www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослав Чех

Полковник Дмитро Вєдєнєєв - колишній офіцер Служби безпеки України, автор книг з історії Організації українських націоналістів і Української повстанської армії та заступник директора Українського інституту національної пам’яті - на червневій конференції українських істориків в Луцьку присвяченій 70-річчю антипольської чистки на Волині сказав: «Остаточний розрив політичного союзу України з Росією через її приєднатися до НАТО і ЄС - залишається традиційною багатовіковою метою польської зовнішньої політики, що особливо було видно у часи Юзефа Пілсудського».

Сьогодні – стверджував він - Польща має амбіції політичного домінування в регіоні, що тягнеться від колишньої Югославії до Литви та Білорусі. У 2005-2009, Україна пішла на поступки польському «адвокату України на шляху до НАТО та ЄС». Розширення польського впливу в Схід відбувається через «зміцнення Римсько-Католицької Церкви та Греко-Католицької Церкви, підтримки національної самосвідомості поляків -. громадян України, створення приватних підприємств зі змішаним капіталом і створення лобі в органах українського місцевого самоврядування і центральної влади».

Польська «експансія» є не тільки економічною, але й культурною. Вона здійснюється «Фондом Баторія», «Спільнотою польською» та польськими національними інституціями. Окреме місце займає «рух кресов’яків», який хоче ревізувати кордони, що унеможливлює зближення Києва та Варшави. Поляки, що походять зі Сходу (кресов’яки) ініціювали ряд конфліктів щодо поховань жертв польсько-українського конфлікту. Під їх впливом, Польща вимагає від українців «одностороннього каяття».

«Досвід останніх років, - продовжує заступник директора Українського інституту національної пам’яті - показує, що навіть щира політика примирення, не гарантує Україні ідеологічно-історичного «роззброєння», відмовиви від подвійних стандартів та інформаційно-психологічної агресії з польського боку.»

У цій «дійсно тривожній ситуації» завданням українських істориків і журналістів є показ того, як знищується українська національна пам’ять через пропаганду негативного стереотипу українця та одностороннього представлення ходу українсько-польського збройного конфлікту у 1942-1947 роках; протистояння фальсифікації, фабрикуванню і приховуванню історичних джерел; протистояння впертій демонізації ролі українців у цьому конфлікті, запобігання формуванню польською стороною «місць пам’яті» як засобу закріплення негативного образу української історії – продовжував він свої пропозиції.

Вєдєнєєв проілюстрував свій спіч фото пам’ятника жертвам антипольським чистки на Волині у місцевості Ґромнік, що у Малопольському воєводстві. Пам’ятник зведено у вигляді дівчини, яка молилися і переліку назв місцевостей за східним кордоном. Він супроводжував його таким коментарем: «Складається таке враження, що вони моляться не стільки за душі жертв, скільки за втрачені кордони».

У стосунках двох країн – регрес

Ці рекомендації написав не український націоналіст. Це написала людина, яка добре відчуває спосіб  мислення оточення президента Віктора Януковича. Наступні вибори не можна виграти критикуючи епоху Віктора Ющенка. З допомогою звернення до національної гордості та маніпулювання страхом перед Польщею – «історичним ворогом України», - створюється ще один з способів привернути до себе виборців на заході країни.

До цього всього сам Янукович так досі і не визначився, який шлях слід обрати: вибрати угоду про асоціацію з ЄС, чи йти на зближення з Росією. Якщо б він вибрав перше, то він, разом з Коморовським взяв би участь в урочистостях з нагоди 70-ї річчя волинської трагедії та показав, що Польща та Україна примиритися за європейською моделлю. Але спільних державних урочистостей Польщі та України не було. Посол України не прибув до Волинської площі (у Варшаві – пер.), де президент відкривав пам’ятник польським жертвам. У Луцьку та Киселіні, де був Коморовський, Україна була представлена ​​тільки віце-прем’єром. Не зважаючи на обіцянки, не було прийнято ні спільної ухвали обох парламентів, ні хоча б спільної декларації президентів. В ухвалах Сенату і Сейму не згадується українських жертв, що загинули від рук польських збройних формувань.

