www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Буценко

В українській реальності культуру і досі використовують переважно для прикрашання («орнаментування») або обслуговування політичної та економічної діяльності. Звичайно, це вже не ідеологічна зброя, успадкована від часів радянського тоталітаризму, але ще і не спосіб самореалізації окремої особи, громади та нації.

Доволі симптоматично, що одним із перших законів, який підписав В.Ющенко, коли вступив на посаду президента, був Закон України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005−2007 рр.» (2005), а серед законів, підписаних у перший рік президентства В. Януковича – Закон України «Про культуру» (2011). У будь-якій європейській державі, скажімо, Чехії на чолі з В. Гавелом, це засвідчило б про свідому орієнтацію державної політики на культурні та духовні цінності. В Україні ж це радше продемонструвало незмінне суспільне занепокоєння станом культурного розвитку країни і бажання влади відповідно реагувати на нього. Але водночас показало незмінність негативних тенденцій в галузі української культури протягом останніх 10−15 років. Так само, як у 2005−2006 рр. спалахнули публічні дискусії про пекучі проблеми культурної галузі й шляхи їх вирішення, були організовані громадські ради, дискусійні клуби,  так і в 2011−2012 рр. відбулися круглі столи, конференції та публічні дебати про стан культури чи окремих галузей, ініційовані громадськими організаціями, міжнародними фондами чи державними інституціями. Результатами стали поширені в Інтернеті стенограми обговорень, підготовлені публікації (скажімо, «Нова влада: виклики модернізації» − К.: К.І.С., 2011, «Культурні практики і культурна політика» − Центр соціальних досліджень «Софія», Київ, 2012) та… практично ті самі відкриті питання і проблеми, що й 5−7 років тому.

Їх влучно окреслив Тарас Возняк у згаданих вище «Викликах модернізації», підготовлених Міжнародним фондом «Відродження»: «Попри 20 років культурного будівництва в умовах незалежності перед Україною все ще стоїть завдання формування перспективної та сучасної політики у сфері культури. Це завдання вимагає відповіді і суспільства і політичних партій щонайменше на такі запитання:

• що таке культура?
• що таке модернізація культури?
• що таке сучасна українська культура?
• що таке культурна політика?
• які заходи має здійснити держава для модернізації української культури?

Попередні та сьогоднішні провали та конфлікти у цій сфері значною мірою пов’язані з тим, що і суспільство і політичні партії не визначились з цими поняттями».

Закон України «Про культуру» вперше запровадив поняття «культура» в українське законодавство, але, на жаль, звузив цей термін у порівнянні з сучасними світовими (декларації ЮНЕСКО, Резолюція ООН про культуру і розвиток) і європейськими підходами, обмежуючи роль культури в соціально-економічному розвитку до «одного з основних факторів самобутності». Це почасти пояснює те, що в українській реальності культуру і досі використовують переважно, повторюючи визначення Ф. Матарасо, для прикрашання («орнаментування») або обслуговування політичної та економічної діяльності. Звичайно, це вже не ідеологічна зброя, успадкована від часів радянського тоталітаризму, але ще і не спосіб самореалізації окремої особи, громади та нації. З цим пов’язаний і сумновідомий принцип «залишкового фінансування» культури, на який хіба що лінивий не вказував, пояснюючи численні проблеми галузі. Загалом, видатки на культуру як частка ВВП майже не змінилися за 10 років (0,5% у 2001 р., 0,6% у 2010-му і 0,55% у 2011-му) і зменшилися як частка зведеного бюджету – від 2% у 2001-му до 1,7% у 2010-му. (Така частка, втім, може видатися доволі значною порівняно з іншими країнами – скажімо, Норвегія поставила стратегічне завдання збільшити частку видатків на культуру до 2014 року до 1%. Але треба зважити при цьому на два факти української реальності: 1) реальну монетарну вартість частки, що значно поступається європейським країнам, і 2) ефективність використання, що навіть ці обмежені кошти ділить навпіл).

У Законі України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005−2007 рр.», текст якого складався на основі численних круглих столів, конференцій, обговорень та експертних висновків протягом 2004 року, окреслено загальні негативні тенденції, що існують у сфері культури. На жаль, ці тенденції за останні 8 років не зазнали істотних змін: «Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується    розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному  житті,  руйнуванням цілісної  мережі  закладів,  підприємств,  організацій  та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів. Протягом останнього  десятиліття  культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася  на  периферії  державних  інтересів. Як  наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури;  розрізнені культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку». Згаданий закон втратив чинність 2008 року, надавши легітимності таким поняттям, як «культурна політика», «культурні індустрії», «багатоканальне фінансування культури» тощо, але не призвівши до реальних змін. Це засвідчило ще одну незмінну тенденцію в українському житті – недієвість законодавчих рішень. На сьогодні понад 30 законодавчих документів безпосередньо і майже 300 опосередковано регулюють діяльність у галузі культури[1], але, як було зазначено вище, видимих змін, що сприяли б перелому негативних тенденцій, не відбувається. Іншими словами, або законодавчі інструменти недосконалі, а отже, їх слід вдосконалювати чи змінювати, або неналежний контроль за використанням цих інструментів веде до їхнього загального нехтування. На цій проблемі із законодавством наголошували, зокрема, ще 2007 року європейські експерти, які брали участь у підготовці Україною Національного звіту в галузі культури для Ради Європи й експертних рекомендацій.

