www.ji-magazine.lviv.ua

Ярослав Пастернак

День всіх святих (він же більше відомий як Хелловін), задушний день, всіх нас сумом огортає. Мабуть тому, що вже споконвіку призначений він на те, щоб живі згадали тих, що відійшли і вже не вернуться. Щоби згадали тих, що по них лишилися лишень могилки, а колись і того не стане, й пригадали собі над тими могилками слова: „Ти, чоловіче, лише порох еси і в порох обернешся”. Взагалі по всі часи і всюди потойбічне життя живо займало всі народи і живі про померлих на різний спосіб дбали. В доісторичні, язичницькі часи давали мерцям до гробів посуд, страви, зброю та різне знаряддя, щоб забезпечити посмертне життя духові. У Греції, а так само і в Римі, клали небіжчику в рот гріш на оплату перевізникові Харону через річку Стікс, що розділяє наш світ та потойбічне царство. А самому небіжчикові давали також зброю й різні прикраси. Опісля заступили ці звичаї молитвами за померлих.

Сьогодні запалюємо при тому ще й свічки на гробах. Про цей «поганський» звичай згадують вже старі наші літописи з кінця XV. ст. Це є очевидний пережиток первісного спалювання мерців у давніх слов’ян VI—IX ст. Після прийняття християнства палили замість того самі вогнища на гробах або коло них, приписуючи їм з часом очищувальну силу. Такі попелища на могилах X—XI ст. або над самими мерцями зустрічаються по всій східній Європі.

У західній Європі перші християни ставили на гробах засвічені лампи та свічки, які, по словам церковного письменника Орігена з III. ст., мали означати святе полум’я пам’яті та просити вірних молитися за померлих. Одначе Церква скоро звернула увагу на забобонне походження звичаю освячування гробів і на соборі в Ельвірі 305 р. заборонила розкладати вогні та світла на цвинтарях. Але це недовго тривало і світло стало скоро знову блимати по гробах. Толкувалося це так, що живі висловлюють цим бажання, щоб душі померлих дійшли до вічного світла.

Від окремих свічок по гробах до одної спільної ліхтарні для всіх небіжчиків лишався лише тільки один крок і його скоро було зроблено. Щоб стягнути на них ласку Божу, стали скоро запалювати по цвинтарях більші вогні в ліхтарнях на високому порожньому стовпі, який поволі прибирав означений вигляд та декоративну форму. Побіч церковної дзвіниці для живих мала свою дзвіничку й така ліхтарня для померлих.

Такі стовпи з ліхтарнями, по черзі романські (XII—XIII. ст.) та готичні (XIV.—XV. ст.) доби відродження (XVI—XVII ст.) та класицизму (XVIII ст.) округлі, квадратові, шестикутні й восьмикутні, стояли по всіх кладовищах середньої Франції. На жаль, мало цих цікавих пам’яток збереглось через руїнницький зуб часу та перенесення кладовищ з огляду на гігієну чи переповнення. Стару ліхтарню при тому часто бурили, і тому лишилось їх нині не більше як 50 у цілій Франції. Майже всі вони походять з XII—XIII століття й згруповані найбільше в департаменті верхньої Вієни та в сусідніх районах.

Ліхтарня померлих с Сен-Гуссо, департамент Крез (Франція). Праворуч вівтар для богослужінь за померлих. (Фото зроблене 1930 року)

Можна здогадуватись, що там вони були освячені давньою традицією. Це так тим більше, що з давніх часів жили на цих землях кельти, а їх бог Крут-Льод сидів — на їх думку — в палаті, що на її даху горіло багато нічних вогнів. Також цілий культ померлих — ця зворушлива ніжність щодо них, ціла поезія споминів і болю, це головні риси кельтської вдачі.

Ліхтарні померлих будували у Франції мабуть переважно бенедиктини. Був це порожній всередині стовп, звичайно на підвищеному місці, а на ньому порожня ліхтарня з хрестом на гострокінчастому дашку. Його призначення — держати вогонь вгорі, неначе на вівтарі, щоб його було видно крізь через бічні отвори ліхтарні. Якщо діра в стовпі була вужча, вставляли лампу до середини крізь прямокутний отвір під верхом і підсували її відтак дручком аж у саму ліхтарню, а якщо всередині було більше місця, робили там сходи, якими можна було висадити лампу до ліхтарні.