У порівнянні з 2003 роком, коли президенти Александр Квасневський і Леонід Кучма відкрили пам’ятник польським жертвам у Порицьку/Павлівці а парламенти прийняли спільну постанову, ми бачимо явний реґрес.

Причиною тому є те, що, 70 річчя волинської трагедії було використане для політичної боротьби всередині обох країн. Для польських правих та Народної партії (SLD) наполягання на визначенні «геноцид» в резолюції Сенату і Сейму означало «сказати правду», «зберегти пам’ять про жертви» і «пошану до родичів жертв». Якщо хтось - як Броніслав Коморовський та партія Громадянська платформа (PO) – безпосередньо не вживали цього визначення, то це означало, що вони є «на стороні вбивць», і не є патріотомами.

В Україні, комуністи і правляча Партія регіонів прославляють історію Совєтського Союзу і засуджують бойовиків ОУН та УПА. Вони переконані, що поділ політичної сцени на «антифашистів» - а це, їхні власні структури - і «фашистів» - всі інші – гарантує збереження їхнього впливу на виборців і перемогу Януковича на президентських виборах у 2015 році. Тому його омріяним кандидатом у другому турі є лідер націоналістичної ВО «Свобода» Олег Тягнибок. Сьогодні у рейтингах він поступається іншим опозиціонерам (Віталію Кличку, Юлії Тимошенко і Арсенієві Яценюкові). Однак, якщо б націоналістичні настрої зросли (наприклад, у зв’язку з загостренням відносини з Польщею), то він мав би шанс випередити конкурентів.

Це одна з причин звернення 148 депутатів Комуністичної партії та Партії регіонів до маршалка Сейму Еви Копач,  про те, щоб визнати антипольські чистки на Волині геноцидом. Вадим Колесніченко, депутат від Партії регіонів і співавтор звернення, був у Польщі напередодні парламентського голосування щодо ухвали Сейму і з ентузіазмом був зустрінутий «кресов’яками», депутатами партій Польської селянської партії (PSL), партії Право і Справедливість (PiS), Союзу демократичних лівих сил (SLD) і Солідарної Польщі (Solidarnej Polski).

В Україні звернення депутатів та візит Колісниченка до Сейму багато середовищ оцінило вкрай негативно. Колишній президент Леонід Кравчук, який сьогодні призначений теперішнім президентом Януковичем головою конституційного комітету, назвав їх «зрадниками». В тім ще й тому, що 8 травня Колесніченко спеціально вирядився у форму офіцера НКВД, щоб протистояти «фашистами». Він є апологетом Сталіна як «ефективного державного менеджера», який не лише зупинив Гітлера, але перш за все зробив СССР великою державою. Для Колесніченка Голодомор в Україні з 1932 по 1933 рік не був геноцидом.

Але як міг постати союз Колесніченка та іже з ним і так званих кресових середовищ та PiS, PSL і SLD? Відповідь криється в самій основі ідеології кресов’яків.

Ці середовища творили, окрім інших, і члени «batalionów wyniszczających» НКВД – «истребительных батальйонов», складової совєтського репресивного апарату, їх завданням була зачистка тилів. Багато поляків служили в них неначе захищаючись від УПА, але, на думку частини польських істориків, сьогодні важко сказати, наскільки вони захищали польське населення, а наскільки провокували УПА до подальших дій. У середині 90-х члени «истребительных батальйонов» - завдяки голосам PSL і SLD - набули статусу ветеранів боротьби за незалежність Польщі. Ця честь допомогла їм більш точно окреслити цілі тих організацій кресов’яків, які були членами «истребительных батальйонов», а саме:

