www.ji-magazine.lviv.ua

Євген Головаха

ВІЛЬНИЙ & БІДНИЙ

Зараз ми опинилися в самому центрі інтелектуальної пустелі. Коли систематично відбувається винищування й залякування вільних людей, то найсумніший результат навіть не в тому, що в нації стає менше інтелектуального потенціалу, набагато гірше, що вбивають її дух. Парадокс, але я переконався, що суто інтелектуальна функція таки відроджується, мабуть, це пов’язано з тим, що на генетичному рівні людство усе одно здатне себе підтримувати. І справді, після багаторазових жахливих інтелектуальних геноцидів у СРСР, у країнах, що колись входили в цю державу, все одно народжується купа талановитих людей, але здебільшого в якійсь конкретній царині. На жаль, нині в Україні замість інтелектуалів на перших ролях спадкоємці інтелектуального геноциду. Вони не тупі, просто жодним чином не претендують на будь-яку свободу. Ці люди просто не розуміють, як це можна пручатися правилам гри, які нав’язує влада.

НИНІ В УКРАЇНІ ЗАМІСТЬ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ НА ПЕРШИХ РОЛЯХ СПАДКОЄМЦІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ГЕНОЦИДУ

Хочеш стати вільним – готуйся бути бідним. Виникає запитання, як же ми в такому стані можемо виживати, адже більшість людей, як показує статистика, не здатна жити з постійним відчуттям власної ницості й неповноцінності, коли ти знаєш, що все неправильно, але береш у цьому участь. Річ у тому, що нинішня система справді вимагає низьких якостей та смаків і апелює до них. Однак вона не вимагає від кожного окремого громадянина їй служити. Це не сталінська система, де або ти прислужував, або тебе знищували. Нині тебе ніхто не примушуватиме. Понад те, тобі дадуть зайняти місце, яке відповідає твоїм моральним та культурним смакам. Щоправда, без шансів на матеріальне й кар’єрне зростання. Є чесні вчителі, які не беруть хабарів і живуть на свої дві тисячі гривень. Є лікарі, які лікують без передоплати й отримують ті ж таки гроші на межі фізичного виживання. А є ті, хто бере хабарі і спокійно існують. Ось така в нас химерна реальність, кожному своє.

Українське суспільство тільки на словах егалітарне (рівноправне. – Ред.), а насправді воно фактично неостанове. Процес створення феодальної псевдоаристократії відбувається в нас дуже активно останні 10 років. Хоча патриціїв у тому ж таки Давньому Римі не обирали, вітчизняні високопосадовці, які нібито займають свої посади не пожиттєво, попри те, дедалі більше нагадують родову аристократію. Хай за рівнем культурних смаків вони плебеї, але володіють усіма ресурсами й від їхньої волі залежить у цій державі все. І зверніть увагу: починаючи від президента і закінчуючи рівнем районного прокурора, вони починають передавати власні привілеї, статки, а головне – безкарність своїм дітям.

Нинішні можновладці – це дуже дрібні люди. Їхня філософія – це утилітаризм, до того ж у найбільш приземлених формах. Вони вважають, що від усього мають бути швидка вигода й користь. Мовляв, якщо їх прямих та близьких немає, то навіщо взагалі це треба? Хоча, варто зазначити, що не менш симптоматичною є загальносвітова тенденція до втрати впливу інтелектуалів, які тепер потрібні виключно як експертні спеціалісти у своїх вузьких галузях.

«Хліба і видовищ». Наші «патриції» абсолютно недотягують у своїх особистих якостях до римського оригіналу, але в сенсі дотримання головного принципу контролю за плебеями роб­лять усе як треба. До того ж свою роль відіграє сучасна «мозаїчна» культура, що вкорінює в людях поверховість. Мова насамперед про ТБ й інтернет, адже в 1991 році радянські люди дістали широкий арсенал раніше неможливих каналів інформації. Але звичка до покори відіграла свою роль, тому переважна більшість наших співвітчизників сприймають усе за поверховим принципом: що в очі кидається, те й правда. А на поверхні у вказаних ресурсах все-таки більше відвертого хламу, тоді як докопатися до глибшого, справді культурного шару, люди не вміють.

