www.ji-magazine.lviv.ua

Зеновій Мазурик

Для нової влади у нових умовах перехідного періоду від авторитаризму до демократії, де загострилися всі соціальні проблеми, культура стала валізою без ручки: важко нести і кинути не можна, бо в ній є щось цінне, але поки невідомо що і як його використати.

На найглибшому рівні українського народу, на рівні культури, протягом століть його недержавного буття зберігалась і передавалася з покоління в покоління найвища цінність – свобода. В умовах неволі цінність свободи набувала різноманітних форм культурного вираження і поширення у різних верствах народу. Це впливало на якість стосунків із зовнішнім світом, на розвиток інших цінностей, які відображали сенс життя, на поведінковий модус і на організаційні форми, виражалось в героїзації борців за свободу і міфологізації боротьби як способу визволення. На рівні культури формувалися й транслювалися культурні форми та способи захисту своєї ідентичності від зовнішнього політичного, ідеологічного і релігійного тиску. Знамените «хуторянство» є однією з таких форм.

Якщо виходити з чотирирівневої моделі суспільства: культура, громадянське суспільство, інституції, ідеологія, то в умовах бездержавності культура як найглибший рівень, на якому формуються сенси життя, цінності, свідомість, традиції, не могла мати впливу на формування інституцій, а лише в певних умовах обмежено і підконтрольно створювала зародки громадянського суспільства та формувала ідеологію, орієнтовану на боротьбу за незалежну державу.

Як тільки наступали якісь послаблення зовнішньої несвободи, хоч найменша політична лібералізація, тоді активізувались культурні події, формувалися громадські організації, утворювалися культурні інституції, які перебирали на себе ті функції, які придушувалися панівними режимами, щоб надолужити відсутність державних функцій. Такі послаблення тиску на культурну сферу сприяли інституційному розвитку, що впливало на формування національної свідомості, породжувало політичні ідеї, в основі яких була незалежна держава. Згадати хоча б «Просвіту», яка утворилась у 1868 році в підавстро-угорській Україні і поширилась пізніше на початку ХХ ст. у підросійській, Наддніпрянській.

Розпочаті на початку ХХ століття модернізаційні процеси ще продовжувались у радянській Україні. У 20-і роки модернізація тривала в умовах так званої «українізації» і орієнтувалася на європейські цінності, аж поки це не викликало стурбованості режиму «націоналістичними антиросійськими» настроями та, мабуть, розширенням горизонтів свободи аж до рівня особистості. Наслідок – репресії, «Розстріляне відродження», спотворена модернізація. Культура стала ідеологічним інструментом сталінського режиму. При цьому зберігалася і домінувала національна форма, спрощена до етнографізму, і нав’язувався штучний соціалістичний зміст, що спричинило атрибутивність культури, прислужливість владній ідеології. Ідеологічними інтерпретаторами витравлювались і деформувались свободолюбиві сенси, дух свободи, що нуртував у культурі. Такі втрати в культурі та її деформація відобразилися на структурі й змісті культурної діяльності та відчутні донині. Простір культури обмежувався підконтрольними інституціями і одержавленими творчими спілками. Альтернативна нонконформістська культура, яка й надалі несла ідею й дух свободи, тіснилась на кухнях і в майстернях митців, а також у мордовських таборах, куди режим відправляв найактивніших. Ідеологічна функція культури з меншими чи більшими послабленнями, «відлигами» тривала аж до середини 80-х років.

Ліберальні зміни горбачовської перебудови дали поштовх національному культурному відродженню. Стали утворюватися недержавні організації, культура звільнялася від ідеологічних функцій і партійного керівництва. У ті часи намагались і надолужити втрачене, і відродити заборонене, і дати сили молодому, а також наздогнати згаяне через перешкоди у спілкуванні зі світом та при цьому ще брати участь у державотворчих процесах. Очікування, надії і сподівання були надто великі, а можливості обмежені різними чинниками, тому швидко наступило розчарування. Культурно-політичні процеси не відповідали актуальному станові культури і не знаходили відповіді на виклики часу.

