www.ji-magazine.lviv.ua

Олег Базар, Главный редактор LB.ua

Лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».

28 червня, глава УГКЦ, верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук та керівник конференції єпископів Польщі, митрополит Перемиський Йозеф Михалік підпишуть від імені обох церков – УГКЦ та Католицької Церкви у Польщі – спільну декларацію щодо Волинської трагедії. У документі міститься заклик до істориків обох країн дійти згоди щодо оцінки подій 1943 року на Волині. (Додам – і не лише на Волині, бо українці та поляки лили кров один одного не тільки там.) І вкотре буде повторена універсальна формула примирення: «пробачаємо і просимо пробачення». Втім, навіть смиренним служителям церкви вона далася вкрай непросто.

Про намір виголосити спільне послання української та польської церков щодо Волинської трагедії глава УГКЦ повідомив ще у січні цього року. Однак, Ініціативу вельми специфічно підтримали римо-католицькі ієрархи України. Зокрема, митрополит Львівський Мечислав Мокшицький заявив, що запропонована греко-католиками формула «пробачаємо і просимо пробачення» є нонсенсом, і з боку українців мали б звучати слова «вибачаємося і просимо про вибачення». Як наслідок, у квітні Конференція римо-католицьких єпископів України вирішила звернулися з Пастирським листом до вірних щодо 70-ї річниці Волинської трагедії. Лист буде прочитано в усіх українських парафіях РКЦ 30 червня.

Цей текст українського єпископату РКЦ – концентроване вираження польського бачення Волинської трагедії, суть якого: в усьому винні українці, а поляки лише захищалися. І то зовсім трішки:

«Пригадуємо цю правду про пам'ять і таємницю зла, закоріненого в людині в контексті 70-ї річниці так званої Волинської Різні, котра розпочалася Кривавою Неділею 11 липня 1943 року, коли збройні сили українських націоналістів напали на десятки польських поселень і сіл Волині, атакуючи як віруючих, що згромадилися в римсько-католицьких святинях та каплицях, так і людей, що перебували у своїх домівках. Пізніше криваві події охопили Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області. Замордовано десятки тисяч невинних осіб, в тому числі дітей, жінок, старців. Загинуло багато римсько-католицьких священиків і черниць, а кілька десятків греко-католицьких і православних священиків зазнало репресії за несхвалення скоєного злочину. Гинули не тільки поляки, але й євреї, вірмени, чехи та багато українців, особливо тих, які рятували своїх рідних та сусідів.

Треба признати, що здійснювалися акції самооборони і акції помсти з польської сторони, у котрих і загинули невинні українці. Проте, ці дії не були пропорційними щодо кількості жертв лиходійства, ані варварських методів, якими їх чинили. Варто додати, що римсько-католицька Церква чинила спроби спинити хвилю винищення, просячи про допомогу і втручання греко-католицьку Церкву, однак це не допомогло».

Власне, цей приклад – небажання і невміння навіть вищих церковних ієрархів піднятися понад національні комплекси та образи – показує, наскільки важко, практично неможливо знайти спільне бачення того, що коїлося між українцями та поляками у часи ІІ Світової. Чи варто тоді чекати чогось більшого від істориків?

Давайте явимо собі, завтра дослідників Волинської трагедії з обох сторін зберуть за круглим столом. Чи навіть закриють у одному приміщенні аж до вироблення єдиної позиції – як кардиналів при обранні Папи. Шанс на порозуміння є? Чи кожен прийде зі своєї правдою і з нею піде?

Польська правда полягає у тому, що Волинська трагедія (чи Волинська різанина, як частіше кажуть у Польщі) – це спланована етнічна чистка, яку здійснили українські націоналісти (при активній підтримці українського населення регіону), винищивши за різними даними від 30 до 70 тисяч поляків. При цьому, захищаючись, поляки у відповідь убили 2-3 тисячі українців. Різанина почалася 11 липня 1943 року, коли загони УПА одночасно напали на понад 100 польських поселень на Волині. Побоїщу передувало рішення Крайового проводу УПА про вигнання поляків з території Волині.

При цьому, про історичний контекст – колонізаційну політику польської держави, яка в довоєнний період стимулювала масову появу військових поселень на Волині, забираючи землі в українців, (тогочасний етнічний склад регіону: 80% – українці, 15% – поляки), нищення українських церков поляками, дискримінаційну національну політику, політику «пацифікації» – польські історики говорять вкрай неохоче, як про несуттєві фактори. Будь-які спроби заперечити чи поставити під сумнів «канонічну» версію розглядаються як прояви українських комплексів та спроби обілити «різунів».

Українська правда, зрозуміло, інша. Волинська трагедія – взаємні етнічні чистки, які розпочалися із стихійних антипольських акцій, і до яких долучилися організовані військові формування: УПА та загони Бульби-«Боровця» з одного боку, та Армії Крайової – з іншого. Загалом, за підрахунками українських істориків впродовж 1943-1944 років на Волині було убито приблизно 12 тисяч поляків (з яких значна частина була не місцевими мешканцями, а бійцями Армії Крайової) та 19 тисяч українців.

При цьому, наголошують вітчизняні дослідники, неможливо говорити про Волинську трагедію поза історичним контекстом – уже згадану політику полонізації українських земель, соціальний та національний гніт польської влади щодо українського населення, політику «умиротворення», яка насправді була терором польської держави щодо пробудженого українства на території Другої Речі Посполитої. І особливо важливим є контекст власне 1943 року – намагання Армії Крайової та польського еміграційного уряду за будь-яку ціну зафіксувати польську приналежність Волині.

