Не-європейська Україна

Тиран гине сам і губить свій дім.

СОЛОН

Це Україні перекрито шлях до Європи? Чи Україна перекрила собі шлях до Європи?

Другий варіант. Сама. Власними руками. Зробила просто надзусилля, щоб не мати європейської перспективи.

Іншими словами — щоб не мати перспективи взагалі.

З усіх країн Східної Європи, крім Білорусі (а Росія — це окремий світ), Україна — єдина країна, яка довго й затято працює над тим, аби ніколи не стати частиною європейської цивілізації. І доклалися до цього супер-проекту всі без винятку: і влада, й опозиція, й інтелектуали, й саме суспільство.

Сьогодні Україна викорчовує себе з Європи. Вперто домагається, аби той пунктирний начерк її присутності на європейській мапі став блідим, потім невидимим, а згодом і взагалі неіснуючим контуром.

Спокуса вибудувати історико-культурні парадигми — велика. Свого часу про це написав Семюел Гантінґтон. У книжці «Сутичка цивілізацій» американський історик побачив православ’я російського зразка та радикальний іслам як суцільний культурний простір — простір фундаменталістської ментальності, що унеможливлює вкорінення демократії та розвиток модерного громадянського суспільства¹. Але якщо ісламський Схід має свою чітко виражену ідентичність, а її «антизахідність» історично вмотивована, православний слов’янський світ переживає постійну кризу через невивершеність своєї ідентичності, що зависла між лякаючим (і ненависним) Заходом та не менш лякаючим (і ненависним) Сходом. Тому в цьому світі за голосними термінами — геополітичне безсилля. Як сумнозвісна «багатовекторність» України — всього лише нездатність до вибору. Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт попередив: «Якщо ви підете скрізь, ви залишитеся ніде».

Сьогодні питання Європи для України — лише в другу чергу академічне, політологічне, журналістське тощо. В першу чергу це ПИТАННЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНЕ. Тобто питання буття, існування, а то й просто — виживання.

Нині в ситуації, в якій опинилась Україна, на свідомих людей лягає додаткова відповідальність за кожне вжите слово. Адже одна за одною сталися події, які ще вчора здавалися до абсурду неможливими. «Як вижити під окупацією?» — у статті під такою назвою Максим Стріха на шпальтах «Дня» писав про те, що всі ми не могли собі й уявити, вживаючи слово «окупація», що це не «публіцистичне перебільшення», а такий реальний, наповнений конкретним змістом термін. Таким «терміном» з украй конкретним змістом може завтра стати КОЛАПС УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. І цей статус буде декретовано так само несподівано й брутально, як голосувалося за мовний закон.

Влада діє чітко, злагоджено, за наперед написаним сценарієм, як і належить мафіозному «сходняку». А опозиція розводить руками, як дитина, що випустила кульку в небо: і не знали, і не чекали, і не готові... Тим часом влада випробовує, наскільки суспільство готове витримувати, — і, здається, що сама з подивом і з полегшенням бачить, що ніби й немає межі терпіння в цього понівеченого суспільства. Дезорієнтоване і байдуже, об’єктивно безсиле і суб’єктивно саморозслаблене, позбавлене гідності, проектів і мрій, воно дедалі більше перетворюється в очах влади на спрацьований матеріал, з яким можна більше не рахуватись і робити все, що заманеться, не турбуючись за наслідки. А катастрофічні наслідки вже нанизуються один на один, менші зникають у більших. І з кожним новим репресивним витком дедалі важче відкрутити назад втрачений час. Адже в неправовій державі нічого не можна змінити легальним чином, оскільки судова система є обслуговуючим апаратом влади. А суспільство, яким рухає лише думка про те, як вижити завтра, суспільство, паралізоване в моральному, громадянському, національному вимірі, не здатне на жоден історичний проект, а отже, й на самозахист, на відстоювання елементарно людських координат свого буття.

Двадцять років поспіль говорилося про євроінтеграцію України як про проект за крок до реалізації. Отже, мали бути в суспільстві носії нових ідей, зрілого знання Європи, організаційного вміння, громадянського і професійного темпераменту, достатнього для втілення таких завдань. Влада — опозиція — саме суспільство — національна еліта... Яка з цих сил була двигуном просування України до Європи? І чому ж цей проект не просто не вдався — чому на сьогодні його провалено? Хто за це відповідає?

Зрозуміло, про владу в цій розмові можна було б і не згадувати. Ця влада принципово і задекларовано є антиукраїнською, тож і антиєвропейською, — ці два виміри перфектно корелюються між собою. Насправді це влада й не проросійська — це «совок», «советская оккупация» на останній стадії свого виродження. Це онуки Брежнєва, які отримали можливість вивести на яв і легалізувати свої вкрадені в країни мільярди, свої машини з бездонного гаража Леоніда Ілліча і діаманти з вуха верблюда, які його близька родичка в такий спосіб експортувала на Захід.

Причому поєднання цинізму і брутальності у споживацькому ставленні й до Європи, й до України як до бізнес-територій — це унікальний феномен, типовий саме для пострадянських теренів. Стратегії тільки різні: Європу треба ошукати і видурити в неї все, що вдасться. А Україну просто можна розчленувати на запчастини для бізнесових кланів.

