www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Нестеренко

Ім'я Джина Шарпа відомо досить вузькому колу посвячених. А шкода - він заслуговує набагато більшого. Тому що його внесок в історію останніх десятиліть світової історії складно переоцінити. Його посібникb «Від диктатури до демократії» та «198 методів ненасильницьких дій» стали інструкцією з повалення влади в ряді країн і біблією для сучасних революціонерів. Революція e Бірмі на початку 1990-х, розпад СCСР, акції протесту в Таїланді, Тибеті, Сербії, на Близькому Сході, низка «кольорових революцій» на пострадянському просторі, - всі вони відбувалися з використанням технологій, розроблених Шарпом.

Його метод, таким чином, виявився напрочуд ефективним і став вельми неприємним сюрпризом для влади багатьох країн, схильних до тоталітаризму. За його рецептами були повалені режими, які здавалися непорушними, оскільки володіли потужної поліцією, органами держбезпеки, армією і майже безроздільно панували на політичному та партійному полі. У таких умовах перемога революціонерів здавалася магією.

У чому ж полягає секрет цієї «магії»?

«Ми прийшли до вас з миром!»

Якщо говорити максимально коротко, суть рецептів Шарпа зводиться до наступного. У влади є поліція, секретні служби, кийки, водомети, автомати - кулемети - гармати та інший могутній арсенал силового придушення. Тому політичним опонентам не варто вдаватися до збройного заколоту або партизанського руху - в цьому випадку протестувальники приречені на жорстоку поразку, а диктатура зміцниться ще більше. Потрібно інша технологія: висловлюючись мовою китайської військової стратегії - «зманити тигра з гори». Тобто заманити противника на таке поле бою, де він буде вразливим. А «ахіллесова п'ята» влади, за Шарпом, полягає в тому, що будь-який, навіть найбільш могутній режим черпає свою силу з великої кількості обслуговуючих його інститутів і структур, а в кінцевому рахунку - людей, які в них працюють. І якщо переконати цих людей відмовитися виконувати свої службові обов'язки, режим не зможе функціонувати і завалиться. Одним словом, основою успіху стратегії Шарпа є організація тотального саботажу, який він ділить на політичний, економічний і соціальний.

Але як за дуже короткий період схилити до цього саботажу необхідну для перемоги опозиції критичну масу людей, раніше чи аполітичних, або лояльних до влади? Зрозуміло, що з допомогою потужних методів психологічного впливу. Яких саме? На це питання Шарп теж дає вичерпну відповідь.

Наріжним каменем його стратегії є демонстративно мирний характер протестів. І це не випадково, бо саме цей фактор дає протестувальникам базу для перемоги, реалізуючи відразу кілька найважливіших завдань.

По-перше, він переводить ситуацію з поля бою силового протистояння, вигідного для влади, на поле бою, де всі переваги на боці опозиції. Захищають владу структури чудово підготовлені до репресій, арештів, силового розгону і навіть збройних зіткнень і здатні легко розправитися з протестантами. Але тут починає діяти психологічний фактор: в очах широких мас людина, яка стала на прю з могутнім супротивником, відразу - герой, але та сама людина, що застосувала свою силу проти слабкого і беззахисного - негідник. Тому силовики, готові вступити в сутичку з найлютішим і озброєним до зубів ворогом, губляться, стикаючись з посмішками, пригощаннями і поцілунками дівчат - учасниць протесту. Тому що їх не вчили як вести себе в такій ситуації, відповідно, у них немає чіткої програми дій на цей випадок.

Другий фактор, який забезпечує демонстрація миролюбності - стрімке зростання прихильників протестуючих. Цей ріст обумовлений декількома причинами. Насамперед, в абсолютної більшості людей є чіткий стереотип мислення «війна - погано, мир - добре». Відповідно, вже на цьому етапі на підсвідомому рівні симпатії людей опиняються на боці протестантів, тому що вони «мирні». А влада, відповідно, за війну. Тому питання вибору між опозицією і владою для широких мас трансформується в питання вибору між «Ти за війну або за мир?». Нескладно здогадатися, якою буде відповідь.