Стихійні антипольські виступи на Волині були зафіксовані ще у 1939 році – з мовчазної згоди радянської влади. Український історик Богдан Гудь стверджує, що ще на початку ХХ століття значна частина волинського православного селянства були прихильниками Союзу російського народу, тобто «чорносотенців», які і сформулювали для них ідею: очистити рідну землю від іновірців-католиків. А в 1943 році очільники УПА та ОУН Клим Савур та Микола Лебідь просто надали селянській війні ідеологічного забарвлення та підтримку підрозділів УПА.

Читайте: МИД просит Польшу воздержаться от признания УПА преступниками

Українські та польські версії Волинської трагедії також розходяться у оцінці ролі Німеччини та СРСР у провокуванні україно-польського протистояння, ролі радянських партизан, які базувалися у польських селах та здійснювали каральні акції щодо українців.

І тим більше, на думку української сторони, Волинську трагедію не можна розглядати окремо від репресій Польщі щодо свого українського населення, зокрема, операції «Вісла» – насильного вигнання українців з їх власних земель Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини, яке має усі ознаки етноциду.

Будь-які спроби заперечити чи поставити під сумнів «канонічну» версію розглядаються українцями як польський шовінізм та зверхнє ставлення до українців.

Навіть цей вкрай куций опис правд та протиріч у них дуже добре показує, наскільки важким буде процес пошуку компромісу. Особливо, зважаючи, що йдеться не про абстрактну історичну подію глибокої давнини, а про біль, трагедію десятків, сотень тисяч живих людей – жертв тих насправді страшних подій та їхніх нащадків. Які щиро не розуміють, чому пробачення повинні просити вони, а не у них.

І все ж, примирення та взаємне вибачення можливе. За однієї простої умови: кожна зі сторін перестане шукати скалку в оці брата (бо хочемо ми того чи ні, подобається нам це чи ні, український та польський народи споріднені та поєднані щонайменше тисячолітньої історією, спільною культурою та співжиттям в рамках державних утворень, яке знає не лише криваві сторінки), а кожен займеться колодою у власному оці.

Коли поляки відмовляться від комплексу невинної жертви і займуться переосмисленням власної ролі у роки ІІ Світової щодо українців.

Коли ретельно і скрупульозно зафіксують кожен акт терору Польщі щодо своїх українських громадян напередодні війни та звірячих убивств українців армією Крайовою, польською поліцією та загонами самооборони у ході війни.

Коли перестануть вдавати, що брутальне виселення понад 600 тисяч етнічних українців із їхніх споконвічних земель – справа рук абстрактної «комуністичної» системи, а не польської держави у союзі з СРСР.

Українцям у свою чергу потрібна глобальна ревізія історії ІІ Світової – не у версії Табачника, а з позиції загальнолюдської моралі. Частина країни повинна усвідомити, що радянська армія у роки війни – це не лише герої та визволителі народів від коричневої чуми, а й жорстокі поневолювачі, винні, в тому числі, й у масових убивствах мирних українців. Точно так само інша частина країни має прийняти, що УПА не лише боролася за Українську державу одразу проти кількох імперій зла, а й сама причетна до невмотивованого терору, насамперед, проти власного народу. Зрозуміло, вести війну у білих рукавичках неможливо, однак це не означає, що героїзм виправдовує злочини.

Ми маємо дати чесну відповідь щодо участі військових формувань усіх кольорів у каральних акціях щодо мирного населення на території України та щодо кількості жертв. Вітчизняні історики охоче розслідують злочини нацизму та сталінізму, однак досліджувати, фіксувати та систематизувати злочини партизанської війни, яку вели і УПА, і радянські партизани, досі вважається «непатріотично».

Нам потрібно визнати, що у кривавих акціях щодо представників народів, які жили поруч з нами, насамперед, поляків та євреїв – хто б їх не спровокував, які причини їм би не передували – брали участь багато тисяч українців, які не належали до жодних військових формувань. Просто звичайні маленькі, як любить казати наш колишній президент, українці. У сто разів більше – просто спостерігали, не роблячи спроб завадити нелюдській жорстокості, стаючи мовчазними співучасниками злочину. Кожен такий злочин має бути зафіксований і досліджений.

…наприкінці 1944 року в рідному селі мого діда місцеве «підпілля» (пишу саме «підпілля», а не УПА, бо приналежність до Української повстанської армії цієї та безлічі інших «боївок» нічим не підтверджена) у відповідь на заклик ОУН «геть поляків з української землі» жорстоко убили польську сім’ю – чоловіка та дружину. Їхньому синові вдалося утекти. У 1944 році, уже після повернення радянської влади, він нібито написав у село лист: «сучіть мотузки, я повернуся і всі будуть покарані»… Може, крик відчаю молодої людини, яка втратила батьків, може просто чиясь жорстока вигадка. Але як тільки про послання стало відомо, «підпілля» вирішило відповісти. Польських родин у селі більше не було, та знайшли одну жінку. Дружина українця (він був у той час на війні), греко-католичка, здається, навіть не знала добре польської. Але – полячка… Уночі її убили. Дворічну дитину покинули на закривавленому тілі матері. Вранці дитину забрали сусіди і виховували, допоки з війни не повернувся батько.

Цю історію досі у селі розповідають дуже неохоче і лише пошепки, ніби соромлячись. Убивць добре знали, усі вони – місцеві, їх нащадки досі живуть у тому селі…

Таких історій – тисячі, за кожною – кров, понівечені життя і жертв, і просто очевидців. Про них не прийнято говорити, вони, на жаль, потрібні хіба що провокаторам та адептам українського розколу, на кшталт Вадима Колесніченка, для зрозумілих цілей.

Кожна така історія має стати нашим «вибачте» – насамперед, перед нами самими.

І лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».

Джерело: society.lb.ua...