Жак Рансьєр

Нам слід з великою підозрою ставитися до поняття «масовий страх». Наші посадовці та інтелігенція охоче приписують феномен страху і ненависті широким масам, вважаючи себе людьми, які стоять вище цього. Однак правда полягає в тому, що в наші дні страхи поширюються саме владою. У цьому їм сприяє таке всюдисуще поняття, як безпека. Воно об’єднує в собі всі небезпеки, які тільки можуть загрожувати окремій людині і всьому суспільству, перетворюючи «небезпечність» в нашу щоденну реальність і в форму нашої свідомості ...

Наші політичні лідери з радістю виступають в ролі «рятівників», піклуються про нашу безпеку. Це надає можливості для структурної маніпуляції масовою свідомістю.

Однак я не вважаю, що поширення інформації та комунікаційних технологій збільшує ступінь страху. Насправді, у суспільствах, де поширенню інформації ніщо не перешкоджає, відбуваються прямо протилежні процеси, оскільки це дає можливість урізноманітнити джерела отримання інформації, дозволяючи з більшою часткою скепсису ставитися до лякає повідомленнями.

Наприклад, якщо ви введете слово «тероризм» в пошук свого комп’ютера, то вас не злякає різноманітність джерел інформації, які ви знайдете. Але наша влада діє інакше. Вона повідомляє, наприклад, що їм стало відомо про майбутній теракт в столиці однієї з великих країн. Звичайно ж, ця інформація попадає до ЗМІ з секретного джерела і, зрозуміло, її ніяк не можна перевірити. Нам залишається тільки вірити в правдивість цієї інформації і, якщо нічого не станеться, вважати, що влада була добре поінформована і вжила всі заходи, необхідні для забезпечення нашої безпеки.

В цілому, страх - це функціонал держави, і цей функціонал двосторонній. По-перше, держава прагне вселяти страх в звичайних громадян. По-друге, держава намагається створювати страхи в суспільстві, щоб потім виступити в ролі сили, яка здатна захистити громадян від різних загроз. В тоталітарній державі домінує перший аспект: громадяни повинні жити в постійному страху, побоюючись, наприклад, стати жертвою доносу. Наші, так звані, демократичні держави роблять наголос на другому аспекті. Вони постійно експлуатують тему небезпеки, яка стає всеосяжним поняттям, котре включає в себе тероризм, зміну клімату, малозначні злочини, безробіття, іммігрантів, снігові бурі, фінансові кризи і токсичні речовини в китайських іграшках.

Влада демократичних країн здатна перетворити на страх буквально все, щоб почати оперувати не фактами, а саме цим страхом. Коли робітники виявляються не потрібні компаніям, тому що ті переводять виробництво за кордон, влада говорить нам, що вони «занепокоєні майбутнім робітників». На практиці ж це означає нездатність влади захищати інтереси робітників або створювати нові робочі місця. В результаті робочі виявляються як би самі винними в ситуації, що склалася. Це відбувається тому, що наша влада все менше здатна боротися з руйнівним впливом вільного обігу капіталу на наше суспільство, яке вона зобов’язана оберігати. Та й бажання робити це у неї відсутня.

Зате вони продовжують робити те, що у них добре виходить - боротися з іммігрантами, захищаючи «національну ідентичність», керувати нашими страхами, створюючи все нові уявні небезпеки і направляючи їх у потрібне їм русло. Ця діяльність стає справжньою метою влади, її способом легітимізації. Такі спроби легітимізації не варто приписувати демократії. Навпаки, це свідчення відсутності демократії: в такому суспільстві проходить все менше демократичних обговорень, громадяни втрачають контроль над тим, що відбувається в суспільстві, а дискусія узурпується урядом та експертами, які відносяться до громадян, як до інвалідів, сприймаючи себе як лікарів, які покликані вилікувати їх хвороби. Насправді ж вони лише прагнуть підтримати цей status-quo, адже важко хворим завжди потрібні хороші лікарі.

Наші так звані «демократичні держави» стають все більш олігархічними, вони управляються обмеженою групою політиків, які тісно пов’язані з представниками фінансової верхівки. Їх влада працює за рахунок управління відчуттям небезпеки у громадян. Сучасні страхи - це не стільки ірраціональні страхи мас, скільки страхи, породжені владою. Наша влада та інтелігенція охоче оперує цими страхами. Успіх ультраправих партій в декількох європейських країнах тільки підкріплює цю думку: такі партії є логічним підсумком державної політики. Держава культивує почуття небезпеки у громадян, тому що прагне щоб люди відчували себе безпорадними і в постійній незахищеності. Ультраправі партії дають назву і образи, що втілюють ворогів безпеки. Знову-таки, до демократії це не має майже ніякого стосунку. Навпаки, тут ми маємо справу з фактичною відсутністю демократії.

Так що, будьте впевнені - олігархи все частіше будуть «продавати» нам відчуття небезпеки, тому що воно дуже дешево їм обходиться i приносить нечувані дивіденди. Засоби масової інформації також йдуть в ногу з часом - вони показують нам те, чого потрібно боятися, нерідко приправляючи все це гострим соусом ірраціональності, яку вони не поспішають спростовувати.

Однак розмови про страхи як про ринковий товар можуть ввести нас в певну оману. Нам потрібно чітко визначити, які ж послуги надає нам наша влада. Наприклад, покращує вона систему освіти і створює вона нові робочі місця, або ж вона працює над тим, щоб безперебійно постачати нас все новими страхами, тим самим збільшуючи наше почуття небезпеки. Нам потрібно зрозуміти, діємо ми як політично освічені громадяни або ж всього лише як споживачі фантазій можновладців.

27 серпня 2011