www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Єшкілєв

 Кожну дорослу систему можна уявити у вигляді гойдалки. За вісь тої гойдалки правитиме її історична основа, а на краях дошки розташуються протилежні варіанти розвитку, його тенденції. Позитивна і негативна. Ускладнююча і спрощуюча. Якщо застосувати цю умоглядну схему до нашого міста, то віссю слугуватиме історичний Станиславів (що існує тепер вже не так архітектурно, як міфічно), ускладнюючу тенденцію ми назвемо ідеальним Франківськом, а спрощуючу - Мегапациківом. 

Населення міста сидить на дошці. На двох її кінцях. Той кінець, де ідеальне місто, залюднений не так рясно, як Мегапациків. А ще таке відчуття, що у Мегапацикові народжуваність суттєво переважає смертність. Та й навколишні села посилають свою молодь зовсім не до того міста, яке ідеальне. Проте не це головне.

Місто без фабрик і заводів є безальтернативним царством дрібної буржуазії. Цю марксистську істину так само важко заперечити, як і кризові цикли в ринкових економіках. Щоправда, останнім часом (на відміну від класичних часів) дрібну буржуазію стали звеличувати та піарити. Її хитро назвали «соціальною основою середнього класу» (мідл-класом). Проголосили основою громадянського суспільства, соціальною надією на добробут. Проте від того вона не змінилась, залишившись дрібною. Хоча й буржуазією.

Дрібна буржуазія у Мегапацикові домінує навіть над чиновниками і силовиками. Зрештою, теоретично над ними не складно домінувати. Дав хабар - і домінуй собі на здоров'ячко. А ще: в значної частини чиновників та високопоставлених правоохоронців родичі також належать до дрібної буржуазії.

Відповідно, у Мегапацикові панують дикуваті дрібнобуржуазні смаки, дрібнобуржуазні ресторанні настрої, крикливі дрібнобуржуазні партії. Всі разом вони створюють несуперечливу цілісність Мегапацикова. Де гроші вирішують все, де всі - від школярів до пенсіонерів - говорять лише про гроші. Звідси й відповідь на питання: що люблять оті дрібні й дуже дрібні буржуа, про що мріють? Яким є їхній варіант простого людського щастя?

Почнемо з того, що дрібна буржуазія невпинно продукує власну «релігію». Точніше, власний варіант того, що вона сентиментально іменує «духовністю». Це лише так здається, що у нашому місті конфесійно переважають греко-католики і православні. Це лише така ілюзія. Насправді для більшості нашого мідл-класу недільні походи до міських культових споруд та підставляння голів під благословення давно перетворились на чистісіньке фарисейство. Насправді вірять вони в бога, ім'я якому Успіх (по-старому - Мамона), а Спасіння у них називається «реалізацією особистості». І той успіх, і та реалізація вимірюються грошима, тобто кількісним виміром дрібнобуржуазної благодаті.

Чи чули ви, як дрібний мегапациківський буржуйчик, проводжаючи очима «порш» або «ягуар» середнього мегапациківського буржуя, з придихом шепоче: «Ото реалізована людина!» Це не просто шепіт. Це молитовне волання до Мамони та всіх принагідних божків успіху. Це релігійне прохання про власну реалізацію.

Отже, попри усю локшину, яку вішають нам на вуха політики та інші «лідери думок», ми з вами живемо у місті, де невпинно реалізуються особистості. Ось, будуючи другий кіоск, реалізується власниця першого. Далі, на речовому ринку, мерзнучи на холодному жовтневому вітрі, реалізується ціла група представників опорної міської соціальної групи. А в них купляє лахи майже реалізований айтішник. Поряд з ним його дівчина, яка також стала на шлях особистої реалізації, вступивши до тоталітарної мамонічної секти, котра офіційно називається багаторівневим мережевим бізнесом. Там її вчать «будувати успіх», себто вправно і регулярно служити Мамоні.

В результаті місто нічого не виробляє. Один базар ходить скуповувати до іншого, потримані лахи сукупно з китайським дрантям та сумнівної якості привозними харчами повільно переміщуються «точками реалізації особистостей» і реалізовуються там як товар зі всіма марксистськими приколами типу доданої вартості. У цьому всьому не видно жодного натяку на ту месіанську роль мідл-класу, яку пропонують нам підручники західних економістів. Можливо, наша дрібна буржуазія якась не така. А можливо, всі ці корпоративні казки про мідл-клас - суцільна містифікація.

Наш губернатор каже: якби з Києва щорічно не присилали сімсот мільйонів гривень, цьому місту давно б настав гаплик. Себто банкротство. Нічого катастрофічного, як на початок ХХІ століття. Он Америка цілих 55 років жила в борг, чому б маленькому Мегапацикову не пожити?

Він і живе. Безжурно грає в комп'ютерні іграшки в орендованих офісах, п'є каву на «сотці», їздить до рідного села на вихідні, дивиться зомбоящик, відтягується у гадючниках і колибах, читає плітки у соціальних мережах, дивується цінам на «Буковелі», ненавидить чужинців та гонить пургу на політиків, за яких потім і проголосує. Хтось скаже: «Життя звіздувате!» Уточнюю: дрібнобуржуазне життя.

А де ж серед того всього мегапациківського бурхливого існування ідеальний Франківськ? Читач цього допису, напевне, вже зрозумів, де саме. Його віртуальне населення притулилося на краєчку високо задертого краю дошки. Воно також намагається себе реалізувати. Щоправда, не в той спосіб, який передбачений маркетинговими культами мідл-класу. Воно все торочить й торочить про сучасне мистецтво і добрий смак, збирає старі світлини Станиславова, ходить до філармонії та практикує культурні сейшени у Карпатах. Для міста, де панує перше покоління дрібних буржуа, це - маргінес. Мегапациків рулить і не збирається віддавати «гештальтне кермо» у ненадійні ручки мрійників. Навіть півкерма не віддасть. Навіть чверті. І, зрештою, має рацію. Авжеж, ручки мрійників нічого не крадуть, але й для керма вони не придатні.

Тому перспектива очевидна.
Нас чекає тотальна реалізація. Але не факт, що тотальний успіх.