Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації

Для аналізу стосунків у нинішній владній команді мав би працювати серйозний психоаналітик, хоча є й певні загальні тенденції.

Бунту олігархів годі сподіватися, хоч владна команда має безліч інте­ресів, що перетинаються. Ці сутички є доволі жорст­кими, проте розвалом це не закінчується. От група Ахметова, яку в Кабміні очолює Колесніков, мала серйозні питання до групи Клюєва, але публічних сварок чи скандалів не було – обійшлося рівнем перемигувань. Однак закінчилось усе висиланням Клюєва в РНБО, де його було позбавлено можливості впливати на грошові потоки.

Навіть якщо простір для заробітку наших олігархів зменшується, вони не виходять із команди. У них є розуміння спільності інтересів, їх влаш­товує головне – можливість використання влади на свою користь. Вони свідомі: вихід може завалити саму систему і спричинити створення іншої, а це вже пряма небезпека. У цьому аспекті наших олігархів єднає спільна цінність – бачення влади як способу заробітку.

Держава їм потрібна не як спосіб реалізації амбіцій і геополітичних планів. Їхній патріотизм має хіба один вимір – вони не дають працювати в Україні транснаціональним корпораціям, і саме цим значною мірою зумовлена зовнішня ізоляція Януковича. І росіяни, і європейці не можуть нормально працювати в Україні – і це не влаштовує всіх.

Водночас протистояти державному рейдерському механізму не може ані Юра Єнакіївський (Іванющенко), ані Коломойський, який колись відчув проблеми з Буковелем. І хоча фізично вони живуть за кордоном, той самий Коломойський проводить більшість часу у Швейцарії, – але ж заводи розташовані в Україні. Подейкують, що таємні збори українських олігархів відбуваються, проте кожен радикальний крок убік означатиме посилення силового сценарію. А позаяк країна сприймається винятково як ресурс, то користуватися ним слід лише якомога довше, а далі – якнайшвидше сховати те, що встигли витягнути. І час викачування ресурсів слід щосили продовжувати. На заводах наших олігархів не впроваджені надсучасні розробки, вони не стали надто технологічними чи енергоощадними – це ж старі радянські підприємства. Усі свідомі, що за п’ять-сім років ці заводи вже не будуть себе окуповувати. Тож завдання просте: протриматися цей час, майже нічого не вкладаючи, а потім – хоч трава не рости.

Вони хочуть жити у швейцаріях чи австріях, але будувати подібне в Україні не мають наміру.

Євразійського простору вони просто бояться – там нема правил гри, там живуть хлопці, котрі мають ту ж мотивацію, що й вони. Там діє лише право сильного, а воно просте – забирати все у слабшого. У Європі ж жити за правилами можна – ніхто не вискочить із владного кабінету й не забере твій бізнес. Із сильнішими вони хочуть жити за правилами, натомість зі слабшими (із власним народом) правила застосовувати не поспішають. На міжнародному рівні вони раптом хочуть нормального суду та дотримання законів, а в Україні – най працює право сильного.

Найбільша прикрість України якраз не в нинішній владі, а у відсутності реальної альтернативи до неї. Я боюся, що коли піде «поганий» Янукович, йому на зміну прийде також людина системи. Наприклад, я не знаю, що зміниться з приходом молодого перспективного Арсенія Яценюка. Просто не бачу його людиною, що буде забирати незаконно приватизовану власність у колективного Амхетова чи Коломойського.

Газета ZIK №21 (31 травня 2012р.)