основі цього – можливість передбачати подаль- ший розвиток системи та здійснення на нього впливу.

Підсумовуючи, можна сказати, що раціональна складова ідеології – це своєрідна модель-відображення суспільства і модель-проекція, яка включає в себе мету та ідеал. Модель, на основі якої суспільство себе самоусвідомлює, тафутуристична усвідомлена мета соціуму – дві взаємосумісні складові, що дають своєрідну систему світоглядних координатдля суспільного розвитку. Різноманітні програми, проекти, соціологічні дослідження, аналітичні розвідки – усі вониформують раціональну складову ідеології.

Апогей захоплення раціоналістичною традицією припадає на період Просвітництва, але й на даний моментраціоналістично-сцієнтичне бачення світу все ще претендує на монопольне володіння істиною. Урешті вся позитивістичнафілософія – яскраве свідчення тяглості й вагомості даної традиції. Раціональна сфера політичної ідеології містить дужеістотні інструменти освоєння соціального світу, разом із тим її прагнення до всезагальності обмежують усесвіт людськогобуття й по-своєму формалізують його, не даючи можливості творчого розвитку [5].

Разом із тим обмеженість раціонально-схоластичної традиції підмічена вже дуже давно. Це і середньовічна суперечкаміж містиками і схоластами, і кантіанські пошуки “речі в собі”, і, урешті, навіть сучасна герменевтика, що шукає “внутрішню” глибоку суть текстів. Містики відчули недостатність звичайного “розуміння” Бога й обстоювали ідею прямого“відчуття” Бога. Але саме раціональна традиція є основою наших світоглядних систем і виробила доволі впорядкованулінію передачі.

У сфері політичних ідеологій традиція “раціонального” також активно викорис- товується. Найбільш суттєвимаргументом “раціонального” є претензія на “об’єктивність”, що безпосередньо передбачає “істинність”. Глибоку кризу цієїтрадиції засвідчує творчість нашого сучасника француза Ж.Бодріяра. Усе наше життя він окреслює ємнісним словом“симулякр”. Суть ідеї полягає в тому, що наше життя перетворилося в імітацію життя. Наука, мистецтво, побут –внутрішньопорожні, це своєрідна підробка, позбавлена суті [2]. Можна помітити виразні аналогії між “симулякром” та“моделлю”. Модель, побудована на аналогіях до оригіналу, водночас є своєрідною його “імітацією”. Коли модель робиться вагомішою за безпосередній процес життя, заради якого вона передавалася, сам світ стає моделлю-підробкою – симулякром, у якому втрачено істинний зміст. У цьому світі людина є лише знаком- символом серед простору знаків. Зникає безпосереднє пере-життя, і залишається лише форма. І людина, і суспільство втрачають свою суб’єктність, вониперетворюються на формально-традиційне повторення попередньої моделі.

Раціональний компонент ідеології також є своєрідним симулякром, він покликаний “обґрунтувати”, довести істинність мети діяльності соціуму, а також методів досягнення вказаної мети, але він описовий і по-своєму мертвий,фіктивний, не здатен утвердити й закріпити себе в бутті.

Онтологічною “універсалією” будь-якої ідеології буде твердження “Я – є”. Розглянувши його в аспекті докорінногоузагальнення, отримаємо первинну й вихідну основу не лише будь-якої ідеології, а також телеологічне цілепокладання,мету й прагнення соціуму.

Саме тут починає себе виявляти ірраціональна сфера політичної ідеології, яка ніби апріорі не піддається аналізу.Вона включає в себе всю емоційну ділянку, архетипічне колективне та індивідуальне підсвідоме. Без сумніву, тут вагомеслово належить соціальній психології та психології особистості [6]. Можливо, термін “ірраціональний” не зовсімвичерпний і навіть не цілком коректний, але в даному разі ми маємо справу з ділянкою суспільного життя, яка доволіпроблемно вкладається в адекватні терміни.

Річ у тім, що раціональний конструкт “Я – є” в контексті розуміння власної смертності стає джерелом абсурду, суть якого в русі від “Є” до “НІЩО”. Усвідомлення життя як “шляху до смерті” в системіраціональності робить буття, а значить і твердження “Я – є” безглуздим, що яскраво засвідчив екзистенціалізм ХХ століття.У даному разі долання власної смертності породжує ірраціональну складову. Таким чином ірраціональність політичноїідеології своєрідно розгортається з базового онтологічного “Я – є”, яке ігнорує факт смертності або долає його впозараціональний, а часом

Ірраціональне подолання шляху “є” до “ніщо”, перетворення “ніщо” в “є” через долання абсурду смерті абометафізику породжує соціальний міф, а разом із ним – ірраціональну складову ідеології. Цілком недаремно С.Кримськийбачить творення діяльнісних і пізнавальних структур майбутнього як проекцію архетипу, як своєрідне згадування минулого:у “зворотній логіці оновлення минулого діє не каузальна опосередкованість руху за стрілою часу, а аксіологічніпрограми історії, тобто не лінійна горизонтальна спрямованість історичних подій, але їхня ціннісна ієрархія, градаціязначущості або метачасова “вертикаль історії”… А крім екзистенціального часу в метаісторії є і предметна основа, якахарактеризується архетипами або наскрізними структурами соціокультурних процесів” [8, с.28–29].

