www.ji-magazine.lviv.ua

Василь Калита

   Чим для нашого суспільства є кіно, важко сказати однозначно. Пересічний глядач вважатиме його мистецтвом. Але масовість, якої набуває кіно, спростовує це. І якщо не спростовує повністю, то змушує шукати інші кути зору на це явище. Бо як інакше пояснити, що деякі види мистецтва(література, театр, живопис) орієнтуються на вузьке коло поціновувачів, тоді як захоплення кінематографом охоплює весь світ. Доступ до нього має кожен, так як кожен користується телебаченням. Інша річ, яку кінопродукцію пропонує нам телебачення і якої реакції на неї чекає воно від нас.

   Ні для кого сьогодні не секрет, що телебачення, в тому числі і кіно, володіє важелями впливу на свідомість мас. В залежності від того, хто стоїть за цими важелями, і будуть формуватися ті образи й ідеї, які безболісно препаруватимуться пересічному глядачу.

   Так відомі деякі факти співпраці Пентагону з Голлівудом у США. Військове відомство на пільгових умовах орендує постановникам найкращу техніку в обмін на деякі корективи зі свого боку у сценаріях фільмів. Для них навіть немає необхідності зачіпати сам сюжет, лише достатньо, щоб у тій чи іншій постановці на військову тематику на задньому плані фігурували ідеї, які Пентагон планує закласти у голови своїх і не тільки громадян.

   У такий спосіб у громадській думці формувався образ ворога. Злочинці, з якими боролися доблесні «командоси», в результаті виявлялися російського, а згодом арабського походження. Американці, переглядаючи фільм, на перший погляд навіть не помічали цієї особливості, але з переглядом кількох таких стрічок у їхньому баченні формувався стереотипний погляд на те, ким і яким є їхній ворог.

   Позитивні ж герої, навпаки, вирізнялися вправністю, мужністю, надлюдською силою та блискавичною реакцією. Такі поширені серед військових явища, як жорстокість, цинізм, нездатність гнучко мислити, вживання наркотиків та алкоголю, з ініціативи Пентагону з кадру забиралися. І до глядача доходив відбілений образ американського військового, що безперечно піднімало в очах громадськості престиж армії. Бути таким, як герої-«командоси» вважалося почесним, і через те армія США дотепер не знає браку у надходженні до її лав нових кадрів.

   Сама проблема використання психотехнік у кіно з метою формування у людей тієї чи іншої системи поглядів для нас спершу може здатися несуттєвою. «Це ж там, за океаном», - скаже глядач. Там і умови життя, і спосіб мислення, і взагалі всі реалії відрізняються від наших. Але достатньо подивитися на український ринок кінопродукції, щоб переконатися у хибності такої думки.

   Через два десятиліття незалежності Україна так і не розжилася на власний кінематограф. Думка її громадян продовжує піддаватися впливу ігор за кадром то з боку США, то з боку Росії. Адже американські і російські фільми займають в Україні майже весь прокат.

   Якщо про співпрацю Пентагону з Голлівудом уже говорить ряд впливових видань, то які плани щодо громадськості на пострадянському просторі у наших північно-східних сусідів, важко зразу й однозначно сказати.

   Ще у Середньовіччі, за часів існування попередників сучасної Російської Федерації, їхні уряди досить успішно використовували для впливу на своїх громадян психотехніку, відому сьогодні як «промивання мозку»(brainwashing). Наприклад, князь Андрій Юрійович, засновник держави з центром у Владимирі, спекулюючи на вислові «Всяка влада від Бога», методом постійної акцентуації думки на цьому привив народу думку, що все, чого хоче влада, хоче Бог. Ця думка активно підтримувалася й церквою, яка за часів Русі користувалася незаперечним авторитетом. А кожен успіх у зовнішньо- і внутрішньополітичних справах в устах князя і духовенства трактувався як Господня прихильність до їхнього народу та його вибраність.

   До маніпулювання громадською думкою через релігію вдавалися і наступники Владимирського князівства – Московська держава і Російська імперія. Государ проголошувався намісником Бога на землі, а його піддані – вибраним народом. Ця «вибраність» обмежувала контакт росіян із зовнішнім світом, адже іноземці й іновірці автоматично являли для них образ ворога. Так і варився російський народ у власному казані, отримуючи у свою голову від влади потік розпеченої смоли переконань у власній вибраності. Переконань, які схожим способом насаджуються і провідниками сучасних тоталітарних сект з метою абсолютного контролю над ними. Контакт із зовнішнім світом, як і непослух «богообраній» владі, проголошуються найважчими із усіх гріхів.

