Валентин Ткач

Частина 1. Завдання влади, як вимоги громадянського суспільства 

Закінчуючи свою чудову книгу «Загадка капіталу», присвячену проблемам побудови капіталізму в країнах, що розвиваються, Ернандо де Сото робить відверте зізнання: «Для мене набагато важливіше свобода, співчуття до бідних, повага до суспільного договору і рівність можливостей. Але в даний час тільки капіталізм може допомогти в досягненні цих цілей. Це єдина відома нам система, що дозволяє в значному обсязі створювати доданий продукт».

Якщо спробувати одним реченням сформулювати основне завдання влади в Україні, то це буде: побудова в країні капіталізму. У цьому разі під побудовою капіталізму мається на увазі встановлення суспільства приватної ініціативи, легальної власності і легітимного капіталу.

Для влади, таким чином, формулюється головне завдання: майно та накопичення громадян потрібно перетворити в економічну уяву про них – власність, а власність легалізувати і перетворити на капітал.

Світова криза не спростувала парадигму приватної ініціативи, вона виявила лише хибність сформованих суспільством споживання спонукальних мотивів цієї ініціативи, яку можна сформулювати в одній фразі: «Економічна формула «вбила бога». Але це не спростовує інститут приватної ініціативи. І в не капіталістичному світі завжди є пройдисвіти, які за допомогою формальних процедур готові обібрати людей. Мародерство існує і без системи приватної власності. Сучасний Захід, а не Схід надає приклади, коли джерелом доходів є не стільки експропрійована праця, а приховані в інституті приватної власності властивості капіталу створювати додану вартість.

Якщо розглянути приватний сектор України, то слідом за де Сото можна повторити, що «... велика частка ресурсів, що  перебуває у приватній власності, є з фінансової і комерційної точок зору неіснуючою чи недієвою. Нікому не відомо, що, де і кому належить, хто несе відповідальність за виконання зобов'язань, хто відповідає за збитки і шахрайство, яким чином можна примусити до оплати  наданих товарів і послуг. Отже, більша частина потенціалу активів перебуває в тіні, не використовується; обсяг доступного капіталу незначний, а господарська діяльність відрізняється млявістю. 

У цьому світі важко підтвердити або спростувати наявність прав власності, оскільки законніправила відсутні або не діють; тут потенційно корисні економічні властивості активів не описаніі не організовані; їх неможливо використовувати для виробництва додаткового доходу задопомогою складного ланцюга операцій, оскільки їх невизначеність і незафіксованністьвідкривають занадто великий простір для плутанини, нечесності й визнання операційнедійсними. Інакше кажучи, тут більша частина активів являє собою омертвілий капітал».

Ця картина стану приватного сектору з дуже незначними нюансами описує стан справ  і в полі суспільної, загальнонародної власності, яку прийнято називати державною. Вона також вимагає ясної і однозначної формалізації.

Вся ця сумна картина в буквальному сенсі слова «спливла» рік тому під час жорстокої повені на заході України. Величезні площі землі, в умовах стихії, коли справа дійшла до відповідальності, а не експлуатації, виявилися безгосподарними, більше половини постраждалих будинків на перевірку ніде не зареєстрованими, а відомства, задіяні в ліквідації стихії, або дублювали одне одного, або виявлялися безпорадними.

У полі невизначених прав відсутні і певні обов'язки, тому логістика надзвичайного стану виявилася ефективною фрагментарно і давала позитивні результати тільки ціною надзусиль особового складу рятувальників.  

З іншого боку, дуже ефективними показали себе дії численних самоорганізованих груп. Любителі водного туризму опинялися в зонах особливих загроз набагато оперативніше за владу, кількість врятованих ними жителів обчислювалася тисячами.

Зараз, рік потому, коли емоційний фон завдяки відновним роботам зійшов, напрошується цинічне, але справедливе питання: чому (не в подоланні стихії, а у відновленні) держава взяла на себе функції, які в усьому світі виконують страхові компанії? Відповідь, на жаль, проста, вона лежить у тотальній нерозподіленості прав. У такому полі страховий бізнес не працює, а капіталізм показує тільки локальні результати.

Аналізуючи неупереджено всю картину, складається враження, що по-справжньому проблеми вирішені не були, їх просто «закидали грошима».

І винна в такому стані справ, насамперед, влада, яка не встановила і не розділила зони власності, відповідальності і піклування. Поки через тяганину, хабарництво, бюрократичне недбальство утримання у позалегальному стані власності буде менш витратним, ніж легальне, власність із «тіні» не вийде, а, отже, і не перетвориться на повноцінний капітал.