Радянська культурно-політична спадщина залишилась у вигляді таких нових стереотипів, як служіння державотворенню, державний патерналізм, тобто зобов’язання української незалежної держави утримувати культуру з бюджетних коштів, залежність культури від «мудрого і патріотичного» керівника по всій вертикалі державного управління. А найбільше − у статичному розумінні культури.

Культуру не можна зводити до статичної структури з ідей та речей, матеріальних речей та духу. Якщо поглянути на українську культуру як на динамічний процес із такими основними елементами, як творення, поширення, систематизація і збереження, тоді можна побачити, що ці елементи культури не довершені, не повні а то й подекуди деформовані. Творення намагалося продовжувати традицію і не конфронтувати з нею, знаходити форми стосунків із владою, оберігати спадщину; в аспекті поширення дає про себе знати брак каналів і методів комунікації, недостатньо також розвинулася критика як метод формування критеріїв оцінки нового; не сформувалася вповні теоретична база для парадигматизації й систематизації культурних надбань і культурних практик; і, нарешті, на збереженні відобразились ідеологічні критерії і вибірковість та спотворена інтерпретація історичної пам’яті.

Сфера культури в Україні була і далі залишається неповноструктурною. Переважають традиційні заклади культури з бюджетним фінансуванням, підпорядковані органам влади різних рівнів. Слід відзначити і недостатній рівень теоретичного осмислення культурного процесу.

Така непроста культурно-політична спадщина спричинила в умовах незалежної держави низку нових і непередбачуваних проблем. Усунення зовнішньої несвободи не створює автоматично нові сприятливі умови для культурного процесу. Процес вимагає вмілого управління на основі нових знань. Так, для нової влади у нових умовах перехідного періоду від авторитаризму до демократії, де загострилися всі соціальні проблеми, культура стала валізою без ручки: важко нести і кинути не можна, бо в ній є щось цінне, але поки невідомо що і як його використати. Владі в першу чергу потрібні слухняні функціонери, дилери і вигідні бренди, використовує культурні чинники у своїх інструментальних цілях: так, регіональні культурні й релігійні відмінності, у яких криється багатство і потенціал культури, політики цинічно використовують із межою створення розшарування електорату і примноження числа потенційних виборців. Це вес перешкоджає безсторонньому осмисленню значення культури. З іншого боку, для більшості працівників культури низька зарплатня залишилась і надалі залишається основним засобом для існування, що змушує їх пристосовуватися і очікувати змін згори.

 Для загалу ж явище культура ототожнюється з розвагою − щораз простішою, примітивнішою, чому сприяють засоби масової інформації, телебачення, шоу-бізнес. Цілком за Ж. Дельозом: бідні на культуру періоди наповнюються пихою, гординею, зарозумілістю. І лише для небагатьох культура є способом спілкування для пошуку смислів буття, для осмислення себе у ланцюгу поколінь, для пошуку уявлень про майбутнє, для вибудовування й відстоювання своєї внутрішньої свободи.

Якщо в СССР культура була елементом системи влади, то нова влада незалежної України не знала і досі не знає, що робити з культурою. Жодна політична партія не має у своїй програмі розділу, присвяченого культурній політиці. Про культуру згадується лише як про необхідність забезпечення культурних і духовних потреб населення. Політична риторика обмежується загальними фразами про залишковий принцип і зневажену українську культуру і, звичайно ж, мову, а у списки кандидатів у народні депутати включаються «брендові» імена діячів культури. Відсутня політична дискусія про значення культури у розвитку демократичного суспільства і можливість створення культурно-політичних умов для реалізації такого значення. Тому в законодавчих актах, що стосуються культури, зустрічаються взаємозаперечливі принципи і ліберального, і консервативного, і лівацького характеру, що унеможливлює їх практичне застосування. Можна відзначити дві взаємозаперечні й небезпечні тенденції у ставленні до культури, які окреслив Максим Стріха: 1) надмірний патерналізм, що зводиться до підтримки ідеологічного обслуговування, і 2) відсторонення держави від регулювання процесів у сфері культури, що загрожує культурною колонізацією.

Вже два десятиліття культура перебуває у системній кризі, яка поглиблюється. Ця криза має свої складові елементи, які можна окреслити відповідними характерними ознаками.

