www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Луценко

Виступ на круглому столі «Як зшивати Україну» 15 червня у Львові

У нас майже не вийшло дискусії, всі говорили в унісон, за що давайте щиро подякуємо Вікторові Федоровичу Януковичу. Дарма, що я закінчував Львівський політехнічний університет, але страшенно люблю історію. Тому завжди розповідаю чудову історію про те, як Марко Поло записував свої спогади про Китай 13 століття. Він відзначив, що тамтешні злодії страшенно боялися китайської поліції: катувань, жорстокості. Тому вони завжди носили з собою отруту. Як тільки потрапляли в руки поліції, одразу ж її ковтали.

Але про те довідалися китайські поліцейські й почали носити із собою протиотруту: собаче лайно. Як тільки злочинця затримували, йому одразу ж запихали в горлянку цей засіб.

Так ось, Віктор Янукович – чудовий антидот проти радянського минулого і кримінального сучасного для України. Він об’єднав усю країну в розумінні того, що далі так жити не можна – ні на Сході, ні на Заході.

Сьогодні, на правду, звучала тема нашого зібрання не як плач за втраченими можливостями. Я вже недавно згадував, що ще з винниченкових часів оці «бромні читання» сковують волю до дій. Проте ми наполегливо намагаємось збудувати ту стіну плачу, яку вже має один народ, і він її нікому не віддасть. Та й не варто українцям себе оплакувати. Плакати ніколи, треба працювати.

Часто як міністр внутрішніх справ, ловив себе на думці, що не може так воно бути, як є. Не може бути, щоб реальні бандити керували державою. Думав, може це все-таки гасла, може, ми перебільшуємо, але щоразу натикаюся на переконливі докази, що саме так і є. Є навіть страшніше, ніж говориться в опозиційних гаслах. Сьогодні гангстери реально захопили всю державу.

Якщо вже згадувалась Білорусь, то там існує проблема однієї не зовсім адекватної людини. Вона колись природним чином звільнить країну. У Росії страшніший симбіоз КДБ і чиновництва. Але і його можна змінити.

Ми ж маємо найважчу ситуацію – колосальний моноліт силовиків, суддів, чиновництва, бандитів і олігархів, які породили Януковича. Справа не в Януковичі, а в цьому величезному моноліті. Сьогодні всі державні інституції мовчки виконують вказівки гангстерів. Всі ми сплачуємо гангстерську ренту на кожному кроці. Вона закладена в кожному товарі. Ця псевдодержава стала великим общаком, який працює на один великий клан. І мова не про прізвище того, хто стоїть на самій вершині.

Справді вважаю, що є всенародне відчуття: так далі жити не можна. Може, не всі можуть сформулювати цю думку про перезаснування чи перезавантаження. Хоча такі терміни начебто й ні до чого, адже в Конституції записано, що маємо державу українського народу. І мусимо мати на увазі, що сьогоднішня Верховна Рада може змінити цю тезу лише на гіршу.

Тому давайте не бавитися словами, як це полюбляє робити наша опозиція. Давайте не девальвувати поняття, стримуватися й мати на увазі те, з ким маємо справу.

Найважливіша фраза, яку я почув зі Львова, перебуваючи в тюрмі, це фраза Ярослава Грицака: «Політичній революції в Україні має передувати революція моральна». Якщо казати всю правду (бо тут питали, чи мають право інтелектуали повчати український народ), згадую книгу Оксани Забужко «Нотр Дам де Юкрейн», де вона написала: «Справжній інтелігент є вродженим аристократом, який має не право, а обов’язок тягнути за собою людей. Критикуючи, підштовхуючи, витягуючи їх вище».

Це, шановні мислителі, ваша місія. Проблема не в тому, що верхівку держави захопила мафія. Проблема в тому, що в нас існує, виходить, суспільна згода великої кількості українців на клептократичну по своїй суті поведінку. Коли «на горі» можна вкрасти мільярд, «в низах» - сотню, а посередині – мільйон. Хіба це не правда?

Я розумію, що багато хто скаже: хто ти такий, щоб про це говорити? І чого ти бандитів не посадив у тюрми?

