www.ji-magazine.lviv.ua

Богдан Панкевич

ПРЕАМБУЛА.

Не так давно консалтингова компанія «Про.Мова» запросила виступити на корпоративному робочому сніданку з доповіддю про початковий етап сучасного українського державотворення. Присутніми були працівники львівського і київського офісів та їхні друзі – всі молоді кваліфіковані професіонали, більшість із них здобували освіту за кордоном, але повернулися працювати в Україну. На момент проголошення незалежної України вони були дітьми, або підлітками.

Їх цікавило, чи тоді була належно розроблена візія нової держави та стратегія досягнення мети і чому результат цього проекту виявився таким невтішним? Оскільки мій співдоповідач Орест Друль міг аргументовано проілюструвати дискримінаційну політику Києва стосовно західно-українських областей, то я зосередився лише на загальних політичних та соціальних спогадах.

І не прогадав.

Адже існує дуже мало доступної інформації про обставини тамтих років та причини, що призвели до сучасного стану справ. Оскільки більшість «героїв тамтих днів» і далі проживають серед нас, то займатися такою ризикованою справою, як оприлюднення мемуарів, відповідальні люди не бажають – щоби часом когось не образити. Зрештою, така постава не позбавлена благородства. Однак також є певним боягузтвом, бо потрібно признаватися і до багатьох власних помилок та дурниць.

Тому я вживаю займенник «ми», відчуваючи також і свою відповідальність за тодішні помилки.

В наш час дуже бракує чесного, відкритого діалогу з представниками молодої генерації, котрі потроху доходить до впливовості, а незабаром, дасть Бог, прийдуть до влади. Вони мають своє уявлення про часи зародження держави. Однак, не знаючи багатьох причин наших помилок і невдач, згодом на керівних посадах можуть наражатися на зайві ризики.

З іншого боку не зовсім об’єктивні, фрагментарні уявлення про обставини тодішнього життя, стан державної економіки та ментальність населення спричиняють у молоді неоправданий песимізм і навіть сумніви щодо спроможності українців до прогресу.

Теперішня ситуація в державі є дуже далекою від рівня розвинених цивілізованих країн. Але лише тоді можна оцінити справжні масштаби нашого поступу і здійснених суспільних перетворень, якщо знати, яким було життя у тамті часи. І завдяки цьому – зрозуміти, який великий відтинок на шляху необхідних змін і реформ нам вже вдалося досить успішно пройти.

Тобто, щоб осягнути наші здобутки, треба уявляти, з якої глибокої соціальної та ментальної прірви ми тоді стартували. Збагнувши це, маємо всі підстави наповнитися здоровим оптимізмом і вірою у власні сили, у спроможність змінювати країну та своє життя на краще.

Власне тому – з метою своєрідної просвітницької роботи – я оприлюднюю розширені тези тамтої лекції.

Цей текст у першу чергу призначено для молоді.

Якщо хтось із представників старшої генерації матиме заперечення чи доповнення, то запрошую самому написати про власне розуміння і бачення пройденого нами шляху.

СКЛАДНІ ЗАПИТАННЯ.

Колись онуки можуть нас запитати: «А чому знову все у нас пішло так погано? Коли у 1918-му Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина стали незалежними країнами, то Україна не змогла. Ну добре, тоді ще не існувало спільного розуміння національної ідеї, керівники УНР не усвідомили потреби незалежності, лише прагнули федерації у складі Росії. Але чому коли у 1989-му центрально-європейські країни покінчили з комунізмом, почали будувати демократію і ринкову економіку, а потім стали членами ЄС, то Україна знову опинилася на цивілізаційному узбіччі. В чому причина?».

Спробую відповісти на це важке питання.

Як на мене, основна причина криється у походженні та природі створеної у 1991 році Української держави. Пригадаймо прикрі, але влучні оцінки одного із найкращих представників тогочасної революційної молоді – журналіста Олександра Кривенка, котрий у 1993 році написав:

«Українська держава – виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси… Вона утворилась внаслідок злягання комуністів і націоналістів».

Тобто, що нічого доброго не могло виникнути із механічного симбіозу старого і нового, побудованого на фундаментах радянських стосунків та принципів. Тим більше, коли це «нове» було доволі низького рівня і мало таку саму ментальність, як і «старе».

Чи могли ми тоді закласти фундаменти для побудови європейської України так, як це відбувалося в Польщі чи Чехії?

Напевно, ні.

Ми не мали мінімального, навіть міжвоєнного досвіду життя у власній незалежній державі. Окрім того, на початку 90-х років вони були пост-соціалістичними європейськими країнами, а ми – відокремленою частиною СРСР* із цілковито пригнобленим, десятиліттями ізольованим від цивілізованого світу населенням, котре мало глибоко соціалістичну, патерналістську ментальність, було цілком позбавлене громадянської гідності та ініціативності, а також панічно боялося капіталізму і НАТО.

Чи могли ми досягнути кращого результату, або хоча би зробити якийсь успішний «пілотний» європейський проект на частині території України?

Напевно, так.

І ми це пробували, починали активно робити у Львові та Галичині. Але ці спроби наштовхнулися на протест і пан-українське месіанство наших же місцевих еліт, були визнані неправильними, а навіть – шкідливими для України та сепаратистськими.

Побудувати українську правову демократичну про-європейську державу відразу на всій території України без фактору чийогось зовнішнього цивілізованого управління та соціального «плану Маршалла» не було шансів. Країна не мала відповідних передумов та ресурсів, чіткої стратегії та найважливішою проблемою була цілковита відсутність відповідних кадрів.

Перш за все – не було представників кваліфікованої, національно свідомої і моральної еліти, котрі би поєднували в собі всі ці три якості одночасно.

У 1990 році галичани потужно експортували до Києва ідею державної незалежності – і досягли успіху. Бо владній комуністичній верхівці було вигідно використати цю ідею, щоб відділитися від Росії, самій взяти під контроль все національне багатство, а згодом за безцінь приватизувати найбільш економічно привабливі об’єкти, тобто – легально і офіційно їх привласнити.

Ми сподівалися, що таким самими чином – експортуванням до Києва – також вдасться поширити ідею створення української демократичної правової держави. Але не вдалося, бо вже ця ідея наштовхнулося на несамовитий опір влади, оскільки справжня демократія, верховенство права і рівність всіх перед законом суперечили планам владної еліти. Наша пост-комуністична «номенклатура»** прагнула зберегти специфічне радянське беззаконня і свою абсолютну владу, щоби поступово привласнити все майно держави, безконтрольно управляти ресурсами країни, а правосуддя підпорядковувати власним бажанням та інтересам.

Зрештою на той час навіть ми самі по-різному розуміли, чим є правова демократична держава і як вона повинна функціонувати.

Відсутність візії та стратегії на початку 90-х була логічною – ми навіть слів тоді таких не знали. Окрім того, в країні був повний ідеологічний хаос – буяв калейдоскоп все-можливих ідей, поглядів і планів. Взаємовиключних, часто нереальних, а то й шкідливих.

Їх не дискутували і не аналізували, натомість кожна група лобіювала свою ідею методом голосного крику, одночасно клеймуючи опонентів епітетами запроданців та зрадників. Тоді всі діяли відповідно до звичних в комуністичні часи підходів і традицій, бо інакшої етики дискусій та поведінки ніхто не знав і навіть собі не уявляв. Розуміли лише «гру з нульовою сумою», тобто якщо я не переможу, не розіб’ю опонента – то він знищить мене.