* кваліфікувати антипольські чистки УПА як геноцид;

 * визнати 11 липня (апогей чистки на Волині) Днем мучеництва кресов’яків, на противагу даті 17 вересня – це день вторгнення в Совєтського Союзу у ІІ Польську республіку;

* визнати те, що совєтські і навіть німецькі злочини, бліднуть в порівнянні із злочинами українськими;

* визнати, що український націоналізм є смертельною загрозою для Польщі, а, отже, в Україні слід шукати союзників серед тих, хто працює, щоб зупинити «відродження українського фашизму». Хоча ці сили в Україні не вважають за необхідне засудити злочини Сталіна і працюють на інтеґрацію України з Росією.

Показово, що у костьолі в Луцьку яйце на піджаку президента Коморовського розбив не член націоналістичної «Свободи» (про що повідомлялося майже всіма польськими ЗМІ), але член «Слов’янського Гвардії» з Запоріжжя. Організації, яка спрямована на «боротьбу з помаранчевою чумою», впливами НАТО в Україні та Києві, протидії зближенню із Заходом.

Операція «Вісла»  теж геноцид

Для польської політики звідси можна виснувати два висновки. По-перше, якщо «освіжати пам’ять» у стилі 148 народних депутатів, то Україна швидше інтегрується з Росією, а не з Європою. Не з політичних мотивів (як стверджують ті, хто звинувачує польську владу у тому, що вона «нехтує правдою задля хороших відносин з Україною»), а з міркувань цілком аксіологічних. Засудження одних злочинів, не може служити виправданням для інших. Сталін як «ефективний державний менеджер» не може бути патроном для України на її шляху до ЄС.

По-друге, міністр Радослав Сікорський був правий, коли стверджував, що звернення 148 українських депутатів є «пасткою для Польщі». Якщо б силами PiS, PSL, SLD та Solidarnej Polski резолюція була прийнята (зі словом геноцид), то в Україні ВО «Свобода» одразу кинулася б закликати до загальної мобілізації проти Польщі. Зрештою, запротестувала б, як показала заява полковника Вєдєнєєва, що виступив з порадами для українських істориків, не тільки ВО «Свобода». Польсько-українські відносини були б заморожені на декілька десятиліть. Співпраця «кресов’яків», PSL, PiS і SLD з українськими «антифашистами» це найпростіший спосіб, щоб витиснути польську політику з України, і тим самим з Сходу взагалі.

І тут не йдеться про окреслення антипольської чистки на Волині як «геноциду», а про майже повне нерозуміння наслідків цих висновків для польської держави. Професор. Клаус Бахманн нагадав («Dziwna hierarchia zbrodni. Rozmyta definicja ludobójstwa», GW we Wrocławiu, 12 lipca br.): «Держава, яка несе відповідальність за геноцид, це не Україна (тоді вона власне державою не була), а... Німеччина, яка відповідно до чинної Гаазької конвенції, контролювала цю територію і була відповідальною за те, що там відбувалося з цивільним населенням. Це не виключає провини українських виконавців, але державна відповідальність лежить на німецьких окупантах, і якщо хтось має бути від імені держави вибачитися за це, то це Німеччина, а не Україна». Він також зазначив, що використання сьогоднішнього визначення геноциду до подій минулого ризиковане і для Польщі, бо геноцидом був не лише терор УПА на Волині, але й операція «Вісла», хоч, звичайно, це призвело до значно менших жертв, - підсумував він.

Аналогічну аргументацію представив міністр Радослав Сікорський у ході зустрічей з депутатами напередодні голосування по резолюції щодо волинської річниці. Після голосування прем’єр-міністр Дональд Туск сказав: «Я не знаю, чи шановні панове зауважили, що ніхто не помітив того, що відповідно до (...) ООН-івського визначення геноциду, українці можуть за аналогією кваліфікувати і акцію «Вісла» ». Українці вже це помітили і кваліфікували. ВО «Свобода» зареєструвала в українському парламенті проект резолюції про «вшанування українських жертв депортацій та етнічних чисток, які мають ознаки геноциду», які відбулися у 1944-1947 роках із завершилися операцією «Вісла».