Криза світоглядна – це розуміння культури, яке не відповідає сучасним викликам − ні внутрішнім, ні зовнішнім. Концепція культури надалі статична й обмежена галузевими рамками. Кероване такою концепцією, реформування культури не приносить бажаних результатів, незважаючи на значні затрати. Така вузька концепція культури виключає вихід за межі своїх галузевих інституцій і не ставить за завдання виховання відповідальних громадян та розвиток демократії у співпраці з освітою, наукою, туризмом тощо. Адже такі важливі цінності, як толерантність, спроможність поставити себе на місце іншого, зорієнтованість на спільне добро можна набути тільки у відповідному середовищі, у процесі культурної комунікації, через формування почуттів, через навчання життю в умовах свободи.

Функціональна криза інфраструктури – це домінування традиційних бюджетних закладів культури зі старими методами роботи, недостатньо розвинуті недержавний сектор і культурні індустрії. Кожен заклад культури повинен осмислити свої соціальні завдання, свою місію у громаді, суспільстві, де вони працюють, щоб виправдати своє існування.

Криза ресурсна – це насамперед криза людських ресурсів, персоналу з необхідними знаннями для виконання соціальної місії своїх закладів культури, відсутність умов для зміни поколінь, а також криза сучасних матеріальних ресурсів і обладнання, щоб заклади культури могли конкурувати за вільний час відвідувачів.

Криза правова – багато законів, підзаконних актів, які не діють, бо приймаються на основі застарілої концепції, без дотримання системних принципів і переважно без участі експертів і фахівців.

Криза культурно-мистецького середовища викликана патерналістськими настроями, ієрархічною свідомістю, залежністю від органів влади, що не дає змоги структурувати це середовище у формі професійних і творчих об’єднань, які змогли б аналізувати стан, формувати пропозиції, стати активними суб’єктами культурної політики.

Криза управлінська спричинена застосуванням застарілих методів прямого управління, скерованих на розподіл ресурсів і розставляння кадрів, на збереження централізованої неефективної вертикалі, що не допускає децентралізації, делегування повноважень професійним інституціям та застосування сучасних методів й інструментів управління, а також не стимулює розвитку своєї системи культурного менеджменту.

Криза фінансова. При зменшенні можливостей бюджетних видатків на культуру, кошти використовуються неефективно, видатки розподіляються не за пріоритетами і стандартами, недостатні стимули для розвитку позабюджетних джерел, не стимулюється соціальна відповідальність економічної і приватної сфери за культуру.

В умовах кризи загострюється напруга між органами державного управління культурою і місцевого самоврядування, між представницькими та виконавським органами влади, між органами управління культурою і підпорядкованими організаціями, між органами управління і недержавними організаціями, між бюджетними і недержавними організаціями, всередині культурно-мистецького середовища. Ця напруга може набувати характеру конфронтації з огляду на брак можливостей для дискусій, у яких можна було б узгоджувати інтереси.

І все ж, незважаючи на кризовий стан культури і всупереч несприятливим умовам, в Україні розвивається недержавний сектор культури, який активізує й динамізує сферу культури та виконує важливі соціокультурні завдання. Прагнення свободи і вільного самовираження є сильнішою мотивацією, ніж численні перешкоди, які стоять на цьому шляху. Завдяки підтримці донорських організацій ведуться дискусії про культуру та її значення й роль у суспільстві, яке трансформується.

Хоча немає попиту на фахівців із культурного менеджменту і відсутні сприятливі умови для застосування фахових знань і нових методів управління у сфері культури, за сприяння і вітчизняних, і зарубіжних фондів організовуються навчальні семінари. Так, наприклад, українсько-нідерландська програма «МАТРА – музеї України» за три з половиною роки провела 10 навчальних інтерактивних семінарів, дві конференції та симпозіум, метою яких було збільшення ефективності використання великого культурного ресурсу наших музеїв для розвитку суспільства. Під час цих заходів програми виявився значний творчий потенціал українських музейників. Чому ж цей творчий потенціал не реалізується у практичній діяльності? Жорстка ієрархічна організаційна структура музеїв, брак сучасних музеологічних знань, забюрократизованість, зайнятість рутиною, і, звичайно ж, очевидний брак ефективного музейного менеджменту та відсутність стратегічного планування (яке стратегічне планування, коли невідомо, що чекати на наступний рік, які цифри «спустять» згори і як їх підганяти під поточні потреби!) не дають змоги цей потенціал використовувати.