Порівняно із владою в Росії та Білорусі, ця влада ще страшніша. В Росії влада має хоч міфологію «вєлічія» держави. Президент Білорусі теж упевнений, що працює не інакше, як на благо власної країни, — час від часу він навіть покрикує на Росію. Влада ж в Україні ненавидить цю державу патологічно, затято, а на сьогодні вже й неприховано, — це культивована й імперським, і радянським режимами інстинктивна зненависть до України як реальності, якої бути не повинно, але без якої неможливо обійтись. А зараз тим більше, за зненависть до України ще й добре платять. Тому життєва програма кожного сьогоднішнього «кровосіся» — довести цю державу до краху, встигнувши при цьому обікрасти її навіть в останню хвилину її життя й отримавши за це винагороду відомо звідки. Відтак владу з цієї розмови про Україну та Європу і взагалі треба виключити. Вона є антагоністом й України, й Європи, демократичного і просто людського світу в цілому.

Але які претензії до влади? Кожна влада є дзеркалом суспільства, концентрованим кристалом його достоїнств і його вад та патологій. Отже, і щодо суспільства великих ілюзій мати не доводиться. Більші й менші злодії в законі, що затисли в кулаках економіку, ресурси, землю під країною й небо над нею, — портрет мешканців Маріуполя, які в день «звільнення Донбасу від загарбників» б’ються за дармові парасольки з логотипом ПР, студентів і робітників, що маніфестують «за принципи», отримавши гроші за списком, пенсіонерів, що товпляться на роздачі гречки й згущенки. Портрет виборця, який бере все, — непрацюючі китайські комп’ютери і таблетки від проносу, дешеву картоплю й отруту від колорадських жуків, шкарпетки, цибулю і шпроти. Люмпен-виборці й люмпен-політики, де кандидат у депутати в Криму — кримінальний авторитет, а кандидат у депутати на Одещині їде на броньовику на храмове свято. Століттями й десятиліттями принижені й обікрадені, люди здатні лише принижувати й обкрадати інших. Винятки завжди є, але в електоральному плані важать категорії. А люмпенізованість та неосвіченість — це два основні ресурси тоталітарної системи.

Якщо поглянути на результати опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова в серпні 2012 року², надій на зрілішання суспільства вкрай мало. 45,2% прагнуть до Митного союзу, майже 40% негативно ставляться до вступу до ЄС, і лише 43,8% — за європейську перспективу. Прихильників вступу до НАТО взагалі 13,3%. І постійно плюс-мінус 20% населення, яке не визначилося з такими геополітичними макро-пріоритетами. І це зрозуміло, адже: більше 70% виборців не збирається протестувати проти фальсифікацій на виборах; боротися проти згортання демократії готові 3,5% населення, а проти переслідування опозиційних політиків — 2,1%; майже три чверті населення найбільше боїться насамперед зростання цін; продати свій голос готові 11%; більше третини припускає, що задля досягнення успіху можна порушити закон. А щодо історичної пам’яті? 36% українців вважають Сталіна великою особистістю. І хай це переважно люди немолоді, з невисокою освітою чи і взагалі без освіти, але загалом такі відсотки сигналізуть про моральну катастрофу.

Додаймо до цього вражаючі показники неокультуреності, які не менш драматичні, ніж показники бідності. Інтернетом користується заледве третина суспільства, — навіть у Білорусі до 40% (!!!), в Азербайджані — 50%, а в Європі від 80% й більше. А сьогодні Інтернет — основа модернізаційних змін: створючи «суспільство знання», Інтернет не дозволяє вкорінитися авторитарним режимам, чиїм основним ворогом є інформація та свобода самовираження громадян. За кордон не виїжджало понад три чверті населення (причому, що показово, 45% з них — проти євроінтеграції, в той час, як майже 80% «мандрівників» — «за»!). В європейських країнах 90% молоді хоча б раз на рік їде за кордон, в Україні — 22%. Обсяги книговидавництва — найнижчі в Європі, українських книжок не читає більше ніж 80%, в рік видається одна книжка на людину при тому, що поріг 2,5 книжки на людину вважається критичним для інтелектуального розвитку суспільства.

Це означає, що ініціація цього суспільства до критеріїв і цінностей демократії запізнилась уже як мінімум на двадцятиліття. І ще одне: ідуть роки, відбуваються карколомні події, країну хитнуло між модерною Помаранчевою революцією і середньовічним авторитаризмом із ув’язненими лідерами опозиції, але пропорції політичних орієнтацій практично не змінюються. Півкраїни прагне до Європи, пів — до Митного союзу (а скільки з них знають, що це таке?). Країна розкраяна навпіл — і вже не лише геополітично, адже обслуговуючий персонал режиму чудово процвітає і на Заході країни на тлі дедалі виразнішої імпотенції «галицького П’ємонту». Радіус можливих фальсифікацій стрімко розширюється через всепроникний підкуп. Сягнув апофеозу кримінальний стиль правління державою. А в суспільства — ГРОМАДЯНСЬКА ЛЕТАРГІЯ.

Ця розділеність настільки вже нікого не шокує, що питання — в іншому: а чи й справді наявний в Україні хоч якийсь потенціал європейських сил, здатний реалізувати євроінтеґраційний проект?! Бо якщо цих сил немає, то марно тішити ілюзіми себе і морочити голову Європі. Отже, ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ, МОЛОДЬ — і, нарешті, ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Це ті три дієві категорії суспільства, чия участь у процесах громадянського і культурного будування держави вирішальна.

 

ОПОЗИЦІЯ

«Балада про випрані штани»

Жартуючи самі з себе, італійці кажуть, що не можуть виграти жодної війни, позаяк о першій дня вони всі мають збиратися у мами обідати. Свята справа, але вочевидь хтось та хтось — Ґарібальді наприклад, — часом, і не обідав.

Тестом на чесність, послідовність, мужність опозиції був мовний закон. Це — Рубікон для всіх. Влада, перейшовши його, ні перед чим не зупиниться. Але опозиція, що не здатна в цей момент захистити вітальних центрів національного життя, решту позицій може здати охоче і безболісно.

Безболісно, звісно, для себе.

