www.ji-magazine.lviv.ua

Сай Фрумкін

Сай Фрумкін (1930 - 2009) народився в Каунасі і провів там своє дитинство. Коли німецькі війська увійшли в Литву, Сай разом з родиною був депортований до концтабору. Він єдиний з сім'ї  залишився живий, був звільнений з табору і переїхав до США. Проживав у Лос-Анджелесі, публікувався в російськомовній американській пресі.

Частина I

Друг прислав мені з Англії англійський переклад опублікованого датською мовою інтерв'ю з німецьким професором Гуннаром Гейнзоном, порадивши прочитати його, незважаючи на можливу депресивну реакцію. Мені зовсім не хотілося читати 16 сторінок, оскільки у мене і так накопичилася купа непрочитаного. Але переглянувши початок, я вже не зміг відірватися. Інтерв'ю було взято через вихід в 2003 році його сенсаційної книги  «Сини й світове панування: роль терору в підйомі і падінні націй» (Sohne und Weltmacht: Terror im Aufstieg und Fall der Nationen). Ця книга стала бестселером у всьому світі, але на англійську мову досі не перекладена. У вступі до книги наводиться цитата сучасного німецького філософа, який вважає, що ця книга не менш важлива і значна, ніж «Капітал» Карла Маркса.

Прочитавши це, я негайно пішов на Google і з'ясував, що автор - 63-річний професор Бременського університету, соціолог, економіст і дослідник геноциду. Він написав безліч книг про розквіт і занепад цивілізацій, починаючи з Бронзового віку, Стародавньої Греції, близькосхідних та буддистських країн і закінчуючи Голокостом і сучасною Європою. У своїй книзі «Сини й світове панування» він пояснює явище, яке породило непередбачену і незрозумілу хвилю тероризму і насильства, що розламує сьогодні наш світ, назвавши це явище «злоякісним демографічним пріоритетом молоді» («Youth Bulge»).

Визначення цього явища підтверджується елементарним математичним розрахунком - порівнянням кількості чоловіків у віці 40-44 роки з хлопчиками у віці від 0 до 4 років. Демографічний збій відбувається тоді, коли на кожних 100 чоловік у віці 40-44 роки припадає менше, ніж 80 хлопчиків віком від 0 до 4 років. У Німеччині це співвідношення дорівнює 100/50, а в секторі Гази - 100/464.

Гейнзон використовує термін «демографічний збій», щоб охарактеризувати країни, які будуть нездатні чинити опір пріоритету молоді з інших країн. Німеччина і Японія демографічно готові до здачі країнам, подібно мусульманським, - Афганістану (100 мужчин/403 хлопчики), Іраку (100 мужчин/351 хлопчик) і Сомалі (100 мужчин/364 хлопчики). Насильство має тенденцію виникати в тих суспільствах, де юнаки від 15 до 29 років становлять більше 30% загального населення. Причини - релігія, націоналізм, марксизм, фашизм, тобто в ім'я чого вершиться це насильство, - несуттєві. Зараз у світі існує 67 країн з демографічним пріоритетом молоді, в 60 з них вже відбувається або масовий геноцид, або громадянська війна.

Гейнзон не вважає, що економічна та гуманітарна допомога країнам з демографічним пріоритетом молоді може допомогти уникнути війни, соціального хвилювання, терору або масових вбивств. Навпаки, в деяких випадках ця матеріальна допомога, що надається з найкращими намірами, є причиною насильства. Він шкодує про рішення Америки послати свої війська в Ірак і Афганістан, він вважає кампанію з втручання у справи Дарфура абсолютно марною. Гейнзон радить повідомити палестинцям, що Захід більше не буде їм платити за необмежене дітонародження, що їм самим доведеться годувати свої сім'ї з 10 і більше дітьми. Він також засуджує широко поширену теорію західної еліти, згідно з якою все насильство в географічному поясі від Північної Африки до Філіппін, а також поширення тероризму на всю іншу частину світу викликане невирішеним арабо-ізраїльським конфліктом.

Голодуючі люди не воюють, вони тільки страждають. Але насильство - передбачуваний і неминучий результат тоді, коли молоді люди ситі і живуть у суспільстві, де їх занадто багато і де вони обурюються на це саме суспільство, оскільки розуміють, що воно не в змозі їх затребувати.

