Ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності

 

Чи втрачає церква свій авторитет в суспільстві? Чи витримає сьогоднішня християнська церква випробування конкуренції?

Не лише витримає, а й іще дасть світові нові дари. Чутки про смерть релігії таки були перебільшеними. Релігійний вимір людини незнищенний, а от форми, що їх він може набувати – різноманітні. Сьогодні певної кризи зазнають Церкви як великі інституційні спільноти вірних, що свідчить про те, що релігійна віра людей індивідуалізується, диференціюється. Як на мене, це природна реакція на період «імперіалізації» віри, панування її у формі всеохопних ідеологічних доктрин. Як писав Даніїл Андрєєв, свідомість сучасної людини «відчуває умовність і тісняву будь-якої догматики”. Проте і один, і другий періоди – скінченні. Людський дух і далі шукатиме Істину, бо він до цього покликаний, і водночас протиставлятиметься дивовижній здатності людини обліпити знайдену частку істини, ніби днище корабля, ідеологічними «мушлями» й «водоростями». Адже свої слабинки має і індивідуалізація віри, яка релятивізує правду, робить усілякі комбінації вірувань легітимними та допустимими. З філософської точки зору, така диференціація свідчить лише про те, що десь там у глибинах людської духовності зріє нова ясність, нова розгадка, якась узагальнююча інтегральна формула, довкола якої знову об’єднаються великі маси людей (якщо не все людство). Іншими словами, нинішні проблеми, що їх переживають усі Церкви, слід розглядати не у перспективі катастроф, а в динаміці невпинного розвитку людського духу.

 

Чи трансформується релігія в сучасну епоху?

Епохи, без сумніву, накладають свій відбиток на віру й життєву поведінку вірянина. У минулому мірилом віри людини було те, наскільки її поведінка відповідала певній ідеологічній матриці, згідно з якою її і судили. Сьогодні з тієї матриці залишилося лише ошмаття – скажімо, сьогодні міліція вже не стежить (як це було на початку ХХ століття в царській Росії), як часто парохіянин приймає причастя. Сьогодні якась міщанка ще може обуритися, що її сусідка розвішує випрану білизну в недільний ранок, але це вже є справою їхніх особистих стосунків – не більше. Отож критерієм віри в нашу епоху щораз більше стає щирість віри, спроможність людини відгукнутися на головні євангельські імперативи. Тому нас так неприємно вражає, коли, скажімо, людина, вийшовши з церкви після двогодинної літургії, може відразу ж грубо повестися з кимось у транспорті чи нагримати вдома на дітей. У нинішній час нам важливо не лукавити, не вдавати з себе побожного християнина, оскільки ми добре усвідомлюємо свою гріховність. Отже, форми поведінки вірянина з часом таки міняються, хоч я остерігався б давати цим змінам якісні оцінки: «гірше–краще». Адже за нинішнім «невдаванням» та «нелукавством» може критися звичайне збайдужіння до обряду чи навіть до того образу Бога, який перестав бути для людини переконливим.

 

Світ настільки швидко і динамічно розвивається, що виникає дуже багато тенденцій і питань, багато з яких зачіпають Церкву. Які виклики стоять перед сучасною Церквою?

Як на мене, найбільшим викликом для сучасних Церков є завдання відповідати своїми практичними діями тим засадам, що їх вони декларують. Сьогодні кожен вірянин може легко порівняти те, як веде себе священик, із тим, «що пише книжка». Більшість випадків відпадіння від Церкви пов’язані саме з тим, що різниця між одним і другим стає надмірною, а тому нестерпною. Як свого часу казав Карл Ясперс: «Надто багато в Німеччині філософів і вчених, яким траплялося в дитинстві, вислухавши проповідь, перевести очі на самого проповідника – і в результаті вони більше не вірять у Бога…».

Проте цим викликом перелік, ясна річ, не обмежується. В нинішню епоху надзвичайно збіднів пророчий дар Церкви. Навчені безконечними спробами відгадати дату кінця світу, Церкви (єрархія, духовенство) почали взагалі боятися будь-якого натяку на пророцтва. Часом здається, що Церкви не стільки свідчать про Боже царство, яке має прийти, скільки намагаються облаштувати те земне життя, у якому доводиться жити, уже не замислюючись над тим, що воно – скінченне. Відтак люди не отримують тієї дози містичного, яка, виявляється, їм таки потрібна, а тому шукають її в розмаїтих езотеричних віруваннях.

 

Глобальна криза – шанс чи провал для представників світових релігій? Як криза вплинула на церкву і паству?

Я не думаю, щоб Церква якось по-особливому переживала нинішню кризу. З точки зору вічності, вона, криза, не є чимось особливим: людство переживало її не раз. І щоразу кризи суспільно-політичні (чи фінансові, чи будь-які інші) спричиняються кризою духовною. Адже все в нашому житті є лише проекціями нашого духовного стану. Духовно здорове суспільство не замислюється над своїм станом, бо встигає лише бурхливо творити нові феномени буття. Духовно хворе суспільство занепадає, його творчість згасає, отож залишається лише спостерігати за тим, як на очах руйнується здобуте. Отож для Церкви усі кризи, по суті, є однією і щораз відтворюваною кризою духу, яку і слід лікувати духовними засобами.

Наскільки українські християнські конфесії беруть участь у світових богословських суперечках і теологічних дискусіях, які обговорюють шляхи виходу з глобальної економічної кризи?