Найогидніше певна частина опозиції виглядала на сходах Українського дому — на тлі молоді, що оголосила голодування. Провівши показове дієтичне триденне голодування, опозиціонери, не надто й криючись, роз’їхалась по курортах. На сходах Українського дому залишились молодші й старші люди з чистими рішучими обличчями — та жменька інтелектуалів у ролі скоморохів: ходили на руках, танцювали, розважали публіку. «Беркутам» не було чого робити.

Оголошена війна українському народові. Якщо його полководці їдуть на курорт, треба або міняти полководців, або цей народ на краще не заслуговує. Надивившись на цю ганьбу, мимоволі закрадаються вже неодноразово озвучені підозри про альянс опозиції з владою. Є навіть припущення, що опозиція і не прагне перемогти через небажання брати на себе відповідальність за катастрофічні процеси в країні, заробляючи тим самим дивіденди на президентські перегони. Але від того ці процеси не стануть менш катастрофічними, а швидше навпаки.

Опозиція, звикла до «паркетної боротьби», як безжально написав Ігор Лосєв, мало спроможна змінити ситуацію. Без характеру і темпераменту Тимошенко значна частина її соратників перетворилася на лопотючі штани. Колись в історичному підручнику про наш ганебний час розділ про таку опозицію можна буде озаголовити назвою відомого вірша Івана Драча «Балада про випрані штани». Але пришпилені ці «штани» не «гострими зорями», як у поета, а старими радянськими прищепками. І йдуть вони не в небо, а вчащають у владні коридори.

Пам’ятаю, як протестували люди на Майдані. Якщо й можна коли вживати слово «народ» без патетики і риторики, а в істинному розумінні, — це він і був, той народ. Тобто громадянське суспільство. Особливо добре організовані були міцні дорослі чоловіки біля резиденції Президента. Вони вирішили не розходитись до інавґурації, — знали без будь-яких підказок і без будь-чиїх грошей, що це від них залежить, якою буде подальша історія України.

Ті люди в мороз, ожеледь і під прицілом снайперів — і ці політики, знеможені спекою, з квитком у кишені на турецькі й дальші узбережжя. У тих людях світала європейська Україна. В цих політиках вона занурилась у сутінки — попри те, що прийшли вони до влади саме завдяки тим людям.

Головне ж те, що йдеться не просто про моделі поведінки, а про культуру політичного мислення. Наприклад, було б неймовірно цікаво дізнатися про концепцію євроінтеграції в Об’єднаної Опозиції, зважаючи на те, що перед попередніми виборами її лідер А. Яценюк виступив з ідеєю дещо дивного міфічного утворення — «Східноєвропейського простору» з центром у Києві³. І що це за збіг такий, що в той самий період депутат російської Думи Євгєній Фьодоров (зрозуміло ж, від «Єдиної Росії») написав листа до ВР із пропозицією до 2020 року вибудувати «геополітичне утворення — велику Європейську Україну (з Росією і Білоруссю) від Карпат до Сахаліну»... із столицею такого монстра в тому ж таки Києві⁴! Так що більш ніж цікавий контекст творення українських геополітичних проектів із претензією на «європейськість». І це лише один приклад із багатьох.

Бідність геополітичної фантазії — це, великою мірою, результат бідності гуманітарної освіти. Майже ніхто з політиків, хто декларує себе євроінтегратором, не веде розмову про те, що підвалинами європейської цивілізації як такої є не добробут і технологія, а моральні та громадянські цінності, завдяки яким демократичний світ — єдине місце на землі, де поважаються права людини.

До цієї лакуни додається незнання європейських мов, насамперед англійської. Для орієнтації в сучасному світі англійська відіграє сьогодні роль, яку мала латина в Європі доби Гуманізму і Ренесансу. Без знання змістів і проблематик, носієм яких є сьогодні англійська мова, неможливе подолання провінційності і вироблення нового погляду на світ.

Власне, ще й тому опозиція не просто не пропонує чітких, зрозумілих, конкретних програм, — вона часто не враховує реалій сучасного світу або ж має про ці реалії приблизне уявлення. Як слушно говорить Костянтин Матвієнко, «результати майбутніх виборів парламенту є менш значущими, ніж визначення глобальної стратегії країни, але влада та опозиція намагаються відтворювати архаїчну державу ХІХ сторіччя. У цьому вони є спільниками» ⁵. Відтак головне: вимагати від опозиції конкретних реалістичних програм, а найперше — розуміння особливостей суспільно-культурного часу, в якому ми перебуваємо. Зрештою, рішення цієї проблеми знайти неважко: досить скористатися аналітичним потенціалом кількох вартісних політологів і культурологів. Іван Дзюба і Юрій Щербак, Богдан Гаврилишин, Мирослав Маринович і Мирослав Попович, Ігор Лосєв і Сергій Грабовський, Володимир Огризко, Віталій Портников, той самий Матвієнко, Михайло Гончар, Максим Стріха, Олександр Палій та ще кілька першорядних аналітиків здатні забезпечити базові інтелектуальні підвалини концепції європейської України.

І тим не менше. Так, одна частина опозиції — цинічна, як влада, тільки використовує елегантніші методи. Ще одна — з добрими намірами, але хвора на нарцисизм. Є несучасні радикали і псевдо-сучасні ліберали. Але — поза сумнівом! — є там і люди цілковито порядні (і не завжди найголосніші!), які потребуть і підтримки, і поради, й допомоги. Серед них лише одиниці природно дихали повітрям Європи, лише одиниці до глибини усвідомлюють, що єдиним вектором України має бути вектор європейський. Але опозицію принаймні можна змусити працювати на реалізацію цього вектора. І вже від рішучості і свідомості суспільства залежатиме процес перетворення аморфно проєвропейської сили, якою себе декларує опозиція, у силу, яка реально і послідовно працюватиме для європейської перспективи.