Українська еліта не розуміє, що в егалітарному суспільстві панівні класи відмовляються від демонстративного споживання. У нас, навпаки, можновладці дістають задоволення від підкреслення прірви у статках та статусі між ними й простими людьми. Згадайте лишень годинники наших депутатів, суддів чи прокурорів.

У моральних плебеїв – жодних запобіжників. Механізм суспільного зростання на Заході дуже складний. А в нас усе дуже просто: достатньо один раз потрапити в потрібне місце й сподобатися потрібній людині – і, хоч би яким ти був бездарним, лінивим і тупим, у разі, якщо ти абсолютно безпринципний і готовий виконувати все, що скаже господар, то місце під сонцем тобі забезпечене. Саме тому в нас угорі всієї суспільної ієрархії опиняються найжадібніші, найаморальніші та найпідліші люди. Так стається тому, що більш-менш інтелектуально вільні та чесні мають багато обмежень: тут не можна, бо втратиш сумління; там не можна, бо загубиш гідність, тощо.

Механізм соціальної інерції захопив Україну. Креативні соціальні механізми можливі лише за умови, що їх впроваджують такі самі особистості. Але звідки ж цей креатив візьметься в нинішніх радянських, по суті, людей, які просто відтворюють єдино можливий та відомий їм механізм – совковий? І це в умовах майже повної відсутності вільних інтелектуалів, які транслювали б інші цінності. Наше суспільство застрягло між індустріальним та постіндустріальним етапами. Ми маргінали, бо не знаємо що робити далі. Росія в боротьбі зі своєю такою самою маргінальністю пішла шляхом повної реставрації радянського соціуму. І через свої ЗМІ вона цю систему безкінечного відтворення фальшивого минулого транслює на Україну, що має дуже негативний вплив.

Практики дозвілля українців стали набагато пасивнішими. Та й узагалі майже за всіма показниками матеріального та духовного розвитку суспільства спостерігається негативна динаміка. Люди дедалі менше думають, хочуть, щоб їх розважали. Водночас помітно впало споживання високої культури: театри, музеї, концерти класичної музики. Зрозуміло, це пов’язане досить серйозно з матеріальним рівнем більшості громадян, але тенденція все-таки досить неприємна. Та найбільш моторошним в українському суспільстві є показник читання. Він просто лякає. Адже на перших місцях російські письменниці, що пишуть масові детективи, тобто, читацьку культуру повністю втрачено.

У СРСР пили від безвиході, а наше маргінальне суспільство спивається від невпевненості в завтрашньому дні. Показово й те, що набагато більше спиртного вживають у східних областях, де експеримент із виведення радянської людини просунувся далі, ніж у західних. Хоча для всіх без винятку регіонів України характерна ця втеча в алкоголь як спосіб подолати свій внутрішній дисбаланс.

Загальна превентивна недовіра – головна риса суспільних настроїв в Україні. Всі не довіряють всім: бандитській владі, лихим сусідам, корупціонерам-чиновникам, продажним лікарям тощо. Звичайний українець вважає всіх решту аморальними, себе – в жодному разі. Ця ситуація типова для суспільства на межі. Так само пошук винного дуже притаманний маргінальній психології. Саме тому українці так легко піддаються маніпуляційній схемі «погані – добрі». Тому наша країна не застрахована від авторитаризму.

Необхідна переорієнтація цілих прошарків суспільства на середній клас та мале підприємництво. Власне, свій найбільший шанс Україна втратила ще 20 років тому, коли на хвилі готовності більшості людей до великих змін можна й треба було запускати шокову терапію, як у Польщі. Однак тоді партійна номенклатура та радянського ґатунку інтелектуали не пішли на це. Та ми все одно до цього прийдемо.

Вийти з вульгаризаційного піке допоможуть зміна поколінь та нові технології. Що більше буде тих, хто не жив у радянському суспільстві й не знав його механізму, то швидше в нас відбуватимуться зміни. Так, на жаль, механізм ретрансляції цінностей між генераціями все одно діятиме, ці нові покоління зберігатимуть де в чому цинізм нинішньої епохи. І тут, до речі, утилітаризм має відіграти позитивну роль, адже юні циніки зрозуміють, що жити так, як у Європі, просто вигідніше й доцільніше. Дуже важливим для суспільного зламу має стати безвізовий режим із ЄС, який допоможе більшості населення України дістати досвід іншого життя й упорядкування соціуму.

http://vis.maidanua.org/?p=3351