Юлій Хвещук

Вже понад рік Табачник намагається проштовхнути законопроект про вищу освіту, впевнено стверджуючи, що це ощасливить і викладачів, і студентів. Більшість вишколених ректорів хором йому підспівують, як завжди і всьому, що походить з міністерства освіти. Натомість студенти (принаймні ті, які прийшли вчитися, а не купити дипломи) чомусь демонструють вражаючу короткозорість, не бачачи там жодних позитивів. Справді, як же ж можна не оцінити такі нововведення: нівелювання результатів зовнішнього незалежного оцінювання через введення трьохступеневого вступу - бал ЗНО, бал атестата та бал вищого закладу освіти; відновлення системи хабарництва при вступі; щорічне збільшення плати за навчання для студентів-контрактників; студенти – «четвірочник» не зможуть отримувати стипендію; відрахування студентів за «академічний плагіат»; обмеження студентського самоврядування та автономії ВЗО.

Свою альтернативу запропонувала й парламентська опозиція – законопроект авторства Лесі Оробець та Арсенія Яценюка. Натомість регіонами зробили хитрий хід – депутат Мірошниченко вніс власний варіант закону, у порівняння з яким міністерський – взірець демократії. Таким чином, громадськості демонструвалося – бачите, є й такі, гірші пропозиції, у порівнянні з якими пропозиції Табачника цілком прийнятні. Варто додати, що студенти виступають проти всіх трьох законопроектів, як шкідливих або недопрацьованих.

Але Табачнику залежить, щоб таки провести новий закон. Восени – парламентські вибори, тому потрібно посилити контроль над вищими закладами освіти та студентами. Прибравши з розгляду відволікаючий проект Мірошниченка, регіонали вирішили скористатися святами, вихідними та канікулами (а отже, відсутністю більшості студентів в Києві), за день узгодити, внести в порядок денний і проголосувати бажаний закон.

Зранку, 10 січня, близько 50 студентів, відклавши Різдвяні святкування, зібралися біля будівлі, де проходило засідання погоджувальної ради голів фракцій і керівників парламентських комітетів Верховної Ради. Після короткого театралізованого дійства, в процесі якого Дід Мороз у масці регіонала Максима Луцького (соратника Табачника, керівника комітету з питань науки та освіти ВРУ) подарував студентам коробку із законопроектом «Про вищу освіту», перев’язаним траурною стрічкою. Студенти такому подарунку не зраділи, і рушили до приміщення, щоб повернути коробку «дарувальникам». У вестибюлі, перед рамкою металошукача, працівники Державної служби охорони зуміли їх зупинити, і навіть спробували витіснити. Тоді студенти просто сіли на підлогу, зчепившись руками. Прибулі на підкріплення міліціонери та «беркутівці» почали викидати молодь на вулицю, без церемоній застосовуючи фізичну силу, під вигуки «Маєм право на протест!», «Не бийте ногами студентів!», «Ганьба!». Не зважаючи на пошкодження одягу, мегафонів та легкі травми кількох протестувальників, частина з них таки залишилася у вестибюлі. А з вулиці лунало скандування «Депутати, йдіть до нас», «Луцький виходь!», «Освіта – не товар, універ – не базар!».

Переконавшись, що без насильства зі сторони правоохоронців відновити контроль над входом не вдасться, хтось з «вищих» відправив нарешті туди особисто Луцького. Депутат запросив всіх на розмову на вулиці. Міліція знову перейшла в наступ і студенти нарешті залишили вестибюль.

Розмова з Луцьким вийшла напруженою – протестувальники вимагали відкинути запропоновані «нововведення». Переконавшись, що обмежитися розхвалюванням «реформ» та дозованими побрехеньками не вдасться, регіонал зрештою погодився з вимогою запросити представників студентства на засідання комітету, який мав розглянути законопроекти (це вперше туди потрапили не «офіційно погоджені», а протестуючі студенти). І навіть пообіцяв подарувати новий мегафон, замість поламаного правоохоронцями.

Далі відбувалися події, які засвідчили цілковитий безлад в роботі «ПР-більшості». Погоджувальна рада законопроектів взагалі не розглядали. Тим не менше, в сесійній залі депутати проголосували за внесення до порядку денного законопроектів і від міносвіти, і альтернативного – Оробець - Яценюка. Мабуть, саме такий сумнівний «компроміс» і спонукав опозицію черговий раз піти на повідку влади і проголосувати «за». Саме ж голосування відбулося з порушенням закону «Про регламент Верховної Ради», де сказано, що розгляд законопроектів можливий не раніше, ніж за два дні після погодження профільного комітету. А пізніше, вже після обіду, профільний комітет Луцького міністерський варіант … відклав, а альтернативний – відхилив. Що ж далі? Оминувши питання, як законопроекти опинилися в порядку денному, сам Луцький опісля запевнив – проект міносвіти на цій сесії голосуватися не буде. Посприяла цьому і акція під стінами комітетів Верховної Ради, і виступ на самому засіданні освітянського комітету. Крім цього, він пообіцяв - законопроект буде перероблено, інтереси протестуючих студентів - враховано. Ось так всього лиш кілька десятків молодих людей зупинили черговий наступ режиму?

Регіонали не відступили. Звичайно, у них достатньо голосів для прийняття нового закону (а при потребі, їх додасть і опозиція, знайшовши пояснення стосовно чергового «компромісу»). Скоріше, верхівка влади дещо здивувалася. Справді, 50 студентів ледь не пройшли всередину парламентського приміщення, демонстрували якщо не агресію, то принаймні вперте небажання сліпо коритися правоохоронцям.

Студенти – не досвідчені афганці, не чорнобильці чи підприємці, у яких відбирають засоби для життя. Водночас, в цілому світі студентство – це середовище, яке з юнацькими енергійністю, романтизмом та бунтарством найчастіше започатковує масові протести проти політики влади. Не завжди – успішні, але завжди – масштабні та болісні для влади. Саме тому, після подій Революції на граніті та Помаранчевої, на українських студентів з різних джерел ллється нав’язлива пропаганда всеохоплюючої толерантності, непротивлення будь-чому, а в крайньому випадку – застосування виключно «ненасильницького спротиву». Сам по собі цей вид спротиву є непоганим. Але коли на будь-які злочинні дії влади рекомендується відповідати лише флеш-мобами тощо, а перед міліцією, яка калічить та вбиває людей – сідати на землю, виникають певні сумніви. А чи не хочуть прищепити молоді нездатність до відстоювання своїх прав, а, отже – зміцнити впевненість влади у своїй довічності та безкарності?

Тому і здивувалася регіонали такому ніби й ненасильницькому спротиву групи студентів 10 лютого, але водночас несподівано впертому та рішучому. А якби їх було 500, чи 5 тисяч? Є над чим задуматися.

Регіонали задумалися. Наступ на вищу закладу зупинився, однак незабаром його продовжать. Тому і молоді варто задуматися, замість веселого святкування з вигуками «Ми перемогли Табачника!». До перемоги ще далеко. Але для того, щоб її таки здобути, необхідно серйозно обміркувати, чого найбільше боїться режим, чим його можна найдошкульніше вдарити. І продовжувати ефективно діяти. Ставлячи перед собою не тільки завдання захиститися від чергової міністерської інновації, а йти аж до повного демонтажу режиму «регіонади».

На початок