Як це не може здатися парадоксальним, але значна частина загальнонародної власності, що називається державною, з погляду  капіталізму є позалегальною. Транзакції з такими підприємствами обтяжені тяганиною, корупційними витратами, а безконтрольними чиновниками-керівниками вважаються відповідальними лише умовно. Тому, коли ми говоримо про боротьбу з «тіньовою економікою», то влада насамперед повинна навести порядок з державною власністю, яка в нинішньому стані цю «тінь» сама ж і індукує.

Раціональна організація сучасного господарства досягається шляхом введення і правильного закріплення права власності. Саме по собі право власності не примножує капітал. Тільки загальновизнана власність, яка є візиткою відповідальності її власника у транзакціях, стає капіталом.

Поки влада не займеться тотальною інвентаризацією власності, а отже інвентаризацією прав і обов'язків, ми не отримаємо повноцінної картини капіталістичної організації відносин. І, як наслідок, всю невлаштованість життя списуватимемо на капіталізм і приватну власність. Капіталізм ми сприйматимемо, не як справедливий договір, а як несправедливий розподіл.

Суспільство готове пройти свою частину шляху і визнати капітали, але влада повинна забезпечити тотальну законність прав власності і відповідальності, що  з цих прав випливає. Поки в країні не буде встановлена чітка система взаємних прав, у нас буде не капіталізм, а соціал-дарвінізм, де торжествує не закон, а сила, де затребувані не розум та ініціатива, а відсутність моралі та агресивність.  В таких умовах «сильна рука» стає природнім очікуванням людей. А це і небезпечно.

Поле нерозподілених взаємних прав постійно генерує корупційні спокуси в законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. Продуктом діяльності розбещеної таким чином влади є бюрократична агресія і бажання утримувати status quo на невизначено довгий період. Тільки справжня політична еліта, відповідальний бізнес у союзі з Президентом, за підтримки суспільства, здатні змінити гнітючий стан речей.

Країні потрібен новий суспільний договір – визнана суспільством нова практика дій. Крім неформальних настанов суспільства, він містить у собі й систему позитивного права. Якщо законність адекватно не відображатиме стан та очікування приватного сектору, якщо власність у ній не зможе повною мірою розкрити свої властивості капіталу, тобто не служитиме  повною мірою створенню доданої вартості, то отриманий суспільний договір лише закріпить конфлікт інтересів. Він виявиться нестійким в часі і необов'язковим у виконанні. У ньому закріпиться настанова, що закон можна не виконувати, а це саме те, що гальмує перетворення власності в капітал, те, що зменшує ефективність колективних дій, саме те, від чого потрібно піти сучасній владі.

Однаковою мірою в системі позитивного права мають знайти відображення законодавчі норми, які втілять права народу, суспільства на належну йому за Конституцією власність, яка визначається як власність українського народу, які встановлять механізми управління цією власністю та розподілу отриманих благ. З титульного власника народ має стати реальним розпорядником і споживачем суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності. Народ, відчужений від належної йому за Конституцією власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни.

Те, що держава (чиновник) – поганий власник, ще не означає, що народ повинен залишитися без належної йому за Конституцією власності. Є безліч способів цю власність використовувати на благо суспільства, мінімізуючи участь у цьому держави (наприклад, справедлива рента). Але ці способи треба формалізувати. Сама влада цього не робитиме, тому, суспільство має дати сигнал, що така влада народу не потрібна! При цьому важливо не обмежитися питаннями про корупцію, недоторканість, відкриті списки і т. д. – вони похідні від нерозподілених прав. Головне питання - це власність українського народу та її використання в ім'я народу.

Чітке формування нормативної бази в питаннях народної за Конституцією власності дасть можливість коректно вирішити завдання становлення та розвитку громадянського суспільства. Фінансування  з громадських фондів незалежних ЗМІ, Громадського телебачення, моніторингових організацій, екологічних програм і т. д. сформують новий потужний соціальний капітал суспільства, зміцнять переговорну силу його інститутів. Розвиток ГС перейде у площину практичних завдань самоорганізованих мас, знайде несуперечливе забезпечення і зніме пряму і непряму залежність від великого капіталу.

