www.ji-magazine.lviv.ua

Антін Борковський

Хто вбив? Та загинули якось…

Пояснень, чому ж стався Волинський злочин можна шукати довго. Але питання в іншому: що робити зараз. І річ не в тих чи інших резолюціях Сейму. Для України дилема на загал виглядає так: вибачатись, чи ні. Визнавати свою провину, чи ні. Бо ж досі в Україні нема відчуття, що на Волині вчинили злочин проти мирного населення.

Якось збуденіла кров, пролита в землю. Якось ми призвичаїлись до абстрактної крові. Після Голодомору, після ІІ світової війни, після сталінських звірств жертви сусідів не виглядають винятково катастрофічними, – зрештою, своїх ще не вшанували. Тож і Волинь лишається безликим візерунком в історичних підручниках. Метафізика жаху розчинилась у статистиці. 30 тисяч чи 40 тисяч вбитих поляків, чи може 60 тисяч. У нас бо мільйонами міряють українців, загиблих від Голодомору чи під час Великої Війни. Щоправда, полякам від цього не легше – їм болить те, над чим ми навіть не замислюємось, точніше відмовляємось вірити, що це могло статись. Історичні реконструкції подій тривають, але спільного бачення досі нема.

Буквально позавчора в пень вибили кількадесят тисяч мирних людей, а історики обабіч кордону надалі торгуються, немовби досі переважують тіла. «Поляки прибріхують», – кажуть одні. «Українці відмовляються бачити сплановані злочини», – відповідають інші. Історикам з обох боків кордону комфортно – політики і журналісти питають їхніх порад, шукають формули для опису «волинського жаху» – які слова можна вживати, а які – нашкодять державним інтересам. Табельна уява офіційних рупорів «історичної правди» трафаретно наводить приклади, що мають школити прийдешні покоління. Історики – на сторожі державних інтересів. Безкомпромісна боротьба точиться за пару рядків у шкільному підручнику і можливо за місце під партійним сонцем. Торгуються за написи на пам’ятниках. За формули засудження і примирення. Але намарно. Західна Україна не прийме публічного таврування ОУН і УПА, котрі стали символом боротьби з комуністами, Польща - пам’ятників Бандері і Шухевичу, котрі для поляків лишаються антигероями.

Можна шити до волинської справи пояснення у фашизації українців, у людожерчих ідеологіях ХХ століття та колонізаторських нахилах поляків, у пробудженій під час війни селянській жорстокості. Але внутрішній голос підказує, -  історики навряд чи встановлять обопільну істину. Українські історики хочуть бачити фактичний доказ, скажімо офіційний бланк ОУН, на якому стояв би наказ: «іди, і вбий поляка». Не знайдуть. Не було такого паперу. Не буває таких паперів. Бувають лише гори трупів.

Українські історики нагадують про колонізаційну політику передвоєнного уряду Польщі, котра збурила селян, польські – про українські загони націоналістичних командос. Випоминають вінегрет з німців, совєтів, мародерів, партизанів і ще казна чого.

Не знаю, чи є докази того, що саме ОУН причетна до організації різанини на Волині, чи навпаки – непричетна. Мені б хотілося вірити, що трупів цих не було, що вони маячня «польських шовіністів». Що цифри завищені. Що волинський морок породили Сталін з Гітлером. Що якось воно так сталося. Якось само. Не віриться. Бо ж липневої ночі синхронно запалала сотня сіл. Сумніваюсь, що хтось, навіть у націоналістичному куражі, буде фальшиво свідчити на тему вбивства. Тож не вбивали себе поляки, аби потім їхні нащадки мали зручний інструмент для пониження національної самооцінки українців. Тож була кров. Було кістяне згарище. Вбивали дітей. Були відплатні акції, де вбивали українців, де вбивали українських дітей.

Синдром непризнання до злочину притаманний всім народам. І нам, і полякам, і росіянам. І колективний хуту певно досі не бачить крові тутсі на своїх руках. Але ж питання саме до нас, справа в українській готовності відчути свою відповідальність. Спокутувати за тих, хто можливо був цілком певен своєї вбивчої непомильності.

Зараз всі вони мертві, волинські вбивці. Ніхто з них вголос не покається. Хоча не знати, чи не були останніми словами на смертнім одрі: «Господи, будь мені грішному! Пробач, Ісусе Христе, за пролиту кров! Зглянься, Богородице, не відав я. Зламав заповідь в ім’я ненависті. Вбиваючи їх – убив себе. На Тебе лише сподіваюсь. Відпусти мені, Господи».

