www.ji-magazine.lviv.ua

Валерій Пекар

Частина 2. Шанс на український стрибок

Майже 10 місяців тому я опублікував першу частину статті, яка була присвячена детальному розгляду поняття технологічних фаз і фазових переходів. Стаття закінчувалася відкритими запитаннями:

1.    Чи необхідно Україні намагатися подолати фазовий бар’єр?

2.    Чи можливо це для України — як окремий український проект чи у складі чужого проекту?

3.    Що робити, якщо неможливо?

За минулий час люди, що прочитали першу частину статті, десятки разів гостро ставили мені ці запитання, щоб почути мою власну версію відповіді, а я всіляко ухилявся. Здавалося, країна не має шансів. Але у пустій породі банальності та маніловщини щось таки є, і треба цим поділитися.

Спочатку кілька методологічних зауважень. Текст, який ви читаєте, є другою частиною статті, — отже, передбачається знайомство з першою частиною, де даються визначення термінів та основних законів фазового переходу. Я буду спиратися на припущення про те, що перша частина прочитана. Робота ґрунтується на теорії технологічних фаз і фазових переходів, уведеній Елвіном Тоффлером та розробленій Сергієм Пєрєслєгіним, із залученням теорії спіральної динаміки К.Ґрейвза — К.Кована — Д.Бека та ідей «інтегральної філософії» Кена Вілбера. Значною мірою використані результати форсайту, проведеного С. та Є. Пєрєслєгіними у Києві у лютому 2011 року. Важливою частиною результатів я зобов’язаний обговоренню з друзями із команди ВікіСітіНоміка та з провідних вітчизняних бізнес-шкіл; але все ж таки ця стаття відображає суб’єктивний погляд, за який я один несу відповідальність.

Зауважу, що я не є невиправним оптимістом, але відчуваю потребу прискіпливо розгледіти ті мізерні шанси, які ми все ж таки маємо. З цих позицій і написано статтю, яка є радше еклектичною колекцією цеглинок для нової України, аніж професійним науковим аналізом, який я залишаю фахівцям.

ЩОБ ТИ ЖИВ В ЕПОХУ ЗМІН

Так звучить, як кажуть, традиційне китайське прокляття, що справдилося на нас. Отже, людство вступило до важкого і динамічного періоду фазового переходу — переходу від індустріальної технологічної фази до постіндустріальної (цей дивний термін означає: наше знання про нову фазу обмежується лише розумінням, що вона йде після індустріальної). Часто нову фазу називають когнітивною, тому що вона, на думку більшості дослідників, характеризуватиметься розширеними можливостями людського мислення, свідомості, пізнання. Фазовий перехід проявляється у тому, що людство «трясе» системна криза (як вода булькає при фазовому переході кипіння), що охоплює одночасно всі сфери буття: криза економічна та екологічна, технологічна, ціннісна та управлінська, криза пізнання і освіти. Важливою ознакою близькості фазового переходу є вичерпання простору поточної фази — у нашому випадку це завершення глобалізації, яка охопила вже весь світ і не має куди далі рухатися.

При фазовому переході не всі людські спільноти проходять фазовий бар’єр одночасно. Є лідери, які починають контролювати світ. Є ті, що успішно доганяють, а також ті, що доганяють невдало і бар’єр не проходять. Більшість спільнот не може пройти фазовий бар’єр і приречена бути колоніями нових володарів світу. Виключенням можуть бути лише дуже великі ізольовані спільноти, які утворюють самодостатні «світи-економіки» (таких у сучасному світі немає). Нарешті, є ті, що попадають у фазову катастрофу, — трагічно відкочуються на одну фазу назад внаслідок катастрофічного спрощення системи.

Лідерами першого фазового переходу (від природної фази до аграрної) були цивілізації Єгипту, Міжріччя, Китаю та інші. Греція та Рим — найкращі приклади «успішних послідовників», але з часом фактично більша частина світу поступово також перейшла до аграрної фази (виключення — ізольовані спільноти бушменів, Російської Півночі, австралійські аборигени, папуаси тощо).

Другий фазовий перехід (від аграрної фази до індустріальної) стався, в першу чергу, в Західній Європі. Успішним послідовником була Японія, трохи пізнішим, але все одно успішним — Російська імперія (і частина України в її складі). Пізня індустріалізація Китаю та Індії фактично ставить ці країни в позицію індустріальних колоній постіндустріальних країн, бо наступний фазовий перехід вже відбувається. Значна частина світу при цьому залишається доіндустріальною, тобто в аграрній фазі.

