Володимир Огризко

Насамперед хотів би подякувати шановній Ларисі Івшиній за те, що газета «День» завдяки її багаторічним зусиллям утвердилася як важливий інтелектуальний майданчик, на якому розгортаються глибокі й цікаві дискусії навколо найважливіших для сучасного українського суспільства питань. Одна з таких дискусій — процес націотворення. Цю тему в сучасній українській соціофілософській науці, і, головне, у практичному житті можна сміливо вважати найактуальнішою та водночас найвибухонебезпечнішою. Бо у ній, як у краплі води, сходяться усі проблеми й протиріччя сучасного українського буття.

Не претендуючи жодною мірою на певні узагальнюючі висновки, хотів би висловити кілька думок, особливо у контексті дискусії, що розгорнулася після публікації статті вельмишановного Л.Лук’яненка та відповіді на неї політолога В.Крюкова. Але спочатку трохи про визначення термінів. Найчастіше у контексті обговорюваної теми вживаються поняття власне нації, етнічної та політичної нації, національної ідеї, націоналізму, політичної спільноти, громадянського суспільства тощо.

Отже, звернімося до авторитетів. Звичайно, кожен із них не є істиною в останній інстанції, але дослухатися, врахувати було б не зайвим. Шановний В.Крюков наводить слова одного з теоретиків української філософської думки ХХ ст. В.Липинського, який представляв новий «громадянський» погляд на шляхи формування нації. Заради справедливості зазначу, що у наведеній відомій цитаті опущено кілька важливих речень, які дають можливість точніше зрозуміти позицію автора:

«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли ви хочете, щоб була Українська Держава — ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів».

Є й інша цитата, де він говорить, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна».

До речі, поділ на «хорошого» В.Липинського та «поганого» Д.Донцова здається мені доволі спрощеним сприйняттям їхнього внеску у теорію національного творення. Але правдою є те, що ліберально-соціалістичні погляди на формування нації, особливо М.Драгоманова, батько українського націоналізму критикував вельми гостро. Формула Д.Донцова є принципово іншою. Ось що читаємо в його «Націоналізмі»:

«Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятися поняттям політичної влади над людністю і територією, а по друге — натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести «благоустройство» країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом... Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ».

Доволі жорстко в контексті формування української державності він висловлюється щодо окремих вимог національних меншин: «...коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респектовані «федералістичні» забаганки національних меншостей».

Про поняття нації «Політична програма» ОУН (А.Мельника) писала так: «Нація — це найвищий тип людської спільноти, що при духовній і суспільній зрічничковості має один внутрішній зміст — витворений однаковістю природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинним змаганням до повного самоздійснення, духовною окресленістю... ...Органічна зв’язаність націоналізму з нацією — це факт природного порядку, і на ньому спирається ціле розуміння істоти нації...»

С.Бандера зі свого боку зазначав, що «ідея суверенності нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю».

Чи можна погодитися з такими визначеннями? Візьму на себе сміливість сказати, що, безумовно, так і, безумовно, ні. Бо в історії немає нічого раз і назавжди сталого і застиглого. Суспільство, як і нація, постійно розвиваються, змінюються, набирають інших форм свого існування. Те, що було стовідсотково прийнятним століття тому, сьогодні вже може бути не актуальним або, навпаки, все ще дуже актуальним, навіть порівняно з тим, на що орієнтувалися кілька десятків років назад.

Сьогоднішня наука, враховуючи сучасні тенденції світового розвитку, дає своє бачення, звертає увагу на нові характеристики згаданих понять. Цікавими у цьому плані є думки, викладені у книзі — збірці статей, яка нещодавно побачила світ: «Україна. Процеси націотворення». Відомий історик — українознавець А.Каппелер, який тепер працює у Відні, розмірковуючи над загальною проблематикою націотворення, зазначає, що, зокрема, деякі дослідники «відмовилися від пошуків об’єктивних ознак нації і надали перевагу суб’єктивним визнанням належності до неї, волюнтаристському розумінню нації. За конструктивістським розумінням, це не нація, яка виникла недавно, породжує націоналізм, а націоналізм, національна свідомість, уява створюють націю. ...Навіть якщо знайти об’єктивні чинники націотворення, це нічого не змінить у тому, що націотворення неможливе без суб’єктивного визнання належності до нації, без національної свідомості».