За останні роки Захід зіткнувся з гігантським пріоритетом молоді здебільшого з мусульманського світу, де відбувається демографічний вибух. Протягом лише п'яти поколінь (1900-2000 рр..) Населення в мусульманському світі виросло зі 150 мільйонів до 1200 мільйонів людей, тобто більше ніж на 800 %. Для порівняння: населення Китаю зросло з 400 мільйонів до 1200 мільйонів чоловік (300 %), а населення Індії - з 250 мільйонів до 1000000000 (400 %).

Між 1988 і 2002 роками в країнах, що розвиваються народилося 900 мільйонів синів, і гарячі точки стали практично передбачувані: напередодні талібанського перевороту в 1993 році населення Афганістану зросло з 14 до 22 мільйонів; в Іраку в 1950 році було 5 мільйонів людей, а зараз там 25 мільйонів, незважаючи на постійні війни протягом чверті століття; починаючи з 1967 року населення Західного берега і сектора Гази зросла з 450000 до 3300000, причому 47% з них молодші 15 років!

До кінця життя нинішнього покоління в Афганістані буде стільки ж юнаків молодших 20 років, скільки у Франції та об'єднаній Німеччини разом. Палестинську агресію недавніх місяців і років не можна пояснювати ізраїльською «окупацією» (зрештою, це почалось 30 років тому), бідністю (найбільш агресивні регіони мусульманського світу не найбідніші) або приниженнями. Це просто насильство в ім'я насильства.

За загальним визнанням, руху Гітлера і Муссоліні, ранній більшовизм, Маоїстський рух в Китаї та багато інших масових вбивств і воєн не були результатом демографічного пріоритету молоді. Але якби у німців після 1945 року народжуваність була такою ж, як у період між 1900 і 1914 роками, то зараз населення Німеччини склало б майже 500 мільйонів громадян, а приблизно 80 мільйонів припали б на юнаків у віці від 15 до 29 років (зараз у цій віковій групі всього 7 мільйонів). Ми можемо запитати себе: чи вели б себе ці 80 мільйонів так само мирно, як нинішні 7 мільйонів, або вони захотіли б повернути Німеччині Бреслау (нинішній Вроцлав), Данциг (Гданськ), Кенігсберг (Калінінград), які відійшли до Польщі та СРСР в 1945-1946 рр.? Палестинці - це найбільш показовий приклад: вони отримують більше міжнародної допомоги на душу населення, ніж будь-які інші переміщені особи або біженці, оскільки дохід кожної палестинської сім'ї обчислюється за кількістю дітей. Таким чином, діти - не матеріальний тягар, а навпаки - прекрасне джерело доходу.

Тим часом у Лівані, Тунісі, Алжирі, Ірані, Туреччині, Еміратах і в деяких інших країнах народжуваність знизилась до 2-х дітей у сім'ї, оскільки там утримувати і навчати дітей - задоволення вельми дороге. І хоча в цих країнах все ще є «надлишок» молодих людей, які народились раніше, через кілька років демографічний пріоритет молоді буде ліквідований і перестане бути небезпечним. Зміни американської системи велфера наочно показують, як можна «полагодити» демографічний збій. У 1935 році в США був прийнятий закон «Допомога дітям-утриманцям», який гарантував допомогу від держави кожній матері, яка має неповнолітніх дітей у сім'ях, де чоловік або помер, або став інвалідом. У той час будь-якій жінці, білій або чорній, було соромно отримувати від суспільства допомогу на незаконнонароджених дітей. Але до 1965 року соціальна етика змінилась: чоловік у сім'ї безробітної матері став перешкодою, тоді як незаконні діти приносили дохід. Кількість сімей, які отримують велфер, різко зросла. З 1965 по 1995 роки їх число становило 10% від всіх американських сімей, а число незаконнонароджених дітей - 15 % від усіх дітей. Так як більшість утриманців були чорношкірими, з'явилося таке пояснення проблеми: вона, мовляв, викликана чорними генами, хоча статистика народження незаконних дітей та вагітностей дівчаток-підлітків в першій половині століття для чорних мало чим відрізнялась від аналогічних показників для білих.