         Розвиток суспільства в Україні, зміцнення його відповідає тенденціям світових трендів. Якщо уважно оцінити прогнози макроекономістів посткризової картини цивілізації, то можна зробити висновок: суспільство споживання вичерпало себе і потребує заміни. Я б визначив це так: на зміну цивілізації приватної ініціативи і конкуренції повинна прийти цивілізація приватної ініціативи і солідарних дій. Причина такого висновку не тільки в неминучості нових, більш жорстоких криз у суспільстві споживання. Цивілізація стоїть на порозі глобальних викликів, а їм протистояти зможе не конкурентна боротьба, а солідарна ініціатива.

Новий суспільний договір повинен бути побудований на новому розподілі та встановленні взаємних прав, закріплених у законодавчих актах, визнаних більшістю суспільства. Як продукт консенсусу в діалозі суспільства – влади – бізнесу, він має стати джерелом народження нових суспільних благ, а не легітимізації експлуатації людини, суспільства та їх власності. 

         Розвиток і зміцнення суспільства, досягнуті таким шляхом, дадуть можливість визначити нові спонукальні мотиви приватної ініціативи. Якщо поруч з «економічної формулою» стане рівновагомий голос сильного суспільства, ми зможемо посткризове майбутнє країни будувати з чистого листа в абсолютно нових парадигмах, коли ринок сформулює нові цілі, а суспільство сформує новий сенс і уявлення про успіх.

Україна має унікальний шанс: не лише виправити недоліки вчорашнього дня, а й врахувати виклики дня майбутнього. І це не мрії, які може собі дозволити суспільство. Розуміння необхідності забезпечити народовладдя реальними механізмами його реалізації є і у влади. І суспільство має дати сигнал владі, в якому напрямку вона зобов'язана зосередити свої зусилля.

Серед різних визначень суспільної власності, її ознак присутнє і визначення її, як Божого дару народу. До цього треба поставитися дуже відповідально, так, як добре відомо, що якщо даром Божим знехтувати, то він перетворюється на прокляття. Суспільству і владі є про що вести діалог і домовлятися.

Частина 2. Завдання громадянського суспільства

Якщо спробувати сформулювати головне завдання суспільства однією фразою, то це буде: формування, опіка і розвиток суспільного договору. Найбільш загальне його визначення – це спосіб поведінки, система дій, діалог влади, приватного сектору і людини.

Коли мене запитують, що таке суспільний договір, як він має виглядати і хто його має підписувати, я пояснюю, що все це другорядне: суспільний договір – це спосіб поведінки, в припущенні, що сторони домовилися.

Як приклад, я наводжу поведінку водіїв: вони сигналять фарами один одному перед постом ДАІ, вони дякують колегам включенням «аварійки» і т. д. Ці дії в ПДР не вказані, самі водії щодо такої поведінки жодних документів не підписували, але вони чинять так, як ніби про це домовилися. Разом з правилами дорожнього руху ці установки утворюють своєрідний суспільний договір на дорозі.

         Суспільний договір являє собою сукупність формальних норм позитивного права і неформальних настанов, очікувань суспільства. Якщо формальні норми можна вважати умовно статичними, то очікування суспільства – це річ динамічна, яка грунтується на традиціях, культурі, смаках суспільства, моральних і релігійних практиках та всіляких  імпровізаціях.

Таким чином, можна зробити висновок, що основна увага суспільства має бути зосереджена на адекватному відображенні в позитивному праві суспільних очікувань та недопущенні кричущих розривів між нормами закону і уявленнями про справедливість, що культивуються в суспільстві. Ця функція може бути забезпечена лише постійним контролем законодавчої влади з боку суспільства.

 Але мало адекватно відобразити в юридичних нормах очікування людей. Необхідний дієвий контроль над їх виконанням. У наших умовах, якщо розглянути систему контролю, то можна зробити висновок, що влада сама себе контролює, а суспільство, замість реального впливу, має можливість лише послухати звіт влади про самоконтроль.

Самоконтроль влади – річ хороша, але, як система, вона вичерпна, так як завжди виконавчі та контрольні функції сходитимуться на вищих горизонтах в одному кабінеті. Суспільство має зробити цю систему розімкнутою, виставити свої контрольні інститути та закріпити цей факт у формальних приписах. Тому законодавче закріплення звітності влади перед інститутами суспільства, забезпечене оперативними та дієвими механізмами впливу суспільства на владу, – найважливіша мета, якої повинен домогтися народ.