В останні десятиліття радянського режиму життя в СРСР було апатичним і досить спокійним, дратувала лише тотальна нестача житла, звичайних харчів та товарів першої необхідності. «Перебудова», розпочата Горбачовим у середині 80-х років дала людям надію на поступове покращення їхнього життя. Насправді це була лише косметична лібералізація авторитарного владного режиму, однак вона дала змогу започаткувати процес національного відродження в західних регіонах України наперекір офіційній радянській ідеології. Але для більшості українців, що проживали на інших теренах країни, національні питання зовсім не були важливими. Ідеї українізації там сприймали досить байдуже, однак на той час вони і не викликали різкого спротиву чи протистояння.

Зрештою, така ситуація давала шанс на успішне просування українського національного проекту у фарватері позитивних економічних та соціальних змін в майбутній незалежній українській державі.

Президент СРСР Горбачов одного разу на зустрічі з «активом Донбасу» (тогочасною місцевою управлінською і робітничою елітою) із жартівливою іронією підняв тему українства і національних заворушень у Галичині. Обвішаний орденами старий шахтар-передовик тоді у прямому теле-ефірі простодушно заявив: «Если бы от этого появилось вдоволь дешевой колбасы – я бы тоже начал разговаривать по-украински».

Цей щирий чоловік продемонстрував, що тоді ще не було войовничої опозиційності до українства – всі пріоритети вимірювалися перш за все побутовими, «шлунковими» інтересами.

Якби невдовзі західна Україна змогла досягнути реального економічного прогресу в умовах демократії та українського відродження – багато інших регіонів намагались би копіювати наш стиль. Добробут і порядок були би найкращими аргументами на користь демократії та українства, стимулом змінювати власну радянську ментальність та ідентичність.

На початку 90-х років Україна таки мала шанс отримати приклад доброго, цивілізованого розвитку, бо всі зацікавлено дивилися на Галичину і Львів – місто, яке стало символом свободи, демократії та національної свідомості, змогло викристалізувати і експортувати до Києва ідею державної незалежності.

Однак рівень мислення і соціальної зрілості тогочасної нашої місцевої еліти був дуже далеким від бажаного. Це добре ілюструє реакція на слова того шахтаря. У найгірших традиціях українського народного зубоскальства та безвідповідальності, у Львові під проводом творчої інтелігенції почали збирати ковбасу і у фанерних скриньках-«посилках» відправляти на Донбас, вкладаючи записки із вимогою розмовляти за це українською мовою.

Якою була наша еліта – такий і отримали ми згодом результат державотворення.

________________________

*) СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік.

**) Номенклатура – панівний клас радянського суспільства, еліта партійного, господарського та військового керівництва СРСР.

ПОЧАТОК ШЛЯХУ.

З-за кордону на національно свідому частину населення раптово звалилася маса дотепер забороненої літератури, де було багато наперед розроблених стратегій та планів побудови незалежної Української держави. Ніхто не зважав, що більшості цих ідей та розробок було вже понад 50 років і вони пасували до ментальності передвоєнних, але не пост-радянських українців.

І також, що більшість із цих стратегій та рекомендацій суперечили одна одній.

В Україні в часи радянської «перебудови» над стратегією створення незалежної держави та її форматом практично ніхто не задумувався. Нам найперше боліло питання національного відродження – мови, культури, здобути право відкрито бути українцем без декларації обов’язкового преклоніння перед російською «вищістю».

Ми також вірили, що у цивілізованих західних країнах живе багато українських патріотів, готових передати нам досвід функціонування модерних демократичних держав. Офіційно вони завжди декларували плани свого повернення сюди, щоби привезти свої знання і капітали як тільки Україна здобуде незалежність.

Окрім того, в нашій уяві за кордоном існував безстрашний лицарський орден – ОУН, всі члени якого місією і метою свого життя вважали побудову незалежної успішної України.

На жаль, пізніше реальне знайомство із тими, хто тоді керував ОУН, як і з нашою діаспорою взагалі принесло нам досить дошкульні розчарування. Виявилося, що на той час більшість українських провідників «в екзилі» вже були досить далекими від рівня, який повинна би мати справжня інтелектуальна та моральна еліта нації.

Діаспора масово жити в Україну не повернулася і, відповідно, в жодному із міст чи регіонів ми не отримали хоч якоїсь вагомої концентрації людей із незалежним конструктивним мисленням, усталеними демократичними звичками та вмінням цивілізовано організувати громадське життя на основі самоврядування. Тобто, для оздоровлення нашого пост-радянського соціуму ми зовсім не мали в наявності людей, вільних від комуністичної ментальності. А нездорова «совкова» ментальність на той час тотально володіла умами і душами всіх мешканців СРСР – від комуністів до дисидентів включно. Оскільки противники радянської системи ніякої іншої системи ніколи не знали і не мали досвіду тривалого проживання у цивілізованих країнах. Тому антикомуністи насправді не знали як, і не вміли на практиці побудувати таке ефективне суспільство, де був би пріоритет свободи та демократії.

Також у ті часи нам здавалося, що всі зусилля потрібно скеровувати лише на національне відродження – створення культурних та мистецьких товариств, видавництво газет і книжок, пропаганду української мови, історичні дослідження, тощо. Потрібно негайно «відкрити очі» мешканцям центральних і східних теренів на брехню, якою десятиліттями їх годувала радянська влада, розповісти їм про історично правильні погляди і підходи.

І тоді вся Україна стане українською.

Ми не задумувалися над потребою створення політичних партій, розбудовою громадянського суспільства, незалежністю судів, дієвим контролем суспільства над владою і силовими структурами. На той час радянські державні механізми по-інерції все ще працювали і сяк-так забезпечували потреби щоденного життя. Ми не розуміли, що весь цей державний апарат був вибудуваний під формат радянської влади і незабаром в нових демократичних умовах ефективно діяти вже не зможе.

Внаслідок демократичних перетворень лише на західній Україні частково було замінено керівників радянських державних інституцій. Однак далеко не завжди нові керівники виявилися кращими і моральнішими.

Ми також не мали ні особистих, ані донорських фінансових ресурсів. І надто довго не розуміли необхідності їх здобувати.

В радянські часи всі були рівними у бідності. Лише в часи «перебудови» відкрилися шанси для особистих заробітків. Але замість того, щоб організовувати приватні цехи та кооперативи і, користаючись тодішнім мізерним рівнем оподаткування, почати заробляти гроші, ми зайнялися інтелектуальними дискусіями, культурологічною діяльністю і т.з. «українським відродженням» – цілком неприбутковими справами. Віддавши при цьому всі можливості добрих заробітків і накопичення капіталу в руки колишніх комуністів та комсомольців – егоїстичних і корисливих людей, далеких від розуміння потреб національного будівництва.

Натомість іноземцям довго не могло прийти до голови, що така світова потуга як СРСР насправді економічно та технологічно є дуже відсталою і потребує технічної допомоги. Тому невеликі донорські іноземні програми почали діяти аж із середини 90-х років.

«СОВКОВЕ» НАСЕЛЕННЯ І «СОВКОВА» ВЛАДА.

З якого людського матеріалу мала будуватися незалежна Україна?

Хоча за радянських часів усі ми були людьми «совкової», радянської ментальності, однак переважно населення було доволі моральним. У побуті, у взаємних стосунках люди дотримувалися добрих принципів. Також на той час діяла продумана система затвердження керівних кадрів. Можна справедливо критикувати комуністів з дуже багатьох питань, але призначувані в той час керівники вирізнялися фаховістю і мусіли принаймні позірно демонструвати високий моральний рівень.