Я зараз не хочу про минуле. У мене є свої відповіді, однак суть від цього не зміниться. Треба говорити про нагальну потребу розірвання такого договору про розкрадання УРСР. Закінчується вже ця крадіжка, і нічого доброго вона людям не дала. Тим більше, що все раніше вкрадене у наших умовах все одно сконцентрується в Межигір’ї.

Я знаю гуцулів, у яких питаю: будуються донецькі в Карпатах? Ой будуються! Але ніц, хай будують, всьо наше буде.

Я теж вмію жартувати, я – найбільший оптиміст України, та якщо казати правду, вона є важкою. Тому й не люблю сьогоднішніх політиків, які дають дуже прості відповіді на найскладніші запитання. Які дурять український народ, кажучи йому про існування зовнішніх та внутрішніх ворогів: євреї, москалі, іспанці, велосипедисти, голубі – хто завгодно, тільки не ми самі.

Тільки ми, за виключенням невеликої кількості героїв, живемо в радянщині. Це ми винні, що всі ці понад 20 років терпимо, майже мовчки, пострадянщину.

Я винен найбільше, бо мав владу і не зміг нею скористатися. Проте на сьогодні в мене був час і натхнення подумати. Отож я маю обов’язок запропонувати людям почати працювати. Ще раз спробувати відвоювати свою державу. Я це називаю Третьою Українською республікою. Згоден з тим, що її можна назвати по-іншому. Я взагалі не люблю тієї української хвороби, під час якої п’ять з’їздів дискутують про назву партії, а потім ще шість з’їздів ухвалюють статут.

Давайте зійдемося а тому, що треба будувати нову Україну. Бо ця – не задовольняє. Коли ми шпетимо молодь за те, що вона хоче масово виїхати, то не її це вина. Кажуть, що вона якась не така, непатріотична, але справа в тому, що молоді люди не вважають те, що є, своєю державою. Бо сьогоднішня держава є щоденним викликом і небезпекою для кожного молодого громадянина, який, завдяки Інтернет, знає краще про все наше сьогодення. У ньому він не бачить тут місця для себе.

Отже, як казав сьогодні пан Бистрицький, треба запропонувати конструктивне бачення країни. І опору зробити не на культурну ідентичність, а на права і свободи. Моя мрія про державу дуже проста: хочу жити в країні, де мені гарантується право особистої та національної гідності. Для мене цим усе сказано. Все інше – похідне.

Говорячи про план нової України ми мусимо говорити про українську реконкісту. Направду, радянська Східна Україна була колонізованою, а Західна – окупована. Нас колонізували різні імперії. Тут – у Львові – більш комфортна, там – більш жорстока, але треба відколонізувати свою землю. Я це називаю тягарем української людини.

Це наш тягар – піти до східного брата і ще раз навернути його в українство. І тут хочу сказати фразу, яка є відповіддю на тему сьогоднішнього зібрання «Як зшити країну?» Панове, доки ми будемо відмовляти російськомовним українцям у патріотизмі, ми будемо програвати. Знаю, що це дражлива тема.

Я виріс у сім’ї, де говорили українською, і зараз вдома і з дітьми говорю українською. Я знаю, що це є однією з ознак комфортного життя для мене, моєї родини й моїх друзів. Я дуже люблю читати Андруховича, Забужко, Костенко, але я хочу, щоб моїми союзниками стали й читачі Куркова – російськомовного українського харківського письменника. Моя формула проста – разом вони переможуть Бузину.

Це формула 80 відсотків українців, які мріють жити в своїй державі. Проти них - 20 відсотків «совків», не з примусу пропаганди, а з власного вибору. «Совків», які ненавидять не лише Україну, а взагалі увесь цивілізований світ. Вони хочуть жити на оточеному «ворогами» острові і мати свого Великого Вождя. В тім числі, частина етнічних українців. Є серед них і звичайні «гопники». Ось саме ці 20 відсотків і тримають Партію регіонів, є консистенцією «совка» і «ксенофобії», бандитизму і розбою, брехні й аморальності.