         Втілені реальні механізми звіту, контролю і відкликання депутата зроблять безглуздою полеміку про «недоторканість». Позбавлений «недоторканості» безконтрольний депутат, однаково не потрібен народу, як і «недоторканний» нероба. Суспільство має чітко заявити владі: «Нам не цікава ваша «доторканість», ми вимагаємо вашої звітності та відповідальності». Нас не цікавить ваша маленька зарплата, нехай вона буде великою, але до великої зарплати нехай буде прикладено механізм великої вимоги. «Дешева» безвідповідальна влада найдорожче обходиться народу. Апеляція до «доторканості», заробітної плати – це апеляція до фізіології змученого населення, а не впевненого в собі громадянина, в якого він перетворюється, коли діалог з владою веде на рівних.

         Поки ж така звітність і відповідальність має декоративний, а не продуктивний характер. Можна скільки завгодно розчулюватися кількістю «Свобод» на телеекранах, але користі від них не буде до тих пір, поки представники законодавчої та виконавчої влади на них будуть вести себе, як представники суспільства, а суспільство буде представлено як мовчазні статисти. Дискусія, суперечки, фантазії та мрії допустимі для громадських діячів і пасажирів у тролейбусі, а влада на цих майданчиках повинна тримати відповідь, а не розповідати кабінетні плітки, викликати сама себе на дуелі і займатися завжди безвідповідальним самовикриттям.

Суспільство має «обкласти» владу своїми інститутами контролю і добитися адекватного відображення цього факту в законодавчому полі. Останній скандал навколо педофілії показав, що залишена без постійного контролю влада не карає за злочин і не запобігає йому. Те, що повинно було б контролюватися в режимі реального часу, накопичується роками і до виборів – єдиного дієвого механізму оцінки та відповідальності – сходить політичною лавиною скандалу, яка все на своєму шляху змітає, але, на жаль, нічого не вирішує і на краще не змінює. Змінюються тільки дійові особи в розпусній картині тотальної безвідповідальності.

Скандал показав не ницість влади, а її тотальну безконтрольність і повну безвідповідальність, в які б кольори вона не виряджалась.

         Але навіть домігшись моторності та адекватності законодавця, посиливши контроль над виконавчою владою, суспільство не отримає очікуваних результатів, якщо законодавча норма не буде втілена. Звідси виникає наступне завдання: суспільство має повернути Суду честь. По-перше, зажадавши від законодавця формування прозорого та однозначного правового поля, відсутність якого генерує непереборні корупційні спокуси, а по-друге, припинивши формувати тотальне негативне ставлення до Суду в країні.

Суспільство, яке апріорі  очікує від Суду несправедливості, індукує в ньому занижені самооцінки. Суд повинен від суспільства отримати сигнал, що суспільство вірить у нього і чекає захисту законності, здійснення її, і реалізації через законність своїх уявлень про справедливість.

Така довіра має супроводжуватися і відповідальністю Суду перед суспільством, при цьому в останню чергу кримінальною, тому що така відповідальність – насамперед відповідальність перед державою, а не народом. Правозахисні організації, як інститути громадянського суспільства, повинні одержати реальні механізми на формування кадрової політики в Судах, нехай навіть з дорадчим голосом. Вони повинні отримати доступ до інструментів звітності суддів, їх переатестації, змінити і доповнити ці інструменти, зробити цю звітність гласною. Без цього всі розмови про виборність служителів Феміди обернуться «купівлею кота в мішку».

         Суспільство має дати сигнал бізнесу, що воно приймає капіталістичну форму організації відносин власності.  Але воно має вимагати при цьому врахування бізнесом його інтересів. І такий «торг»  доречний, бо легітимізація капіталів – це такий же актив суспільства, як власність – актив приватного сектору. У діалозі з бізнесом суспільство має однозначно заявити, що воно, а не бізнес формуватиме уявлення про успіх, що рейтинг в ТОР-десятках і ТОР-сотнях визначатиметься не тільки і не стільки кількістю нулів, а й кількістю добрих справ. Визначатимуться вони не за методиками рейтингових агентств, а за інтегральними настроями інститутів громадянського суспільства. Суспільство не відкидає отримання прибутку, як спонукальний мотив приватного сектору, але не за будь-яку ціну. І бізнес повинен буде погодитися і прийняти поправки суспільства, не вважаючи їх втручанням у свободу приватної ініціативи.

         А так це має бути тому, що криза показала, що, йдучи на ризики нестримного споживчого кредитування, організовуючи його, бізнес в результаті наслідки прояву цих ризиків «звалив» на державу, а слабке суспільство пропустило це, але запам'ятало. Бізнес, в гонитві за надприбутками, сформованими світовою кон'юнктурою, залишив без уваги питання модернізації та структурних реформ. Розпад світової кон'юнктури, знову ж таки – лічені ризики, всіма наслідками ліг на плечі держави. Бізнес повинен визнати, що у нього і суспільства різні спонукальні мотиви, але повинна бути єдина мета – забезпечене та гідне життя народу.