 

МОЛОДЬ

Далеко НЕ Остання Барикада

Нічого не можна змінити — часто доводиться чути від молоді. Виїзд за кордон — єдина форма індивідуального порятунку, а ця країна — фатально безперспективна.

Це глибоко не європейська теза. Однією з конститутивних ознак європейської ментальності є відчуття змін, які залежать від кожної окремої людини. Прагнути — означає могти. Це Кант.

З одного боку, молодь в Україні поставлена в драматичну ситуацію відсутності роботи, перспектив, безживної суспільної інерції. З другого — не в часи війни живемо, а чума поки тільки виповзає з напіввідкритої пробірки. Зрештою, попереднім поколінням учитись чи то в сталінській системі, чи в хрущовській, чи в брежнєвській було значно складніше, за вільнодумство платили часто життям, а можливостей реалізації взагалі не було ніяких.

Зрозуміла інерція суспільства, з якого три чверті ніколи не виїздило за межі власних реалій. Але молодь, що рухається по світу! Яка має змогу порівняти. До чиїх послуг сотні освітніх інституцій, європейських, американських, канадських структур. Поїхати і залишитись — найпростіше. До речі, і залишитись можна по-різному — шляхом відчуження від власної країни або шляхом тієї чи іншої для неї роботи.

Так, на позір нічого не відрізняє українську молодь від однолітків із Заходу. Знання мов, освіченість, стиль життя — рівень той самий, подекуди, може, й нижчий, а подекуди й вищий. Я сама через професійні і родинні обставини маю змогу бачити зблизька українську молодь. Зустрічаю серед них чимало людей унікальної душевної краси, особливої етичної якості, бо до західної, по суті, своєї освіченості вони додають ще й неповторні емоційні, моральні риси особистостей, що перебувають у постійному пошуку себе у світі і світу в собі.

І все ж... І все ж ця молодь здебільшого психологічно протиставляє себе європейській, ділить себе на «нас» і «них», мирячись апатично з таким станом речей. Безперечно, принизливо стояти по візи в чергах, переконувати на співбесідах, що не по наречених їдуть вони на Захід, потрапляти в залежність від олігархічних подачок. Але було 19 грудня 2011 року, коли влада зірвала підпис угоди між Україною та ЄС. Було і 3 липня 2012 року, коли приймали вбивчий мовний закон, і подальші дати, коли молодь могла — і повинна була — згуртуватися єдиним фронтом проти наступу режиму на базові права людини і нації. Бо якщо в когось відбирається перспектива і майбутнє — це, насамперед, у молоді.

Натомість саме молодь продемонструвала згасання громадянського почуття. Якщо голодуючі на граніті 1990 року — і теж їх не було багато — могли повалити останній радянський уряд, то десяток голодуючих на сходах Українського дому продемонстрували як безсилля опозиції, так і безсилля інтелектуалів (про що й сказала одна сановна дама львів’янам і не тільки, і всі її мовчки вислухали). І вина була не голодуючих, бо саме вони зробили все, що могли, а тих, хто не захотів чи не зумів їх гідно підтримати.

Ця молодь із втупленими в монітор носами і не помітить, що Україну в неї відберуть, як київські книгарні: за «Сяйво» ще поборолись, а «Знання» тихо демонтували, вивезли, ніхто й не здригнувся. Слабкість волі, розмитість планів, ідентитарна крихкість української молоді пояснює, чому єдиною формою її протесту є флеш-моби, еротичні вечори поезії, принципово жартівливі реакції на смертельні образи національної гідності, якими ми оточені. Влада веде війну проти майбутнього, а молодь випадає в кристали скепсису по барах, пабах і кнайпах.

Особливо ця молодь засиділась у кав’ярні з емблематичною назвою «Остання барикада», не підозрюючи, що барикада ніколи не буває останньою.

Кардинальне питання — інтелектуальна свобода університетів. Це основа основ європейської цивілізації від Афінської школи до європейських атенеумів Середньовіччя і Відродження до сьогодні, коли першу десятку в усіх рейтингах твердо посідають американські та британські університети. Бо університет — це знання плюс свобода думки плюс діалог як метод формування критичного мислення. Навіть доброчесність, моральні основи людини виникають зі знання, говорив ще Сократ. На територію європейського університету не має права ступити поліція. Студенти можуть вирішити, приймати чи не приймати когось — навіть самого президента чи Папу Римського.

Натомість українськими університетами керують — знову ж таки за одиничними винятками — або продажні пострадянські ректори з кишені антиукраїнського міністра, або модерні, сказати б, ректори, що тим не менше користуються «спонсорською підтримкою» олігархів, які паралельно фінансують антиукраїнську владу. Звичайно, це замкнене коло моральної та фінансової корупції не може не лякати молоду людину. З іншого боку, хіба не самі учні, студенти та їхні батьки підтримують цей безвихідний стан корумпованості, якщо хабарі викладачам курсують від перших класів школи до аспірантури? Якщо повстануть проти цієї системи п’ятдесят чоловік, їх скрутять. Навіть п’ятсот чоловік — скрутять. Але якщо повстануть від тисячі й далі, організовуючись послідовно, переконано і скоординовано, система почне давати тріщини і розпадеться.

Причому не треба думати, що протест неодмінно має бути на вулиці. Кредо Камю «Я протестую, отже, я існую» стосується, насамперед, екзистенційного протесту Homo Europaeus — тієї «Європейської Людини», яка протягом століть, міліметр за міліметром відвойовувала свою свободу, свою гідність, свої громадянські, а відтак і юридичні права.