Де культурні ресурси стають очевидними як конкуренційні переваги, що впливають на розвиток території, там розпочалися процеси стратегічного планування розвитку з урахуванням багатого культурного ресурсу. У таких містах бізнес і політики піддаються великим спокусам інструменталізувати культурні ресурси, щоб отримувати швидкі прибутки й політичні дивіденди, не вкладаючи нічого у збереження культурно-історичного контексту. Тому там культурне середовище мусить на це реагувати і шукати впливів на культурну політику.

Так, наприклад, у Львові розвиток культури за останні десятиліття мав точковий характер навколо харизматичних лідерів. Спільні інтереси виявлялися час від часу, стимулом для яких були якісь зовнішні чинники (зміна влади, розподіл бюджету, фестивалі, міжнародні проекти), а не спільні візії майбутнього міста. Та коли в місті став розвиватися масовий туризм, коли культура стає лише маркетинговою приманкою, коли культурно-історичний контекст спрощується, гламуризується, загострюється потреба консолідації й кооперації культурно-мистецького середовища. Так у місті утворилося кілька центрів стратегічного планування, ухвалені стратегічні плани стали об’єктами критичного аналізу, представники міської влади разом з активістами із закладів культури розпочали й активно ведуть процес стратегічного планування культурного розвитку міста з залученням громадян. У мікрорайонах і різних культурних середовищах ведуться опитування, обговорення уявлень про культуру міста, планується згодом залучити і сторонніх експертів. Такий процес дав змогу відчути і слабкі сторони − брак методичної й теоретичної бази для вирішення таких завдань. Але новий досвід дає змогу інакше і глибше зрозуміти місто як простір культури й об’єднати різні середовища над плануванням його розвитку.

Додатковим приводом для консолідації й кооперації культурного середовища Львова став чемпіонат ЄВРО-2012. Культурне середовище спробувало запропонувати гостям міста і львів’янам багату культуру міста, запрезентувати вже традиційні для Львова культурно-мистецькі фестивалі. Це додало нового досвіду, поставило гостро питання, який туризм нам потрібен і чи масовий туризм є панацеєю для вирішення всіх проблем розвитку міста.

Ще один шанс і виклик для Львова − співучасть у амбітному проекті «Європейська столиця культури − 2016». Тривала культурна співпраця з Любліном, одним із претендентів на це звання, стала підставою до розроблення спільної заявки, яка наголошувала на розумінні європейської культури понад політичними кордонами, що дозволило б по-новому поглянути на європейський культурний простір і його значення для демократизації й модернізації суспільств. Вроцлав, місто-переможець у цьому конкурсі, не відкинуло такої ідеї й досвіду культурної співпраці та запрошує Львів і Люблін до подальшої співпраці в рамках проекту «ЄСК 2016». Така співпраця створює умови для активізації культурних ресурсів міста.

Так, незважаючи на тісні й недосконалі культурно-політичні рамкові умови в Україні, культурний процес триває. Але для повноцінного розвитку культури потрібно осмислити, як вона розкриває можливості використати незалежність, здобуту спільними зусиллями багатьох поколінь, свободу від зовнішніх поневолювачів, і в цих нових умовах розширювати внутрішній простір свободи у кожному громадянинові й формувати при цьому почуття відповідальності за майбутнє.