Натомість, у своїй книзі «Національна Україна» професор І.Белебеха зазначає, що «нація в українському вимірі — це та етнічна людність, яка становить абсолютну більшість у суспільстві; це титульна нація, якій належить право керувати державою».

Усім тим, хто цікавиться цією темою, раджу познайомитися також із ґрунтовною, системною роботою А.Колодій «Громадянська нація: сутність, шляхи і стадії її формування в Україні». Дуже слушно, як на мене, авторка пише про свою прихильність до тих дослідників, які вважають, «що попри велику роль політичного єднання людей, що складають націю, жодна нація не може виникнути та існувати без певного шару спільної культури. Тобто, коли говоримо про націю — неважливо, етнічну чи політичну, — маємо на увазі не просто сукупність громадян, об’єднаних державними кордонами, а спільноту людей, яка виникає спонтанно і тримається на солідарності, що виходить за межі політичної свідомості та включає культурні, історичні, релігійні та інші підстави єдності. Громадянська нація будь-якої країни (оскільки йдеться про її розвинений стан) хоч і менш однорідна в культурному відношенні, ніж нація етнічна, все ж таки частіше гомогенна, аніж мозаїчна; вона скоріше спільнота, аніж... суспільство».

Дослідниця визначає два типи націй: громадянську та етнічну. До першої відносить американську, канадську, австралійську.

Громадянські (політичні) нації — це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національної ідентичності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна і централізована держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституції мали змогу сприяти цій консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи з цією метою навіть методи примусу.

Етнічні (культурні) нації — це ті народи, що вбачають у своїй етнокультурній окремішності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався, природно, під керівництвом культурної еліти, оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.

Звичайно, у сучасному суспільстві немає берлінського муру між поняттям громадянської та етнічної нації. Але очевидним є і те, що українська громадянська нація, що формується, має виразний етнічний характер, бо утворювалася навколо української етнонації. Авторка аргументовано доводить важливість наявності у кожній державі свого «етнічного ядра» — головного етносу та більш-менш сформованої «парасолькової ідентичності», що охоплює й інші національні, етнічні та мовно-культурні групи. З таким підходом, як на мене, важко не погодитися.

У світлі наведених вище думок відомих політичних діячів та вчених, скажемо доволі м’яко, дискутабельним є твердження В.Крюкова про те, що світова спільнота для своєї самоорганізації сприйняла принцип нової ідентифікації на основі «інституту громадянства, а не на етнічній ідентифікації». Громадянська нація — це civic, а не citizens’ nation, — абсолютно слушно наголошує вже згадувана А.Колодій. Бо civic — це соціокультурне, а citizens’ nation — політично-юридичне поняття.

Нам же хочуть довести, що етнічна державність — минуле чи вже позаминуле століття, що сучасний тренд — це таке собі космополітичне суспільство громадян-безбатченків, об’єднаних лише паспортом. Тобто, пропонують створювати суспільство «неетнічних» громадян, без українського начала. Виникає просте запитання: а що ж буде його культурологічною основою? Як відомо, порожнім святе місце не буває. Не треба бути академіком, щоб зрозуміти просту істину: за сучасних українських реалій його швидко посяде російський чинник. Ось чому так настирно нам, українцям, нав’язують тези про двомовність, про росіян як «другу державотворчу націю» в Україні («інтелектуальна» розробка російських спецслужб), про неканонічність українського православ’я (може, це Москва хрестила Київ?), про «Русский мир» замість відновлення того самого українського культурного ядра, без якого нація не відбудеться, та безліч інших ідеологічних «цукерок».