Чого ж вибачатись нам? Не тому, що вимагає Сейм чи Європарламент. Не через стратегічну дружбу з Польщею. Лише тому, що наші предки пролили людську кров у волинські багна. Зректися своєї відповідальності за ту кров – зректися їх. Нашої покути вимагають не поляки, а душі тих, хто не відав, що творив. І не поляки мають ховати волинські кості, а українці, бо Волинь – українська земля. Бо час збирати каміння. Чи поляки наслідуватимуть нас? У них свої, українські скелети в історичних шафах. Тож їм і вирішувати.

Пам’ять любить солодке, погане – в криницю забуття. Батько вбив сусіда, – але ми пам’ятаємо лише те, як він на скрипці грав. Бо ж гарно грав. Справді гарно. І гойдалки майстрував. Але якщо це був наш батько, маємо знайти в собі сили на оце «вибач», навіть не сподіваючись почути у відповідь «пробачаю».

Зрештою, за свій гріх кожен відповідає сам. Нехай з вбитими українцями поляки розбираються самі. Не пробудити ззовні чужого сумління. Найважливіше, аби зі своїм сумлінням розібрались ми. Щоправда, наразі успіхів у проголошеному взаємному прощенні – нуль.

І проблема навіть не у формулі примирення, все значно фатальніше. Пролита кров стала немовби гарніром до гріха, інвестованого в модерну націогенезу, буденною приправою до міжусобиць, мовляв, завжди так було і завжди буде. Регулярна констатація, що «кров людськая не водиця» поступово примулила око.

Попри ритуали протокольного славослів’я, попри ювілейне махання кадилами – досі порозуміння за волинський злочин було вихолощеним, адже не було чину каяття як такого. Внутрішнього, не на позір. Формальні спроби порозумітись чимось нагадували бюрократичну клоунаду – «тут гостру фразу забираємо, а тут – додаємо мудре слово». Але не пропікав сором, котрий і уможливлює чин каяття. Не було бажання спокутувати гріх, котрий досі чирякує під лахміттям національної пам’яті. Досі, навіть шукаючи спроби вибачитись, знаходились причини, аби звести вибачення до імперативного: «нехай вони перші покаються». Звісно в Україні є середовища, котрі категорично проти вибачення перед поляками, – але ж мова не про них.

Волинська протиотрута

Потенційні каяники досі не наважились на питання «хто вбив?» відповісти – «та ми вбили». Якщо «ми» звучить занадто пафосно, тоді слід внутрішньо індивідуалізувати – «я вбив». Відчути в собі оце національне «я», котре півстоліття тому вважало за можливе вбивати сусіда.

З цього і мав би починатись «волинський діалог». Звісно, не окремо взятий Мирослав Маринович, Тарас Возняк чи Любомир Гузар буквально взяв і вбив поляка на Волині. Каятись має оця частка національного, котра досі прокладає межу у серці, ділячи на своїх і чужих. Де свій завжди рідніший. Та частка, що чітко позначає «свого ближнього» і «їхнього дальнього». Де чужий – переважно ворог. Де свій – завжди є жертвою. Де Христос – лише абстрактний автор книжної утопії й атрибут літургії, а вбитий поляк не дорівнює вбитому українцеві і навпаки.

Звісно, люди живуть за практичними лекалами, але чин каяття та прагнення щирого примирення не передбачають подвійного стандарту. Якщо ми дійсно прагнемо, аби покаянне слово було почуте, доведеться пробудити свою відповідальність за колективний гріх. І справа не в поляках. Доведеться сформулювати це слово так, аби почути його самим. Порозуміння між поляками і українцями потрібне, але, як на мене, прийняти християнську протиотруту для українців значно важливіше ніж «помиритись» у черговій порожній декларації. Бо ж не полякам важливе наше «пробач», а властиво нам самим. Щоб там не чорноротили наші націонал-параноїки, але ніхто не «забере креси» через тих, кому в Україні стане соромно за «свою долю» крові, пролитої у 1940-х роках на Волині.

Національне «я» може гордитися безліччю презентабельних справ, але має бути чуйним і до заподіяної кривди. Тож чи було українцями заподіяно кривду на Волині – кожен вирішує самостійно. Й подібний іспит перед кожною нацією.

Християнська методологія не потребує пошуків винного, – натомість саме християнин має сили визнати свою провину, намацати її під сусальними шарами національної пам’яті. У чому мають каятись поляки, нехай згадують вони самі – на шлях покути «за своє» ми маємо стати самі, незалежно від їхньої реакції.

