www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Блюмінов

Ось весь час чую розмови про якийсь народ на Донбасі, якому пофіг що відбувається протистояння, тому що «політики вирішують свої питання, а не питання, що цікавлять простих людей». Питається: а які ще питання повинні вирішувати політики ?

Всі ті, хто виявився викинутим з реального порядку денного, апелюють до цих фіктивних мас. Але ж саме тому, що «масам» пофіг, що відбувається, Майдан і має шанси. В умовах, коли в масштабну бійку за владу втягуються широкі маси, їх повістка неминуче стає частиною актуальної політичної повістки і озвучується з трибун. Якщо ж широкі маси мовчать, то з трибун озвучується тільки та повістка, яка цікавить і виводить на вулиці не фіктивні «широкі», а реальні «вузькі» маси, тобто, це саме активна меншість нав'язує свою волю пасивній більшості, за тим самим принципом, за яким жива мураха може тягнути на собі дохлу гусеницю, яка перевершує її вагою в 50 разів.

А потім небудь умовний «сталевар» скаржиться, що Майдану нецікаві його проблеми і він, вимагаючи від влади йти в Європу, забуває про його, сталевара, інтереси. Звичайно забуває. Ось ви, наприклад, купуючи в магазині молоко, як сильно і як часто замислюєтеся про те, які інтереси у фермера, який тримає стадо молочних корів? Може бути, що йому цікаво, щоб закупівельні ціни на молоко підвищувалися. Але такі думки були і залишаться лише софістичним вправою нічим не зайнятого мозку до тих пір, поки фермери не організовуються, щоб заблокувати Кабмін і не виллють на асфальт перед входом цистерну молока.

З одного боку начебто, правда. Десь там є якісь мільйони людей. Але це тільки частина правди. Інша її частина - це те, що ця більшість, у ситуації, що склалася та й взагалі, строго кажучи – не є нічим більшим, ніж статистична маса. В політичному сенсі це пустота. А на порожнечу опертися неможливо.

Що це означає на практиці? Ось, уявіть, що ви - це Евромайдан. Вам протистоїть режим, що спирається на силові структури, олігархів і бюрократичний апарат. Відповідно, прораховуючи свої ризики, ви так чи інакше будете брати до уваги можливості силовиків і ступінь їхньої лояльності до режиму. Ви будете шукати «ключик» до олігархів, створюючи для них мотивацію переходу з боку режиму на ваш бік. Ви будете шукати способи нейтралізації тих, хто може перешкодити здійсненню ваших планів.

Підсумок: у вашому умовному «бізнес-плані» будуть присутні тільки ті, хто може допомогти або перешкодити. Більше ніхто. Стосовно до нашого випадку це означає, що силам, які стоять за Майданом цікаві силовики, бюрократи й олігархи.

Натомість пасивна більшість, якій не цікаве те, що відбувається і яка не бере ніякої участі в тому, що відбувається, абсолютно не цікаві для жодної з протиборчих сторін. Її для них немає ні як фактора можливого ризику, ні як фактора, який би міг їх потенційно посилити. Це просто кормова база для тих, хто бере участь у бійці. Ну і вічні «терпіли», на яких потім лягають і тяготи війни і тяготи відбудовчого періоду.

Якби ця більшість хоч якось про себе заявила, почала чинити опір чи владі, чи Майдану або всім відразу, на неї, на її проблеми і на її інтереси відразу ж звернули б увагу. Це в корені поміняло б ситуацію. Але раз більшість мовчить, результат подій вирішиться виключно співвідношенням між тими силами, які реально є в стані протистояння. А сама більшість колись дізнається по телевізору про те що влада змінилася.

Смішно і сумно чути, що влада і опозиція не враховують інтереси більшості. А з якого восьминога вони повинні їх враховувати? На якій підставі? Що більшість зробила для того, щоб і вона сама і її інтереси стали цікаві учасникам бійки?

Лоялістські мітинги в Донецьку влаштовує місцева влада, але лише до тієї пори, поки влада в Києві реально не похитнулася. Потім все. Побіжать за переможцем і нікому більше буде виводити в Донецьку ці мітинги, тому що рознарядки на це не буде. А мотивації виходити за Януковича або проти якогось «фашистського свавілля» у донецьких роботяг і справді немає. Що їм той «беспредел»? По телевізору немає свавілля, а є «народна революція». Це по-перше. А по-друге, хоч революція, хоч бєспрєдєл, це там, далеко. А тут, вдома, у мене реальні проблеми. Зарплату затримують дружині-бюджетниці. А мій завод закривають на профілактику до кращих часів. І так далі.

І так думають практично всі. Ті нечисленні на Донбасі, які реально готові і мають мотивацію, щоб відірвати свій зад від дивана, вони вже давно тут, на Майдані. Природно, не на боці Януковича. Недарма охоронці режиму в останній тиждень так різко загорілися любов'ю до «Беркуту». Тому що це єдина реальна сила, яка сьогодні стоїть на шляху у натовпу на Майдані. Але зовсім не факт, що буде стояти і далі, якщо ситуація затягнеться.

Більше за Януковичем нікого немає. Ніяких мас, ніякої «працюючої більшості» при «танцюючому Майдані». Ніякого «Південного Сходу», який «підніметься і ввалить бандерам». А це вірна ознака того, що режим довго не протягне. Невже хтось серйозно думає, що розгін щось дасть? Припустимо, що «це все» якимось дивом вдасться розігнати. А далі що? Яка у Януковича і Ко ресурсна база, для того, щоб контролювати ситуацію? Що, справи в економіці підуть на лад? Ні, звичайно. Нагадую, що вся катавасія щодо Вільнюса виникла через те, що у режиму немає грошей щоб залатати бюджет цього року. Мова про більш ніж сто мільярдів гривень. А попереду 2014 рік. Нового бюджету немає і невідомо, на якій базі його верстати. Якою буде курс, яка ціна на газ, хто дасть на підтримку штанів країні-банкруту. Наївно вважати, що в таких умовах можна утримати владу на багнетах.

Ресурс « Хвиля»