На початку 90-х років під гаслами боротьби із комуністичною спадщиною ми почали руйнувати традиційні устої та вести боротьбу із «номенклатурою» – ненависними колишніми «господарями життя». Як побічний ефект цього процесу, на вершини влади і політики щораз активніше почало пробиватися людське «шумовиння» – аморальні та безпринципні особи.

Це спостерігалось також і на Галичині.

Окрім того розпоясався криміналітет, до якого долучилися деякі комсомольські керівники, що мали особисті задатки рекетирів. Також багато банд організували особи, що раніше працювали на спецслужби. Злочини, які вони колись безкарно чинили проти людей з метою захисту радянського режиму, тепер чинилися з метою особистого збагачення. Міліція у перші роки незалежності також поступово почала обслуговувати потреби кримінального світу.

На вершини державної владі у Києві щораз більше почали проникати ті, хто раніше потрапити у керівну еліту країни не мав би жодних шансів. За радянських часів такі люди не могли добутися на ключові керівні посади внаслідок свого низького фахового, морального чи культурного рівня. Аж раптом вони отримали чудову нагоду зробити кар’єру, бо тепер наглість і демагогія стали основними засобами просування до владних висот.

Таким чином вершини державної влади та великого бізнесу поступово окупували найаморальніші представники пост-радянської номенклатури та їхні партнери із кримінального світу. Почалося системне зрощування влади, бізнесу і криміналу.

А населення, позбавлене будь-яких традицій та навиків здійснення демократичної влади, не уявляло собі механізмів можливого впливу на керівну еліту. Тому люди зовсім не були здатні до контролю за владними структурами і своєю пасивністю створювали їм все більш сприятливі умови для зловживань.

Окрім того, місцеве самоврядування було позбавлене інструментів здійснення влади. Ще у 1989 році комуністична Верховна Рада, налякана мітингами і демократичними настроями на Галичині, забрала силові структури від органів самоврядування і підпорядкувала їх державній владній вертикалі. В роки незалежності процес позбавлення повноважень органів самоврядування та фактична конфіскація Києвом коштів із місцевих бюджетів тільки поглиблювалися.

Місцеві громади було позбавлено більшості зароблених ними коштів та владних повноважень, що унеможливило гідно і безпечно облаштувати життя своїх мешканців.

ДЕЯКІ ВАЖЛИВІ РЕАЛІЇ ТАМТИХ ЧАСІВ.

Вплив Москви.

Радянські спецслужби (КДБ*) завжди прагнули мати тотальний контроль над суспільством. На всіх керівників та впливових осіб роками збирався компромат, що давало змогу ними маніпулювати, а також примушувати ділитися «тіньовими» доходами. Дрібними економічними злочинами займалися органи внутрішніх справ (міліція) і між ними та КДБ існували досить недружні стосунки. Але вся важлива інформація від різних структур завжди надходила до органів комуністичної партії – єдиного господаря всіх владних і силових інституцій.

Архіви місцевих управлінь КДБ після здобуття незалежності негайно було вивезено з України в Москву. Зрозуміло, що ніяких копій нам не залишили. Внаслідок цього ще від перших днів незалежності нашої держави збереглася прихована підпорядкованість представників української еліти Москві. Практично росіяни тоді мали компромат на більшість керівників країни аж до рівня регіонів та міст. А багато хто у вищому керівництві України взагалі щиро вважали себе російськими людьми, яких штучно від’єднали від їхньої справжньої батьківщини і тому вони продовжували вірою та правдою служити Москві, на шкоду Україні.

Особовий і керівний склад силових відомств України після здобуття незалежності ніяк не змінився. Там, у першу чергу в органах державної безпеки, продовжували працювати люди, котрих протягом всього їхнього життя виховували в дусі відданості Радянському Союзові, ненависті до капіталістів і українських патріотів, навчали протидіяти будь-якому прояву національної ідентичності чи свідомості.

Про яку реальну державну незалежність могла іти мова? Навіть лічильники на українському боці газотранспортної системи почали ставити десь аж на 10-му році незалежності, а до того часу ми платили згідно показників, які нам «малювали» російські постачальники.

Можливо, власне це дало нам змогу мирно і безкровно від’єднання від Росії. Адже вони зберегли тіньовий вплив, змогу грабувати наші ресурси і особисто збагачуватися за наш рахунок. А навіщо тоді воювати? Окрім того великі гроші, особливо неправедно здобуті, морально розкладають супротивника і руйнують його агресивний, бойовий дух. Тобто Росія, як країна тотального державного злодійства, стала набагато більш миролюбною державою, аніж був її попередник – комуністичний СРСР.

У західних регіонах України, де на виборах 1990-го року перемогли демократи, агентам радянських спецслужб працювати було трохи складніше – до влади прийшли в основному незаплямовані люди, котрими важко було маніпулювати. Тому спецслужби старалися імплантувати якомога більше «сексотів»** у наші громадські та владні структури, постійно сіяли суперечки і розбрат, розпалювали міжконфесійні протистояння, а також талановито спокушували новітніх керівників на зловживання та інші гріхи.

Зрештою, і серед «професійних патріотів» тих часів було дуже багато підозрілих осіб. Як казали мудрі люди, тоді на мітингах найголосніше і найрадикальніше кричали ті, кому дозволено, або доручено було так кричати. А наївний народ цих відважних крикунів-провокаторів вважав за чесних та найпалкіших патріотів і активно просував на вершини нової влади.

Ідеалізація Заходу.

Добровільна здача власного ядерного арсеналу, який вважався за потужністю чи не третім у світі, моментально відкинула Україну на задвірки світової політики, з нею цілком перестали рахуватися. Ми навіть тактичної ядерної зброї собі не залишили, хоча запросто могли її утримувати і обслуговувати.

Команда першого президента України діяла так, ніби при владі у західних країнах перебувають виключно чесні, моральні люди, котрі щиро турбуються нашою долею, всіма силами несуть нам свободу і демократію, а тому їм цілком можна вірити на слово. І вони гарантуватимуть нашій Україні подальшу стратегічну безпеку та економічний розвиток.

Насправді Захід думав лише про власну безпеку і мав єдину мету – обеззброїти нововиниклу Українську державу. Україна навіть не отримала тієї матеріальної допомоги, яку нам обіцяли на покриття витрат по демонтажу та утилізації ядерної зброї. Мило усміхаючись і все ще обіцяючи, західні лідери нас елементарно «кинули». Ми надто пізно усвідомили, що у світі рахуються лише із сильними і небезпечними. А такою до сьогодні в очах Заходу з-поміж усіх колишніх радянських країн залишилася лише Росія.

Великої, масштабної корупції наших чиновників також навчили власне «чесні та моральні» іноземці в процесі боротьби за українські ринки і впливи. Чиновники швидко зрозуміли, скільки насправді можуть вартувати їхні рішення і сприяння. Підпис, який ще вчора можна було отримати за ящик коняку, став коштувати десятки тисяч доларів, а із плином часу «ціна вирішення питань» почала швидко і неухильно зростати.

Ми наївно вірили, що західні країни прикладуть усіх зусиль, щоб допомогти нам стати демократичними і успішними. А вони попросту не мали змоги ефективно допомагати. Адже донедавна взагалі навіть і не знали про існування на світі українців і України, нічого не розуміли у наших проблемах, історії та ментальності.

А як можна допомагати без належного розуміння? В результаті вони, за невеликим винятком, створювали лише видимість допомоги – затверджували такі проекти і програми, які самі придумували, вважаючи їх актуальними і потрібними. І при виконанні яких левова частка бюджету поверталася до них у вигляді зарплати їхніх же експертів та оплати за їхні товари. У цю нову невідому «країну третього світу» першокласні експерти їхати не прагнули і тому нам часто присилали першого-ліпшого. Це ще більше знижувало ефект від програм допомоги. А ми, наївні, уважно їх слухали, ніби ці другорядні спеціалісти були «світочами істини».

