Олена Гетьманчук, директор Інституту світової політики (Київ)

Я щойно повернулася з Німеччини: європейські політики настільки розчаровані українською владою, що їм легше віднести Януковича до категорії Лукашенка, ніж за вуха тягнути Україну в ЄС. Їм значно простіше констатувати: «Демократію поховано, диктатуру встановлено, а Янукович – це другий Лукашенко», – ніж переконувати Віктора Федоровича, що він прямує хибним шляхом і повинен переосмислити ситуацію. Як зазначив у Брюсселі шеф МЗС Швеції Карл Більдт, «це лідери України мають вирішити, хочуть вони повести країну в напрямі Польщі чи у напрямі Білорусі… Якщо ж вони хочуть привести країну до Білорусі – о’кей, вони і прийдуть у Білорусь».

Захід не буде вкотре переконувати українського президента, що саме йому необхідно зробити. Значно простіше записати Януковича у диктатори, а Україну «списати» і відтак зняти головний біль з Угодою про асоціацію і європейською перспективою.

Точка, до якої дійшов Віктор Янукович у відносинах із Заходом, – це не питання стратегічної співпраці, а те, як вирішувати питання з Ти¬мошенко. І хоч у нього наразі зберігся простір для маневру, однак ті західні лідери, які готові з ним спілкуватися, говоритимуть не про відносини Україна – ЄС, а про справу Тимошенко.

Водночас у цій справі європейці і себе загнали у кут: вони так міцно і на такому рівні прив’язали відносини ЄС до справи Тимошенко, що для них зміна позиції означатиме втрату політичного обличчя. Щоправда, подібне стосується і Януковича…

Вперше питання про можливий зв’язок Путіна і Меркель у контексті України з’явилося після саміту НАТО в Бухаресті, коли Німеччина фактично заблокувала план дій щодо українського членства в Альянсі. Одним із аргументів була «загроза регіональній безпеці», недипломатичною мовою – конфлікт із Росією. Тож коли йтиметься про українське питання, Берлін навряд чи прийматиме рішення самостійно – дратувати Москву німці не збираються. Але я це аж ніяк не називала б змовою Німеччини та Росії…

Позитивним сигналом для Януковича є те, що його запрошення на саміт НАТО у Чикаго не скасовано, він матиме змогу отримати якісь протокольні вітання. Хоча і там, радше за все, його переслідуватимуть саме «Юлиною справою».

Водночас ситуація парадоксальна – що більший тиск на Януковича, то протилежніший ефект це дає і тим сильніше він упирається. Так себе ізолювати, як це зробив український президент, навряд чи комусь вдасться. Тож Путінові достатньо сидіти склавши руки і просто дочекатися. Він не тиснутиме – він просто чекатиме, поки фрукт у вигляді ізольованої й маргіналізованої України впаде йому до рук. Щоправда, необов’язково, що це яблучко покотиться у бік Росії – воно може і далі валятися на роздоріжжі між ЄС і Росією, бо команда Януковича не хоче жити ані за російськими, ані за європейськими правилами, – вона прагне жити по-донецьки.

Спроба ж намацати третій – наприклад, китайський – шлях почалася, як тільки Янукович став президентом. Китай – одна з небагатьох держав, що володіє «живими» грішми, це і робить його вкрай привабливим. Але кредити, навіть китайські, не видають лише через декларацію «стратегічного партнерства», яку в нас було проголошено торік. Китаю у цьому регіоні Європи потрібен політичний союзник чи асистент.

І за це також доведеться платити. Свого часу вже стався дипломатичний конфуз, коли посол України відмовився брати участь у нагородженні китайського дисидента Нобелівською премією. Натомість подальші вимоги Пекіна можуть бути значно серйознішими.

Газета ZIK №19 (17 травня 2012р.)