   Сучасний пересічний росіянин ментально майже нічим не відрізняється від свого предка, який жив сотні років назад. Він з недовір’ям ставиться до чужинців, відверто вороже – до інших віросповідань, пасивний щодо висловлення власної позиції і покірний владі, яка вже не через князівських посильних, а через телебачення та кіно готує йому все нові докази того, що його народ – вибраний, що бути росіянином – почесно і дотримуватися створеного образу «настоящего русского» потрібно в найменших деталях.

   Саме вони, деталі, формують те ціле, яким хоче бачити своїх громадян(а в ідеалі й чужих) російська влада. Ці деталі не називаються прямо, не проголошуються у маніфестах, а лише де-не-де з’являються у віддалених закутках телевізійного кадру. Так, що й око не завжди їх примітить, зате ніколи вони не обійдуть підсвідомості глядача. Те, що не фіксується свідомістю, відкладається у глибинних шарах людської психіки і має на неї значно сильніший вплив через наше незнання про його існування. Внаслідок цього, незалежно від волі людини, змінюються основи її світогляду й поведінки.

   Які ж деталі в сучасному російському кіно, яке в Україні користується величезним попитом, покликані зробити з громадянина вигідну владі одиницю? Продовжуючи тему фільмів про американське військо, варто зазначити схожу тенденцію і в російському кіно, яка з деякими своїми особливостями також має місце. Якщо американська влада за допомогою голлівудських бойовиків прагнула підняти престиж власної контрактної армії, то російське військо, основна маса якого й надалі залишається строковою, ще більше потребує такої реклами. Відбувається та сама пропаганда військової служби, що й за радянських часів. Тільки тоді про обов’язок перед Батьківщиною кричали з високих трибун, а зараз прививка зацікавлення молоді службою у війську ведеться непомітно – через героїчні та комедійні фільми на цю тематику.

   В очах молодих росіян, та й узагалі всіх жителів пострадянських країн, в які імпортується це кіно, військові з екрану виступають такими ж відбіленими, як у вищезгаданих американських фільмах. З-за колючого дроту військових частин вони повертаються на «цивілку» підтягнутими, накачаними, психологічно загартованими. Зразу ж посилюється увага представниць протилежної статі до таких «мачосів» тоді, як хлопцями, що не служили, вони нехтують.

   Характерною рисою зображуваної у російських фільмах армії є нестатутні стосунки між військовослужбовцями. Але й це явище у кінематографі відбілене і розкрите не повністю. «Діди», звісно, підколюють «духів», деколи б’ють, а деколи й навчають тонкощів військової служби, проте все це підноситься до глядача не в жорстокому, а в комічному й дотепному контексті. Самодурство і жорстокість солдатів старшого призову стосовно молодших зводяться до мінімуму.

   Так само й офіцери: в більшості це – люди честі, «батьки» своїх підопічних, і лише одиниці з них псують це дружнє стадо для того, щоб картина не втрачала правдоподібності.

   З метою привабити молодь до строкової служби у військовому кіно використовується елемент комізму. Хто сказав, що служба в армії – важка?! Подивіться: солдати те й роблять, що розважаються, жартують, вигадують різні дотепні пригоди на свою п’яту точку, і лише деколи отримують від начальства на горіхи за це.

   Ситуація з призовом до війська ще більше ускладнилася з початком Чеченської кампанії. Тому зразу ж виникає ряд фільмів про цю війну, що зображають на її тлі винятково героїчні особистості, прикладу яких так і хочеться слідувати. Ті, що працюють за кадром, фільмами на чеченську тематику вбивають одразу двох зайців – забезпечують цю «почесну» місію гарматним м’ясом і створюють в уяві населення черговий образ ворога.

   Але не тільки в казармі і на війні мають місце такі маніпуляції, свої установки з екрану діють і в житті цивільних громадян. До найменших деталей розроблений образ «вибраного» справжнього росіянина у сучасних фільмах. Тут беруться до уваги його спосіб життя в загальному, його звички, уподобання, нахили. Їх ні в якому разі не слід сприймати як дійсність. Вони всього лиш є складовими того образу, в якому хочуть бачити свій народ ті, що працюють за кадром.

   Встановивши в загальних рисах цілі і методи «промивання мозку» у військових фільмах, звернемо тепер увагу на не менш популярні «цивільні» жанри – детективи, так зване «міліцейське» кіно, мелодрами, комедії. Головний герой таких стрічок в моральному плані нічим не повинен поступатися героям бойовиків. Він має бути яскравим, запам’ятовуватися своєю поведінкою та висловлюваннями, відображати певні суспільні ідеали та бути носієм певних цінностей. За цим позитивом глядач швидше за все не усвідомить особливостей побуту, які, до речі, мають більше за усі перелічені чесноти значення для тих, що працюють за кадром.