У згаданих вище «Культурних практиках і культурній політиці» понад 30 опитаних українських експертів одностайно відзначили низьку ефективність культурної політики в Україні через цілий ряд причин, а саме: відсутність постійної уваги до культурної сфери з боку влади, відсутність стратегічного планування у процесі формування національної культурної політики, відсутність системності та цілісної культурної політики, невідповідність культурної політики новим соціальним і технологічним реаліям, відірваність офіційної культурної політики від потреб споживачів культури та інтересів діячів культури, непрозорість, неконтрольованість і обмеженість фінансування культурної сфери тощо.

Я цитую лише два недавні аналітичні звіти («Нова влада: виклики модернізації» та «Культурні практики і культурна політика»), що або частково або повністю стосуються культурної сфери, не тому, що вони найглибші чи найкращі. Вся справа в тому, і, вочевидь – це одна з головних проблем успішного формування чи реформування культурної політики в Україні, що масиву таких аналітичних чи експертних звітів просто не існує. Є звіти Міністерства культури, які готує Український центр культурних досліджень, є статистична інформація, звіти перевірок Рахункової палати, критичні статті в пресі, що торкаються окремих проблем, результати опитування в рамках окремих проектів… але відсутній регулярний (хоча б щоквартальний) аналіз та оцінка незалежних експертів, моніторинг виконання програм і дотримання законів, відстеження тенденцій (на рівні «обсерваторій», які існують у багатьох країнах), що дозволило б оцінити та порівняти результати діяльності, поширити кращі практики, узагальнити позитивний досвід і виправити припущені помилки. Саме тому, вочевидь, щоразу, коли обговорюються результати подібних досліджень, розмова починається ніби від початку – озвучуються майже ті самі проблеми й висловлюється гірке здивування, що нічого не змінюється. Більше того, критичні зауваження експертів стають дедалі гострішими, а звіти адміністраторів у галузі культури дедалі пафоснішими. Найдивовижніше ж те, що хоч як парадоксально, обидві сторони мають рацію і ті, хто критикує, і ті, хто звітує.

Останнім часом я зустрічався з багатьма державними менеджерами культури на місцевому та регіональному рівнях на сході та заході України. Всі вони захоплено розповідали про організовані та проведені заходи, майбутні плани, нарікали на завантаженість, недостатнє фінансування, брак кадрів. Справді, робочий день адміністратора культури місцевого рівня часто триває до початку нового робочого дня. Протягом цього часу доводиться розв’язувати не лише творчі та організаційні питання, а й господарські, побутові, соціальні, брати участь практично у всіх публічних заходах, а ще численні свята, в яких центральне місце належить саме культурній складовій, а ще діяльність відповідних культурних установ, участь у фестивалях та звітних культурних заходах, прийом різних делегацій, несподівані поточні завдання… Одне слово, коли осмислиш усе це, подивишся виступи художніх колективів, відвідаєш студії та гуртки, розумієш, як багато робиться – і то в кожному маленькому і великому місті та містечку, районі. Звичайно, є проблеми з приміщеннями, обладнанням, фінансуванням. Але скільки роботи, скільки ентузіазму! Справді, хочеться говорити про це зі щирим пафосом.

Чому ж тоді експерти не радіють результатам, а кажуть про відірваність державної культурної політики від потреб споживачів культури, чому на зустрічах з митцями та представниками недержавних організацій культури доводиться постійно чути, що «влада нас не помічає», «ми будуємо нову культуру і не сподіваємося на підтримку з боку влади»? Як на мене, в цьому полягає друга з основних проблем культурної ситуації в Україні на різних рівнях (місцевому, регіональному та національному) −розрив між державною політикою, замкненою на собі у формах звітності та корпоративної відповідальності, й громадянським суспільством. Громадянське суспільство (принаймні значна його частина) залишається покинутим на себе зі своїми потребами та проблемами. А отже, культурна політика, що реалізується через численні заходи та програми, організовані владою, не отримує загального схвалення та підтримки, часто наражаючись на критику незадоволених чи обійдених нею. І справа тут не в тому, що влада не підтримує сучасне мистецтво, як нарікають організатори фестивалів модерного мистецтва – це було б надто просто.

