www.ji-magazine.lviv.ua

Брюс Джексон, президент Проекту перехідних демократій, Вашингтон

На Заході дуже мало політологів і політиків, які глибоко розуміють процеси, що відбуваються на пострадянському просторі, і чому так складно проходять трансформації, зокрема в Україні, яка прагне повернутися до Європи, але зустрічає на цьому шляху багато перешкод. Причому як з боку Росії, яка не бажає, щоб її молодший брат вирвався з обіймів, так і з боку деяких провідних західних країн. Цього не можна сказати про президента Проекту перехідних демократій Брюса ДЖЕКСОНА, який практично з моменту набуття Україною незалежності постійно відвідував нашу країну, неодноразово зустрічався з усіма її лідерами і продовжує робити це і сьогодні. Пропонуємо читачам фрагмент Лекції на тему «Пострадянська напівтемрява», з якою пан Джексон виступив у Відні на Форумі міжнародного діалогу імені Бруно Крайські 13 травня 2013 року.

Коли ми аналізуємо дві основні сили пострадянського простору — Росія і Україна — тут спостерігається ситуація менш хаотична, але потенційно небезпечніша, ніж в інших країнах СНД. Серед менших країн пост-імперіалістична напівтемрява принесла безлад і ненадійність, порівняльну ізоляцію від європейської і світової політики, різкий спад економічного зростання і політичні системи, які урізують цивільні свободи й людські можливості.

У менших країнах, втім, панує зовнішня стабільність. Маючи значну кількість населення і ресурсів, обидві країни — Росія і Україна — пов’язані з міжнародними ринками і політикою. Невдачі Росії або України можуть мати побічні впливи і шкодити Євроатлантичному регіону, що, здається, і відбувається зараз.

В Україні багато залишилося від радянської політичної культури, але вона, на український зразок, провокує дисфункцію на політичному рівні, а не економічний занепад. Незважаючи на відсутність фінансової допомоги від МВФ, приголомшуючі ціни на газ, і брак угоди про вільну торгівлю з ЄС, економіка України все ще функціонує. Зерно, сталь, вугілля і труби ще виходять на ринок, і завжди є можливість «потягнути» російський газ з трубопроводу. Те саме не можна сказати про політичний клас, дисфункція якого приголомшує.

Колишній президент Кучма якось сказав мені, що єдине, що мені слід знати про українську політику, це те, що всі великі політичні діячі (Віктор Янукович, Віктор Ющенко, Павло Лазаренко і навіть Юлія Тимошенко) працювали в його адміністрації. Склад правлячої еліти залишається незвичайно стабільним упродовж тривалого часу. І всі керували порівняно однаково, як і остання еліта — комбінуючи популістські промови, сумнівні фінансові справи, перерозподіл майна державою, вибіркове судове переслідування і віртуозність у налаштовуванні сходу країни проти заходу.

З того часу, коли Україна стала незалежною, та або інша форма Партії регіонів вигравала більшість виборів. Постійна більшість регіоналів відображає послідовність політичної культури з чіткою ієрархією інтересів. По-перше, олігархічні бізнес-групи наполягають на тому, щоб уряд забезпечував політичну стабільність для розвитку їхнього бізнесу. По-друге, вони хочуть, щоб держава забезпечувала субсидії, пенсії, основні послуги звичайним українцям з метою запобігання соціальних безладів, які несприятливі для бізнесу. По-третє, олігархи хочуть захисту від жадібності держави, за що готові платити, поступаючись вимогами щодо російського газу, за рахунок якого урядова еліта може збагачуватися. Під час правління Кучми ця система більшість часу працювала недосконало, проте почала руйнуватися тільки після запеклого політичного розлучення Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

Переломний момент настав у січні 2009 року, коли тодішній прем’єр-міністр Тимошенко, під тиском майбутніх президентських виборів, підписала непомірний контракт на газ із тодішнім прем’єр-міністром Путіним. Тимошенко погодилася придбати велику кількість газу за найвищою в усій Європі ціною на умовах «беріть або все одно сплачуйте за всю кількість». Росія несподівано отримала $60 млрд доходу понад європейські ринкові ціни, від якого вона зараз не може собі дозволити відмовитися. А український бізнес отримав щорічні рахунки на $6 млрд за додаткову ціну на газ, яких він не може сплачувати.

ГАЗ І РОЗПАД ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Коротше кажучи, з переходом влади до Януковича 2010 року, цей газовий контракт призвів до судового переслідування Юлії Тимошенко, і тривалої політичної кризи в стосунках із Європою, яка триває і досі. Але драматичне зростання цін на газ також прискорило розпад пострадянської політичної системи.

