Степан Хмара, політик, дисидент

Нинішній українській опозиції (хоча вона і вкрай неоднорідна) не вдається захистити мову чи саму Україну, бо для неї це не є сенсом життя, а декому ця боротьба взагалі незрозуміла. І це, певно, головна причина поразок, бо все залежить від людського фактора. А наслідки можуть бути сумними.

У 1990-х була інша ситуація з іншими людьми у Верховній Раді – і хоча ми перебували у меншості, але були справжніми, тому енергійними та безкорисливими. Наша меншість віддано служила Україні, а не якимсь додатковим інтересам і стимулам. Саме це давало величезну підтримку людей.

Нинішня молодь має значно ліпший доступ до інформації, ніж на початку 1990-х, але бракує динаміки, енергії та волі будувати державу, в якій гідно жили б усі наші громадяни. Мене щиро тривожить брак оцього – «бо за нас ніхто не зробить нашої роботи».

Зараз можновладці робитимуть чимало відволікаючих маневрів, аби остаточно «заштукатурити» політичну систему. Але насправді слід боротися за суть: аби люди могли реально здійснити своє конституційне право бути носієм влади. Українці мають обирати не кота в мішку, а мати змогу об’єктивно оцінити особистість політика. Цим нинішня виборча система і небезпечна, бо за мажоритарної виборці принаймні знали, хто їхній кандидат. Тепер українці слабо втаємничені у виборчі програми партій – а тоді політиків знали як конкретних носіїв ідей. Я не певен, чи нинішня парламентська опозиція хотіла б саме цієї фундаментальної справедливості, але вона має переосмислити бодай свої дії, адже противник у неї серйозний. Тож різні політичні сектори, які вважають себе опозиційними, повинні напрацювати реальне порозуміння. Але цього можна досягти лише чесною і безкорисливою працею, а не заявками на кшталт тих, що робить вискочка Яценюк: «Хто не з нами, той за Януковича». У мене подібне викликає просто огиду.

Я не знаю мотивацій нинішнього президента, але гадаю, що він тримає Табачника, Колесніченка й інших не так із доб¬рої волі, як зі страху перед московською владою. За характером він людина жорстка, але боязлива. Він уже фактично віддав під російський влив силові структури й Міністерство оборони. Замість пошуку підтримки у більшості українського народу він шукає сприяння Москви. Й уже втратив прихильність не лише центральної України, а й своїх традиційних регіонів – сходу та півдня.

Зізнаюся, мене не цікавить доля чергового президента – мене турбує доля України. Але так виглядає, що політика Януковича призведе до його особистої катастрофи. Якби він керувався стратегічними інтересами українського народу, то не проводив би антиукраїнської безпекової політики. Можна бути чи не бути євроскептиком, але членом Євроатлантичної спільноти, членом НАТО для України бути вкрай важливо – вакуум заохочує Кремль до ще агресивнішої політики.

Революції мають лавиноподібний характер – і навіть невеличка подія може започаткувати відлік зміни влади. Нинішня ситуація нагадує накопичення пари у закритому котлі: за якийсь час її треба або випустити, або вона його розірве. Рано чи пізно, коли збереться критична енергія, а влада не опам’ятається, станеться вибух. Але наразі вона ознак розуміння ситуації не подає. Причина – це влада безграмотних, бездарних і маленьких людей. Бо якби вони розуміли всі виклики, то й політику проводили б інакшу. Вони «професіо¬нали» лише в тому, що стосується розкрадання, розграбовування і приховування. На більше вони виявились нездатні й навіть втратили інстинкт самозбереження. Якщо вони сподіваються втекти, сховавши свої фінанси і майно поза Україною, то є просто недалекими – у нинішньому світі людину можна дістати у будь-якому куточку світу, але через вузьколобий оптимізм українські можновладці над цим не замислюються. А потім буде пізно.

Газета ZIK №26 (5 липня 2012р.)