Великі капітали повинні надати реальну допомогу в розвитку та становленні інститутів громадянського суспільства, при цьому зберігши їх незалежність. Тому що, коли бізнес допомагає ЗМІ, зміцнюється «четверта влада», коли ж він заходить в ЗМІ, «четверта влада» перетворюється на «найдавнішу професію».

         Можливість підтримки та розвитку інститутів суспільства бізнесом може здатися наївною та парадоксальною, але тільки на перший погляд. Суспільство не тільки є споживачем товарів і послуг, але і постачальником трудових ресурсів. А їх якість –  нерозривна умова розвитку та успіху приватної ініціативи. До того ж, тільки суспільство може утримувати владу від скочування до авторитаризму, тільки інститути суспільства можуть виступити союзником бізнесу у захисті від сваволі чиновника. І це стане очевидним, коли суспільство отримає реальні важелі тиску на владу.

Присутність у владі будь-якою ціною перестане бути питанням виживання бізнесу. Кошти, які зараз виділяються на «зміст» чиновника, спрямовані на розвиток суспільства, повернуться до їхніх власників сторицею у вигляді дисциплінованої і компетентної влади, професійних кадрів, поваги і визнання у суспільстві.

Суспільство є тим механізмом, який забезпечує утримання представницької влади, обраної народом (демократії) в сенсах політії (народовладдя). У наших умовах інформаційного світу технологічні перешкоди здійснення прямого народовладдя значно слабшають. Тому, завданням інститутів суспільства стає, через постійні моніторинг і контроль, максимально наблизити дії носіїв влади до інтересів людей.

         Всі форми правління, які заявили про народовладдя, матимуть, за Арістотелем, ознаки монархії, аристократії і політії. Завдання суспільства – утримувати президента від авторитарних спокус, парламент від перетворення в олігархічний клуб, а носіям влади постійно нагадувати про очікування народу щодо неї.

         Все вище сказане більшою мірою стосується складових суспільного договору, що утворюють його формальну частину. Завдання суспільства у формуванні його неформальних настанов – це завдання формування поняття справедливості. Тут не може бути універсальних рецептів. Організувати, визначити очікування суспільства – суть сформувати уявлення людини про її ідеальне життя. Тому, ми можемо тільки позначити основні напрями, до яких має бути привернуто увагу нового суспільства, що формується.

         По-перше, суспільство має отримати широкий розвиток і зміцнити свої інститути завдяки зусиллям влади і бізнесу. Воно має витребувати від влади такий стан речей, коли народна за Конституцією власність через систему формальних норм по-справжньому служитиме народу і стане матеріальною опорою інститутів громадянського суспільства, гарантією їх незалежності. Суспільство має рішуче змінити структуру та зміст суспільного договору. Отриманий у спадок суспільний договір відображає в собі ту обставину, що народ, відчужений від власності, володіє єдиним затребуваним владою активом – лояльністю, і продає її тим дорожче, чим "сильніша рука".

Виходи два: або ми робимо народ реальним власником загальнонародної власності шляхом формування відсутньої нормативної бази, тим самим, розширюючи його активи, або скочуємося в ситуацію, де зростає ціна лояльності – держава «сильної руки». Інакше кажучи, інвентаризація народної власності, її правильне адміністрування та ефективне управління на благо народу – це шлях, що оберігає від авторитарних версій формування суспільного договору. Людина, яка має реальний доступ через сформовані громадські фонди до загальнонародної власності і плодів її використання, не терпітиме недбайливу владу. Для неї затребуваною стане «світла голова», а не «сильна рука».

Нове суспільство має сформувати еліту, яка разом з інститутами суспільства повинна визначити, як у країні вирішуватимутьсяся:

- Питання світогляду та освіти;

- Питання духовності і релігії;

- Питання науки та культури;

- Питання закону та етики;

- Питання особистості і суспільства;

- Демографічні питання;

- Питання безпеки країни;

- Питання валеології, здоров'я, екології і т. д.

До всіх цих питань посткризовий світ додасть нову вимогу: визначити альтернативу суспільства споживання. Тобто, суспільство повинне буде разом з бізнесом і владою визначити перехід від цивілізації приватної ініціативи і конкуренції до цивілізації приватної ініціативи і солідарних дій, інакше ми будемо приречені переживати кризи знову і знову.