У 1997 році набув чинності новий закон, що передбачає велфер для жінок і їх дітей протягом лише п'яти років. Одержувач допомоги мав право вибору: або отримувати на велфер всі п'ять років підряд, або розбити цей термін на кілька коротших періодів. Навколо закону було багато суперечок: кілька високопосадовців в адміністрації Клінтона пішли у відставку, протестуючи тим самим проти того, що вони вважали нападом на найбільш беззахисних - матерів-одиначок та їхніх дітей. Експерти передбачали, що до 1997-98 років число одержувачів велфера зросте з 12 мільйонів до 14. Фактично, це передбачення продемонструвало приклад расистського ставлення лібералів з ​​добрими намірами, які ніяк не очікували раціональної поведінки від чорношкірих. Насправді ж чорні дівчата виявились доволі розумними, щоб приймати протизаплідні засоби, і кількість велферників зменшилась з 12 мільйонів до 4. Це дозволило вважати закон найуспішнішою соціальної реформою в американській історії.

Частина II Ідеологія, релігія і імміграція - що первинне, що вторинне?

Ідеологія

У 1500-х роках маленькі європейські країни, починаючи з Португалії та Іспанії, почали завойовувати великі регіони світу. Існує помилкове переконання, що це сталося через перенаселення. Фактично ніякого перенаселення не було: в 1350 році населення Іспанії становило 9 мільйонів, а в 1493 році, коли почалися завоювання, - тільки 6 мільйонів. Однак у цей період у сім'ях зазначалось раптове збільшення числа дітей. Коефіцієнт народжуваності підвищився від 2-3 дітей в сім'ї до 6-7 дітей після того, як в 1484 році указом Папи було оголошено, що штучне обмеження народжуваності карається смертю. У результаті середній вік населення, що становив 28 - 30 років в 1350 році, знизився до 15 років в 1493 році. Тепер в сім'ях було занадто багато хлопчиків, які не знали, до чого прикласти свої сили, і багато «надали перевагу» стати колонізаторами і завойовниками. 95% конкістадорів (у Іспанії їх називали «secundones» - другі сини) були дуже молодими. Вони могли б вважати гріхом знищувати або гнобити переможені народи, але релігійні бонзи переконували їх, що вони не вбивці, а борці за справедливість, які зобов'язані знищувати язичників і грішників з чистою совістю і з дозволу влади.

Гейнзон називає цих завойовників «христианістами» («Christianists»), а не просто християнами, що дозволяє провести аналогію з сучасними «ісламістами» (Islamists) і мусульманами. Гейнзон підкреслює, що молоді люди шукають і з готовністю сприймають ідеологію, яка пощає і звільняє їх від відповідальності: «Коли назріє момент, будуть написані нові релігійні брошури і книги. З цих святих книг, будь це Коран, Біблія, «Mein Kampf», «Комуністичний маніфест» і т. д., береться те, що виправдовує вашу мету. Ви знаєте, що будете творити насильство, але хочете, щоб при цьому совість вас не мучила. Ви вбиваєте на благо ідеї, а тому ви - праведник. Але коли молодь перестає бути в демографічній перевазі, то до цих книг, надрукованих мільйонним тиражем, цікавість повністю втрачається: всі вже знають, що, крім ідеологічного сміття, там нічого немає.

Однак в умовах демографічної пріоритету молоді ця сама молодь стає глухою до аргументів розуму і совісті. Неправильні ідеї не з'являються зі Священного писання, вони створюються самими молодими людьми, тому що їм потрібні неправильні ідеї, щоб виправдати свої дії. Отже, їх неможливо зупинити, пояснивши, що їхні ідеї неправильні. Рухи не створюються неправильними ідеями. Навпаки, неправильні ідеї народжуються у відповідь на потребу руху. Ісламізм створений не ісламом, а молодими мусульманами».

