www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Лазоркін

2 березня 2013 року фракція комуністів приголомшила українців відмовою встати для вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в сесійній залі Верховної Ради України. Для мене, як для етнічного українця, голодомор також відіграв свою зловісну роль і неповагу до безвинно убієнних сприймаю болісно як власну образу. Але повернутися до проблеми геноциду проти Українського народу мене спонукало не це, а виступ директора Українського інституту національної пам'яті (підкреслюю: «національної пам'яті») Солдатенка Валерія Федоровича у програмі 2000 секунд на телеканалі «G» 22 серпня 2012 року, де він наголосив, що не може вважати голодомор в Україні геноцидом проти українського народу. І ще, у 2010 році, після заяви Президента України в Організації об’єднаних націй, що голодомор це не геноцид, а велика трагедія Українського народу, Солдатенко В.Ф., який змінив академіка Ігоря Юхновського на посаді директора Українського інституту національної пам'яті, на своєму сайті написав: «вважаю голод 1932-1933 років в Україні злочином тодішньої влади. І в усіх інтерв'ю називав визнаних мною, як істориком, винуватців, в тому числі - Сталіна, Кагановича, Косіора, Чубаря та інших. Однак, я, знову ж таки, як історик, не можу погодитися із тезою про те, що голод був самоціллю влади, читайте - Кремля. На мою думку, голод був наслідком цілої низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які, зрештою, аж ніяк не знімають відповідальності з тодішнього керівництва СРСР. Те керівництво, безумовно, є винним у смерті мільйонів українців. Але! Досі немає науково підтверджених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що винищення українців, чи українського селянства, було справжньою метою радянської влади у 1932-1933 роках» [10].

З наведеного вище можу погодитися лише з тезою, що «голод не був самоціллю Кремля». Оскільки Сталін був стратегом політичної боротьби і дотримувався принципу, якщо ворог не здається, його знищують, то голод в руках більшовицької влади на чолі з Й.Сталіним став знаряддям знищення її класового ворога – самодостатнього українського селянина-товаровиробника, який був здатним чинити опір окупаційному режиму більшовиків. А тому директор Українського інституту національної пам'яті добродій Солдатенко В.Ф., як посадова особа, мала б найбільше волати саме про голодомор як про геноцид, бо це є фактом нищення коріння української нації в історії ХХ століття.

Проте цього не відбулось. Тому цілком правомірно зробити логічний висновок про те, що комуніст Солдатенко або просто не бажає сприймати геноцид як доведений факт, або він просто намагається зберегти «честь мундиру» члена КПРС з 1969 року.

Як у першому, так і у другому випадках добродій Солдатенко В.Ф. не є щирим як науковець, адже є Постанова апеляційного суду м Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках від 13 січня 2010 року [1], яка наголошує:

«Вина Сталіна Й.В. (Джугашвілі) в організації вчинення злочину геноциду підтверджується речовими доказами, архівними документами:

- повідомленням Хатаєвича М.М. до ЦК ВКП(б) від 12.03.1933 року про важке становище з продовольством і смертність від голоду в Дніпропетровській області (т. 8, а. с. 341-344);

- директивним листом від 7 грудня 1932 року № П 4731 з письмовою вказівкою Секретаря ЦК ВКП(б) Сталіна Й.В. про проведення репресій і призначення кримінального покарання керівникам Оріховського району Дніпропетровської області у виді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років та інше (т. 17, а. с. 285; т. 19, а. с. 30);

- телеграмою від 1 січня 1933 року Генеральному секретарю ЦК КП(б) України Косіору С.В. з вказівкою про виконання постанови ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі в Україні» (т. 7, а. с. 164);

- доповідною запискою Донецького обкому КП(б) України ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) України від 18.05.1933 року про стан весняної сівби в області і про продовольчі труднощі у Старобельському районі (т. 9, а. с. 250-253)

та іншими зазначеними вище документами (т. 7, а. с. 164, 167, 171-174, 206-207; т. 9, а. с. 149-150, 151-152, 153-154; т. 13, а. с. 23-27; т. 32, а. с. 111;! т. 288, а. с. 125)» [1].