Щиро кажучи, я не знаю про український внесок у такі дискусії. Для цього є різні причини. По-перше, ми все ще живемо у замкненому світі. Замість комуністичної «залізної завіси» зараз діє завіса психологічна. Повноцінний діалог зі світом відновити не просто – востаннє Україна мала його до середини ХVІ століття, та й то лише почасти. Згодом Петро Перший, а тоді Катерина Друга наглухо забарикадували українське вікно у Європу, прорубавши вікно петербурзьке. Галицьке вікно діяло довше, але нещаслива асиміляційна політика міжвоєнної Польської держави щодо етнічних меншин так само блокувала його. Отож наш український «порядок денний» все ще існує наче відокремлено від світового – в тім числі і в богослов’ї.

По-друге, повноцінний діалог вимагає професійних кадрів, які будуть готові влитися в дискусії та сказати нове слово. А це означає виконати завдання, яке рівнозначне прищеплюванню відламаної галузки. Ми в Українському католицькому університеті усвідомлюємо це завдання і намагаємося виростити потрібні кадри. Але ми ж, як ніхто інший, і бачимо, як непросто цього досягти. Комунізм зруйнував сам гумус богословської науки в Україні, а тому, щоб виростити сьогодні орхідею, ви мусите виростити спершу інтелектуальну «травичку», дати ідеям вистоятись і перебродити, тобто створити бодай найменший шар отого «гумусу». На все це потрібен час.

 

Чому голос українських християн не чути в глобальному діалозі культур і цивілізацій?

Почасти я вже відповів на це питання. І польська, і російська культура ставили собі за мету асимілювати українську ідентичність, вважали її нежиттєздатною, але при цьому й несамовито виполювали найменші паростки незалежних культурних феноменів. Сьогодні Польща знайшла формулу свого мирного сусідування з українською культурою, натомість Росія все ще твердить про «единый русский народ». Відтак хто в Росії, а тим більше в західних християнських центрах, завдасть собі клопоту розрізняти поняття «російський» і «руський», хто асоціюватиме Київську Русь та її потужну Церкву з українством? Хто сьогодні згадує слова російського історика Ключевського про «три волны просвещения» з Малоросії у Московію?! Це все тепер офіційно подається як набуток російського народу, а українці – це так собі, новітні вискочки, без роду і племені, без власної культури… Отож нам іще довго доведеться відхаркувати імперську візію нашої історії.

Якщо ж говорити про нинішній час, то українці все ще не стали суб’єктом своєї власної долі – ми все ще є об’єктами чужих впливів. Ясна річ, у цьому передусім наша вина, але не тільки. Достатньо лише придивитися, які зусилля робить Росія, щоб підірвати наші шанси, вселити в нас зневіру, щоб і ми, і увесь світ нарешті повірили, що «Україна – це навіть не держава», а так собі – тимчасова геополітична флуктуація. Достатньо подивитися, в якому зашморгу «русского міра» уже два роки перебуває Українська Православна Церква, що в єдності з Московським патріархатом, щоб зрозуміти причини того явища.

 

Що, на ваш погляд відбудеться швидше - об`єднання різних гілок Християнства воєдино або ж в Україні з`явиться єдина Помісна церква?

Сьогодні на очах усього світу йде затята боротьба між Церквою Москви і хоч досі розколеною, але щораз потужнішою Церквою Києва. Українська Православна Церква Київського патріархату говорить про потребу єдиної Помісної Православної Церкви з часу своєї появи на світ. 2003 року одна з гілок давньої Київської Церкви – Українська Греко-Католицька Церква – офіційно виступила з візією об’єднання усіх цих гілок в одну Київську Церкву. Цим самим запропоновано революційну ідею: оскільки принцип конфесійності завжди триматиме фрагменти Київської Церкви в розколі, ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності. А Ви кажете – голосу українських християн не чути! Не чути, бо його, цей голос, не хочуть почути. Він надто чудернацький, надто не вкладається у звичні поняття, а тому небезпечний для сильних світу цього.

За сім років до інтронізації патріарха Кирила ідея Київської Церкви набула такої популярності серед українських богословів, що Москві треба було негайно вдаватися до рішучих кроків. І концепція «Русского міра» – це та сама ідея Руської Церкви, але на російський лад. Мовляв, Київ – це «мати міст російських», Руська Церква – це Російська Церква, і якщо вже територіальну приналежність України до Русі нічим не можна заперечити, то бодай київського первородства її можна позбавити, а свої крихти давньоруського спадку хай, мовляв, отримує з царської великороської руки.

Що стосується питання про те, що наступить першим – об’єднання усього християнства чи об’єднання внутрішньоукраїнське, то в Україні щодо цієї думки розділилися. Митрополит УПЦ Володимир, відповідаючи тодішньому Главі УГКЦ Любомирові Гузару, чітко висловився за те, що спершу хай порозуміються світові центри християнства й випрацюють модель об’єднання, а тоді вже у цей процес вступлять і українські Церкви. Натомість за греко-католицькою пропозицією понадконфесійної Київської Церкви стоїть ідея, що, виробивши свою власну модель порозуміння, українські Церкви можуть знайти розв’язку для екуменізму світового. Оскільки єдиний український патріархат – це «дочірнє» тіло, що може служити євхаристійним посередником поміж різними центрами християнства. Все це поки що звучить фантастично, але чи в часи Мартіна Лютера Кінга не здавалося б цілковитою фантасмагорією припущення, що настане день, коли президентом США стане афроамериканець?

Бесіду вела Євгенія Сизонтова