Але ж нас 80 відсотків! Звернуть увагу. Саме ця цифра співпадає з недовірою до політики Януковича. Я колись писав Юлі листа, коли вже був у тюрмі, а вона – ще на волі: Юля, напиши на футболках – нас 80%, ми переможемо. Аля для цього нам зі Львова треба простягнути руку до Харкова, і сказати – ми союзники.

На наступній конференції в Харкові я так само проситиму простягнути руку сюди й сказати: ми ваші союзники.

Що ми думаємо про план?

Я й сам не до кінця уявляю собі, який це має бути документ. Я приїхав до вас замовником: напишіть програму. Давайте почнемо.

Думаю, не претендуючи на монополію та істину, у плані нової України мають бути наші цінності. Не варто навколо цього ламати списи, оскільки патріархи з ініціативи «Першого грудня» все це досить добре сформулювали. Як на мене, то «Хартія української людини» могла би стати першою частиною цього плану. Нехай мені пробачать, але ці патріархи вже мали б благословити тих, хто далі хоче перейти від плану до виконавчого комітету. Закликаю всіх вас стати по всій Україні цим виконкомом, опертися на проголошені цінності й піти далі.

План не мусить бути всеосяжним, не треба писати про все. В жодному разі не можна спиратися на популізм: розмір зарплати, кількість робочих місць і таке інше. Не треба перетворюватися на політиканів, аби конкурувати на переповненому ринку. Не можна говорити й про «-ізми». Мене інколи запитують: хто ви за напрямком – ліберали, соціалісти, консерватори?

Проте мені здається, що в нас немає часу не використання тих плюсів, які є в кожному напрямку. Мені особисто здається, що економіка потребує ультралібералізму, відмови держави від всіх її дозволів, обмежень, майже всіх контролюючих та розподільчих функцій. Щось подібне до того, що відбувалося останніми часами в Грузії.

У культурі, яка є для України одним із стовпів, не домовившись про спільну українську ідентичність, ми втратимо взагалі розуміння того, а чому тут не друга Росія, Польща чи Туреччина? Відтак культурна політика має бути консервативною. Вона має виокремити й забезпечити саме українські цінності.

Та треба розуміти, що не весь народ готовий сьогодні сприйняти українські цінності у галицькому, київському, вінницькому або харківському варіанті. Ми маємо бути щасливими од різноманіття розуміння одного й того ж.

А ось соціал-демократична практика Європи має бути застосована до соціальної політики. Це також є очевидним. І в нас немає часу на тривалий пошук однієї моделі, бо мусимо робити все й одразу. Бо реально держави для людей сьогодні не існує.

Звучало дуже мудре питання про те, хто є замовником такої роботи? Кому це треба?

Звісно, всі ми скажемо: так, це потрібно народові. А хто тоді двигун цього процесу? З моєї точки зору, рушійною силою того, про що ми тут говорили, є середній клас і україномисляча креативна частина суспільства. Це новий клас, для якого в нинішній Україні немає місця. Монополія кланів стислася так, що проміжку і простору не існує ні для вітчизняного, і для закордонного інвестора.

Я колись питав у Ахметова: «На холеру тобі в Донецьку фірма таксі?» Відповідь: Тут усі будуть працювати тільки у мене. Це його право так думати і так будувати бізнес, але це ненормальна держава, де немає місця для конкуренції. Конкурентна держава і конкурентна економіка породжують конкурентну політику. А вже тоді конкурентна політика породжує конкурентну державу.

То який план я бачу? Бачу планом десяти (вже й цифри дискредитовані) чи дванадцяти реформ. Насправді ми потребуємо цифрової революції, як відповіді бізнесу і звичайному громадянинові, який вже замордувався з цими довідками.

Для прикладу, я – після виходу з тюрми – маю в ЖЕКу брати довідку про свою поведінку. Мене там не бачили 2,5 року, але мають дати довідку.

Цифрова революція відповідає на багато запитань, але про це треба говорити доступною мовою.

