Марта Гартен

Долю батальних картин Альтомонте, що їх польська сторона наразі так і не виклопотала для показу у жовквівському фарному костелі, досі не припиняють жваво обговорювати у Києві та Львові, пропонуючи їм чи то гастроль найбільшими містами України, чи то демонстрування у «Мистецькому арсеналі», чи то будівництво спеціального виставкового павільйону в Жовкві.

Незважаючи на інформацію про те, що працівники Олеського замку із наступного тижня монтуватимуть до показу грандіозне батальне полотно «Битва під Віднем» у приміщенні, над яким підняли дах, майбутнє двох картин придворного художника короля Яна III Собеського Мартина Альтомонте обговорюватимуть у четвер, 21 червня, у королівських залах Львівського історичного музею.

На цій зустрічі будуть присутні ті, хто не брав участі у громадських слуханнях «Збереження культурної спадщини, зібраної Героєм України, академіком, директором Львівської національної галереї мистецтв Борисом Возницьким», що відбулися у сесійній залі Львівської обласної ради 14 червня.

Ймовірно, певним агентам інших ідей – громадським діячам та посадовим особам – тоді не захотілося стати заручниками ситуації, в якій їм довелося б виконувати роль статистів у грі політичних заяв, тому вони вирішили з’ясувати суть справи більш розсудливіше, запросивши до розмови на інший четвер фахівців, котрі дивляться на проблему не через призму політики.

Історики, які не брали участі в обговоренні у сесійній залі Львівської облради, залишилися при переконанні, що владі забракло мобілізаційної потуги скликати сесію у відпускний період, тому вона й вдалася до ініціювання громадських слухань, запросивши на них музейних працівників, мистецтвознавців, істориків, керівників громадських організацій, а також депутатів обласної ради та міських рад Львова, Буська, Золочева, Жовкви тощо.

Оскільки статус громадських слухань не є законодавчим, а лише факультативним, то до порад, висловлених на них, вищі чинники, за бажанням, мають повне право не дослухатися. Натомість простір для грімких заяв, за які жодної тобі відповідальності, залишився (як того, зрештою, й слід було сподіватися) використаний на повну для створення привабливого іміджу захисників культури серед місцевого політикуму, – це щоб і кози цілі й вовки ситі.

Однак картинам від того легше не стало. І то власне через те, що реальної тривоги про незабезпеченість належних умов зберігання мистецьких творів ніхто із присутніх на громадських слуханнях почути не захотів, а передбачити видатки, пов’язані з відповідним та відповідальним збереженням – й поготів!

Небезпечні гастролі

Проте саме на громадських слуханнях 14 червня із вуст Володимира Пшика, який по смерті багатолітнього генерального директора Львівської національної галереї мистецтв героя України Бориса Возницького як перший заступник тепер тимчасово виконує його обов’язки, громадськість довідалася, що міністерська маніпуляція згаданими раритетами, котрі є фондовими експонатами галереї, ідеєю передати відреставровані батальні картини Мартина Альтомонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» на зберігання до римо-католицького костелу св. Лаврентія у Жовкві аж ніяк не вичерпується.

Так, за словами Володимира Пшика, у Міністерстві культури України, куди його викликали, щоб схилити до погодження на експонування цих картин будь-де, аби тільки не в приміщеннях Львівської національної галереї мистецтв, вже не йшлося про жовківський костел. Натомість «пресування» щодо підпису під дозволом на переміщення стосувалося «Мистецького арсеналу» в столиці, де за проектом угоди планували виставити картини вже 22 червня!

Натомість, за словами модератора громадських слухань геральдиста Андрія Гречила із Інституту українознавства НАН України, на сайті Міністерства культури України міститься інформація про те, що «Битву під Віднем» та «Битву під Парканами» пропонують гастрольно показати у таких великих містах України, як Київ, Донецьк, Харків та Сімферополь.

Чи варто й казати, які небезпеки криє така позиція гастролей для малярських полотен? Адже їх для перевезення слід знімати з підрамника, скручувати в рулон для транспортування, перевозити, потім знову напинати на підрамник у при приміщеннях, які мають різні температурно-вологісні параметри. Картини, за словами доньки Бориса Возницького реставратора Лариси Разінкової, на такі механічні й кліматичні зміни реагують дуже чутливо. Це показало їхнє демонстрування після реставрації у двох польських музеях Кракова та Варшави, коли реставратори змушені були вести «лікарський нагляд та терапію» за переміщеними й експонованими полотнами, щоб не допустити розшарування лаку, фарбових верств, ґрунту та полотна.

В ідеалі було б логічніше взагалі відмовитися від «небезпечних гастролей», встановивши картини для стаціонарного показу в приміщеннях, належно обладнаних кліматичними приладами, які б забезпечували відповідний режим збереження творів та їхню постійну охорону.