Хіба наведені в Постанові апеляційного суду документи не можуть бути доказами для українця Валерія Солдатенка про геноцид проти Українського народу? Якщо – ні, то можна вважати, що він, як комуніст зі стажем, бере участь у навмисному запереченні геноциду проти українського народу комуністичного вождя і його комуністичного державного апарату в Україні з метою введення в оману української громадськості щодо причетності комуністів до геноциду і тим сприяти легальній діяльності Комуністичної партії України серед населення України. Та правду про злочини комуністичного режиму не приховати, бо вони вже набули свого міжнародного осуду, але в Україні ці злочини належним чином не осуджені. Саме цього осуду і бояться комуністи в Україні, оскільки вся більшовицька ідеологія, починаючи з першого абзацу Маніфесту комуністичної партії Карла Маркса, є злочинною: «Комуністи вважають зайвим затаювати свої погляди й наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки шляхом насильного повалення всього суспільного ладу, що існував досі.

Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією.

Пролетарям нічого втрачати в ній крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ» [2].

Сама історія ХХ століття довела, що Маркс помилився, оскільки країни – члени Європейського союзу об’єдналися без революцій живуть досить заможно, сповідують права людини і для вільного пересування своїх громадян мають спільний простір без кордонів. А К.Маркс, поділяючи своїм Маніфестом людство на поганих людей-буржуїв та хороших людей-пролетарів, закликає останніх до здобуття цілого світу «шляхом насильного повалення всього суспільного ладу», а це ніщо інше, як світова громадянська війна. Тому цікаво, яку частину людства така війна за К.Марксом зробила б щасливою прижиттєво, а яку щасливою пожиттєво?

Послідовник К.Маркса більшовик Йосип Сталін у 1918 році так сформулював завдання російських більшовиків: «...Запад с его империалистическими людоедами превратился в очаг тьмы  и рабства. Задача состоит в том, чтобы разбить этот очаг на радость и утешение трудящихся всех стран.» [3]. А задля досягнення «радості і втіхи» трудящих усіх країн Сталін взяв собі у союзники в Європі Адольфа Гітлера. Проте той обрав власний шлях привести німецьку націю до світлого майбутнього. Гітлерівська політика «ощасливлення» німців призвела до загальних втрат Німеччини у Другій світовій війні біля 6 мільйонів осіб, втрати ж СРСР склали 26,6 мільйона осіб, у четверо більше; втрати Українського народу склали біля 10 мільйонів осіб або 40-44% від загальних людських втрат СРСР.

З 41,7 мільйона людей, які мешкали в УРСР до війни, на 1945 рік залишилося лише 27,4 мільйона осіб, не враховуючи втрат від голодомору та сталінських репресій [8]. Яка ще у Світі нація зазнала стільки людських втрат, як українська? Другої такої немає!

Тому важливо розуміти, що:

1. Причиною неймовірних невинних людських втрат у двадцятому столітті стала саме ідея світової комуністичної революції, іншими словами, - ідея «здобуття цілого світу» через світову війну, яка була суттю, і метою політики Й.Сталіна.

2. Для підготовки і ведення світової війни, з огляду на воєнне мистецтво, Й.Сталіну була потрібна абсолютна влада в державі, своя власна ресурсна матеріальна і людська основа, підготовлені кадри, сучасна промисловість, надсучасні збройні сили відповідним чином озброєні, оснащені і організовані, а також спільники на міжнародній арені.

Іншими словами, Сталіну були потрібні необмежені владні права та державно монополістичний капіталізм з рабською робочою силою. Все це він здобув протягом 20-х – 30-х років.

Спершу російські більшовики захопили владу і окупували всю територію колишньої російської імперії, у тому числі і незалежну Україну з усіма її багатствами.

