Олександр Мотиль

Шукаючи радянських вбивць моїх дядьків

Двох моїх дядьків убили совіти і я хотів би знати, хто були ці злочинці. Дядька Богдана, чоловіка моєї тітки, вбили рівно 72 років тому, 30 червня 1941 року, коли радянські органи державної безпеки розстріляли протягом тижня десь між дев’ятьма і 20-25 тисячами (або, можливо, навіть і більше) головно українських політичних в'язнів у Західній Україні. Дядька Теодозія, молодшого брата мого батька, заарештували десь у 1947 році, вислали у табір у Сибірі, і він ніколи не повернувся.

Богдан був членом націоналістичного підпілля. У 1930-х роках він відсидів п’ять-шість років у польських в’язницях, де його систематично били і катували. Коли Гітлер і Сталін знищили Польшу у вересні 1939 року – його звільнили. Він одружився з моєю тіткою в 1940 році, а згодом, 22 червні 1941 року, в день, коли Гітлер виступив проти свого колишнього приятеля-колаборанта Сталіна, Богдана заарештували і помістили у провінційну в’язницю. Перед самим своїм відходом совіти замордували ув’язнених. Богдана понівечили і застрелили. Згодом його та інших в’язнів скинули в яму з-за в’язницею, їх знайшли тільки після відходу совітів. Моя мама перебувала там, коли тіла були ексгумовані. Близько 20 трупів було знайдено і його серед них не було. Сподіваючись, що він міг уціліти, вона востаннє заглянула в яму і помітила контури ще одного тіла. Це був Богдан. Очевидно, його застрелили і кинули в яму першим.

Теодозій явно не мав жодних політичних зв’язків: він був молодим актором, який подав надії і працював у театрі у Львові. Одного разу на вихідних він повернувся у своє село якраз у той час, коли націоналістичне підпілля розповсюджувало якісь листівки. Підозра впала на нього і його заарештували. У той час для радянських органів державної безпеки ніщо не створювало особливих труднощів заарештували вас. Вони запроторили Теодозія у львівську в’язницю на декілька місяців, а потім вислали його на Сибір. Він ніколи не повернувся. Чи він захворів? Чи він помер із голоду? Чи його застрелили? Ніхто не знає.

Ані мій батько, ані моя тітка ніколи не говорили про свої особисті трагедії. Я мало знав про їхні втрати і довідався про деталі значно пізніше у житті, коли я почав досліджувати історію України. Я не можу сказати, що страждаю на безсоння, однак я трохи серджуся. Я серджуся на Радянський Союз, який убив двох дядьків. Я серджуся на радянські органи державної безпеки, які катували та застрелили Богдана і жорстоко обійшлися з Теодозієм. І я серджуся тому, що на Заході панує байдужість до всіх радянських жертв—і, зокрема, до цих двох українських жертв.

Я насправді хотів би знати, хто натиснув на гачок і хто орудував ножами. Я знаю, що практично немає жодних шансів це з’ясувати–документації ймовірно не існує і навіть якщо вона є, то безумовно під замком. Врешті-решт головне не з’ясовування, а - зацікавлення. Суть у тому, що ніхто не цікавиться злочинами, скоїними КҐБ та його попередником – органами державної безпеки. Саме вони спричинилися до мільйонів смертей, на які Сталін прирік Радянський Союз. Саме вони позбавляли волі, катували і вбивали сотні тисяч їхніх політичних опонентів. Саме вони депортували цілі народи. Безсумнівно, їхні злочини лише приблизно можна порівняти зі злочинами СС і ґестапо. Але чи жертви радянських злочинів гідні меншого співчуття, ніж жертви нацистських злочинів? І якщо ми визнаємо, що всі жертви наруги заслуговують на каплю нашого співчуття, то, вочевидь, наш гнів до СС та ґестапо мусить поширитися і на КҐБ.

Але так не є. У Нью-Йорку є бар названий “КҐБ” і там проводяться читання ліберально налаштованих авантгардних письменників і поетів. Колишні офіцери КҐБ пишуть спогади і читають лекції в США і Канаді. Їхня приналежність до кримінальної огранізації, здається, не має значення. Їх навіть не просять вимовити «ой» за їхні гріхи.

Розглянемо найбільш кричущий приклад: Владімір Путін, президент Росії. Путін вирішив вступити до органів державної безпеки в 1970-х роках, через кілька років після того, як радянські танки придушили Празьку весну в Чехословаччині і в час, коли КҐБ чи не найбільше переслідувало інакомислячих у СРСР. Такий тип минулого має викликати подив. Натомість посадові особи, науковці і журналісти прийняли вибір Путін наче звичайний кар’єрний крок. Вони тиснуть йому руку на самітах; вони із задоволенням дозволяють фотографуватися в його компанії, вони відвідують ретельно організовані зустрічі з ним на Валдайській височині. Німецький канцлер Герхард Шрьодер зайшов аж так далеко, що назвав Путіна «бездоганним демократом» у розпал Помаранчевої революції в Україні наприкінці 2004 року. Президент Франції Жак Ширак навіть нагородив Путіна престижним Орденом Почесного легіону своєї країни 23 вересня 2006 року.

Коли мені гірко, я уявляю як загинули мої дядьки. Я бачу, як Богданові стріляють у потилицю. Я бачу, як Теодозія морять голодом у якійсь казармі. І коли я почуваюся цинічно, я бачу, як Путін, Герхард і Жак курять сигари і п’ють горілку в барі «КҐБ».

Переклав з англійської Остап Кінь