Еміграція. Імміграційні проблеми Європи двоїсті: з одного боку, найбільш енергійні і талановиті їдуть, а народжуваність серед тих, хто залишився дуже низька, з іншого боку, іммігранти з країн Третього світу не мають достатньої освіти, а розмножуються прискореними темпами. Зараз німці, голландці, французи емігрують зі своїх країн як ніколи. Тільки з Німеччини щорічно виїжджають 150 000 людей, причому більшість з них їдуть в англо-саксонські країни. Щороку Канада, Австралія і Нова Зеландія з готовністю приймають 1,5 мільйона освічених іммігрантів і роблять все можливе, щоб полегшити їх в'їзд до своїх країн. Професора Гейнзона не дивує це: «Не дивно, що молоді працьовиті люди у Франції та Німеччині воліють емігрувати, і не тільки тому, що на їхні плечі лягає обов'язок «годувати» старіюче корінне населення власної країни. Якщо ми візьмемо 100 20-річних французів і німців, то 70 з них також повинні утримувати 30 іммігрантів їх власного віку, а також їх нащадків. Для багатьох це просто неприйнятно, особливо у Франції, Німеччині та Нідерландах. Саме тому вони втікають.

Нинішні критерії Європи для прийняття іммігрантів зводяться до наступного: 1) Чи є вони жертвами дискримінації? 2 ) Чи мають вони вже родичів у Європі? 3) Якщо вони в'їхали до Європи нелегально, вони повинні бути легалізовані, і 4) - найменш важливий - іммігрант повинен бути затребуваний на ринку праці.

Німеччина - тільки один приклад втрати мільярдів через нестачу кваліфікованої робочої сили. Там є два мільйони доступних вакансій, які нема ким заповнити, і в той же час на програмах велфера сидять 6 мільйонів утриманців. У Франції на кожну жінку припадає двоє дітей, проте з кожних п'яти новонароджених дві дитини народжені арабськими або африканськими жінками. У Німеччині 35% всіх новонароджених не є німцями, 90% тяжких злочинів скоюють не німці. У Тунісі на кожну жінку припадає 1,7 дитини. У Франції вона може дозволити собі мати шістьох дітей, тому що французький уряд платить їй щедру допомогу на кожного. Канадська імміграційна політика діаметрально протилежна європейській: кожен новий канадець, приїжджаючи з-за кордону, повинен відповідати доволі високим освітнім і професійним критеріям. В результаті 98 з 100 канадських дорослих іммігрантів мають кращу професійну кваліфікацію, ніж середній канадець. У Німеччині і у Франції аналогічний показник становить всього 10%.

У Європі все пішло по неправильному шляху десь на початку 1980-х. У Німеччині великі зміни припали вже на 1990-ті роки, коли імміграція стала масовою: між 1990 і 2002 роками до Німеччини в'їхали 13 мільйонів іммігрантів, з яких більшість некваліфіковані робітники. Те ж саме відбулось і у Франції. Зняти такий важкий тягар загального благоденства з державного бюджету можна тільки через законодавство. Потрібно прийняти закон, згідно з яким діти, народжені після обумовленої дати, повинні бути на утриманні не у держави, а у своїх батьків. Це буде революція. Але такий революційний шлях в Європі навіть не обговорюється».

Професор Гейнзон аж ніяк не оптимістично дивиться в майбутнє і мало що може порадити. Він хотів би бачити більшу імміграцію з Китаю, але при цьому визнає, що освічені китайці навряд чи прагнутимуть жити в країні, де їм доведеться годувати стільки утриманців. Він відкидає можливість збройного опору в тоді, коли економіка європейських країн звалиться під тиском нероб-іммігрантів: «А хто ж залишиться, щоб боротися? Вся молодь до того часу виїде». Професор наводить результат громадського опитування, проведеного в 2005 році в Німеччині: 52% з вікової групи 18 - 32 хочуть виїхати. Єдині, хто залишаються вірними і лояльними поборниками нинішнього соціального устрою у Франції, в Голландії, в Скандинавських країнах і в Німеччині, це ті, хто живе на велфере. Вони визнають: «Ніде у світі про нас так піклуватися не будуть».

Я з усім погоджуюсь. На жаль, причин для оптимізму щодо майбутнього Європи занадто мало. Я можу тільки сподіватися, що Америка не буде наслідувати приклад європейців, і що у нас ще є час зрозуміти, що система, яку нині ми намагаємось впровадити, передбачає перевагу для талановитих, інтелектуальних, освічених і здібних, і що ця система закладе основу нашого майбутнього, яке може бути набагато світлішим, ніж те, яке загрожує старій Європі, - континенту переможених.

2007 р.