         Я аж ніяк не перебільшую роль суспільства, я констатую його зростаючу роль. Спонукальні мотиви суспільства споживання показали у кризі свою обмеженість і вичерпність. У системі, де все вирішують гроші, закладені фундаментальні вади. Існує східна притча. У сітку рибалки потрапило тіло купця. Він прийшов до мудреця за порадою, що робити. Мудрець йому порадив дочекатися родичів купця і продати тіло за максимальною ціною, тому що тим діватися нікуди: тіло їх родича – у рибалки і більше ніде. Сталося так, що до вечора, до мудреця прийшли родичі купця і теж попросили поради. Їм він порадив викупити тіло рибалки, але дати за нього лише символічні гроші, тому що нікому, крім них, рибалка тіло не продасть. Таким чином, якщо все звести до грошей, то ситуація виявиться безвихідною, вона вимагатиме додаткових паразитних витрат на пошук компромісу.

Переклавши цю ситуацію на все суспільство, ми виявимо, що суспільству доведеться запровадити інститут суду і утримувати його, інститут оцінювачів, інститут виконання рішень суду і т. д. Таким чином, будь-який обмін в парадигмах матеріальної вигоди починає обростати так званими транзакційними витратами. Макроекономісти вказують, що сучасна криза – це криза обтяжливих транзакційних витрат зарегульованого світу матеріального зиску. Ці витрати стають настільки великими, що починають робити безглуздим сам обмін. Споживач вже платить не стільки за сам товар і послугу, скільки за оформлення процесу законного їх отримання. У цих умовах починає продаватися не сам товар, а права навколо нього. Вони породжують масу сурогатних деривативів, не забезпечених ні товарами, ні послугами. Це одна з домінуючих причин кризи.

Якщо ж спробувати для пошуку виходу застосувати інші настанови крім матеріальних, то, напевно, можна буде уникнути конфлікту інтересів і паразитних витрат. Саме це я маю на увазі, коли кажу, що суспільство повинне сформулювати нове уявлення про успіх. У правилі «гроші не роблять людину дурнем, але виставляють дурня на оглядини» суспільство повинне буде сформулювати нові ознаки і норми, чітко пояснити, що таке «поганий тон».

З цієї точки зору Україна отримує певну фору перед Заходом, тому що якщо там формування нової етики потребуватиме  руйнування усталених стереотипів, то Україна може починати це з чистого аркуша.

         Відповіді на ці питання повинна шукати не тільки комісія з моралі, створена владою, а десятки таких комісій, об'єднань, асоціацій організованих науковими товариствами, творчими колективами, клубами за інтересами. Свій голос повинні сказати моніторингові служби екологів, правозахисників, соціологів, медиків. Об'єднання споживачів повинні отримати можливість реально впливати на діалог людина – бізнес – влада. Хартії журналістів, виборців, театралів і працівників мистецтва повинні одержати реальні механізми їх реалізації. Із сукупності таких неформальних домовленостей і безлічі інших положень і статутів самоорганізованих груп і складеться новий суспільний договір, включивши в себе законодавчу базу.

         У відповідях на ці питання суспільство, а не політики, сформулює нове уявлення про політичну культуру, яка змусить партії перестати апелювати до рефлексії плебея і навчить їх розпізнавати очікування громадянина.

         Вирішення цих питань – це зібрані разом інтегральні уявлення людей про своє призначення. Вони повинні бути зібрані інститутами громадянського суспільства, селективно узагальнені, а еліта повинна їх уточнити з урахуванням нових знань, історичного досвіду та прийдешніх глобальних викликів. Ці неформальні настанови – дух суспільства, що знаходиться в постійних трансформаціях та розвитку. Важливо чуйно вловлювати тенденції його еволюції, зміцнювати в позитивних очікуваннях і оберігати від розпаду та зневіри.

Отримана таким чином виразна картина дасть можливість визначити призначення країни Україна у свідомості людей і на додаток любові до Батьківщини, сформулювати очікування від України-держави.

* В тексті слово «суспільство» вживається у вузькому і широкому сенсі. У вузькому, коли мова йде про його інститути, що забезпечують діалог (ГС), і широкому, коли мовиться про сукупність громадян, які ведуть діалог.

Фрагменти книги "ІМІТАЦіЯ!

http://www.facebook.com/notes/val-weber/%D1%87%D0%B0%D1%81-%D0%B4%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%83-%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2-%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%B2-%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%94/273055252811680