Експонування баталій in sito

Яким же має бути місце експонування 8-метрових батальних полотен Мартина Альтомонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами», до пари яким у фондовому приміщенні галереї, розташованому в колишньому монастирі капуцинів поблизу Олеського замку, є іще й 7-метрові «Битва під Клушино» Симона Богушовича та «Битва під Хотином» Андрія Стеха й Фернанда Ван Кесселя?

Польська сторона, яка від 2011 р. клопотала перед Україною про розміщення відреставрованих у попередні роки в Польщі згаданих баталій Альтомонте саме в жовквівському римо-католицькому костелі св. Лаврентія, виходила з того, що власне з цього місця, де на стінах збереглися сліди обрамлень, картини свого часу були узяті до Львівської галереї мистецтв.

Така аргументація спирається на те, що ці малярські твори спеціально виготовлялися на замовлення правнука засновника Жовкви Станіслава Жолкевського короля Яна ІІІ Собеського, для створення пантеону слави в родинній усипальні Жолкевських-Собеських, що нею мав слугувати костел.

Відомо, що експонування «нерухомого антикваріату», під яким розуміють архітектурні споруди з їхнім питомим скульптурним та художнім декором, стоїть на засадах in sito, тобто «на місці». Однак картини не прийнято вважати за нерухомі пам’ятки, навіть якщо вони були створені для прикрашення якогось певного місця (інша справа – стінопис, фрески, мозаїка, ліпнина тощо).

Тим паче, місцеві краєзнавці й мистецтвознавці висловлюють думки, що перед тим, як потрапити до костелу, батальні полотна Альтомонте були окрасою не культової споруди, а світської – замкової королівської резиденції у Жовкві. До речі, у приміщенні якої тепер також діє філія Львівського національної галереї мистецтв.

Натомість, покликаючись на повсюдну музейну практику, історики узагалі закликають абстрагуватися від «історичних місць», як від останньої справи, бо приклади збереження великих колекцій показують, що артефактам культурної спадщини ліпше ведеться не в костелах, де нема спеціальної охорони, клімату, освітлення й загального доступу, а у музейних збірках, де їм забезпечене потрібне піклування фахівців.

Поділ історії та культурної спадщини

Евентуальний аргумент польської сторони про приналежність зображень на картинах Альтомонте до подій суто польської історії як ухил минулої великопольської шовіністичної пропаганди спростовують вітчизняні історики своїми контраргументами, трактуючи згадані битви, як факт української історії, на тій підставі, що у них більшою мірою брали участь українська шляхта й вояки.

Так, фахівець із козаччини – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України Тарас Чухліб наголошує на тому, що під Віднем супроти військ Османської імперії билося 13 353 українці із Галичини, Поділля, Волині, Правобережної і навіть Лівобережної України. Ця потуга становила дві третини 22-тисячних союзницьких військ Яна III Собеського, про що містяться відомості у відомих та авторитетних українських історичних джерелах, зокрема у «Літописі самовидця».

У цьому ж ключі краєзнавець Віктор Заславський пише, що Жолкевський і Собеський були синами українського народу, які жили і творили на нашій землі, а під Хотином і Віднем проти турецької навали билися сини України – русинська шляхта, запорізькі козаки і навіть один православний єпископ!

Із закликами «забити цвях полякам, діяти не оборонно, а наступально» промовців на громадських слуханнях промовців відділяла така тонка грань від антипольських випадів, що дивом не спричинилося до політичного міждержавного скандалу. Однак, балансуючи на небезпечній межі, професійні патріоти у словесних баталіях таки здобули свої банальні політичні бали, ухваливши пропоновану резолюцію слухань більшістю голосів «за» із трьома голосами тих, хто утримався. При цьому більшість навіть не замислилася над тим, що польська сторона має значно більше фінансових ресурсів, щоб забезпечити відповідну кліматизацію та охорону костелу св. Лаврентія в Жовкві, аніж Львівська обласна рада для допомоги закупівлі кліматизаційних приладів для галереї мистецтв.

Аналізуючи реальність тверезо

Ті, хто утримався голосувати за популістську резолюцію, були фахівцями реставраційної науки. Вони також мали свої аргументи, які не зводилися до конфронтації із основними положеннями резолюції, а спиралися на тверезий погляд та відповідальне ставлення до збереження культурної спадщини, про реальне забезпечення якого в резолюції не було жодного слова (за свідченнями Лариси Разінкової, нові експозиційні приміщення для картин Альтомонте реконструюють за підтримки Фонду Васюника та на особисті кошти Возницького).