Знищення інвестиційного потенціалу.

Найбільшим інвестором кожної країни є її власне населення.Інвестиційний потенціал населення України був знищений на самому старті ринкових перетворень внаслідок втрати приблизно 80 мільярдів рублів особистих заощаджень громадян, акумульованих на їхніх власних рахунках в Ощадбанку СРСР (його правонаступником здається є Сбєрбанк Росії). Це за купівельною спроможністю на початку 90-х років відповідало майже аналогічній сумі у доларах США. Дехто тоді казав, що ця втрата була платою Росії за нашу незалежність. Все населення в один момент позбулося своїх багаторічних заощаджень і нічого згодом не змогло інвестувати у розвиток підприємництва чи приватизацію державної власності. А у випадках масових звільнень з роботи люди опинялися перед страшною проблемою фізичного виживання. Багато хто рятувався від голоду лише завдяки власним городам чи наявності родичів у селі.

В процесі ліквідації СРСР та розподілі спільного багатства частка України у союзному майні та власності була визначена на рівні 16%. Однак Україна ніколи не отримала належної їй частки – 16% від майна і активів СРСР. Тобто нас фактично позбавили величезного капіталу: частки від золото-валютного запасу, діамантового фонду, нерухомості та власності за кордоном – тисяч будівель і приміщень посольств, консульств, резиденцій, торгівельних і культурних представництв, шпигунських резидентур і явочних квартир, а також численних банків та фірм, зареєстрованих резидентами КДБ і ГРУ*** на підставних іноземних осіб. Все це неймовірне багатство, включаючи гроші на рахунках в іноземних банках, монопольно загарбала собі Росія.

Борги СРСР іноземним кредиторам були значно меншими від вартості згаданих активів, зрештою згодом переважну більшість із цих боргів було уневажнено, списано на користь Росії. Національне мистецьке багатство України, колись конфісковане і вивезене царським та радянським режимами до музеїв Москви і Ленінграда, також ніколи нам так і не було повернене.

Варто нагадати, що Чорноморський Флот становив якраз 16% військово-морського потенціалу СРСР, тобто повинен був відразу весь зі всім належним йому майном перейти у власність України. Моряки самі, за власною ініціативою почали приймати присягу на вірність Україні. Одними з перших це зробили грізні і боєздатні підрозділи морської піхоти, які були спроможні паралізувати всю інфраструктуру флоту. Лише генетичний страх перед Москвою нашого першого президента і зрада вищого військового керівництва держави не дали цьому здійснитися. Це згодом спричинило теперішню ситуацію, коли основний потенціал флоту залишається в руках Росії, базуючись на нашій території та створюючи щораз більші проблеми.

Що стосується пасажирського, торгівельного та рибальського Чорноморських флотів, то вони перейшли у власність України. Але також майже повністю були втрачені для держави за допомогою корупційних схем, застосованих нашими лідерами. Приватизації тоді ще не існувало, тому ці величезні і добре оснащені рибальський і торгівельний флоти навіть не опинилися в якихось приватних українських руках. Всі кораблі, плавучі бази і консервні заводи за допомогою штучно організованих боргів опинилися у власності іноземців, а руки наших чиновників збагатилися лише мізерними взятками та відкатами. Це були дійсно мізерні кошти в порівнянні навіть із тим, що ці кораблі заробляли за один рік роботи.

Лише згодом, в часи приватизації наші чиновники навчилися привласнювати собі справді великі багатства.

У 90-х роках також відбулося знищення інвестиційного потенціалу нашого аграрного сектору внаслідок штучно організованого краху банку «Україна». У цьому банкові-монополістові, який входив у трійку найбільших банків і мав відділення у кожному районі країни, були зосереджені рахунки у радянських рублях та іноземній валюті всіх існуючих колгоспів, радгоспів та аграрних підприємств. Директори цих формально корпоратизованих та вже приватизованих структур все ще ментально вважали себе державними працівниками і беззаперечно виконували всі накази органів влади. Вони навіть не думали протестувати, коли банк більшість їхніх коштів, що фактично вже належали селянам-акціонерам, віддавав у вигляді величезних безнадійних кредитів фірмам, що належали початкуючим олігархам, прирікаючи весь аграрний сектор держави на повну стагнацію.

Власники фірм, дехто з котрих були депутатами Верховної Ради, цих кредитів ніколи не віддали, зумовивши банкрутство банку. Зрозуміло також, що ця гігантська афера не могла відбутися без сприяння уряду і принаймні мовчазної згоди вищого керівництва банку. А також без належної поблажливості з боку Національного банку України.

Цікаво, що колишнім заступником голови правління банку «Україна», а на час найбільшої боргової кризи – вже головою правління Національного Банку України був В.А.Ющенко.

Сотні тисяч гектарів ріллі на довгі роки залишилися без обробітку. Згодом разом із майном колгоспів, елеваторами та переробними підприємствами вони стали легкою здобиччю тих, хто цю гігантську аферу організував.

Варварська приватизація.

В Україні на початку незалежності все без винятку належало державі. Представники Світового Банку та інших міжнародних структур щиро вважали, що негайна масштабна приватизація державної власності дозволить швидко побудувати ринкову економіку, забезпечить належний розвиток України і підвищення добробуту населення.

Вони мали великий досвід у багатьох, дуже різноманітних країнах світу. Знали, що ніколи приватизація не відбувається цілком чесно і прозоро, що багато хто добре на цьому наживеться. Але вважали, що потім все швидко вляжеться і запрацюють цивілізовані ринкові механізми на благо всього суспільства.

Однак вони, як і всі інші іноземці, насправді нічого не знали про нашу країну.

Не знали про геноцид українців у ХХ столітті, який ще десятиліттями зумовлював генетичне відчуття страху і підпорядкованості владі у всіх членів суспільства. Не знали про катастрофічний рівень аморальності нашого новітнього владного керівництва. Не знали про неймовірну криміналізованість всіх владних і силових структур. Які безкарно могли робити все, що завгодно в країні, де 60 попередніх років ціна людського життя дорівнювала нулю.

Потім голова представництва Світового Банку майже плакав.

Він не міг собі уявити, що їхні добре продумані рекомендації призведуть до тотального пограбування всього населення України, коли багатство величезної країни опиниться за безцінь у власності кількох десятків сімей.

________________________

*) КДБ [КГБ] – комітет державної безпеки, репресивний каральний орган комуністичної партії, що забезпечував їй владну та інформаційну монополію в СРСР.

**) сексот – «сєкрєтний сотруднік», звичайна людина, яка була таємним агентом радянських спецслужб.

***) ГРУ – Головне розвідувальне управління Збройних Сил, військова розвідка, ситуативний конкурент КДБ.

ВИСНОВОК є очевидним – при таких обставинах ми не мали шансів здійснити побудову ринкової економіки та створити громадянське суспільство, що успішно вдалося центрально-європейським країнам. У тамтих країнах люди в часи соціалізму зуміли хоча би частково зберегти громадянську гідність та повагу до приватної власності. Натомість у нас люди просто раділи, якщо залишалися живими. Борців з комунізмом там інтерновували чи висилали за кордон, а у нас розстрілювали чи висилали на каторгу в Сибір. Там збереглася національна господарська і культурна еліта, натомість у нас вона була фізично знищена, а її залишки перетворилися у безхребетних лакеїв Росії. Там людина перш за все була поляком, угорцем чи чехом. А в Україні величезну частину населення складали іноземці-росіяни, котрих поселили у будинки і квартири винищених ними ж українців. Про яку демократію чи верховенство права можна було розповідати такому «насєлєнію»?