Проект ВО «Свободи» є лише спробою «відплати» за волинські резолюції Сенату і Сейму. Реальна проблема полягає в правових наслідках використання у резолюції польського парламенту терміну геноцид в контексті подій 40-х років. Щодо подій, які відбувалися за нацистської окупації, адресатом польських претензій у відповідності з правом має бути Федеративна Республіка Німеччина. У випадку операції «Вісла» адресатом є ІІІ Польська республіка, з усіма наслідками, що витікають з цього факту – а це матеріальне і моральне відшкодування, а також судове переслідування винних.

Участь у операції «Вісла» - кваліфікована в законі про ветеранів як боротьба з УПА – є прикриттям для ветеранських амбіцій військовослужбовців, що служили у Польській народній армії (LWP) і репресивних формуваннях комуністичного апарату на чолі з одіозним Корпусом внутрішньої безпеки (Korpus Bezpieczeństwa Wewnętrznego). Якщо операцію «Вісла» визнати геноцидом, то всі, хто взяв у ній участь, повинні бути притягнуті до відповідальності за участь у злочині, який не має давності часу, і повинні бути позбавлені будь-яких прав. Однак, яка політична сила у Польщі зважиться на такий крок? І яка реакція громадськості буде після таких дій? Та ж підніметься загальний ґвалт, що це спроба покарати тих, хто «захищав поляків від вбивць з УПА»...

Подолання трагічної спадщини у польсько-українських відносинах вимагає, як і раніше вимагало, багато знань про минуле і право, бачення наслідків своїх дій, зокрема, політичної уяви і стриманості. Їх мали Єжи Ґедройц, Богдан Осадчук, Яцек Куронь  та Іван Павло II. І сьогодні багато людей в Польщі та Україні йдуть їхніми стежками. На жаль, останнім часом, помножилося тих, хто не то по дурості, не то для провокації бігають навколо бочки з порохом з паленими сірничками.

У цьому контексті, як голос розуму прозвучали ініціативи українських Церков і польської Католицької Церкви. Особливою подією була заупокійна служба в церкві оо. Василіан, яку правив Верховний Архієпископ Святослав Шевчук, Глава Української Греко-Католицької Церкви і підписання спільної декларації Грецько-Католицької та Римо-Католицької Церков в Україні та Польщі. Це переломний документ, який реалізує кращі традиції Вселенської Церкви, дух Другого Ватиканського Собору і вчення Івана Павла II. Характерно, що в Польщі проти так званої декларації Церков протестували середовища кресов’яків (Архієпископа Юзефа Міхаліка оскаржили нападками як «зрадника жертв»), а от праві парті відбулися мовчанкою.

В Україні, декларації Церков були проігноровані як владою (тому що не вони були їх ініціаторами), так і середовищами які є апологетами традиції ОУН та УПА. Важливо, однак, що документи, що стосуються цього 70-річчя, прийняли три Православні Церкви та Волинська Рада Церков. Релігійні лідери будь-якої з сусідніх для Польщі країн не зробили таких жестів покаяння, прощення та примирення, яка українські Церкви щодо поляків. Їх роль важко переоцінити, оскільки вони є єдиними установами, які українці в цілому довіряють. Якщо ви хочете, сказати щось українському суспільству, то тільки з їх допомогою.

6-7 липня за участю польських та українських інтелектуалів, громадських діячів і політиків пройшла молитва у Порицьку/Павлівці в Україні та Сагрині у Польщі. Служби Божі були екуменічними, і за жертвами польськими і за жертвами українськими, за участю місцевого населення, особливо чисельно це було в Україні. 14 липня в Луцькі та Киселині разом з президентом Броніславом Коморовським молилися ієрархи Римо-Католицької, Православної та Греко-Католицької Церков. Отож, можна все таки діяти і в дусі прощення та примирення.