 Природно, при цьому будь-які силові акції влади проти опозиціонерів викликають обурення в соціумі і приріст прихильників опозиції. На руку протестувальникам грає той факт, що більшість людей не усвідомлюють всієї сили технологій психологічного впливу, вони здаються їм дрібними пустощами. І якщо влада відповідає застосуванням сили, багато хто сприймає це як кричущу несправедливість і жорстокість з її боку. Таким чином, влада опиняється в капкані - весь її могутній силовий потенціал не тільки виявляєся марним, а й призводить до зростання числа противників. А це, в свою чергу, породжує розгубленість в органах влади і силових структурах, покликаних боротися з протестувальниками. Так утворюється спіраль падіння влади.

Третій важливий фактор : абсолютна більшість людей відкидає яскраві прояви агресивності, тому навіть підтримка збройного повстання, не кажучи вже про участь, для них неприйнятна. Одних сковує страх, для інших огидне саме насильство. Зате на заклик взяти участь у «мирному» протесті вони з готовністю відгукнуться: немає ні ризику, ні агресивності, при цьому почуття власної значущості зростає.

Зрозуміло, треба розуміти, що вся ця демонстративна мирність акцій протесту є всього лише військової прийомом, стратагемою обману супротивника. Довести це легко і просто: адже в результаті всіх цих мирних дій влада і ресурси, якими вона розпоряджається переходить до організаторів протестів, а після їх перемоги проти переможених проводяться репресії. Тобто результат аналогічний результату революції або збройного перевороту - хіба що відрізняється від них ступенем застосування репресій. І не дивно: адже мета одна і та ж - зміна влади. Втім, і сам Шарп цього особливо не приховує: «Вибирати ненасильницькі дії має сенс не просто тому, що це добре чи приємно, а тому що це більш ефективно, - заявив він в інтерв'ю Бі -Бі -Сі. -... Потрібно вчитися діяти стратегічно, а не просто робити щось, що тобі подобається, від чого тобі стає приємно. Не займатися символізмом, а думати по-військовому, як Карл Клаузевіц!».

Однак більшість обивателів не усвідомлюють цих тонкощів і щиро приймають миролюбний характер протесту за чисту монету. Щиро вірячи, вони легко переконують у цьому своїх знайомих і родичів, тим самим швидко мобілізують під прапори протесту велику кількість нових членів. З точки зору китайської військової стратегії технології Шарпа описані стратагемою «Ховай кинджал за усмішкою».

Треба відзначити, що Шарп не є винахідником «ненасильницької боротьби». Технологію мирної революції ефективно реалізував Махатма Ганді. Її ж успішно використовували афроамериканці для боротьби за свої права в 60-і роки: чорношкірі приходили в місця «тільки для білих» і відмовлялися йти, при цьому не проявляючи агресії. Поліцейські відвозили їх у відділок, проте місце протестувальників одразу займали нові. Зрештою, поліція розгубилася, не знаючи, що робити. Можна знайти й чимало інших історичних прикладів.

Заслуга Шарпа полягає в тому, що він виписав чіткий алгоритм і правила мирної революції з простотою інструкції для кухонного комбайна. Його «198 способів ненасильницького протесту» містять широкий набір методик, включаючи «публічне оголення» і «самоспалення». Багато з тих, хто вперше ознайомилися з цим списком, напевно будуть здивовані: те, що вони вважали спонтанним вираженням народних почуттів, виявляється ретельно виписаною в методичці Шарпа технологією. «Живі ланцюги» від міста до міста, блокування адмінбудівель, символічне запалення свічок, кольорові стрічки, бойкот виробників товарів, глузування над офіційними особами - все це Джин Шарп описав, а його послідовники реалізували в різних кольорових революціях, найяскравішою з яких можна вважати «помаранчеву».

Протягом десятиліть технології Шарпа працювали бездоганно, дозволяючи тим, хто опанував ними скидати владу в країні. Перший очевидний провал трапився в Росії, в кінці 2011 року. Тоді, виступаючи в Києві на круглому столі політтехнологів, присвяченим «революції білих стрічок», я акцентував увагу саме на цьому факті як має навіть більш важливе - глобальне ! - значення для світу, ніж перемога Путіна над опозицією.

Втім, одну поразку можна списати на випадковість. Але тут доречно згадати, що крім Росії стійкою до революцій виявилася і Білорусь. А після того, як ці технології не дали очікуваного результату і в сьогоднішній Україні, можна говорити про тренд. Отже, чому технології Шарпа почали давати збій?

Відповідь на це питання почнемо з Росії.