Однак у західних областях України, котрі перебували під радянською окупацією лише від часів ІІ Світової війни, значно краще збереглася національна свідомість, здорова ментальність і громадянська активність людей. На цих теренах, особливо у трьох галицьких областях, існували набагато кращі шанси побудувати демократичне суспільство і ринкову економіку. Звичайно при умові, що місцеві еліти змогли би мобілізувати населення і домогтися максимально автономного статусу для регіону, при якому деструктивний вплив центральної київської влади не зміг би заблокувати прогресивних демократичних і ринкових перетворень.

А згодом успішний приклад Галичини міг би стати локомотивом для повернення всієї України на орбіту європейської цивілізації.

То чому цього у нас так і не сталося?

Причин було багато.

Галицькі замальовки з тамтих часів.

Наші будівничі.

На Галичині після перших демократичних виборів до влади прийшли опозиціонери, противники радянського режиму – колишні політв’язні, дисиденти, неформальні громадські активісти та інші «руйнівники СРСР».

Але після того, як вдалося вибороти свою владу, тоді вже потрібно було створювати, розвивати, будувати, а не руйнувати. Однак вдача більшості нових керівників не відповідала ментальності кропітких будівничих. Вони і далі за інерцією «рвались на барикади» для боротьби, ставлячи собі і суспільству щораз радикальніші та глобальніші революційні завдання.

Розбудова та модернізація наших міст і територій була надто буденною, приземленою справою, яка не змогла заволодіти умами «революціонерів» і мобілізувати їхні зусилля на таку працю.

Також тоді, щоб успішно виконати завдання розвитку регіону, дуже важливо було об’єднати всі прошарки населення, утворити нову громадянську спільноту, просякнуту солідарністю та корпоративним духом. Натомість у свідомості новітніх керівників наше населення поділялося на «своїх» і «ворожих». Модна тоді «шпіономанія» не була позбавлена об’єктивних підстав, бо сексотів було всюди повно, але у багатьох головах вона перетворилася на параною. В суспільстві переважала ментальність «мешканців оточеної фортеці», готових підозрювати кожного у нелояльності до демократичної влади та національних ідей. Не було ані краплі здорового україно-імперського мислення, здатного залучати до спільної справи всіх громадян, включно з учорашніми опонентами та комуністами.

Наші чудові, патріотично налаштовані провідники могли бути добрими громадськими діячами і депутатами, вони здатні були добре виконувати роль контролерів влади. Але для того, щоб самим здійснювати виконавчу владу вони не дуже надавалися.

Добрим альтернативним варіантом могло би бути залучення до виконавчої влади національно свідомих управлінців з числа колишніх комуністів, котрі мали відповідну кваліфікацію і потрібні зв’язки у центральній київській владі. Натомість їх вважали прислужниками минулого злочинного режиму і від влади цілком відсторонили. Залишили лише тих, котрі демонстративно рвали комуністичні партійні квитки і публічно «посипали голови попелом» – тобто, за іронією ситуації – найбільш цинічних і безпринципних кар’єристів.

У 1990 році перед нами відкрилися великі перспективи і, відповідно, тисячі завдань потрібно було вирішувати негайно. Брак вміння та досвіду змушував працювати і одночасно вчитися державному управлінню, що потребувало дуже багато зусиль і часу.

Але у нових провідників, котрі були людьми середнього і старшого віку, не очікувано виявилася велика захланність на владу, багато хто із них намагався захопити її якнайбільше. Мотивом було хибне переконання, що лише вони особисто здатні впоратися з усіма нагальними і критично потрібними справами. І лише вони знають як і що треба робити.

Але набравши не підйомну кількість обов’язків та повноважень, вони попросту не здатні були з ними впоратися.

На той час можна було поєднувати депутатство у радах різних рівнів плюс мати посаду у виконавчих органах влади. Чи можна собі уявити ефективну роботу людей, котрі одночасно були депутатами Верховної Ради, обласної ради і першими керівниками важливих напрямків обласної виконавчої влади?

Окрім того, нова влада почала застосовувати звичну радянську практику «непотоплюваності своїх» – тобто тих, хто був принаймні позірно відданий і лояльний до нових владоможців. Якщо «свій хлопець» цілком завалював роботу, то йому давали якусь іншу, але знову важливу, керівну.

Причиною того, що демократичні владні команди Галицьких областей продемонстрували неспроможність ефективного керівництва і розвитку регіону, було також багато зовнішніх негативних факторів. Але навіть при цих обставинах можна було досягнути кращих результатів. Натомість наші очільники, потерпівши цілий ряд невдач, вирішили, що у всіх бідах винне лише дискримінаційне ставлення з боку київської влади.

Насправді наші керівники не мали навіть елементарної підготовки, жодного уявлення про управління регіоном. Перших пів року навіть не знали звідки у бюджеті беруться гроші і не звертали жодної уваги на його наповнення. Думали, що гроші туди надходять самі по собі, просто «комуняки» їх раніше неправильно розподіляли.

В періоди, коли загострювалося протистояння з керівництвом держави, наші лідери навіть погрожували страйками, плануючи зупиняти місцеві підприємства. Тим самим гальмуючи розвиток регіону, прирікаючи і так фінансово знекровлену місцеву економіку на додаткові проблеми і збитки.

Через рік-два після отримання влади багато місцевих лідерів перебралися до Києва, дехто зайняв там дуже високі становища. Але для нашого регіону це не дало майже ніякої користі.

Міністри і депутати – вихідці із Дніпропетровська, Харкова чи Донецька – потужно і цілком органічно лобіювали інтереси своїх міст і регіонів, «вибивали» кошти, ресурси та дотації. А вихідці з Галичини перш за все «відхрещувалися» від свого регіону і демонстративно декларували свою «всеукраїнськість». Їх і після того не почали у Києві вважати за «своїх», але унікальний шанс витягнути наш регіон з кризи, розбудувати і розвинути його вони так і не використали.

Виникає питання – чи у нас тоді зовсім не було молодих, прогресивно мислячих людей, здатних поламати комуністичні принципи управління і застарілі схеми взаємовідносин хоча би на Галичині? Таких людей, які би не боялися діяти прагматично, сучасно, ефективно?

Насправді вони були і в цілком достатній кількості та якості. Серед них також не було одностайності – одні прийшли з комсомольських структур, інші були ярими антикомуністами. Але у них було спільне молодече модерне бачення необхідних перетворень. Зрештою, в радянські часи всі більш-менш активні представники молоді добровільно-примусово мусіли перебувати в комсомолі. Наприклад, «Товариство Лева» – перше альтернативне молодіжне громадське об’єднання, що почало розвивати громадянське суспільство і робило конкретні добрі справи, було створене власне комсомольцями.

Однак у ті часи в тотальній суспільній свідомості роль молоді уявлялася лише допоміжною, як слухняних помічників «старших і мудрих». Це було наслідком радянських традицій, коли найвища влада в СРСР – компартійне Політбюро – десятиліттями складалося з людей пенсійного віку, а комсомольська молодь була лише «резервом компартії». Ця нездорова традиція роками формувала уявлення людей про владу. І хоча всі з неї насміхалися, але після 1990 року дисиденти та демократи на практиці відтворювали її у такому самому форматі. Навіть у творчих спілках молодими художниками чи письменниками цілком серйозно вважали людей 40-річного віку із 20-літнім творчим стажем.