“Метачасова вертикаль історії” – це своєрідне ірраціональне знання, яке дозволяє долати смерть, знаходити мету діяльності й суть життя, незважаючи на “абсурд існування”. Політичні ідеології містять нелише раціональні смислові ряди, але й ірраціональні семантичні знаки, покликані фіксувати архетипічні ситуації пережиття, прозріння, долання негативу.

Але це тільки одна сторона ірраціонального. Воля Шопенгауера і Ніцше, лібідо і танатос Фрейда, урешті вся традиціядіонісійства, яка часто ототожнювалась навіть із сатанізмом [12, с.96], відображають іншу, не менш важливу й так самоважкодоступну сторону людського ірраціонального. Найбільш імовірно, що суть її – також у подоланні смерті, але нешляхом любові та прийняття “Іншого” і світу, а шляхом його знищення чи підкорення.

Соціальний міф, як ірраціональна складова ідеології, у словесно-образній формі передає пряме пережиття всього часового континууму життєвого досвіду, який у першу чергу спрямований на долання небуття. Тотожність міфу впереказах, снах і мареннях не випадкова – вона свідчить лише про наявність тотожної інформації в підсвідомійструктурі будь-якої особистості даного соціуму. Інакше кажучи, увесь комплекс почуттів, емоцій, переживань, якісупроводжували наших предків, у формі напівусвідомленого міфу чи архетипічного несвідомого є наявним у структуріокремої особистості та соціуму загалом і становить ірраціональну основу політичних ідеологій.

Як би ми не боролися з “міфічністю” та “ненауковістю” ідеології, вона постійно самовідтворюється, бо є необхідноюархетипічною складовою життя суспільства. “Архетип” – цей своєрідний “мотиваційний ген”, що “передає з покоління впокоління досвід, нагромаджений людством” [3, с.27], є тим формотворчим потенціалом, який при усвідомленні стаєсправжнім креативним джерелом буття.

Ірраціональна складова ідеології наштовхується на цілий ряд проблем при поясненні чи розумінні. З одного боку, і соціологія, і гуманітарії-аналітики усвідом- люють звернення ідеології допозараціонального блоку суспільної психіки, з іншого – тут постійно стикаємося з питанням неможливості адекватноговідображення та, біль- ше того, трактування міфічної семантики як апріорної ілюзії, хибності й несуттєвості.

Передача ірраціональної складової ідеології (сутності, не змісту) відбувається через пробудження відчуття, бо нілюдина, ні суспільство не вдосконалюються через розум, а тільки через сприйняття й відчуття. Догма – оболонка, а в нійзерно, яке більш суттєве, але воно не зростає без оболонки [1, с.4]. І якщо суть зерна в тому, щоб викликати “потрясіннясерця і хвилювання душі” [1, с.9], то суть ірраціонального в ідеології – у збереженні й передачі цього зерна, яке, на жаль,надто часто ототожнюють з оболонкою.

Досі немає однозначного, вичерпного й внутрішньо несуперечливого визначення ні ірраціональної складової ідеології, ні міфу, а тим більше суспільно-політичного міфу. Разом із тим ми вже відійшли відколишнього розуміння міфу як феномену “первісного” світогляду. Міф визнається як об’єктивна реальність суспільної свідомості, що суттєво впливає на колективне сприйняття дійсності. Міфологічне мислення може не мати ґрунтовногопонятійного апарату, раціонального ланцюга доведень, критико-аналітичної функції, а водночас воно завжди міститимесуттєвий інтуїтивно-емоційний образ, який є своєрідною психологічно-суб’єктивною реальністю для даного соціуму.

Ідеологічний міф – це своєрідне поєднання раціонального та ірраціонального, вигадки (емоції) та факту, суб’єктивногота об’єктивного. Міф передає “потрясіння серця” через слово й образ, йому байдужі зовнішня подія й холодний аналіз, важливими є безпосереднє пережиття й внутрішній стан особи, яка передає свій стан щастя й блаженства чибезмірного горя.

Філософсько-світоглядні пріоритети вже втратили категоричність стосовно “вищості” чи “об’єктивності” раціоналізму, однак, через “розмитість”, “невловимість”, “суб’єктивність” ірраціональної сфери,понятійна структура останньої, незважаючи на досягнення психоаналізу, герменевтики, феноменалізму, екзистенціалізмутощо ніколи не може досягти довершеної філігранності “раціо”.

Понятійна недовершеність зовсім не означає меншої значимості. Скоріше навпаки – наявність пережиття, яке не може бути адекватно висловленим, спонукає до творення певної специфічної структури, яку, власне, і опановує міфологічна свідомість. “За законами міфу лише особистісне стає всезагальним законом, тільки закон переживається як особисте” [10, с.57]. Можна погодитися з М.Савельєвою, що кінцевою метою [10, с.21] людини й соціуму є виживання й споживання, зазначивши принагідно, що власне“споживання” є всього лиш умовою та різновидом “виживання”, та воно не дає відчуття “сутності”.