Але екзистенційний протест може народитися лише разом з Проектом — без Проекту молода людина не має перспектив збутися. Якщо цей проект — Україна як вона є (або й не Україна, бо, зрештою, яка різниця?), можна спокійно повертатися за столики «Останньої барикади» і спостерігати цю катастрофу країни як комп’ютерну гру на моніторах, поцмулюючи коктейль. Якщо цей Проект — європейська Україна, він збудеться лише в результаті тривалої, багатолітньої боротьби молоді за свої права.

«Україна зараз в кризовій точці, — сказав колишній посол США в Україні Вільям Міллер. — Майбутнє визначатиметься тим, наскільки молодше покоління... візьме на себе відповідальність за ситуацію» ⁶. Крапка.

 

ІНТЕЛЕКТУАЛИ

Культура як «КУ»

Однак відповідальність, як висловився один знаний інтелектуал у розмові з іншим знаним інтелектуалом на «Книжковому арсеналі», настає у старшому віці, бо ж почуття відповідальності суперечить почуттю свободи ⁷. Біда, що в Європі — знову все навпаки: свобода вимагає насамперед почуття відповідальності, позаяк інакше настає хаос. Моральний, а отже, й політичний.

Ще один знаний інтелектуал дав таке визначення культури: «Культура — всеохопна й неуникна тотальність. Біологічний аналог — паразит, який підтримує життєдіяльність окупованого організму лише для того, щоб використовувати всі його вітальні ресурси для власних потреб. Коротше кажучи — ку» ⁸.

Слушність цього глибокодумного в своїй пустопорожності визначення українська літературна еліта підтримує на кожному кроці. Маю на увазі насамперед наше покоління — тобто покоління, що прийшло в літературу в момент розпаду тоталітарної системи. А отже, було зобов’язане мати особливу відповідальність за свою громадянську позицію, оскільки це покоління пізнало, з одного боку, механізми радянського режиму, а з іншого — вже працювало в умовах свободи слова, свободи пересування по світу та безцензурної культури.

Якщо вести відлік від перебудови, від середини 1980-х років, то було чверть століття (!) на формування нового європейського мислення, на створення європоцентричних геополітичних та геокультурних проектів. Але й у випадку інтелектуалів справджується та сама схема, що й у випадку політиків і молоді: зовні малюнок європейський, а суть — яка завгодно, тільки не європейська. Так само й тут — є одиниці, що становлять виняток з цієї схеми. Однак цих винятків не достатньо для зміни ситуації. А отже, якщо це покоління не спромоглось на творення конкретних європейських смислів у суспільстві, то що ж можна чекати від поколінь наступних?!

З самого початку це покоління стало носієм ідеї аполітичності, відчуження від громадянських проблем, снобістського презирства до політики. Ідея «заангажованого інтелектуала» викликала нервовий сміх, психологічне відторгнення. Звідси зневажливе ставлення до ідеї держави, міметизоване під нібито конструктивну критику, а насправді — байдужість, незнання, нерозуміння реалій цієї держави, недооцінка страхітливого посттоталітарного контексту навколо. І це при тому, що в європейській культурі, по суті, ніколи й не було не заангажованих інтелектуалів — а надто у ХХ ст., наскрізь пронизаному проблемами політичного й морального вибору.

Коли ж в Україні відбулась і справді катастрофа, ці інтелектуали спохопились і почали діяти. Найбільш «незаангажовані» знайшли вихід — у той чи інший спосіб продались, подякували новому президенту за реформи і турботу про народ ⁹. Новатори проспівали дифірамби літературним талантам сановних осіб ¹⁰. Були й такі, що виступили проти: назвали владців «підарасами», а їхню політику — «бучою», як у синглі Жадана «Радіо Харків». А владці зляка-а-лись! Вони, між іншим, і самі так сказати можуть, навіть ще краще.

Чи взяти ідеологію «противсіхів» — тут треба згадати про першість. Високоінтелектуальні «противсіхи» мали честь виступити у фарватері такого собі фіктивного Василя Противсіха, який, за його поясненням, вирішив стати президентом, як і інший «колгоспник Лукашенко», а своє рішення голосувати «проти Я і Ю» пояснив тим, що цих літер немає у таких найпоширеніших українських словах, як «сало» та «горілка» ¹¹. Не кажучи про те, що попередньо він балотувався у ВР від блоку Кучми... То це ж якими бевзями треба бути, якою ротатою рибою, щоб повестись на таку дешеву наживку?! До речі, в європейській електоральній культурі голосування «проти всіх» відсутнє. А так званий «абсентеїзм», відмова від голосування, вважається негромадянським вчинком, самоусуненням від відповідальності за долю країни.

По суті, все це покоління виступило як «колективний противсіх», такий собі дефективний андрогін — мікс істероїдного жіноцтва і гигикаючого чоловіцтва, який і «організував розгубленість» у суспільстві, як точно сформулював І. Лосєв. Вбивчо написав той же Лосєв про «низьку якість» «інтелектуальної верстви» України, про її колаборантство, про те, як укрсучліт, у своїй «суїцидній в національно-політичному сенсі поведінці» «легко повівся на добре опрацьовану Луб’янкою політичну технологію «вони всі однакові» і став її рупором». І в такий спосіб привів до влади «ліквідаційну комісію української держави», що швидкісними темпами перетворює Україну «на підсистему російської системи» ¹².