Пару років тому в рамках європейської програми «Інтеркультурні міста» до міста Мелітополя Запорізької області приїхав Хон Мевіс, колишній заступник мера нідерландського міста Тілбург. Коли на одній із зустрічей його спитали, чи підтримує влада Тілбурга сучасне мистецтво, він відповів, що його місто підтримує всі форми культурної діяльності – як традиційні, так і абсолютно нові. Інакше, на думку влади, культура міста буде неповною, й воно не зможе змагатися на рівних з іншими місцевими громадами.

Такий підхід передбачає розуміння культури як способу самовираження громади через народне, традиційне, класичне, масове чи сучасне мистецтво. Чим багатшим буде спектр культурної репрезентації, тим цікавішою поставатиме окрема громада. Це, власне, і є одним із завдань місцевої культурної політики. Здавалося б, усе просто.

Насправді ж складається враження, що управління та відділи культури в більшості українських міст виконують функцію або фестивально-концертних агентств або розпорядників свят. Вони обтяжені клопотами, які мали б перекласти на плечі інших виконавців – не тільки державних чи комунальних організацій культури, а й недержавних та приватних організацій. Це дозволило б їм насамперед приділити більше уваги формулюванню цілей культурної політики, які б відповідали інтересам більшості груп у місцевій громаді, розробці чи плануванню заходів, які б сприяли досягненню цих цілей. При цьому навіть ті куці бюджети на культуру можуть бути використані ефективніше для досягнення поставлених цілей, адже недержавні та приватні організації вміють залучати додаткові кошти та партнерів, обстоювати культурні проекти в різних донорських організаціях. Головне, щоб співпраця починалася на стадії формулювання політики й розуміння її цілей: збереження традицій та культурної спадщини, розширення доступу до культурних надбань, підтримка сучасних творчих пошуків тощо.

Я особливо наголошую на важливості такої взаємодії як передумови для будь-яких наступних кроків з реформування культурної політики та розв’язання перелічених вище проблем тому, що сприятливе середовище для цього вже створене. Протягом останніх десяти років в Україні проводилися численні тренінги з проектного менеджменту та фандрейзингу як для недержавних, так і державних організацій культури. Це дало свої плоди – проектні заявки легко складають керівники бібліотек, музеїв і клубів, багато з них виграли і реалізували не один грант, управління культури розробляють критерії оцінки діяльності установ та проведених ними заходів. З другого боку, з’явилося нове покоління незалежних менеджерів культури, які працюють в недержавних організаціях, реалізують дуже цікаві проекти спільно з європейськими партнерами, володіють іноземними мовами, сучасними технологіями.

Саме така група менеджерів стали учасниками проекту «Українська мережа культури», що його здійснює Центр культурного менеджменту (Львів) за підтримки Європейського культурного фонду. Коли на одному з навчальних семінарів я розповідав їм про культурну політику в Україні й поцікавився, як вони бачать взаємодію з керівництвом культурного сектора в своїх містах, вони просто засміялись у відповідь. Негативний досвід, який багато з них отримали від спроб знайти підтримку у влади, нерозуміння чиновниками їхніх ідей налаштувало їх скептично до можливості такої співпраці. Тоді виникла ідея спробувати поєднати ці два табори на одному семінарі, щоб примусити їх спільно розробити проектні ідеї чи цілі. Чи можливо таке?

Цей семінар відбувся в Києві наприкінці 2011 року. Він мав назву «Розвиток місцевих громад: місцева культурна політика і культурний менеджмент» і зібрав представників управлінь культури та недержавних організацій 10 українських міст. Відомий експерт з питань культурного розвиту Філ Вуд (Велика Британія), який проводив семінар, використав метод «Пошук майбутнього» («Future Search»), щоб спонукати представників різних секторів (державного і недержавного) знайти спільні позиції у формуванні місцевої культурної політики. Було цікаво спостерігати, як збірні команди з державних службовців і незалежних менеджерів генерували ідеї, розробляли плани реалізації проектів, презентували та обстоювали свої заявки. Якщо це можливо на рівні одного семінару, чому не використати ширше, зробити загальною практикою?