Потім Й.Сталін перебрав на себе усю повноту влади, ставши на чолі СРСР, що складав одну шосту території землі, з усіма неосяжними природними, матеріальними та людськими ресурсами і першим в історії людства підійшов до можливості практичної реалізації ідеї світової комуністичної революції через світову війну, до якої закликав К.Маркс у своєму Маніфесті. Отже, Й.Сталін у 1921-1926 роках концентрує всю владу у своїх руках і скеровує зусилля партійного та державного апарату СРСР на побудову сучасної військової машини, здатної здобути цілий світ через повалення існуючих держав у світовій війні. В ім’я цього Всесоюзна комуністична партія більшовиків на чолі з Йосипом Сталіним відкидає ідею побудови комунізму в одній окремо взятій країні і ленінську «нову економічну політику», а всю економічну і політичну діяльність спрямовує на створення державно монополістичного капіталізму. Більшовицька держава монополізувала все, що тільки можливо: і національні багатства, і засоби виробництва, і робочу силу. Під брехливі заяви про покращання життя в СРСР комуністична влада створює концентраційні табори і трудові армії, які поповнюються робочою силою за рахунок масових репресій. Експлуатація народу в СРСР набула нечуваного розмаху. Комуністична деспотія у жорнах державно-монополістичного капіталізму перетворила народ на слухняних рабів, які сумлінно реалізовували плани вождя світового пролетаріату. Та цього Сталіну замало. Йому на території майбутнього театру воєнних дій на території України зовсім не потрібен незалежний сільський трудівник, здатний чинити опір його владі та заважати здійсненню його мети – світовому пануванню. Зрозуміло, що незалежного сільського трудівника в Україні, як перепону вождю на шляху до світового панування, потрібно було знищити, а знищити селянина можливо лише голодом, забравши в нього зерно і худобу. Всесоюзна комуністична партія більшовиків чітко виконала це завдання вождя протягом 1932-1933 років, що на підставі документів і довів у своїй Постанові апеляційний суд міста Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках від 13 січня 2010 року [1].

Геноцид в Україні, що відбувся у 1932-1933 роках як голодомор з десятьма мільйонними жертвами, є не єдиним фактом у практиці комуністів щодо знищення людей для здобуття ними цілого світу. Мільйони людських життів, втрачених Україною у Другій світовій війні, повоєнні репресії в Україні та в інших східноєвропейських країнах, окупованих СРСР, також є кричущими свідченнями нелюдської суті комуністичної деспотії. Тому більшість країн із колишнього соціалістичного табору відкинули своє комуністичне минуле на смітник історії та заборонили і комуністичну ідеологію, і комуністичну символіку.

Тож, чи замислювався К.Маркс, пишучи Маніфест комуністичної партії, над тим, кому потрібне його таке криваве комуністичне «щастя»? Думаю, що українцям не потрібне. Про це ще у 1897 році застерігав геній українського народу Іван Франко в статті «Соціалізм і соціал-демократизм», надрукованій у часописі «Житє і Слово». На його думку, шкідливість поглядів соціал-демократів є у тому, «що вони добре не уявили собі свого національного характеру, не відчули того, що вони спочатку українці, а потім соціал-демократи» [9].

У цьому також була помилка Михайла Грушевського і Володимира Винниченка. Тому більшовики безкарно і нещадно нищать українську націю. Й.Сталін проголошує колективізацію і цим ліквідує селянина-господаря. Створення колгоспів - це пограбунок селянина невиданого доти масштабу. Силою більшовики відібрали усе, що можна відібрати, чим спричинили голод і масовий мор людей. Чисельність селян, що померли від голоду, сягає десятка мільйонів осіб і більшість з них селяни – корінні українці. Коріння нації на сході України було підірване.

Для прикриття цього злочину Сталін провадить галасливу кампанію допомоги голодуючим Поволжя. Проте мета вождя світового пролетаріату досягнута, бо він ніби до голодомору і не причетний: людей забрав голод, опір селян зник ніби сам собою і територія України ніби сама собою очистилася від «буржуазного елементу».