Ми кажемо про відсутність блоку справедливості. Я не змінився в своєму радикалізмі, вважаю, що в один день треба ліквідувати Генпрокуратуру, міліцію і суди, в один день ухвалити європейського ґатунку закони і найняти новий персонал через детектор брехні. Старий хоче працювати – проходь детектор, новий хоче – так само. Хто відмовляється від процедури – його проблеми. Мало того, так функціонують ЦРУ і ФБР. Тільки там перевіряють раз на п’ять років. У нас доведеться частіше, раз на рік. Вони мають право дати погодження, що, працюючи, їх можна провокувати хабарем. Як це робиться в Америці і Грузії.

Це – залізо. Тому я проти люстрації, бо немає такої комісії, яка після перевірки з питаннями про катування, хабарі, не протистояння адміністративному тискові – забезпечувала б 97 відсотків результату. Це не вирішує всіх проблем, але це забезпечує певну систему добору кадрів і чистки від наволочі, яка тотально захопила силові органи.

Зокрема, усі курсанти Львівського міліцейського училища спочатку приходили на службу нормальними людьми. А вже за півроку вони ставали такими, як усі.

Як вчили мене в Львівському політеху, енергія вона більша, ніж маса. Нею можна звертати гори.

Тут запитували: а як донеси це до людей? А немає іншого варіанту, як очі в очі, говорити, переконувати.

Тут вже штовхають: давайте створювати партію, організацію. Так ось: ніякої партії, ніякої громадської організації. Це має бути як польська «Солідарність», ще радянських часів Народний Рух усіх членів і не членів партій, які мають загорітися тим, що ми можемо не обрати нового президента, а збудувати нову, іншу країну. Я не є лідером того руху, я є тільки ініціатором. І на цьому наголошую. І ми не є ні лідерами, ні членами політбюро.

Я хочу поділитися вірою в те, про що казав Конфуцій: Людина сильна не тому, що не падає, а тому, що встає і йде далі.

Яка є розумна альтернатива тому, щоб після Майдану не спробувати його ще раз? Її немає. Як Майдан відбувся і переміг? Тільки тому, що ми ходили й запалювали людей. І цього разу немає іншого варіанту. Але цього разу запалювати треба не месією, який все знає, а планом нової країни.

Цей рух не націлений на 2015 і 2017 роки. Він має за кілька років зробити те, що в Європі відбувалося сотні років через цехи, війни університетів, Відродження, просвіту, словом, тих моментів, коли люди відчували, що вони в державі головні й мають право виходити на вулицю.

Маємо створити мережі довіри. Сьогодні найбільший брак України – не вожді, не плани і не гроші, а довіра між людьми, і між людьми і політиками. Для початку домовимося з людьми, створити такі мережі довіри, де немає очільника. Не уявляю, щоб Тарас Стецьків поїхав у Тернопіль, поставив бунчука і сказав: Тут збирається Третя Республіка. Так не буде. Мало того, кого б я не назвав, до всіх будуть претензії: я його не знаю, або – навпаки – знаю, і він невдалий. Давайте не казати про одного вождя. Навіть про п’ятьох и десятьох. Я хочу кинути клич і не призначати вождя. Люди самі мають спробувати само організуватися й саморозмножитися.

Тут я підходжу до того, що мене розділяє з нинішньою опозицією. Вони націлені на 2015 рік як на результат. Але і ми не можемо обійти 2015 рік як вирішальну битву за Україну. Моє розуміння, що в цій ситуації ми можемо виграти тільки тоді, коли матимемо єдиного кандидата у президенти.

Припустимо, ми маємо цей план. Прекрасний план, який відповідає: а) реаліям, б) люди в нього вірять. У доброму розумінні створюється міф, що ми знаємо, як збудувати нову й комфортну для всіх Україну. Далі припускаємо, що нас є мережа людей, які точно чекатимуть сигналу до повстання.

Українці дуже обережні люди, їх вчили сотні років чужинські влади. Повставати небезпечно, але в момент, коли перемога можлива, люди готові повставати. Такий собі «солом’яний вогонь».

Люди готові вийти, коли відчують близькість перемоги. Перемога не може бути перемогою, коли йдуть п’ятеро кандидатів, які мають на кожного по десять з хвостиком відсотків. Панове, Юлія Тимошенко програла в першому турі, коли розрив між нею і Януковичем був більше 10 відсотків. Це була смертельна політична рана.