   Особливо сильно через образи героїв фільмів здійснюється вплив на свідомість чоловічої половини глядацької аудиторії. Поряд з образом «настоящего русского» насаджується образ «настоящего мужика». Щоб виділити певні особливості цього типу, достатньо уважніше придивитися до способу життя головних героїв, скажімо, детективів чи міліцейських фільмів, які здебільшого привертають увагу власне чоловіків. Поряд з виняткової проникливістю та розумом, вправністю, швидкістю реакції, мужністю, яких багатьом сучасним чоловікам не вистачає, герой фільму майже в кожному кадрі з цигаркою, на його столі регулярно з’являється пляшка, а в ліжку – кожного разу нова коханка, він – схильний до афективних дій і нездатний прощати, прикриваючи це своїм начебто загостреним почуттям справедливості. З боку його оточення це завжди викликає повагу і схвалення. «Ну ты мужик!» - ніби ненавмисне, між іншим говорять йому колеги. Для перебігу фільму ці фрази не мають жодного значення, але у психіку глядача кидають «якір» з ознаками вибраного росіянина чи справжнього чоловіка.

   Тут же йому пропонують досить вузький арсенал зброї проти різних негараздів. На екрані з’являються готові шаблони, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, а цей з усіх боків позитивний герой тільки відображає їх. Наприклад, обмірковує він складні проблеми завжди з цигаркою, а горе обов’язково топить у склянці. Дозвілля він проводить у галасливих компаніях, що, до речі, прививає глядачу перевагу колективного(стадного) способу життя над індивідуальним, де знову ж таки у великій кількості спиртне, тютюн і розпуста. І, що характерно, у наступній же сцені герой почувається так, ніби нічого цього напередодні не було, а то й набагато краще. Така модель поведінки чітко вказує пересічному громадянину, що по-справжньому вважається мужнім та прийнятним більшістю. Він без усякого видимого насильства тяжітиме до цих заданих кінематографом «ідеалів», результати впровадження яких у життя будуть далеко не такими безболісними, як на екрані. У виграші залишаться лише ті, що працюють за кадром, адже залежною від думки більшості, алкоголю, тютюну, статевого потягу особою надзвичайно просто управляти.

   З іншого боку бачимо, як у сучасному російському кінематографі зображається мисляча, працьовита людина, яка прагне свого вдосконалення. Це нам показує поширений на екранах образ «ботана», «заучки». Тим, які хочуть управляти думкою мас, розумні люди ні з якого боку не вигідні. От і насаджується серед населення погляд на людину, яка вчиться та знає, чого їй треба, кардинально негативний. «Ботан» у фільмі завжди боязливий, фізично слабкий, пасивний, здатний хіба що говорити надрозумними фразами і неспроможний виконувати корисні дії. Його не сприймають серйозно і постійно принижують. А от у виграші залишається дурень(«настоящий русский», «настоящий мужик»), деталі образу якого зазначалися вище.

   Через кінематограф суспільству насаджується також шаблонний погляд на історію. У історичних стрічках здебільшого російський народ багатостраждальний, його держава ні на кого не нападала, а тільки захищалася від безлічі ворогів.

   Якщо простежити ряд фільмів на тему Великої Вітчизняної війни, то помітимо у них сталу антитезу: добро у формі радянських солдатів протистоїть злу в німецькій формі. Часто це підкреслене протистояння затьмарює сам сюжет картини, - він відходить на задній план, спрощується, стає банальним і передбачуваним. До Дня Перемоги чи до Дня пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни весь телеефір заповнений однаковими стрічками, у яких тільки герої міняються. Зате фільм «4 дня в мае», у якому пропонується вийти за межі усталеного сприйняття російського і німецького народів, зобразити дійсність не настільки однозначною, глянути на війну не з національної, а з людяної точки зору, отримала безліч негативних оцінок від російських кінокритиків.

   У історичних фільмах російського виробництва дуже мало місця відведено іншим народам, хоч реалії минулих років демонструють протилежне. Не одні росіяни на фронтах Великої Вітчизняної війни проявляли мужність та героїзм. Навіть у побуті минулих епох поряд з ними жили й представники інших народностей. І спрощення кола дійових осіб до мононаціональності – в першу чергу неповага до них та дискримінація тих, які допомагали росіянам творити їхню історію. Тих, які значно відрізняються від них, а не є з ними одним цілим, як пропагують у кіно, проте у важкий час завжди пропонували їм дружнє плече підтримки.

   Про це треба пам’ятати українцям, дивлячись російські фільми. Самі по собі вони не є чимось поганим. Доволі часто серед них трапляються цікаві роботи, у них звучать цікаві думки та спонуки до дій. Але дуже важливо перед тим, як дивитися черговий фільм, усвідомити, хто я, і якою є система моїх цінностей. Тоді й перегляд фільму принесе нам щось нове й корисне, а все старе, шаблонне, покликане із стрічки у стрічку насаджувати нам чужий тип мислення обмине нашу особу. Адже маніпулюють психікою тільки того, який сам прагне піддатися цій маніпуляції.