По-перше, з цінами близько $ 480 на наступних 10 років олігархічні бізнес-групи вже не можуть робити гроші, незалежно від того, буде в країні стабільність чи ні. По-друге, з ковзкою економікою (без різких стрибків) і віддаленням від Європи, уряд у Києві не може забезпечити потреби пересічних українців. І нарешті, коли Росія обходить український плинний і корумпований трубопровід, країна не може збагачуватися, і тому починає обкрадати іноземних інвесторів і український бізнес. І знову ж таки, заснування української держави після холодної війни починає давати тріщини. Політична культура, яку це покоління українських лідерів успадкувало від радянської імперії, виявилася ненадійною основою політичної системи, яка межує з квітучим і політично сильним Євросоюзом. Все в більшій мірі український уряд неспроможний задовольняти вимоги своїх основних виборців, а також не може виконати умови, які поставили європейці для вступу на їхній ринок і в їхні організації.

Якщо Відень хоч чимось схожий на Вашингтон, то новини, що дві найважливіші держави пострадянського світу хитаються над прірвою, не викличуть душевних шукань серед політиків. Редакційні шпальти газет не запитають «Як ми могли так погано ставитися до України та Росії?».

Скоріше навпаки, прибічники демократії і захисники прав людини радітимуть, що Україна Януковича може розпастися. Прибічники жорсткого курсу в політиці обох партій Вашингтона радітимуть, що «Газпром» виходить із бізнесу, і що ворота Москви скоро відчиняться для об’єднаних військ Заходу.

Щодо громадської думки, наш недоречний ентузіазм до різних революційних змін в 2004—2005 роках замінився на байдужість до того, що буде з Росією і Україною. Очевидно, ця самозаспокоєність ґрунтується на надзвичайному розчаруванні політичними подіями на всьому пострадянському світі, і посилюється серйозними геоекономічними чинниками. У Вашингтоні існує думка, що наша нововиявлена енергетична незалежність робить пострадянський світ менш важливим, що наша кризова економіка обмежує наші інтереси в Європі, і що піднесення Азії відволікає наш інтерес у інший бік.

Це остання думка, яка пов’язує період ірраціонального достатку зі теперішнім періодом віддалення і самовдоволення. Протягом менше ніж десятиріччя, західні політики спочатку вірили, що демократія обов’язково матиме тріумф у пострадянському світі, потім вони стали твердо переконані, що занепад і дезінтеграція стали просто неминучими. У першому випадкові впевненість стала причиною для політичної активності, а в другому випадкові, для виправдання дипломатичної бездіяльності.

У обох політиках ми невірно тлумачимо Схід. Відчайдушне становище пострадянського світу — як мінімум, погана новина для Європи та США. Ймовірно, Велика рецесія в Україні та Росії може виявитися згубною для Заходу. Наш вплив на політичні події не збільшиться, він зникне взагалі. Занепад в економіці Путіна не зробить Росію більш тямущою і працелюбнішою, а породить ще більш непередбачуваного та небезпечного сусіда.

Упродовж багатьох років більшість американців думали, що політично й економічно ослаблена Росія, це дуже добре. В той час, як такий «розклад» стає вже більш ніж теоретично можливим, це вже не здається вже так добре. Занепад усередині країни поверне Росію до 1991 року. Постачання російського газу стануть більш ненадійними. Німеччині доведеться анулювати свої іноземні прямі інвестиції на Сході, а це стане масштабною втратою для німецьких банків. Торгівля між ЄС і Росією значно скоротиться. У Європі почнеться сильніший спад. Китай може бачити свої переваги на Далекому Сході. Звичайно, китайці заявлять про свої права на енергоресурси в Туркменістані та Центральній Азії. Як мінімум — втрата російського газу, торгівлі й економічного зростання утворять гігантську діру в євроатлантичній системі й уповільнять процес відновлення по обидва боки Атлантичного океану.

Як вивід, функціонуюча та процвітаюча Росія, в якій нас дратує пострадянська політична культура та незмінна корупція, набагато бажаніша безмісячній економічній півночі, яка тягнулася від Карпат і до кордону Китаю.

Ситуація в Україні не дуже відрізняється. Ще жодна країна не отримувала такої приголомшуючої кількості докорів від Заходу і не показувала таку нездатність адекватно реагувати, як Україна. Але наше цілеспрямоване переслідування загальних політичних цінностей не породило ці цінності і не призвело до звільнення з в’язниці колишнього прем’єр-міністра.

Перша проблема полягає у виборі прецедентної справи для того, щоб резюмувати всі відмінності західних і прикрих стандартів політичних прав і прав людини в Україні. Емоційні випадки (такі як випадок Тимошенко) частіше призводять до віддалення Заходу й ізоляції відповідної країни, ніж до прориву в політичних цінностях. Конкретніше, прецедентна справа, яку ми використовували щодо України, не допомогла нам ні досягти своїх цілей, ні захистити наші інтереси. Крім того, що Тимошенко має бути звільнена, в Заходу є й інші інтереси в Україні, принаймні, не менш важливі, ніж доля певного українського політика. Врешті-решт, який резон через жінку, яку ми навіть не знаємо, жертвувати вагомішими інтересами, які ми ще не визначили?