Якщо сьогодні будь-який кандидат при всій повазі до нашої опозиційної трійки стартує сам, сподіваючись скочити у другий тур, а потім люди, мовляв, проти Януковича підтримають мене, то це неправильно. Янукович, як кажуть соціологи, має 20 відсотків і намалює ще 30.

Отож чи повірять люди, що треба повставати у другому турі, а повстанням я називаю захист результатів виборів, якщо у першому колі вони побачать результат 30 на 15? Ви вірите в таку перемогу? Я – ні!

Я спробував домовитися з вождями опозиції. До мого відльоту у Варшаву мені всі сказали: ми згодні з тобою. Я полетів і там дізнався, що мітинг 18 травня дозволив усім іти врозчепірку – здаватися.

Потім Юлія Володимирівна, на жаль, цей план затвердила. Я вважаю, що як нормальний друг і політик маю право заперечувати, якщо відчуваю власне правоту.

Тепер я маю домовлятися не з ними, а з вами, з суспільством. Якщо так думає більшість людей, то давайте мережею примусимо вождів рахуватися з нашою точкою зору. Примусимо їх домовитися про спільний похід.

Є варіанти. Можна на сірниках витягнути, хто йде, а можна якось інакше. Сісти й сказати: всі сьогоднішні опозиційні лідери можуть скласти чудову команду. Всі вони різні у своїх спеціалізаціях. Влади так багато, так багато є роботи, що працевлаштувати можна 25 кандидатів у президенти від опозиції. Аби було бажання перемагати, а не брати участь. Змінювати владу, а не змушувати нею ділитися.

Вважаю, що план дуже простий: єдиний план нової країни, мережа людей, котрі борються за власне майбутнє, і єдиний кандидат у президенти з оголошеною командою виконавців.

Сьогодні вже звучало, що такий вождь скаже: де програма, я під нею підписуюся, навіть не читаючи. Відповідь: оголоси свою команду – прем’єра, генпрокурора, МВС, МЗС, Мінкульт і ми повіримо, що ти йдеш виконувати цей план.

Це очевидні дитячі речі. Перепрошую за політизацію сьогоднішнього мудрого зібрання, але хочу зв’язати суспільний запит на нову країну, ваш потенціал на творення цього плану і політиків, які у першу чергу мають чути людей. З моєї точки зору – це переможний план.

Ще одна річ. При всій критиці до Віктора Ющенка, він, як і Віктор Янукович, явив нам великий позитив. Він, як і Мороз, є уособленням майбутнього для того політика, який кидонув усю країну. Його відсотки, отримані на виборах, є прекрасним досвідом для всіх, хто намагається грати у персональні ігри, не змінюючи країну.

Знаю одне: мусимо почати працювати. Маємо писати документ, зафіксувати готовність до організаційної роботи.

Країна, де бандити при владі й розруха серед опозиційних вождів, не може перемогти. На це сподіватися марно.

У тюрмі я багато думав про те, чи маю я право взагалі зараз виходити до людей і закликати спробувати ще раз? Чи маю я право ще раз пропонувати людям свої послуги як ініціатор такої ініціативи?

Я свідомий того, що багато людей мені не довіряють. Я свідомий і того, що це ставлення не персонально до Луценка, а й до будь-якого політика. Мабуть, було б краще, щоб цим займалася людина, без моїх «хвостів». Та я не хочу міряти своє життя ні рейтингами, ні посадами. Переконаний, що як у тій книжці Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі», я, принаймні, маю спробувати. І кожного закликаю спробувати. Спробувати ще раз відвоювати собі країну, не очікуючи, що це зроблять за нас вожді.

У нас вождів не буде. Кожен з нас стане бойовою одиницею. Кожен має працювати на мережу, бо так перемагав Народний Рух України. Іншого шляху для нас не існує У нас немає телебачення, міліції, грошей. Немає нічого, крім імені, честі й розуміння того, що ми не маємо поступатися своєю країною банді.

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/11355