Антидот Путіна і коктейль Лукашенко

Після української «помаранчевої революції» в Кремлі чудово зрозуміли, що технології «мирного перевороту» дуже скоро експортують до Росії, а тому активно почали готуватися зустріти їх у всеозброєнні. Безумовно, велику роль зіграло те, що на чолі країни стояли вихідці з КДБ, які як ніхто інший розуміють суть революційних технологій вже в силу свого життєвого досвіду і службових обов'язків: КҐБ і сам був спецом в справі організації революцій і переворотів в інших країнах.

Можна виділити кілька головних напрямів роботи з нейтралізації технологій Шарпа в Росії. Насамперед була підготовлена ​​когорта «контрреволюційних бійців», здатних боротися з революціонерами на полі, на якому вони традиційно сильні - в психологічній війні. Очевидно, що революціонери готувалися використовувати пірамідальну схему, верхівкою якої був інтернет. Першими об'єктами впливу були користувачі мережі, які потім поширювали ідеї в реалі, таким чином залучаючи нових прихильників і створюючи основу піраміди. Організатори революції розраховували опанувати ними без жодних перешкод, оскільки в більшості країн влада дуже слабо контролює інтернет-сферу.

Проте в Росії їх зустріла ціла армія інтернет-бійців, яка виступала на захист влади не менш кваліфіковано, ніж опозиціонери нападали. Головною зброєю в цій війні стало використання технологій психологічного впливу, і з цієї точки зору спостерігати за процесом було дуже цікаво.

Читаючи пости і блоги учасників цієї війни, можна було визначити на чиєму боці вони виступають, навіть за технологіями, які вони використовували. Лінгвістичні моделі революціонерів базувалися в основному в американських технологіях впливу, таких як Еріксонівський гіпноз, моделі ассертивної поведінки і т.п. Пропутінські сили частіше використовували технології, засновані на роботах Бехтерева, Ухтомського, Лур'є та інших, що широко застосовувалися ще в совєтській пропаганді, але аж ніяк не втратили своєї ефективності.

Фактично, ця мережева війна якщо не заблокувала, то істотно обмежила поширення революційних ідей. Завоювати розум обивателя нескладно, якщо ти - єдиний, хто його атакує. Але якщо представлена ​​й інша точка зору, це стає набагато важчим. Навіть якщо людина не вибере жодної з точок зору, це вже перемога влади, бо той, хто зберіг свій нейтралітет з точки зору технологій Шарпа є непотрібним (і тут цікаво звернути увагу на такий телевізійний канал, як 112 – він блискуче застосовує саме таку технологію нейтралізації тих, хто не визначився – ред.).

Важливим фактором стало те, що, свято слідуючи правилу «в шторм вчитися плавати вже пізно», Росія почала контрреволюційну роботу заздалегідь. Її пропаганда задовго до початку «революції білих стрічок» торпедувала чинники «народності» і «мирності» протестів, прямо називаючи їх військової прийомом і вказуючи на те, що акції інспіровані Заходом. Йшла потужна ідеологічна проробка з метою прищепити широкі маси від зараження ідеями революціонерів. Велася просвітницька робота з молоддю, видавалися книги, створювалися спеціальні передачі та фільми на ТБ... Очевидно, що метою цієї масштабної кампанії було формування імунітету до технологій Шарпа у якомога більшої кількості росіян. Це не настільки складно, як може здатися на перший погляд. Наприклад, поліцейським пояснювали, що квіточки і поцілунки від революціонерок - це всього лише військова хитрість. І якщо революція переможе, то цілувати і годувати їх більше ніхто не буде. Навпаки, вони в кращому випадку залишаться без роботи, а в гіршому підпадуть під репресії з боку переможців, а їх сім'ї будуть голодувати. Таким чином формувалася психологічна установка мета-рівня, яка блокувала вплив революційних психотехнологій. І цю схему нескладно було застосувати і до інших технологій Шарпа. Правда, це можливо тільки за наявності в країні достатньої кількості кваліфікованих фахівців в області психологічної війни.

Фактично Путін та компанія виграли, використавши як об'єкта для атаки одну з основ Шарп - революції - її декларативну мирність. Вони не «спустилися з гори», не дали заманити себе на поле противника, а продовжили грати на своєму. А на полі силового протистояння, як писав сам Шарп, влада завжди виграє.