Це питання розділяє Європу влітку 2013 року. З одного боку, політичне підозріле переслідування Тимошенко — це прилюдна образа західних цінностей. А з іншого боку, відкидаючи Україну на політичних підставах (і неявно визнаючи легальність російського газового контракту), ми штовхаємо її назад до Росії, або до банкротства, або до того й іншого.

Небагато європейських політиків хочуть робити вибір «покинути беззахисну жінку або відродити Радянський Союз». І вже точно не президент Жозе Мануел Баррозу, який у лютому обговорював ситуацію з президентом Віктором Януковичем. Зараз ще дуже рано говорити про те, чи призведуть ці розмови до появи привабливіших перспектив у Вільнюсі, але Баррозу вже спростував сувору політику загальних цінностей канцлера Ангели Меркель.

Здається, Меркель помилялася. ЄС, імовірно, готовий бути приголомшеним юридичними помилками уряду Януковича і в той самий час мати бажання агресивно змагатися з Росією за політичну любов до України. Кажучи інакше, ЄС, здається, віддає перевагу обмеженій політиці зобов’язань, а не політичній конфронтації з подальшими санкціями.

Без сумніву, ми надзвичайно хибно тлумачили політику Східної Європи після розпаду Радянського Союзу. Ми помилялися, думаючи, що абсолютно нова політична система утворилася за ніч на євроазіатському континенті, що вона настільки відрізняється від своєї радянської попередниці, що навіть термін «пострадянський» вводить в оману. Ми помилялися, передбачаючи, що дозрівання цих новоутворених демократій проходить так само, як розвиток Західної Європи після Другої світової війни, або Центральної та Східної Європи після падіння Берлінської стіни. І ми цілковито помилялися, сприймаючи «кольорові» революції як віддзеркалення нашої власної політичної уяви.

Пострадянський світ — це спадщина царської і радянської імперій, які передували йому, і він залишається зшитим з грубих латочок старої імперіалістичної культури. Впродовж двадцяти років цей світ не розвивався так, як ми передбачали, і наша політика та рекомендації, подані з благими намірами, досягли абсолютно не тих результатів, які планувалося. В результаті наш геополітичний вплив і межа досяжності наших організацій невблаганно скоротилися за останні два десятиліття.

Нині у нас жорстка політика вибору. Чи дозволимо ми двом провідним країнам пострадянського світу погрузнути в кризі, яка завершить пострадянський період, а потім просто сподіватимемося на краще? Або ми зараз приймемо той факт, що політичні культури змінюються впродовж століть (а не відразу після розвалу імперії), і що демократичні зміни, сподіваємося, прийдуть у пострадянський світ через десятиліття торгівлі, схожості та культурного обміну? Якщо ми оберемо останнє, то нам доведеться погодитися з тим, що Путін ніколи не поділятиме наших поглядів на права людини і політичні цінності. Якщо оберемо останнє, то ми ніколи не зможемо принести в жертву 43 мільйони українців заради однієї судової справи, незважаючи на наші симпатії.

Мені здається, що помилка Заходу після розвалу Радянського Союзу в тому, що спочатку він був байдужий, а потім виявив завищені очікування, вище політично можливих для пострадянських країн. Нашою метою має бути довгий період обмежених зобов’язань з багатообіцяючими пострадянськими країнами. Ці зобов’язання стосуватимуться таких сфер діяльності, як торгівля, безпека, вирішення конфліктів. Таким чином, поступово ми зможемо сформувати нові країни — можливо навіть європейські країни — в постімперіалістичній напівтемряві. Якщо ми упустимо цей шанс через ворожнечу або злість, Норман Девіс попереджає нас, що може пройти п’ять століть, перш ніж з’явиться нова культура на заміну нещасливим, але імітуючим варварам.

Безсумнівно, необхідно зробити складний вибір, підбиваючи баланс між майбутніми довгостроковими зобов’язаннями і захистом наших цінностей. Це скрутне становище ще дуже давно передбачав поет Константинос Кавафіс, запитуючи: «І як тепер нам далі жити без варварів? Адже варвари якимсь були виходом».

У цьому сенсі Європа значно випереджає США, усвідомлюючи: що б не сталося в пострадянській напівтемряві, вона почнеться з людей, які не поділяють наших цінностей, — з «варварів», кращого слова не можу підібрати. Ніщо з того, що станеться з варварами або їх крихким миром, нічим не зумовлено і неминуче. Проте їх політична культура буде формуватися і переорієнтовуватися довгий час під впливом торгівлі, подорожей, мови, освіти. Насправді, відомо, що такі м’які, ліберальні сили змінювали політичну культуру. Це є свого роду рішенням.

Джерело: www.day.kiev.ua...