Нажаль, історики в Україні мало досліджують саме процес підготовки Й.Сталіна до ведення світової війни з метою здійснення світової комуністичної революції, а це є ключовим чинником його діяльності і головним мотивом для здійснення геноциду проти Українського народу. Для усвідомлення цього дуже важливими є дослідження Віктора Суворова, який стверджує: «…главной целью Сталина была мировая социалистическая революция, шагом к которой предполагался захват Европы. Для ослабления Европы, развязывалась общеевропейская война, инициатором которой выступала реваншистски настроенная гитлеровская Германия.

Радикал Гитлер, таким образом, выступал «ледоколом» революции. Вслед за гитлеровской оккупацией Европы, Сталин предполагал начать, внешне представляемую как праведную, «великую освободительную войну», завершающуюся советским освобождением (фактически, оккупацией) Европы с установлением там подконтрольных ему марионеточных правительств (как это вышло с Прибалтикой, Польшей, Чехословакией и др)» [3].

Я, як син сумчанина Іллі Лазоркіна, політв’язня сталінських таборів [12] у 1935 – 1945 роках, вважаю, що у ХХ столітті українська нація стала жертвою злочинів комуністичного режиму проти людяності і людства, тобто жертвою геноциду, для досягнення світового панування. Про це свідчать десятки мільйонів наших співвітчизників безвинно знищених в Україні голодомором, у радянських концтаборах та під час війни.

Загальні ж втрати населення України від різного роду насилля протягом панування комуністичного режиму з 1918 до 1991 року складають біля 25 мільйонів осіб. Хіба ж це не геноцид Українського народу?

Був геноцид, чи ні, - питання риторичне. Важливо дати чіткій аналіз причин всіх тих трагічних подій, що зберігає наша національна пам'ять, і усвідомити, що ми – українці, а вже потім члени політичних партій, як про те казав великий українець Іван Франко, та застерегти прийдешні покоління українців від повторення трагедій, що знекровили українську націю.

Саме у цьому сенс роботи Українського інституту національної пам'яті як складової громадянського суспільства.

На фото: Довідка про реабілітацію політв’язня Лазоркіна І.В. №500-по2 від 15.08.1962 р.

Та, нажаль, протягом останніх 20 років українські політики нехтують уроками історії та уроками геноциду: знекровлення української нації спустошуючим голодомором у центрі, сході і півдні України, заповнення території «вивільненої» від українців неукраїнським населенням, знищення продуктивного українського селянина – все це суттєво підірвало коріння національного самоусвідомлення і національної культури українців.

У період 2005-2010 років в Україні були усі можливості максимально виправити трагічні наслідки геноциду і звільнитися від важкої спадщини радянського минулого, реабілітувати поняття нація, як звиклу правову конституційну норму, проте цього не сталося, бо Президент України поза всякою логікою так і не розпочав національного відродження, що стало стратегічною помилкою, тому після зміни влади у 2010 році

Голодомор став не Геноцидом, а лише великою трагедією Українського народу, а український суд відмінив укази президента Віктора Ющенка і позбавив Романа Шухевича і Степана Бандеру звання Героя України.

Для ліквідації важких наслідків окупації України більшовиками потрібна була відповідна державна програма національного відродження, яка б за своєю суттю мала б стати «анти геноцидом»:

- знекровили українську націю, - провести заходи щодо відродження українців;

- спустошили центр, сход і південь України голодомором, - передбачити заходи із заселення цієї території українцями, випускниками педагогічних та медичних навчальних закладів, кадрами держслужбовців та іншими фахівцями;

- занедбали українську мову, - зобов’язати держслужбовців усіх рівнів і рангів та військовослужбовців на роботі розмовляти державною мовою;

- знищили село, - передбачити економічні заходи його відродження та усі можливості забезпечити власною сільськогосподарською продукцією всю Україну;

- мали окупаційну владу, - передбачити відродження і зміцнення української держави і української влади, створення системи національної безпеки;

- Україна не мала власної армії, - передбачити розвиток національних Збройних Сил.