Непрощенний гріх розкладає й лише сумління дозволяє сфокусувати розріджену національну пам’ять. Покаяння цілить стократ більше від тріумфальних маршів. Маршеві барабани гучні, але це лише биття галюциногенного гашишу у скронях. Повоєнні німці змогли. Змогла Франція. Змогли поляки у справі Єдвабного. Нещодавно знайшовся «зрадник» сербського народу в особі її президента Томіслава Ніколіча, який вперше промовив слова, котрі мали почути не боснійці і не євродепутати. Ці слова мали почути насамперед серби: «я встаю на коліна й прошу пробачення за Сербію через ті злочини, що були скоєні у Сребрениці. Я прошу вибачення за злочини, скоєні в ім’я нашої країни і нашого народу». Ми наразі не дозріли. Можливо просто не прийшла пора, можливо українці наразі не відчули себе настільки сильними.

Певно про цю найстрашнішу покару, оцей язичницький біг по колу, де помста безупинно обертається карою і писав Микола Гоголь: «бо для людини нема більшої муки, як хотіти помститись і не могти помститись». І писав Гоголь не так про злочин і радість «справедливої» помсти, як про жах її. Бо той, хто кружляє лабіринтом ненависті (нехай і узасадненої) не буде вільним від розплати за неї: «страшна кара, тобою вигадана, чоловіче! сказав бог. «Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своєму і не буде тобі царствія небесного, доки сидітимеш на коні своєму!» Серби поконали цей жах – відмовившись від вічної помсти, вони, якщо й не звільнилися, то бодай зійшли з коня.

Політика історичної пам’яті – це не геополітика. Це не питання ландшафту, міченого монументами,  чи публічно затаврованих катів. Політика історичної пам’яті стає можливою, якщо в народі прокидається сумління. Інакше – то лише пропаганда, облудне мереживо аргументів. Тому пам’ять покривджених завжди сильніша за фанфари агітпропу й цензуру.

На абстрактну згадку про колективний злочин притуплений інстинкт реагує мляво. Зокрема, якщо сперечаються за цифри і формули, не замислюючись над мертвими, точніше над тими, хто загинув у муках. Так з Голодомором, який у Кремлі вважають за ющенківський наклеп: мовляв, гинули українські селяни від голоду, але ж і в Росії гинули, тож чого випоминати…

Коли трупи починають промовляти, тоді компроміс (бодай з сумлінням) – неможливий. Звісно, страшно зізнатись й жити з плямою на національному гонорі, тим більше, якщо вважати померлих «чужими». Але ще страшніше жити з неспокутуваним гріхом, бо це вірна ознака – Божу дорогу оминають.

Історик, який кокетливо залаковує кров, священик, який не вимагає сповідальної максими – причетні до злочину. Вони покривають вбивцю. Якщо клір прагне «мирити» у волинській справі, тоді нехай відповідально уточнить, хто ж убив і наскільки глибоке каяття. І якщо історики скажуть, що не знають, хто вбив – тоді справи дійсно кепські, тоді біда.

Вже роками обабіч кордону моралізатори у сутанах нагадують: «пробачаємо і просимо вибачення». Але ж і не пробачили, і не перепросились. Навіщо ж громадити недобриті Оккамовою бритвою водевілі? Якщо вбивали,  - то ж певно був і той, хто вбивав. Якщо просимо пробачення, - нехай і не синхронно, - але ж кожен за гріхи «своїх». За мірилом сумління, а не каноном МЗС. Інакше довіку не розв’язати цей вузол.

Іспит сумління у справі волинського злочину не підбито досі. За кого ж єпископи просили пробачення? За яких таких невловимих людей з сокирами? Тож не просіть. Може вони не українці. Але якщо знаєте, хто вбив, просіть пробачення від їхнього імені. Якщо встидаєтесь рідства – ліпше відмолюйте мовчки. Не кличте президентів і не запрошуйте телеоператорів. Не бавтесь у християнську політику. Бо ж не буває християнської політики – є політика християн. Якщо просите пробачення, назвіть у чому провина і перед ким. Повторення протокольного «пробачаємо і просимо вибачення» без моральних гризот народу, – лише зневажує.

Звісно, це не сприятиме «політично коректному порозумінню». Але ж не у футбол граємо. Досі, як до неба, далеко до щирого вибачення: «вибач мені, мій дідо вбив твою бабцю. І я не можу після цього пишатись його одностроєм. Пробач, заради Христа».

Можна накрутити безліч мармулядних формул, легкостравних і зачесаних, сповнених натяків і придихань. Але, якщо не відчуваєш тягаря злочину, то як просити пробачення? Покута не терпить паліативу. Не можна в Христа вірити наполовину. Не можна просити пробачення з дулею в кишені. І певно тому й досі по наших водах вертається гіркий, неспокутуваний хліб Волині. Пора відпустити його.