Насправді ж ідеться про примітивне фальшування: гаслом про створення вихолощеного, з національної точки зору, поняття «громадянська нація» хочуть де-факто заперечити необхідність створення сучасної української етнічної державності.

А може ми справді відстаємо? Погляньмо, а як же у них, «першородних»?

Останнє напрацювання у цьому напрямку — одна з передвиборних статей В.Путіна «Россия: национальный вопрос» (уявляєте, скільки «светлых умов» над нею працювало?). Кілька принципових, як на мене, її постулатів: стрижень Росії — «русский народ, русская культура», «самоопределение русского народа — это полиэтническая цивилизация, скрепленная русским культурным ядром». «Русский народ является государствообразующим — по факту существования России (цікаво, чи визнають апологети космополітичної «громадянської нації» факт існування України. — В.О.). Великая миссия русских — объединять, скреплять цивилизацию». Вона (цивілізація) «основана на сохранении русской культурной доминанты». Ключову роль при цьому має відігравати освіта: підвищення ролі таких предметів, як «русский язык, русская литература, отечественная история...». Чи потрібні коментарі?

Ну, і вже зовсім риторичним було б запитання, що є культурним ядром, наприклад, французького, німецького чи голландського суспільств. Невже це представники доволі численних там національних меншин чи все ж таки етнічні французи, німці чи голландці?

Отже, досить виправдовуватися, пояснювати комусь, що ми не є слонами чи верблюдами. Натомість, почати продумані, зважені, але невідворотно чіткі та послідовні дії для реального творення нашої сучасної національної державності. Досить театрального заламування рук та тужливого голосіння про трагічну долю і нездійснені мрії!

Слід визначити прості й зрозумілі кроки та етапи наших дій. На мою думку, вони мали б передбачати, зокрема, таке:

— визначитися з «яскравою ідеєю» (Д.Донцов). Такою могла б бути ідея європейського вибору України, яка сьогодні є справді об?єднавчою для всіх регіонів України: визнання європейської перспективи та європейських цінностей і, як квінтесенція, — вступ до ЄС. Верховна Рада могла б ухвалити спеціальний закон конституційною більшістю;

— досягти суспільної згоди з національного питання у формі укладення разом із представниками провідних національних меншин, що живуть в Україні, Декларації національної згоди. Вона могла б закріпити, зокрема, такі головні тези:

а) українська нація є державотворчою та визнається усіма іншими національностями, які живуть в Україні, етнічним ядром сучасної української державності; б) представники усіх національних меншин мають невід’ємні права з розвитку своєї самобутності, мови, історії та культури, які, однак, не можуть ставити під сумнів сутність української державності. Реалізація їхніх прав відповідатиме загальноприйнятній європейській практиці; в) громадяни України будь-якої національності є вільними у виборі свого місця проживання у разі незгоди з таким алгоритмом формування сучасної української держави. Українська влада сприятиме їм у реалізації такого вибору. Перефразовуючи відомий вислів: не можна жити в країні і бути вільним від неї;

— законодавчо (бажано конституційною більшістю) закріпити гарантії як державотворчої нації, так і національних меншин;

— законодавчо (бажано конституційною більшістю) затвердити 10-річну програму національно-державного будівництва в Україні із щорічним контролем її виконання з боку як державних органів, так і громадянського суспільства. Що треба зробити — давно і всім відомо.

Чи це реально? Як на мене, цілком. Потрібна лише політична воля. Ми можемо відносно легко пройти шлях консолідації через реалізацію об’єднавчої мети до формування громадянської єдності, тобто усвідомлення і утвердження себе як українців різних національностей. Одночасно формуватимуться сучасні українська громадянська нація та українське громадянське суспільство, основою яких буде, безумовно, українське державотворче етнічне ядро. Як це є і в Європі, і в Росії. І не треба нам нових «велосипедів».

Головне — створити необхідні політичні умови. Жовтень — не за горами. Почнімо, нарешті, працювати на Україну!

http://www.razom.org.ua/opinions/14104/