Таким чином, Росія стала першою країною, де був розроблений і реалізований ефективний механізм нейтралізації технологій Шарпа. Але російський метод - аж ніяк не єдиний.

У Білорусі всі взагалі просто. Лукашенко діє виходячи з стратагеми «витягти хмиз з-під котла» - він без особливих технологічних викрутасів в зародку придушує канали джерела підсичення потенційної революції: закриває громадські організації та фонди, що фінансуються з-за кордону, жорстко присікає навіть найменші прояви протестів, контролює інтернет і висилає іноземних дипломатів при найменшому натяку на втручанні у внутрішні справи. Багаття без хмизу не горить, і приготувати революційний суп не вдається. Коктейль з потужної пропаганди і репресій - ефективний рецепт від будь-яких революцій, не тільки за технологіями Шарпа. Але цю стратегію навряд чи можна вважати оптимальною, тому що за неї доводиться платити частковою ізоляцією країни від світової спільноти. Ще один її недолік полягає в тому, що вона рідко переживає свого творця.

Але що ж сталося в Україні? Як би не розвивалися події в нашій країні далі, сьогодні можна з упевненістю констатувати: у листопаді-грудні 2013-го технології Шарпа застосовувалися дуже активно і широко, буквально пригоршнями. Але очікуваного ефекту не дали. Чому?

Мирні революціонери проти мирних міліціонерів

Якщо порівняти ситуацію з Росією, то вона виявиться кардинально іншою. В Україні мало хто вірив у можливість нової «кольорової революції». Більше того, і у владних, і в опозиційних колах надпопулярной була наступна ідея: після того, як Майдан 2004-го не виправдав очікувань його учасників, Україна отримала щеплення і люди більше ніколи вийдуть на вулиці. Абсолютна більшість можновладців було вельми далекою від розуміння тонкощів стратегії Шарпа, обмежуючись туманною переконаністю у тому, що «помаранчеву революцію організували американці». Як виявилося, мас-медіа владою практично не контролювалися (у перші дні навіть провідні канали країни були на боці революціонерів), провладна пропаганда велася вкрай неефективно і спорадично. В Інтернеті - медіа, соцмережах та блогосфері - з абсолютною перевагою домінувала опозиція. Більшість журналістів заангажовані опозиційними ЗМІ. Рівень народного невдоволення вельми високий, суспільство акумулювало тонни негативу. Ефективна комунікація між владою і народом практично не здійснювалася, важелі формування громадської думки де-факто були зосереджені в руках опозиції та громадських активістів.

Тобто в країні була практично ідеальна ситуація для проведення «Шарп-революції». Більш того, технології Шарпа застосовувалися з небувалою потужністю і різноманітністю. Інформаційна війна велася грамотно й інтенсивно. Мабуть, складно пригадати приклади такої кількості використання різноманітних технологій за такий короткий період часу. Опис цього арсеналу заслуговує окремої статті, але найбільш нетерплячі читачі можуть заглянути в книгу Шарпа і самостійно порахувати, скільки з 198 описаних методів ненасильницького впливу застосовувалися за місяць (!) існування Майдану 2013.

Здавалося, влада приречена. І несподівано все різко змінилося. Спорожнілий Майдан, розчарування людей, взаємні звинувачення учасників у соцмережах, опозиційні лідери за тренованими посмішками приховують страх бути звинуваченими у спробі держперевороту. Так що ж сталося? Чому технології, які довели свою ефективність, не спрацювали в Україні, в Україні, яка абсолютно не готова до психологічній війні і відстає в цих питаннях від таких країн, як США і Росія, на десятиліття?

Згадаймо, як розвивалися події. Спочатку ми спостерігали розгубленість влади, супроводжувану хаотичними спробами вплинути на ситуацію. Дві незрозумілих боязких спроби розігнати Майдан привели до різкої стимуляції його зростання. Потім влада уникала прямої комунікації з протестуючими, але в той же час фактично не перешкоджала революціонерам, лише обмеживши їх доступ до головних будинків, де розміщалася влада. І, як не дивно, саме ця тактика і привела до поступового згасання Майдану 2013.

Якщо ми подивимося уважніше, то чітко побачимо, що українська влада - на мій погляд, швидше інтуїтивно, ніж усвідомлено - використовувала зовсім іншу, відмінну від російської стратегію. Замість силових методів українська влада дзеркально застосували технології Шарпа, вивівши на вулиці міліціонерів, але заборонивши їм застосовувати силу. У підсумку склалася ситуація, якої ніколи раніше не було: мирні революціонери проти мирних міліціонерів.