Така ментальність населення виявилася дуже зручною для керівників нової місцевої демократичної влади, переважна більшість котрих були вже старшими людьми. Опираючись на звичні для громадян уявлення про владу, вчорашні дисиденти та їхні соратники легко відсторонювали на узбіччя політичного і адміністративного життя своїх молодих колег, з котрими ще вчора разом боролись проти комунізму. Вони визнавали з боку молоді лише дуже лояльний, підлабузницький формат стосунків. Всіх, хто насмілювався з ними не погоджуватися, критикувати вчинки чи підходи «старших і мудрих» оголошували ворогами демократії та українського народу. Їх лаяли, звільняли і нещадно дискредитували під схвальні оплески нашого наївного пост-совкового населення.

У ті часи звичним явищем було агресивне не сприйняття критики та повна відсутність цивілізованої конкуренції ідей. Демократи при владі були переконані лише у власній правоті, вони демонстрували нетерпиму, пост-комуністичну ментальність. Новаторські ідеї молодих реформаторів оголошувалися шкідливими, а їхня критика помилок влади та її авторитарних, соціалістичних методів управління – ворожою.

Нові «демократичні» керівники жорстко протистояли своїм вчорашнім молодим соратникам і, навмисне чи ні, але політично нищили їх як можливих конкурентів за владу і славу. Тим самим позбавляючи регіон наявності перспективних молодих політиків, здатних перейняти згодом кермо управління. Натомість ставили біля себе при владі лояльних, слухняних осіб, котрі часто були звичайними підісланими «сексотами».

Якщо дніпропетровська чи донецька комуністичні еліти ділилися владою з молодими соратниками, залучали їх до бізнесових проектів, сприяли їхньому навчанню, розвитку і просуванню, то галицькі керівники ігнорували національно свідому молодь, а найактивніших взагалі відкидали від влади. Плачевні результати такої політики не забарилися. За декілька років демократична галицька еліта повністю втратила владу на обласному рівні, так і не залишивши по собі гідних молодих послідовників. Реальна влада в області через п’ять років після проголошення незалежності повернулася в руки представників колишньої радянської номенклатури.

Протидія молодим політикам та бажання старшого покоління будь-що утвердитися у владі призвели також і до втрати унікального шансу на прогресивне пере-форматування держави після проголошення незалежності України у 1991 році.

На той час у Верховній Раді була комуністична про-російська більшість. Молоді політики-депутати наполягали, щоб 1-го грудня 1991 року разом із референдумом про підтвердження незалежності та виборами першого президента України також відбулися нові вибори до Верховної Ради. Це було цілком реально здійснити і виглядало майже очевидним, що внаслідок цих виборів комуністи і прихильники Москви у новій Верховній Раді опиняться у меншості. Це нарешті дало би шанс запровадити хоч деякі базові демократичні перетворення.

Але не очікувано спротив такій ідеї висловили не лише комуністи, але і більшість членів опозиційної фракції «Народна Рада», багато з котрих були вихідцями з Галичини. Озвучувалися різні фарисейські обґрунтування і пояснення, але насправді основною причиною була боязнь наших перших народних депутатів, що вдруге їх вже не оберуть.

Так меркантильні особисті інтереси наших щирих демократів переважили потреби розвитку і прогресу держави, що надовго законсервувало пост-комуністичний формат української влади.

Наше населення.

Вважалося, що серед населення західного регіону домінує про-європейське бачення майбутнього країни і місцеві люди мають більш виражену демократичну ментальність, аніж мешканці решти України.

Однак розумні іноземці нас отвережували, кажучи: «Ви ще не демократи – на даний час ви просто антикомуністи!». Тобто, ви проти комунізму, але ментально ви такі самі, як вони. Бо жодного дня не прожили у справді демократичному суспільстві, не маєте ні відповідного досвіду, ані правильного уявлення, як же та демократія функціонує.

Після легалізації УГКЦ різко проявилася така, культивована у радянські часи риса людей, як нетерпимість. У всіх населених пунктах розпочалися релігійні протистояння між православними і греко-католиками, деколи вони переростали у справжні локальні війни. Часто ці «війни» були вміло інспіровані спецслужбами. Це вдало використовували різноманітні провокатори та аферисти, котрим було вигідно відвертати увагу і зусилля людей від справді життєво важливих питань. Така суспільна напруга нищила зародки громадянського суспільства, сіяла взаємну недовіру і давала аферистам шанс встановлювати контроль над власністю місцевих громад.

Традиційно на галицьких теренах існувала неповага до влади і бажання обійти закон, позаяк влада завжди тут була окупаційною. Звички людей не змінилися від того, що тепер вже обрали свою владу, у своїй незалежній країні. І що закони вже також наші, які ми самі понаприймали.

Може своя влада вже і не вважалася ворожою, але почуття відчуження людей від влади і надалі було відчутним. Влада традиційно сприймалася як щось відсторонене, спрямоване проти інтересів громадян і що на неї звичайні люди не мають впливу.

Давня звичка протистояти державі, не поважати законів і правил виявилася на Галичині дуже живучою, що в умовах зникнення радянського репресивного апарату сприяло розвиткові тотальної корупції. Багато проявів якої люди часто за корупцію зовсім не вважали, і не вважають дотепер.

Зрештою, традиція звичаєвої корупції як інструменту виживання була характерною для всіх теренів СРСР. При збереженні традиційного для радянського суспільства низького рівня зарплат, корупція в умовах нової демократичної держави ставала дієвим інструментом залагодження справ, однією із рушійних сил економіки.

Звичною, повсюдною також була «візантійська» ментальність населення і влади.

Ми не розуміли потреби розділення повноважень між гілками влади, створення дієвих механізмів громадянського контролю. Ми лише всіма силами прагнули вибрати у владу хороших людей. А як їм допомогти, щоб вони потім не спокусилися, не зламалися під тиском грошей чи погроз, як їх підтримати, забезпечивши прозорість і контроль за їхньою діяльністю – цих потреб ніхто не розумів і про них навіть не думав.

Потреба розвитку громадянського суспільства була також цілком проігнорована. Ми навіть не розуміли того, що громадянське суспільство власне і є необхідною умовою існування справжньої демократії.

У 1989-1992 роках громадська організація РУХ була потужним виявом народної активності та самоврядування. У цій величезній, стихійно створеній організації поєднувалося непоєднуване – люди різних конфесій, політичних поглядів і національностей активно співпрацювали. Всіх їх об’єднувало прагнення свободи і достойного життя, забезпечення прав громадян. Авторитет РУХу майже в цілій Україні був абсолютним, йому довіряли переважно всі. Таким чином цілком стихійно створювалося дієве громадянське суспільство, була надія побороти звичні для наших людей патерналізм та апатію.

Але на той час вже стало зрозуміло, що незабаром в Україні, за зразком розвинених держав, до влади будуть приходити політичні партії. Тому спрагле політичної влади керівництво РУХу вирішило перетворити його на партію, скориставшись великим наявним авторитетом і популярною назвою. Це завдало непоправної шкоди справі розвитку громадянського суспільства. Звичайні люди, котрі тільки недавно повірили у свою силу і потрібність, раптово відчули себе зрадженими, розчарованими. Це зумовило масовий вихід із членів РУХу тих, котрі хотіли бути будівничими суспільства і держави, а не пішаками у політичних ігрищах.

Хоча РУХ як партія спочатку був досить численним і за інерцією користувався авторитетом, набутим як громадське об’єднання, доля його виявилася сумною. Відразу почалися внутріпартійні чвари, підсилені ворожим впливом спецслужб, що зумовило декілька послідовних розколів РУХу на дрібні партійки із подальшою їх марґіналізацією.