І що, «суїцидна поведінка» змінилася? Ні, вона видозмінилася. Тепер противсіхи не кажуть, що політики «всі однакові», а наперед визначають, що опозиція програє, але це не буде катастрофою, бо ж українське суспільство радикалізується і неодмінно прожене владу. Хочеться запитати: панове, ви ідіоти чи ідіотів вдаєте? І знову процитувати Лосєва: «Мрійники-противсіхи сприймають життя й історію України, як гру, за котрою цікаво спостерігати збоку, насолоджуючись власною безпекою... В цих людях, які «проти всіх і всього», котрі й досі не зрозуміли, що вони накоїли 2010-го, найбільше вражає якась безодня національної та соціальної безвідповідальності, патологічна схильність до беззмістовного «естетичного» фразерства, до пози замість позиції» ¹³.

Одним із найабсурдніших епізодів був «АнтиНЕК: ні цензурі!» — могутній протест укрсучліту проти обмежень свободи слова. Це відбулося 8 січня 2010 року, якраз напередодні приходу до влади Саурона з Чорної країни Мордор. Письменники — з ініціативи «ШО», видання, що називає себе «журналом культурного опору», — безстрашно виступили проти грізної Національної експертної комісії (НЕК) з питань захисту суспільної моралі, опротестувавши «репресії щодо мистецьких творів та їхніх авторів» ¹⁴. Цими «репресіями» були цензурні втручання в роман «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка та півторамісячна відсидка в СІЗО Олександра Володарського за «мирну мистецьку акцію протесту». А «мистецькою акцією протесту», нагадаю, була імітація статевого акту під стінами ВР, що робила враження, чесно кажучи, колективного дебілізму, густо присмаченого російським матом ¹⁵. До слова, вищезгаданий персонаж називає себе «пост-анархістом», живе в Німеччині та вважає, що державу треба «викинути на смітник» ¹⁶. Очевидно, українську державу, бо в Німеччині за демонстрацію «того, що на споді», він сидів би у значно комфортніших умовах.

У ситуації, коли культура стає «КУ», а опір стає «ШО», Саурону відкривається неміряне поле свободи дій. Бо він, як і пан Володарський, теж переконаний, що українську державу треба «викинути на смітник». Зате в інтелектуала завжди є вихід. Тепер, коли цей Саурон доруйновує державу, письменник, втомившись від героїчної боротьби, констатує, що «з України виїжджають притомні», бо це ж вони, «притомні», відчули раніше від інших, що «теперішня влада не залишає вибору». І дуже швидко зорієнтувалися: меланхолійна назва статті Андруховича «Додому, до Мами» означає до Мами-Австрії, де можна насолодитися запахом різних сортів віденської кави... І особливо гарно, що там «мова дуже добре освічених і компетентних людей, переважна більшість яких вибрала волю і відмовилася жити в країні Януковича» ¹⁷. Холєра ясна, як у Відні, так не показують геніталії і говорять не матом, а мовою.

На відміну від прогнозів інтелектуалів, усе про що попереджала Тимошенко в телевізійному діалозі напередодні виборів перед порожньою трибуною, позаяк нинішній президент на дискусію не з’явився, — справдилося. А розуміння ситуації в представників укрсучліту було настільки адекватним, що всі їхні прогнози напередодні попередніх виборів справдилися з точністю до навпаки.

Мрія «противсіхів», що Європа відвернеться від «популістки» Тимошенко, обернулась тим, що доля Тимошенко — незалежно від схвального чи критичного ставлення до її політики, — вирішує геополітичне майбутнє України. Тимошенко як провісниця доби «жіночих фашизмів» 18 сидить у суперзагратованій в’язниці, а нестрашна група «пацанів», які прийшли «ненадовго», дошматовують країну. Зрештою, хіба ж вони не попередили, що їх «из власти не выдавишь»? Думка, що це завдяки протагоністам укрсучліту Європа, нарешті, зрозуміла, що Україна таки в Європі, а не в Азії, спростовується тим фактом, що завдяки справі Тимошенко Європа зрозуміла: Україна таки ж в Азії, а не, як раніше гадалося, в Європі.

А яка блискуча інтуїція щодо двомовності! До цього питання, авторитетно писала знана письменниця, «Янукович говорив, що не повернеться. Він вже упередився і на цей випадок, зробив певні декларації. Я б цього не боялася. Не думаю, що вона реально буде. Але думаю, що якщо Москва поставить перед Тимошенко таке завдання, то вона виконає його в стисліші і енергійніші строки, аніж Янукович, і зі значно більшою кількістю заплутуючих мізки словес». Коментарі зайві. А класика жанру — це психоаналітична сентенція: «Вибір між Януковичем та Тимошенко — це вибір між чоловічою і жіночою зоною» ¹⁹. Яка глибина спостереження! Справді, Луценко у чоловічій зоні, а Тимошенко з її «гламурним авторитаризмом» — у жіночій. А президент на гелікоптері літає в Канів до Шевченка — розмірковувати над долею країни.

Якщо люди слова, так би мовити, так мало розуміють, то що вже говорити про еліту співаючу, яка масово цій владі грає, співає і танцює? Та що блазні — вони цінувалися в усі віки. А поважані університети? А наукові та культурні інституції? То, власне, де ж демаркаційна лінія між неінтелектуальною владою та інтелектуальною опозицією, якщо ця остання не відмовляється від грошей олігархів, які спершу купили самі в себе Україну, а зараз її розпродають?!

Причому олігархи — вони що? Фізіономія олігархів теж відповідає фізіономії країни. Промислові й фінансові магнати в демократичних країнах відомі своїми соціальними ініціативами. Наприклад, в Америці гроші, які вони дають на соціальні потреби, на потреби культури, не обкладають податками. Отже, існує взаємна вигода держави, суспільства та власників капіталу.