Та, нажаль, станом на весну 2013 року система національної безпеки відсутня, тому небезпека втрати Україною національного суверенітету неймовірно зросла. Українофобські сили прийняли закон про мови в Україні і надали поштовх неконституційному використанню російської мови як другої державної мови у східних та південних регіонах України. Члени КПУ встановлюють пам’ятники Леніну і Сталіну. Система справедливого судочинства відсутня. Свобода слова і засоби масової інформації зазнають утиску. Держава про здоров’я українців і екологію не дбає. У більшості населення впевненості у завтрашньому дні немає.

Більш важкого часу для української державності за часів незалежності ще не було. Складається враження, що Україну у її розвитку відкинули на 67 років назад у сталінські часи, коли Уїнстон Черчель 5 березня 1946 року у Фултоні виступив із своєю відомою промовою [11], яка вважається початком Холодної Війни. А він, зокрема, сказав наступне: «Ми повинні невпинно й безстрашно проголошувати великі принципи свободи і прав людини, які представляють собою спільну спадщину англомовного світу і які в розвиток Великої Хартії, Білля про права, закону Хабеас Корпус, суду присяжних та англійського загального права знайшли своє найзнаменитіше вираження в Декларації Незалежності. Вони означають, що народ будь-якої країни має право і повинен бути в змозі за допомогою конституційних дій, шляхом вільних нефальсифікованих виборів з таємним голосуванням вибрати або змінити характер або форму правління, при якому він живе; що панувати повинні свобода слова і друку; що суди, незалежні від виконавчої влади і не піддані впливу якої-небудь партії, повинні проводити в життя закони, які отримали схвалення значної більшості населення або освячені часом або звичаями. Це основоположні права на свободу, які повинні знати в кожній оселі.»

Не важко помітити, що і сьогодні, на 23-му році незалежності, ці настанови Уїнстона Черчеля є актуальними життєво важливими внутрішніми проблемами України, які мають вирішити чергові президентські і парламентські вибори. Тож, будьмо мудрішими, бо від вибору кожного українця залежить майбутнє України і, щоб знову не помилитися у виборі, пам’ятаймо пророчі слова Івана Франка про те, що ми – українці, а вже потім члени будь яких політичних партій.

Список використаної літератури:

1. Постанова апеляційного суду м Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках від 13 січня 2010 року (т. 7, а. с. 164, 167, 171-174, 206-207; т. 8, а. с. 341-344; т. 9, а. с. 149-150, 151-152, 153-154, 250-253; т. 13, а. с. 23-27; т. 17, а. с. 285; т. 19, а. с. 30; т. 32, а. с. 111; т. 288, а. с. 125).

2. Карл Маркс. Маніфест комуністичної партії. Вибрані твори. Том 1. Київ, Партвидав ЦК КП(б) України, 1936.

3. В.Суворов. «Ледокол». ( http://www.suvorov.com).

4. Промова Уінстона Черчилля у Фултоні 5 березня 1946 р.

5. Книга «Шануймося панове офіцери», вид. Київ, 2001 р., стор. 233-241.

6. Акт проголошення незалежності України, прийнятий ВР УРСР 24 серпня 1991 р.

7. Декларація про державний суверенітет України, прийнята ВР УPCP 16 липня 1990 р.

8. П.Процик, стаття для УП. 07 травня 2010 року. «Україна. Друга світова. Тільки цифри», http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/view_print/

9. Іван Франко, «Соціалізм і соціал-демократизм», часопис «Житє і Слово», 1897 р.

10. В.Солдатенко, http://www.pravda.com.ua/, «Про голодомор, Шухевича та Бандеру».

11. Уїнстон Черчилль, промова у Фултоні 5 березня 1946 року.

12. Довідка про реабілітацію політв’язня Лазоркіна І.В. №500-по2 від 15.08.1962 р.