А в наступні роки ніхто про громадянське суспільство вже навіть і не думав. Всі активні люди виявилися заангажованими у партійний політичний процес. Або у приватизацію та бізнес.

Пригадуючи чергові кризи, невдачі та розчарування, аналізуючи їх, можна задати собі питання: а чи справді ми, українці, є такими, якими себе уявляємо – талановитими, працьовитими, успішними? Чи всі наші риси є добрими, чи не потрібно нам бува над собою трохи попрацювати, щоб вийти на рівень, що відповідав би статусу громадян незалежної держави?

Добрим дзеркалом, яке дозволяє на себе подивитися об’єктивно, є наша діаспора, бо її представники не зазнали жахливого впливу радянської системи. Особливо та діаспора, що живе у демократичних країнах, створених емігрантами. Адже у США, Канаді чи Австралії немає національної дискримінації, там всі мали однаково добрі шанси на успіх.

І що ми бачимо в результаті?

Якогось успіху в бізнесі досягнули лише поодинокі українці. На політичних висотах майже нікого немає, хіба що на рівні радників та експертів. Основна маса успішних українців – це юристи, лікарі, науковці, священики, кваліфіковані робітники, фермери, службовці. Середній клас, професіонали – задоволені життям люди.

Отже підтверджується гіпотеза, що українці – це мирні трудівники, без надто великих амбіцій, котрі надають перевагу комфортові життя представників середнього класу і не прагнуть надриватися у процесі боротьби за здобуття великих капіталів чи політичних вершин.

Однак тривогу викликає те, що характеризує їхні взаємні стосунки.

Українське середовище в діаспорі завжди було переповнене чварами і протистояннями. Там «воювали» всі зі всіма: бандерівці, мельниківці, двійкарі, православні з католиками і так далі. Ці протистояння були позбавлені будь-якого сенсу, окрім традиційної для нас звички до колотнечі та незгоди.

А також у тих протистояннях звичним є шукати зовнішніх, не-українських союзників. Просити допомоги і покладатися на чужинців, для котрих українські справи не мають жодного значення. Плести інтриги, обмовляти і доносити на своїх.

Отже власне цю рису нам варто поборювати.

Потрібно виробляти імунітет до провокацій, до взаємних протистоянь, натомість шукати точок дотику і компромісу, цінувати можливість мирної співпраці, ставити загальне благо вище від власних емоцій та смаків.

Наша економіка.

Пріоритетом №1 в СРСР був так званий військово-промисловий комплекс (ВПК). Військова потуга, що включала освоєння космосу, була потрібною для соціалістичного завоювання всього світу і протистояння світовому капіталізмові. Озброєння та все, що пов’язане з армією і космосом було дуже високої якості.

Населення західноукраїнських областей вирізнялося дисциплінованістю, високим рівнем освіти і культури. Наприклад, на початку 80-х років четверта частина працездатного населення Львова мала вищу, або середню спеціальну освіту. В нашому регіоні було зосереджено наукові та дослідницькі центри, підприємства машинобудування і електроніки. Однак вони лише розробляли технології, виготовляли деталі та комплектуючі, а кінцеві стратегічні вироби збиралися у більш лояльних до радянської влади регіонах.

Натомість сільському господарству і виробництву побутових товарів першої необхідності приділялось дуже мало уваги і все, що стосувалося людських потреб, було досить примітивним і не конкурентоздатним.

Як тільки Радянський Союз перестав існувати, всю технічну і технологічну документацію, що стосувалася виробів ВПК, спецслужби вивезли в Росію. Внаслідок цього наші науково-дослідні інститути і підприємства відразу перестали бути власниками своїх винаходів та розробок, їх позбавили замовлень та відповідного фінансування. Тому в 1992-93 роках на теренах Галичини у всіх структурах, пов’язаних із ВПК відбувся так званий «економічний шок без терапії».

Аналогічні структури на території центральної та східної України продовжували отримувати дотації, фінансування і замовлення з Росії та від Києва. А наш регіон було покарано за націоналізм і демократію своєю ж рідною державою, яку ми придумали і створили, але якою і надалі управляли комуністи – васали Москви.

Лише у Львові без засобів до існування раптово опинилося більше 100 тисяч науковців, інженерів, технологів та робітників. Вони могли і далі приходити на роботу, але їм вже не виплачували зарплату. А допомоги по безробіттю тоді ще не існувало.

Дехто спився, хто зумів – емігрував. Але більшість мобілізувала зусилля для виживання – почали їздити за товарами за кордон, торгувати, створювати примітивні магазинчики, малі виробничі підприємства. Таким чином західно-український регіон без жодної допомоги з боку влади, а навпаки – наражаючись з її боку на постійну протидію, створив масштабний сектор малого і середнього приватного бізнесу.

Варто згадати, що на початку 90-х років ми в прямому сенсі годували Польщу та решту своїх сусідів. Ціни на харчі та інші товари в Україні були значно нижчими, ніж у них, тому люди їх масово вивозили за кордон. Оскільки внутрішні ціни були дотаційними, то вивіз товарів боляче бив по нашій економіці, створював ще більший дефіцит харчів і товарів на внутрішньому ринку.

Наші місцеві керівники додумалися до абсурдного рішення – поставити додаткові РУХ-івські митні пости перед кордоном, щоб обмежити вивіз товарів. Будь-яка українська митниця пахне корупцією, отже і на ці пости з метою особистої наживи влаштувалося безліч аморальних осіб, котрі попросту знущалися з людей, що виїжджали. Часто доходило до гучних скандалів і навіть до криміналу, тому ці громадські митниці проіснували недовго. А підняти в Україні одночасно рівень цін і доходів населення, щоб урівноважити наші ціни із цінами у сусідів, владна пост-комуністична верхівка категорично відмовлялася.

Деякі львівські підприємства були дуже значними. Автобусний завод був найбільшим в СРСР, промислове об’єднання «Електрон» виробляло військові прилади і добрі телевізори, створюючи до 3% ВВП України. Цукерки «Світоча» експортувалися навіть у західноєвропейські країни, а львівське пиво було найкращим в СРСР. Історія занепаду і часто навмисного руйнування цих підприємств ще чекає на кваліфікований аналіз економістів-істориків. Оправдання, які базуються на шаленій грошовій інфляції, загальній кризі та різних проблемах не витримують критики. Бо в цей самий час інші підприємства змогли скористатися перевагами приватизації, модернізуватися і поступово захопити значну частку ринку України. Досить згадати колись не дуже важливі та успішні підприємства «Галку» чи «Ензим», які після приватизації стали одними з основних платників податків у Львові.

Галичина віддавна славилася молочними і м’ясними виробами. Однак існував їхній дефіцит, бо радянська влада забирала майже все з нашого регіону для забезпечення потреб столичних міст.

Тому наша місцева влада з найкращими інтенціями, але дуже некваліфіковано, першою в державі розпочала аграрну реформу. За нормативну базу служили власні рішення і постанови, а ґрунтовний аналіз і стратегічне планування замінялися міфами про працелюбність і порядність наших селян-колгоспників, котрі сплять і бачать, як би то швидше почати чесно працювати на власній землі.

На той час ціни на всі товари встановлювала держава в наказовій формі, без жодної економічної логіки. Сільське господарство було цілком дотаційним, ніякого гуртового ринку не існувало, а квазі-ринкові ціни на продукцію були лише на базарах. Державні закупівельні ціни були демпінговими, тому селяни в державну мережу продавали агро-продукцію дуже низької якості.