У посттоталітарних країнах влада і олігархат становить єдине ціле, тому питання законного ведення бізнесу і податків відпадає. Але олігархи зацікавлені у збереженні статусу-кво влади. Відтак купівля інтелектуалів, митців, журналістів — пряма до цього дорога. І не така й важка. На масову закупівлю інтелектуалів вони виділяють свої, як то кажуть, argent de poche, кишенькові гроші.

Законодавець і поет Солон, один із «семи мудреців», який, як вважав Арістотель, заклав основи демократії, був першим, хто збагнув, що демократія — це насамперед відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Тому він видав закон, згідно з яким того, хто під час сутичок у державі не стане зі зброєю в руках на боці однієї з воюючих сторін, буде піддано безчестю і позбавлено громадянських прав.

Це був один із законів, покликаних убезпечити Афіни від тиранії.

 

ХТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ НА БАРИКАДАХ?

Інтелектуали-опозиціонери старшого покоління, які вже встигли поборотися проти не однієї диктатури. Окремі працівники середньої ланки культури — освітяни, захисники міст і екології, музейники, бібліотекарі, тобто категорії, що розбудовують демократію «знизу». І насамперед журналісти — «очі суспільства, яке спить», цитуючи «Записки українського самашедшого». Величезною мірою саме завдяки їм відбувся помаранчевий Майдан, остання на сьогодні світла сторінка української історії.

Ця опозиційна журналістика є носієм конкретного знання про принципи і реалії європейського світу. Ці журналісти не говорять патетично про Україну як «буття на розломі», не стверджують голослівно, що «ми завжди були в Європі й залишаємося європейцями безсумнівно й назавжди» ²⁰. Бо знають, що будування Європи і в державному сенсі, і в інтелектуальному, і в екзистенційному ніколи не припиняється. Вони діють концепційно і методологічно вивірено. Вони демонструють еволюцію. «День», «Український Тиждень», «Українська Правда» розвиваються в часі, але ніколи не втрачають своєї основоположної ідентичності.

Досить згадати історію протесту проти закону про наклеп, що став спробою відібрати в суспільства один із базових інструментів демократії. Не порівняти чіткість, злагодженість, переконаність — і переконливість — дій журналістів у боротьбі з законом про наклеп із млявою риторикою письменницької громади щодо закону про мови. 25 вересня 2012 року стартувала акція інтернет-протесту «ЗАХИСТИ СВОЄ ПРАВО ЗНАТИ. СКАЖИ НІ ЗАКОНУ ПРО НАКЛЕП». «Українська Правда», «День», «Український Тиждень», «Дзеркало Тижня», «Телекритика», «ЗІК», «Буквоїд» вийшли чорним тлом з малюнком тюремних грат. Того ж дня закон було відкликано.

Але знову ж таки — одного протесту професійної категорії, хай і такої потужної і небезпечної для влади, недостатньо. Бо є також і маса журналістів, куплених і спроданих. А головне — є суспільство, яке не вимагає якісної інформації, не виходить на вулиці, щоб захистити своє на неї право. Жменька людей захищала від брутального насилля канал ТВі. Коли експерт Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні сказав, що «в Україні люди не готові захищати право на інформацію так, як в Європі»²¹, під цими словами з’явився симптоматичний коментар: «Хочу нагадати, що українці не європейці. Чехам не затикають рота, не відбирають мови. Українці не захищені в правовому аспекті». Власне, це і є дзеркало ситуації — і допис, між іншим, зроблено на західноукраїнському сайті. Чехи — європейці не тому, що їм «не відбирають мови». Вони європейці тому, що впродовж століть захищали своє право на свою мову, — супроти габсбурзьких чиновників і радянських окупантів. Через те по століттях конфліктів Європа й постала сьогодні як простір прав націй і кожної окремої людини.

Словом, європейці — це ті, хто захищений у правовому аспекті? Ні, це ті, хто ВИБОРОВ ПРАВО бути захищеним у правовому аспекті! І хто на кожному етапі своєї історії жорстко захищає своє право на свободу слова, свободу сумління, свободу виборів...

 

POST SCRIPTUM

Пожаліймо Європу!

Насамкінець стоїть питання самої Європи. Яких тільки безглуздих речей не було сказано в сьогоднішній Україні про Європу! І що якісь «показники» у нас вищі, ніж у Європі. І що нам туди «не тра» через їхню кризу. І що Європа прагне гарно жити, тому й не хоче клопотатися українськими проблемами. І що в Європи немає жодної політики щодо України, а от у Росії є — це вже черговий перл нинішнього прем’єра. Словом, була, є і буде винувата Європа. Ну, і природний для провладних журналістів інстинкт — рухатися в бік грошей. У разі приєднання до Митного союзу, казав один із них, ми «будемо долучені до великої кількості грошей, чого нам не пропонують європейці» ²². Так, наче мало європейці дали грошей, а українські чиновники мало їх украли. Щоправда, в Європі такому політологу можуть і справді не заплатити ламаного шеляга.

Вже не кажучи, що за зривом європейської перспективи стоїть все та ж сама могутня Тимошенко, яка, виявляється, просить не давати Україні перспективи в ЄС, тому цієї перспективи й не дають ²³. Тобто одна мініатюрна жінка з в’язничних нар має сили міняти світову геополітику... Як тут знову не згадати «Баладу про випрані штани»?!

Але за цією словесною базграниною губиться один дуже суттєвий аспект. Постійно бачиться Україна в проекції Європи — а якщо подивитися на Європу в проекції сьогоднішньої України?

Той, хто по-справжньому бажає інтеграції України в Європу, не може не бажати добра самій Європі. А що може принести Європі присутність в її кордонах України в такому стані?