До цих ліхтарень були звичайно прибудовані малі вівтарі, обернені, точно за церковними приписами, для відправи Богослужінь за померлими. Будову ліхтарень приписували спершу галам, римлянам або арабам, але сліди найстарших ліхтарень походять лише з часу 1000 року н. е., коли цих народів вже давно не було у Франції.

На утримування світла в ліхтарнях робилися даровизни або записи в заповітах. Воно світилося щоночі, а часом і вдень. Мало звертати цим якнайбільше уваги живих на кладовища та рівночасно було символом безсмертності душі. На кожний задушний день збиралося все населення місцевості біля ліхтарні на богослужіння за померлими, а всю попередню ніч священики самі молилися за них біля ліхтарні.

Сьогодні ліхтарні померлих у Франції самі вже давно завмерли і є тільки старими, забутими спорудами. Лише дуже рідко можна побачити, щоб в них горіло світло, і тоді це означає, що в селі хтось помер. Горить воно доти, доки небіжчика не поховають.

Чому ми взагалі про ці ліхтарні померлих говоримо? Бо й у нас вони є, але далеко молодші. Тим часом, як французькі зводились в XII—XIII ст., наші всі походять з XV—XVII ст. Тому без сумніву Франція є їх вітчизною, а занесли цей звичай до нас за козацьких часів завдяки культурним зв’язкам Польщі з цим краєм. Та не тільки у нас вони є. Зустрічаємо їх також в Австрії (найбільше Тіролі – гірській місцевості австрійських Альп) та Чехії, одначе й там вони молодші від французьких.

Наші «ліхтарні померлих» вже самим своїм виглядом вказують на пізніше походження. Їх ліхтарня вже не порожня, а повна, бо з часом забулось її призначення, і тільки сліпі нижі в подобі вікон дають додуматись первісного їх призначення. Також і сам стовп у середині повний, бо вже не треба було висаджувати дірою світла вгору. Його форма звичайно чотирикутна, з другим дашком під колишньою ліхтарнею, але зустрічаються й округлі «фігури». Така округла фігура стоїть наприклад у Сокалі коло мосту на Бузі, поставлена на могилі полеглих підчас татарського нападу в 1519 р. Не має вона окремо зазначеної ліхтарні, але зате по боках є 4 великі нижі, досить високо над землею. На стіжковатому дашку є хрест, і тому могили ніхто не розорює чи розкопує, тільки Буг підмулює часом береги та вимиває людські кістки разом із різною зброєю.

Фігура в Сокалі на могилі з 1519 року. (Фото зроблене 1930 року)

Добре збережена (відновлювана) чотирикутна фігура стоїть біля старої порохівні за Жовквою, при гостинці до Блищивід, на могилі, де з кінцем XVII. ст. поховано кількасот померлих у місті на холеру. Її ліхтарня також повна, зазначена тільки прямокутними нижами та другим дашком знизу. Подібна, але стрункіша фігура, стоїть на полі в недалекому Глинську, а третя є в Колодні того самого повіту.

Фігура на могилі з XVIII ст. біля Жовкви. (Фото зроблене 1930 року)

Цих ліхтарень померлих у нас з наукового боку ніхто ще не досліджував і тому нема жодного їх списку, але певно є їх багато, і наші читачі могли би помогти нам їх з інвентаризувати, присилаючи відомості про них, по змозі з фотографіями. Їх призначення тепер загально забуте, а може й взагалі було незнане, бо ніде не знаходимо порожніх ліхтарень. Народ прив’язує до них різні легенди, які одначе належать часто до царини казок, як наприклад переказ про подібні фігури у Збоїськах коло Львова.

Фігура в Збоїськах коло Львова. (Фото зроблене 1930 року)

А все ж таки це був гарний, зворушливий звичай і чому не відновити б його? У завзятих боях останніх воєн спочили десятки й сотні наших героїв у спільних, братських могилах. Можна б поставити на них, бодай на більших, такі ліхтарні померлих, що пильнували б їх непорушності та своїм світлом раз-у-раз пригадували живим, що це герої лягли тут на вічний спочинок і не вільно їх забувати.