Селяни виживали лише завдяки тотальному злодійству. Яке було досить умовним, бо формально вони були власниками всіх цих колгоспів і, відповідно, крали самі у себе. Але ставлення до спільного майна було як до державного, а радянська звичка красти і неякісно працювати настільки вкорінилася, що на неї не могли вплинути ні реформи, ні приватизація. Радянська влада також зуміла знищити всі навики передвоєнної кооперації та повністю зруйнувати взаємну ділову довіру між людьми.

Безумством було проводити аграрну реформу без врахування всіх цих реальних факторів.

Але вчинили саме так – реформу провели методом «кавалерійської атаки».

В результаті на Львівщині виникло лише 1200 приватних фермерів, із котрих лише декілька мали 50 і більше гектарів землі. Значна частина цих фермерів були фіктивними, тобто діючими колгоспними службовцями, котрі сподівалися на прибуток лише завдяки державним дотаціям. Потенціал цього індивідуального приватного сектору був мізерним.

Колгоспи і радгоспи було умовно поділено (розпайовано) між селянами, що спричинило тотальний їхній грабунок і руйнування матеріальної бази. Лише у тих районах, де господарі-консерватори протидіяли «революційним» наказам демократичної влади, вдалося мінімізувати кризові явища. Там господарства формально розпаювали, але фактично вони залишилися в управлінні колишніх керівників, котрі вміли боротися із селянським злодійством.

А там, де до влади прийшло «революційне» сільське керівництво, або просто демократичний «люмпен» – там порізали всіх тварин на м’ясо, порозбирали стайні і склади собі на будматеріали, а техніку продали чи здали на металобрухт і більшість отриманих грошей пропили-прогуляли.

Родючі поля на довгі роки позаростали бур’янами.

Найкращі результати виробництва аграрної продукції у світі забезпечують сімейні фермерські господарства, бо там фермер особисто контролює і оптимізовує весь виробничий процес. Однак пост-радянське аграрне керівництво нашої держави було виховане на протидії приватній власності, тому ніякої допомоги у розвитку приватного фермерства не надавало. Підтримувалося лише встановлення повного контролю над колишніми колгоспами з боку представників колишньої провінційної номенклатури. Таким чином розвиток приватизації аграрного сектору країни пішов шляхом виникнення великих земельних латифундій.

Наше месіанство.

Синдром «галицького месіанства» базувався на тому факті, що наш регіон у ХХ столітті волею долі опинився у ролі хранителя української національної ідеї, мови і культури. Тому галичани були переконані, що мають обов’язок нести збережені національні цінності в інші регіони України, активно там просвіщати місцевих українців, позаяк вони обдурені радянською владою, русифіковані і позбавлені історичної пам’яті.

Хибність такого месіанства полягала у відсутності чіткого власного розуміння візії держави, а також у нерозумінні та небажанні враховувати ментальність і пріоритети переважної більшості населення інших частин України.

Додатковою проблемою було наше гіпертрофоване почуття відповідальності за всю Україну.

Галичани були впевнені, що не мають права концентрувати своїх інтересів та зусиль на Галичині, бо це не патріотично. Це тоді вважалося егоїзмом і сепаратизмом.

Нас традиційно обзивали бандерівцями і вважали агентами іноземних імперіалістів, а ми натомість намагалися нав’язати всім регіонам України свої ідеї, свої уявлення і свою правду. Ми не мали здорового місцевого егоїзму, який демонстрували мешканці східних промислових районів. Замість все інвестувати у власний розвиток, ми намагалися жертвувати для інших, котрим ця жертва була байдужою і зовсім не потрібною.

Зрештою, ми намагалися робити добру і корисну справу. Але у багатьох випадках ці просвітницькі поїздки на схід і південь країни мали протилежний, негативний результат. Поведінка деяких наших ультра-націоналістичних загонів стимулювала у мешканців тамтих регіонів відчуття небезпеки та упередженості до національної ідеї, а в Криму це викликало настрої сепаратизму, що згодом призвело до перетворення Кримської області України на автономну республіку. Ми напевно ніколи не довідаємося, чи ці акції були організовані сексотами-провокаторами, чи просто дурнями-патріотами.

Адже енергійного ідіота від хитрого провокатора відрізнити дуже важко.

Окрім того, для фінансування цих агітаційних поїздок вимивалися кошти з місцевих бюджетів і фінансово знекровлювались місцеві підприємства. У нас було дуже мало людей, здатних заробляти гроші, натомість громадських організацій та активістів, спраглих розтринькувати чужі кошти, виникло тоді безліч.

Оце наше месіанство унеможливило створення менш-більш економічно успішного українського проекту хоч би в межах одного регіону чи міста.

Зрозуміло, що в масштабах держави ми не мали шансів на успіх. Але ми могли досягнути успіху, якби добре продумали тактику дій і сконцентрували свої зусилля в окремо взятому регіоні, а тим більше – у рамках самоврядної громади такого міста як Львів.

Якби успішний проект реформ вдалося здійснити в україномовному регіоні, де до влади прийшли демократичні, антикомуністичні сили, то мешканці України на практиці би переконалися, що таким чином можна досягнути хоча б мінімального добробуту і навести громадський порядок. Тоді в уявленні мешканців України такі поняття, як орієнтація на європейські цінності, українська мова, культура і демократія отримали би стійке позитивне забарвлення.

Адже ми тоді мали добрий потенціал, щоб позитивно відрізнятися від східних теренів країни. На той час у центральних і східних регіонах буяв розгул криміналітету, вбивства бізнесменів і політиків були звичним явищем, оборотні кошти підприємств тотально вимивалися в офшорні зони, а працівники місяцями очікували на зарплату.

А їм, як на причину всіх бід та негараздів, вказували на галичан – «підлих бандерівців», котрі нічого не роблять, лише мітингують і махають прапорами, натомість вся країна мусить їх годувати.

Наші галицькі провідники прагнули все покласти на вівтар побудови соборної україномовної України. В результаті втратили навіть можливість розвинути і укріпити хоча би Галичину. Намагались вчити жити інших, а натомість занедбували власну хату.

Таке враження, що тоді якась ворожа сила задурманювала наші мозки, не давала спокійно, логічно думати.

Але також є правдою, що часу для розважливого думання не було, бо всі процеси розвивалися лавино-подібно. Політична ситуація змінювалася так стрімко, динамічно, що навіть радянські спецслужби не встигали ефективно нам протидіяти, натомість самі ставали повністю дезорієнтованими. І задовольнялися лише фіксацією подій, моніторингом фінансових афер та порушень закону, а також успішною інкорпорацією своїх «сексотів» у нові організації та структури влади.

Відсутність продуманих візії та стратегії побудови держави компенсувалися величезною енергією та креативним потенціалом людей, спраглих особистої свободи і права на достойне життя. А організаційні помилки і економічні провали все одно супроводжувалися хоч маленькими, але відчутними кроками у правильному напрямку.

За ці роки ми пройшли величезний шлях і досягли неймовірного прогресу.

Таке твердження видається дивним. Але цей прогрес можна побачити лише якщо усвідомити, з якої дрімучої відсталості ми тоді стартували.

Вище я зумів описати лише невелику частину тих недоліків, труднощів і перешкод, які стояли на шляху нашого поступу.

Не забуваймо також, що Україна єдина з-поміж радянських республік зуміла дотепер зберегти демократичний устрій і основні громадянські свободи.

Галичина, як успішний приклад проведення локальних реформ, могла тоді повести цивілізованим європейським шляхом всю Україну.

Але не наважилася.

Однак такий шанс ще не втрачено.

Джерело: http://zbruc.eu/node/15528