Для подальшого розвитку демократії і відкритого громадянського суспільства необхідно на національному рівні запустити комплексний соціокультурний процес, у якому управлінські й технологічні цілі підпорядковувалися б гуманітарним, а гуманітарні завдання співвідносились би з економічними цілями. Такий процес – це модернізація суспільства з використанням культурних чинників, як переконливо викладають у своєму дослідженні автори російського проекту «Культурні чинники модернізації» А. Аузан, А. Архангельський та ін. Культура при цьому розглядається як мережа формальних і неформальних інститутів (причому інститутами є як організації, так і окремі особистості), які продукують і руйнують, трансформують і поширюють, зберігають і оновлюють цінності, тобто забезпечують комунікацію в суспільстві. Для успішної модернізації важливо уникати антагонізму між традицією і авангардом. Традиція живе в оновленні, у продовженні передачі сенсів через форму, знак, ритуал. У культурно-мистецькому процесі сенси піддаються верифікації, використовуються нові форми, різні знакові системи, значення знаків переосмислюється у нових контекстах. Так культура розвиває і якісно оновлює стосунки в суспільстві, руйнуючи ієрархічні структури і розвиваючи горизонтальні мережі, де кожен займає своє місце і професійно займається своєю справою. У такому суспільстві немає «інтелігенції», яка несе тягар відповідальності за «мудрий народ», за долю нації, а є професійні політики, професійні науковці, просто поети, митці, які своїми творами, своїм баченням світу впливають на якість стосунків, на переосмислення цінностей. Бо цінності, згідно з Р. Інґлгартом, конструюють і поширюють не ідеологи, не інтелігенція − вони виникають як відповідь на запит, на відчуття дефіциту чогось життєво необхідного. Саме культурна політика повинна створювати умови, щоб пошук таких цінностей був модернізаційним, коли недієздатні, застарілі цінності відкидаються. Тут і виявляється значення зовнішньої свободи як передумови для внутрішньої свободи кожного, як творчої участі вільних громадян у творенні кращого майбутнього для всіх. Відомий економіст Б. Гаврилишин, досліджуючи проблему, чому одні країни багаті, а інші бідні, дійшов висновку, що найважливішими чинниками багатства нації є природне оточення, релігія і культура, тобто те, що впливає на людські стосунки.

Щоразу перед виборами політики обіцяють нову країну. І ніхто з них не хоче вникнути у глибинні причини нашого нинішнього стану, а обмежується звинуваченням попередників. Треба змінити ставлення до нашого минулого і критично осмислити його, щоб зрозуміти, чому тут відбувалося все те, що привело до нинішнього стану. Тільки тоді зможемо зрозуміти, що треба робити, щоб цей стан змінити, чому ми такі різні і що ці всі культурні, релігійні відмінності є різними формами вияву наших цінностей, на основі яких ми разом будуємо наше майбутнє. Бо, як справедливо вважає Роберт Патнем, куди ми прийдемо, залежить від того, звідки ми вирушаємо, тобто критичного осмислення нашого минулого, нашого шляху. А якщо ми вирушаємо з туманної трипільської культури, з міфологізованого, сакралізованого і романтизованого минулого, минулого, означеного різними ідеологічними ярликами, чим уміло маніпулюють наші політики, то куди ж ми можемо прийти − хіба що топтатись на місці чи ходити по колу. Модернізаційний розвиток нашого суспільства у великій мірі залежить від критичного осмислення нашого минулого.

 Варто б дослухатися до голосу європейських експертів, які під час підготовки звіту України про національну культурну політику, рекомендували і застерігали: головне питання для України полягає в тому, щоб повністю усвідомити і прийняти модернізаційні процеси в економіці і суспільстві, а потім розробити відповідну до цього культурну політику. Модернізація сама по собі є культурним феноменом, і будь-яка національна культурна політика, що не змогла осмислити і відреагувати на модернізаційні тенденції й процеси в суспільстві, буде приречена на маргіналізацію і діятиме в обмеженому і штучно створеному просторі, що й спостерігаємо сьогодні.

Управляти модернізаційним процесом складніше, ніж розставляти на відповідальні пости нефахових, неграмотних управлінців, але «своїх» відданих функціонерів. У такому процесі розуміння культури має бути ширшим, а її роль має вийти за межі галузі. Культура як модернізаційний чинник інтегрує і збалансовує всі види суспільної діяльності, урівноважує свободу відповідальністю, творить культурні обмеження. А без цього неможливий рух у краще майбутнє.

ua.kulturaenter.pl