Там немає кінця реконструкції

Польська держава була погано підготовлено до святкування 70-ї річчя Волині, тому що виходила з кількох невірних постулатів:

* що до обговорення антипольських чисток українці не готові ані морально, ані історикографічно;

* що допустиме змішування мови істориків та термінів, якими послугується законодавство, політика та етика;

* що кожен, хто не застосовує терміну «геноцид» «релятівізує історію».

Ба більше, що релятивізація це і згадування про українські жертви і їх «прирівнювання» до польських жертв. Українці, звісно, наперед запланували свій злочин, а польський злочин був тільки помстою. І не тільки на Волині, а і в Галичині, на Холмщині і Перемищині.

«Усі непримиренні – заперечив у відповідь професор Мирослав Маринович - як українці, так і поляки - користуються логікою «відплатних акцій», вибираючи різні історичні відтинки часу, коли злочини «своїх» виглядають наслідком кривди з боку «ворогів!. І це, мовляв, практично знімає моральну відповідальність за вчинення цих начебто відплатних злочинів. Проте така логіка свідчить про радикальну дехристиянізацію наших душ.

Бо термін «відплатні акції» є лише евфемізмом до слова «помста». І це свідчить, що багато з нас скотилися до старозавітної формули - око за око, зуб за зуб.»

Це не тільки про християнські цінності, але й про основи правопорядку. Для польських істориків вбивства майже 400 жителів села Павлокома на Перемищині у березні 1945 року «є класичною відплатною акцією», хоча слідство прокуратури Польського інституту пам’яті (IPN) прийшли до висновку, що то був «класичний» злочини проти людяності.

Якби не було українських Церков і польської Римо-Католицької Церкви, дій президента Коморовського та громадських ініціатив, то може здатися, що ми все ще живемо в 40-ві і треба готуватися, щоб якось зрівняти рахунки з українцями. У майбутньому, щоб не ступити на цей шлях - як того хоче, правиця і лівиця - у центрі зусиль, спрямованих на вшанування пам’яті про вбивства і чистки на Волині та інших землях має стати сама пам’ять про жертви - потрібно віддати їм належну шану, знайти поховання, і забезпечити гідний похорон.

Це особливо важливо з огляду на спроби різних середовищ в Польщі та в Україні, продовжувати взаємні порахунки щодо минулому. Після «успішної реконструкції» палаючоої польського села на Волині через рік, буде «реконструйовано», як горить село в Галичині. В Україні, у відповідь готується «реконструкція» спалення українського села на Холмщині, тому що наступного року виповнюється 70 річчя антиукраїнської акції польського підпілля в цьому регіоні. У Львівській міській раді Свобода подала проект ухвали про видалення символу меча Щербця (меч Szczerbiec, є реліквією польських королів та використовувався під час їх коронації. За легендою, меч отримав своє ім’я після того, як на ньому залишилася зазублини, коли Болеслав I Хоробрий у 1018 р. вдарив цією зброєю по Золотих воротах, виїжджаючи з Києва. Однак дану подію можна вважати малоймовірною, так як похід Болеслава I на Київ відбувся до фактичного будівництва Золотих воріт у 1037 році – пер.) з пам’ятника на меморіалі Орлят у Львові (Польські військові поховання на Личаківському цвинтарі у Львові - пер.).

Як вийти з спіралі боротьби пам’ятей у польсько-українських відносинах? Щонайперше слід визнати, що кожен має зробити належну роботу сам. Українці - свою, поляки - свою. Згодитися, що за останні двадцять років, ми збудували міцний фундамент взаємних відносин, що цього року найбільш повно показали наші Церкви. І на цьому фундаменті будувати спільне майбутнє.