Як підкреслював сам Шарп, для реалізації його технологій необхідні агресивні дії влади проти протестувальників. «Чим жорсткішою буде діяти режим, тим сильнішим ефект бумеранга: все більше людей будуть відмовляти йому в підтримці, слабшатиме його база... Це політичне джиу-житсу. Я використовую їх же силу проти них» - стверджував сам Шарп. Але значить, вірним є і зворотне: чим менше режим застосовує відкриту агресію до протестуючих, тим менш ефективні технології Шарпа. Організатори протестів можуть намагатися компенсувати недолік агресії з боку влади за допомогою інформаційної війни, але цього явно недостатньо для досягнення потрібного їм ефекту.

Фактично, склалася патова ситуація. З одного боку, для захоплення влади революціонерам необхідно зайняти головні адміністративні будівлі, але підступи до них вже заповнені міліціонерами, точно так само, як Майдан заповнений революціонерами. Проявити насильство першими революціонери не можуть, бо тоді зникне ілюзія миролюбності, і вся їхня стратегія піде прахом - вони втратять масову підтримку. Ситуація зі знесенням пам'ятника Леніну це ясно продемонструвала - саме після неї кількість прихильників протесту стало зменшуватися, а противників – зросла (і тут редакція передає полум’яний привіт ВО «Свободі» - ред.).

У результаті почалося протистояння в буквальному сенсі цього слова. На чиєму боці перевага в такому протистоянні? Правильно, аж ніяк не у революціонерів. Тому що міліціонери знаходяться на службі, фізично і психологічно підготовлені переносити всякі негаразди. Їм нараховується зарплата, від влади не потрібно додаткових витрат. Інша річ - учасники Майдану. Абсолютна більшість з них не готова довгий час переносити незручності, тому що навіть сильного духу і щирої віри для цього мало - потрібне ще треноване тіло і нервова система. Утримання Майдану, як писали ЗМІ, обходиться в мільйон чи два мільйони в день. До того ж міліціонерам не потрібно замислюватися про сенс стояння - у них є наказ, і цього достатньо.

І тому все більше людей на Майдані задає запитання: «Навіщо?». Адже, як виявилося, владі вони, м'яко кажучи, не особливо заважають - вона собі й далі живе, як жила. Далі все розвивається відповідно до законів психології. Зростає відчуття безглуздості і безсенсовності того, що відбувається. Падає бойовий запал. Агресію зовні проявляти не можна, тому вони починають проявляти її по відношенню один до одного. Починаються пошуки провокаторів, конфлікти між учасниками, маргіналізація Майдану. Відповідно, зростає невдоволення населення і зменшується число прихильників протестуючих. Виникає жорстоке розчарування в лідерах і гнів по відношенню до них. Спроби емоційно запалити натовп більше не працюють, починається емоційне вигорання і неминуча в цьому випадку депресія. Акції та пікети все частіше не надихають, а дратують людей, втомлених від виснажливої невизначеності та хронічного напруження.

Опозиція в такій ситуації не може перейти до агресивних дій, тому що саме мирність лежить в основі її підтримки. Навіть якщо представники екстремістських угруповань спробують здійснити «гострі акції», загальна маса їх не підтримає. У підсумку вони напевно будуть тут же локалізовані і нейтралізовані спецпідрозділами міліції - і все знову повернеться до пасивного протистояння.

У підсумку протестувальники виявилися заручниками технологій Шарпа - тепер вони працюють проти них. Це теж саме джиу-джитсу, про яке говорив Шарп, тільки використовуване владою проти протестувальників. Таким чином, українська влада знайшла свій, ненасильницький спосіб боротьби з ненасильницьким методом Шарпа. У тактичному плані він довів свою ефективність. У стратегічному - побачимо.

Отже, на сьогоднішній день існують три стратегії, які довели свою ефективність протидії «кольоровим революціям» за технологіями Шарпа. Чи будуть ще спроби «мирних революцій» в інших країнах? Чи з'являться нові способи нейтралізації технологій Шарпа? Швидше за все, так. Проте вже сьогодні з упевненістю можна стверджувати: ці технології перестають бути загадковими і втрачають свою колишню магію, а значить, поступово відходять у минуле.