У своєму виступі проблему належного забезпечення умов зберігання полотен зачепив очільник відділу досліджень об’єктів культурної спадщини західного регіону Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Микола Гайда. На противагу тим, хто вважав, що причиною скликання громадських слухань були відсутність відповідних умов для збереження баталій Альтомонте у жовквівському костелі св. Лаврентія і створення таких умов для експонування «Битви під Віднем» в Олеському замку, а «Битви під Парканами» – в Золочівському замку, реставратор авторитетно поставив під сумнів цю тезу.

«Наразі в цій ситуації є дуже багато гасел. Для того, щоб ми не були голослівними, треба усвідомити, що стан збереження творів у галереї мистецтв не є близьким до ідеалу. В Олеському замку і костелі капуцинів є багато пам’яток, які потребують належної опіки і збереження. Це є дуже важлива річ, про яку ми чомусь тут не говоримо. Твори мистецтва вимагають певних умов експозиції. Можемо закидати самі собі, що перед тим, як віддавати їх на реставрацію, слід було подбати про їх експонування в майбутньому. Але ми можемо до цього ще повернутися зараз. Можемо проаналізувати ситуацію з приміщеннями, в яких можна виставляти ці твори мистецтва і в Олеському замку, і в костелі капуцинів при ньому і, може, ще де. Можемо подивитися, що слід зробити для того, щоб належним чином їх не тільки експонувати, а й зберігати. Можемо оцінити, які нам слід зусилля до цього прикласти. Наразі належних умов, таких, як мають бути, в тих замках ще нема. Їх треба створити. І то буде нашим вагомим аргументом у відстоюванні ідеї експонувати картини в замках. Треба спеціальної акліматизації, дотримання температурно-вологісного режиму, системи протипожежної охорони та системи захисту. Давайте проаналізуємо все по горизонталі й вертикалі, подивимося. Що є, а чого нема і що треба зробити. А тоді врешті-решт виділимо кошти й зробимо це. Тоді це буде добрим внеском у збереження культурної спадщини, бо на основі тільки політичних гасел ми того просто не досягнемо», – сказав Микола Гайда.

Комплексні проблеми галерейного комплексу

Проблеми, що їх озвучують реставратори, стосуються Львівської галереї мистецтв як одного із найбільших музейних комплексів України. Подвижницька діяльність її півстоліття незмінного керівника, відомого далеко за межами країни як рятувальника та зберігача мистецьких надбань, на жаль, відбувалася на невтішному тлі загального господарювання у музейній царині: вічне безгрошів’я, недостатній рівень фаховості, безвідповідальність…

Завзято відроджуючи замки та палаци, Борис Возницький захоплено брався самотужки до лопати й тачки, виведення карнизів, настилання паркету, мурування печей та інших будівельних робіт, випереджуючи розроблення проектно-кошторисної документації на основі попередніх досліджень, що із подивом сприймалося адептами реставрації, які стоять на засадах наукового вивчення пам’яток та застосування автентичних технологій їхнього збереження.

Та саме в такій цілковитій самовідданості справі життя проявлялася неповторна натура Бориса Григоровича: захоплено занурюватися у минувшину, не менш захоплено розповідати про неї сучасникам та іще більш захоплено мріяти про майбутнє, докладаючись до його настання власною працею чорнороба.

Він вірив у перспективний проект відродження замків, і теперішній потік туристичних автобусів до Олеська, Підгірців та Золочева вкотре підтверджує правоту Возницького. З огляду на стратегічне бачення розвитку філій галереї у замках, він логічно планував демонструвати саме там згадані батальні полотна, що працювало б на спільну галерейну касу за умов безперешкодного доступу усім охочим споглядати ці та інші твори мистецтва.

Отож поки Возницький сам робив те, що робив, залишалися юридично неоформленими різні моменти: не тільки місця експонування певних фондових творів, а й межі земельних ділянок архітектурних пам’яток, у яких розташовувалися численні філії галереї, потерпали від невідповідних умов зберігання фондові колекції, пропадали безслідно надані в тимчасове користування картини.

Звісно, такого неповторного директора Львівська національна галерея мистецтв не матиме вже ніколи. Борису Возницькому вдалося залишити по собі міф, створений іще за життя. Тому так боляче вразило громаду, що рахуватися із цим міфом власть імущі не захотіли, витримавши, хоча б про людське око, християнські звичаї щодо волі покійного бачити відреставровані полотна Альтомонте виставленими в Олеському та Золочівському замках Але хто б не заступив світлої пам’яті Бориса Возницького на його посаді, той одразу стане віч-на-віч із проблемами, що волають про їхнє вирішення.

Саме про це говоритимуть завтра під орудою відомого львівського культуролога Тараса Возняка та директора Державного історико-архітектурного заповідника Жовкви Володимира Герича у королівських залах палацу Корнякта. Утім це може також виявитися розмовою під політичним соусом. Щоправда, дещо іншим. Адже політикою в цьому грішному світі є все. Навіть, на жаль, і мистецтво.

http://zik.ua/ua/analytics/2012/06/20/354821