Звичайно, успішні приклади взаємодії влади та громадського сектора в галузі культури існують у багатьох містах. Є ефективні схеми надання грантів на підтримку культурних ініціатив у Львові, Луцьку, Вінниці, Сумах, Мелітополі… Це вже не просто підтримка запропонованих фестивалів чи виставок, а запрошення до конкурсу на реалізацію певних завдань чи ідей. Тобто, поступово змінюється сама філософія взаємодії влади з громадянським суспільством на рівні місцевих громад. Прискорити цей процес мали б законодавчі інструменти. Так, 2010 року прийнято Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», який, серед інших засад політики у сфері формування інститутів громадянського суспільства, вимагає посилення впливу неурядових організацій (НУО) на прийняття державних рішень, запровадження громадського контролю, регулярні консультації з громадськістю, а також забезпечення незалежної діяльності НУО. «Втім, − як вказано у «Викликах модернізації», − нові закони про Кабінет міністрів України та центральні органи виконавчої влади, а також акти, пов’язані з адміністративною реформою не передбачають конкретних дій, спрямованих на виконання закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» стосовно інститутів громадянського суспільства. Взаємодія з громадянським суспільством надалі відбувається без єдиної державної політики, з різними умовами і результатами. При цьому переважає практика ігнорування громадянських ініціатив у центрі й на місцях»[2].

З другого боку, відбулися зміни і в секторі недержавних організацій у цілому й у галузі культури, зокрема. Як зазначено в доповіді Національного інституту стратегічних досліджень «Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні» (Київ, 2012, с. 6), «2011 рік характеризувався стабілізацією позитивних трендів інституціонального розвитку громадянського суспільства. Згідно з даними Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, оприлюдненими Державною службою статистики України, станом на початок 2012 р. Було зареєстровано (включно з міжнародними, всеукраїнськими, місцевими організаціями, їх осередками, філіями та відокремленими структурними підрозділами) 71767 громадських організацій (на початок 2011 р. їх було 67696), 27834 профспілки та їх об’єднань (у 2011 р. – 26340), 13475 благодійних організацій (у 2011 р. – 12860), 13872 об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (у 2011 р. − 11956) та 1306 органів самоорганізації населення (у 2011 р. − 1210)».

Зростання кількості об’єднань громадян в Україні у 2008–2012 рр.

Джерело: Національний інститут стратегічних досліджень, за даними ЄДРПОУ Державної служби статистики України.

При цьому слід зауважити, що за кількістю НУО на 10 тис. населення Україна значно відстає від країн ЄС та Македонії. «За офіційними статистичними даними, на 10 тис. Постійних мешканців України у 2010 р. припадало 32,1 легалізованих громадських об’єднань, з них громадських організацій та благодійних фондів – 17,6. Водночас у Македонії було створено близько 50 асоціацій громадян і фондів на 10 тис. населення, тобто майже у 3 рази більше, ніж в Україні. В Естонії (має один із найвищих показників розвитку громадянського суспільства серед країн – нових членів ЄС), цей показник становить близько 250 ОГС, в Угорщині (має найнижчий показник сталості ОГС серед країн Вишеградської групи) – близько 65 ОГС»[3]. Врахуємо також, що реальну діяльність здійснюють в Україні набагато менша кількість громадських організацій, ніж зареєстровано – багато з них давно припинили будь-яку діяльність. За оцінками «Творчого центру «Каунтерпарт», частка активних і постійно діючих громадських організації (тобто таких, що працюють не менше двох років, мають досвід виконання двох і більше проектів та є відомими у своєму регіоні) становить лише 8−9 % від їх загальної кількості.

Так чи так, але є й позитивні зрушення – в культурному секторі поряд з активними громадськими організаціями, що мають доволі тривалу історію, такими як Центр сучасного мистецтва і Центр розвитку «Демократія через культуру» (Київ), Центр гуманітарних технологій АХАЛАР (Чернігів), Інститут соціо-культурного менеджменту (Кіровоград), Центр культурного менеджменту (Львів), Театр-студія «Арабески» (Харків), Мистецький центр «Дзиґа» (Львів), Центр молодіжних ініціатив «Тотем» (Херсон) та ін., з’явилися нові активні організації, охопивши географічно всю Україну. Серед інших можна назвати Молодіжний центр мистецтв ЕкоАрт (Донецьк), Гараж-Ґенґ (Київ), Арт-Ґішефт (Івано-Франківськ), Арт-центр «Квартира» (Дніпропетровськ), Арт-Тревел (Одеса), Театральний фестиваль «Драбина» (Львів) і багато інших.

Отож, якщо підсумувати, сучасну складну ситуацію в Україні в галузі культури пом’якшують два позитивні моменти: поступова зміна філософії влади стосовно громадських організацій – принаймні на рівні окремих міст та реґіонів, та помітна активізація неурядових організацій у галузі культури. Це може стати тим сприятливим чинником, здатним привести до відчутних змін. Безперечно, це тривалий процес. Дуже важливо при цьому мати аналіз та оцінку досягнутих результатів, щоб цей процес не розтягнувся знову на десятиліття, а проблеми лишилися на тому самому місці.