Майже століття світ переживав екзистенційну кризу – утрата смислу існування є не менш суттєвою проблемою, ніжутрата самого буття. Людська трагедія в тому, що фізично-тілесне “я – є” нас не задовольняє, на нього ми накладаємопошук смислу і перетворюємо його в “я-є-смисл”. “Смисл” відображає не просто потребу утвердити буття, власнуекзистенцію, а намагання знайти суть життя, його мету й призначення.

У контексті цих базових архетипів розвиваються ірраціональні складові соціально-політичних ідеологій. Вони, з одного боку, фіксують намагання суб’єкта “бути”, з іншого – знайти суть буття, що й буде остаточним подоланням “Ніщо”.

Політика – сфера битви за життя (К.Мангайм) – формує споконвічну проблему “влада – підвладний” із позиціїбазових “універсалій свідомості”: “я – є” і “я – ніщо”. Влада від найдавніших часів служила функції виживання суспільства,вона забезпечувала внутрішню організацію, професійну диференціацію, а головне – захист від зовнішніх втручань і джерелоспоживання. Таким чином, основна потреба людини – самозбереження – великою мірою задовольнялася саме завдякинаявності влади. Це яскраво ілюструють соціально-політичні міфи про “героя”. “Герой” рятує, допомагає, визволяє відпевної, як правило, зовнішньої негативної сили, яка містить загрозу небезпеки або смерті. Цілком недаремно влада чипредставники влади культивують міфи, що ототожнюють героя і володаря (імператор Риму рятує від варварів, керівникцеркви – від марноти світу, Гітлер – від ганьби нації, Ленін – від “світового капіталізму”. емоц я не живе за законами лог ки вона творить власний мiфiчний свiт, щоб ще раз ще раз переживати себе.

Сильне й суттєве переживання завжди міфічне, ірраціональне. Логіка не може витримати жодної універсалії: ні “я – є”, ні “я – ніщо”. Перша руйнується усвідомленням власної смертності, а друга – відсутністю смислу.

У міфічному світі людини–влади–володаря–підвладного завжди розігрується одна й та ж тема: людина протистоїтьвладі (силі), яка хоче її знищити (дракон, смерть), а герой, праведний володар, визволяє її від смерті. Причому людина – або інфантилізований страждалець, що не можевизволитися самостійно, або герой, що сам себе визволяє й знаходить стежку до вершин влади, стає джерелом натхнення йжиття для інших.

Чому ірраціонально-міфологічна складова політичних ідеологій має суттєві розбіжності з раціоналізованими міркуваннями? Вона допомагає не стільки осмислити, скільки пережити конфлікт, станпідлеглості, відсутність справедливості, урешті фізичну чи політичну “смерть”, а також “вигадати”, уявити можливийпозитивний розвиток подій, реалізацію істини, справедливості, суспільного та особистого щастя, незважаючи на об’єктивніреалії.

Суть висновку наших міркувань зводиться до того, що раціональна складова ідеології обслуговує усвідомлені потреби суспільно-політичного життя та онтологічної універсалії “Я – є”. У центрі жірраціональної складової ідеології постійно домінує потреба утвердження онтологічно-сакральної тотожності Я-Є-Смисл, причому вона виявляється на індивідуальному, суспільному (національному) та світовому (загальнолюдському) рівні.

Раціональна та ірраціональна складова політичної ідеології намагається не лише утвердити певну політичну силу, у світоглядно-філософському аспекті вона є часткою загальнокультурного процесу пошукуістини та смислу життя, а тому – невід’ємною частиною духовного життя соціуму.

 

1. Гердер Й.Г. Избранные сочинения. – М.–Л., 1959. – С.9.
2. Даниленко В.П. Инволюция в политике: бодрияризм и фукуямизм // Институт стратегического анализа нарративных систем //narratif.narod.ru.
3. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. –К.: Либідь, 2001. – 334 с.
4. Крымский С.Б. Культурные архетипы, или знание до познания // Природа. – 1991. – №11. – С.70– 75.
5. Лутай В.С. Основной вопрос современной философии. Синергетический вопрос. – К.: Издатель ПАРАПАН, 2004. – 156 с.
6. Майерс Д. Социальная психология. – 6 изд., перераб. и доп. – С.-Пб.: Питер, 2002. – 752 с.
7. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2000. – С.106.
8. Пахомов Ю., Крымский С., Павленко Ю. Пути и перепутья современной цивилизации. – К., 1998.
9. Петрушенко О.П. Соціальні функції утопії // Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства: МатеріалиВсеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано- Франківськ: Гостинець, 2007. – С.74–77.
10. Савельева М.Ю. Лекции по мифологии культуры. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2003.
11. Сичивица О.М. Роль моделей в познании: Дис. … канд. филос. наук. – Горький, 1965. – С.200, 210.
12. Тарнас Р. История западного мышления: Пер. с англ. Т.А.Азаркович. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1995. – С.96.
13. Шацкий Е. Утопия и традиция: Пер. с польск. / Общ. ред. и послесл. В.А.Чаликовой. – М.: Прогресс, 1990. – С.211–212.