Якби Україна була в ЄС, Європа була б змушена: 1) модернізувати українську промисловість; 2) вивести з відсталості сільське господарство; 3) викорінити корупцію; 4) реформувати судову систему з метою її унезалежнення від політики; 5) забезпечити свободу слова і прозорість виборів; 6) підняти з руїн медицину; 7) поставити на ноги армію; 8) гарантувати ресурси на створення «соціальної держави»... Це колосальні кошти.

Економіку, політику, мораль, етику роботи в Україні розвалила комуністична влада (не будемо говорити про не набагато легший імперський спадок). Ця потворна влада гальванізувалась, набрала іншої подоби і знову запустила кігті в країну. А чому, питається, Європа повинна звільняти Україну від того, від чого сама Україна виявилася неспроможна звільнитись?! Чому Європа має вкладати в санацію держави кошти, які проваляться в бездонні кишені її керівників? Навіть у родині, якщо хтось має інфекційне захворювання, його кладуть на карантин, ізолюючи від здорових людей.

Тому перш ніж вимагати від Європи, треба спочатку навчитись вимагати від себе. Оскільки бути європейцями — означає мати критичне мислення, достатнє для усвідомлення власних хвороб і власної за них відповідальності, — задля ефективного їх лікування.

Бути європейцями — означає виявляти волю до подолання, до змін. Означає не миритися з реальним станом речей. Означає вірити у власні сили. Знати, що немає вічної влади, бо вічний є лише vox populi — голос народу.

Бути європейцями — означає знати, що з негромадянської покори виростають монстри тоталітаризму. А з громадянської непокори постає демократія.

¹ S.P. Huntington. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. — Washington, 1996. Див. зокрема параграфи в розділах: VI — «Країни на роздоріжжі: крах цивілізаційних змін», VIІ — «Нові кордони Заходу» та «Росія і країни екс-імперії».

² http://www.pravda.com.ua/news/2012/10/1/6973765/.

³ http://www.unian.ua/news/332851-yatsenyuk-podilivsya-globalnoyu-ideeyu.html. 26 серпня 2009 р.

⁴ Російський парламентар пропонує створити союзну державу України, Росії та Білорусі з центром у Києві. Дзеркало тижня. http://dt.ua/POLITICS/rosiyskiy_parlamentar_proponue_stvoriti_soyuznu_  derzhavu_ukrayini,_rosiyi_ta_bilorusi_z_tsentrom_u_k-59530.html. 13 березня 2010 р. (№ 10); В. Кравченко. Від Карпат до самих до окраїн... Росія тестує ідею об’єднання з Україною. http://dt.ua/POLITICS/vid_karpat_do_samih_do_okrayin_rosiya_  testue_ideyu_obednannya_z_ukrayinoyu-59529.html. Там само.

⁵ К. Матвієнко. Парламент, який обереться у жовтні, не буде потрібним суспільству. http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/10/6968496/. 10 липня 2012 р.

⁶ М. Міщенко. Екс-посол США: Українська влада намагається контролювати інтелектуальну свободу університетів. Український Тиждень. http://tyzhden.ua/News/61293. 1 жовтня 2012 р.

⁷ «Обмін речовин» між Юрієм Андруховичем і Тарасом Прохаськом. Аудіо. http://life.pravda.com.ua/culture/2012/10/5/113366/. 5 жовтня 2012 р. Розшифровка розмови: http://tvi.ua/gete_buv_takiy_nudyara. 6 жовтня 2012 р.

⁸ І. Славінська. Або Майдан, або Нірвана. Українська Правда. http://life.pravda.com.ua/person/2012/07/10/106368/. 10 липня 2012 р.

⁹ Українська інтелігенція вклонилася перед Януковичем у найгірших традиціях совка. http://www.pravda.com.ua/ news/2011/08/4/6448873/. 4 серпня 2011 р.

¹⁰ І. Столярчук. Проскурні сподобався «сильний» роман Герман, а от вистава не дуже. Країна. http://gazeta.ua/ articles/culture-journal/_proskurni-spodobavsya-silnij-roman-german-a-ot-vistava-ne-duzhe/437053. 22 травня 2012 р. (№ 123).

¹¹ Василь Противсіх на Країна TV. http://video.bigmir.net/ show/115000/. 11 листопада 2009 р.

¹² І. Лосєв. Розум, честь і совість? http://tyzhden.ua/ Publication/7341. 15 жовтня 2010 р.

¹³ І. Лосєв. Новітні пісні «противсіхів». http://tyzhden.ua/ Columns/50/59945. 17 вересня 2012 р.

¹⁴ Андрухович, Подерв’янський і Бондар скажуть «ні цензурі!» http://culture.unian.net/ukr/detail/188096. 8 січня 2010 р.

¹⁵ Акція Олександра Володарського проти цензури та НЕК. http://www.youtube.com/watch?v=1032ooAP2Qo.

¹⁶ http://human-rights.unian.net/ukr/detail/196527. 29 грудня 2012 р.

¹⁷ Ю. Андрухович. Додому, до Мами. http://tsn.ua/analitika/dodomu-do-mami.html. 5 жовтня 2012 р.

¹⁸ Оксана Забужко: ХХІ століття буде століттям «жіночих фашизмів» (вів інтерв’ю А. Захарченко). http://life.pravda.com.ua/interview/2010/09/27/61220/. 27 вересня 2010 р.

¹⁹ http://news.if.ua/news/3332.html. 29 січня 2012 р.

²⁰ Т. Прохасько. Буття на розломі. http://tyzhden.ua/ Columns/50/53986. 7 липня 2012 р.

²¹ http://zik.ua/ua/news/2012/09/25/370286.

²² http://www.radiosvoboda.org/content/article/24737084.html. 12 жовтня 2012 р.

²³ http://www.pravda.com.ua/news/2012/09/25/6973393/.

 

 

Джерело: http://www.day.kiev.ua/237585