Вивчення перших двох фазових переходів показує, що лідери наступної фази не обов’язково є тими ж самими, що на попередній. Скажімо, цивілізації Близького Сходу були лідерами першого (аграрного) фазового переходу, але надалі так виснажили своє природне середовище, що не дотягнули до другого. Рим найближче підійшов до другого фазового переходу у часи свого розквіту, але не втримався і скотився у фазову катастрофу, і лише через 1000 років його послідовниця західноєвропейська цивілізація подолала фазовий бар’єр. Китай, один із лідерів аграрної фази, застряг у ній і нині наздоганяє індустріалізацію, але вже пізно — він приречений на індустріальний колоніалізм так само, як був аграрною колонією сторіччя тому. Найбільші шанси щодо нинішнього фазового переходу, здається, мають США та Японія — країни, далекі від місць, де зароджувалася промислова революція.

Зауважимо, що, незважаючи на надзвичайну швидкість змін, час у нас ще є: основні події глобального фазового переходу відбудуться протягом найближчих 20-25 років. Отже, майже неважливо, хто саме стане наступним президентом країни, — ми все одно ще не маємо українського постіндустріального проекту, аби йому/їй запропонувати. Починати треба просто зараз, тому що ресурсна база такого проекту зменшується кожен рік.

Фазовий прорив відбувається по чотирьом напрямкам: технологічний, соціальний, ідейний та управлінський. Ці прориви не синхронні, але прорив по одному напрямку уможливлює та полегшує прорив по інших. Можна сказати, що прориви пов’язані в рамках спільного автокаталітичного процесу: для тих, хто починає проходження фазового бар’єру, система саморозігрівається (позитивний зворотній зв’язок), для решти спостерігається негативний зворотній зв’язок.

Технологічний прорив, який йде першим у низці проривів, включає «мейнстрімні» (загальновизнані) технологічні пакети біотехнологій, нанотехнологій, а також інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). У цей перелік деякі дослідники включають також пакет екологічних технологій (іншими словами, технологій ефективного ресурсокористування). Крім того, передбачається «постіндустріалізація» енергетики (відновлювальні джерела, розподілені енергогенеруючі мережі) і транспорту (наприклад, «антисуверенні» мультимодальні перевезення крізь кордони старих індустріальних державних утворень). Крім того, передбачається виникнення окремого технологічного пакету у сфері психо- та соціотехнологій (high-hume замість high-tech): управління пізнанням, комунікацією, навчанням, прийняттям рішень, здоров’ям, соціалізацією, творчістю, груповою діяльністю, часом, підсвідомими процесами тощо.

Соціальний прорив означає появу нових соціальних класів, які вирізняються своїм відношенням до нових засобів виробництва — ними у постіндустріальному світі виступають інформація, творчі здібності тощо. Поява значних соціальних груп, які використовують це для отримання доданої вартості, означає перші кроки у соціальному прориві (на наступних етапах ці соціальні класи отримують реальну владу у суспільстві, але не одразу і не без потрясінь). Також створюються нові соціальні структури: соціальні тканини (теперішні онлайнові соціальні мережі є підґрунтям для їх появи), спільноти-«зграї» тощо.

Ідейний прорив ґрунтується на появі нових ідеологій, притаманних новим соціальним групам. У даному випадку ключовими ознаками цих нових ідеологій є «жовті» цінності (у термінах спіральної динаміки) — надзвичайна цінність знання, компетенції, самореалізації, свободи, поєднана із зневагою до традиційних «помаранчевих» цінностей — грошей, влади і статусу. Важливо зазначити, що це індивідуалістичні ідеології, які передбачають специфічне розуміння соціальної справедливості, політкоректності тощо.

[Для тих, хто полінився ознайомитися зі спіральною динамікою, спеціально зазначимо, що кольори не мають жодного відношення до українського політичного спектру (хоча б тому, що кольорове маркування у спіральній динаміці виникло на кілька десятиліть раніше). Тут і далі в тексті будь-які кольори завжди означають відповідні терміни спіральної динаміки і ніколи — кольори політичних сил.]

Управлінський прорив пов’язаний з новими формами організації спільнот на рівні компаній, галузей, міст, країн. Найбільш зрозумілим є приклад еконоценозу (системи спів-конкуренції замість конкуренції), створеного на базі галузевого кластера.

Ми повторюємо тут певні тези з першої частини статті не тому, що припускаємо незнайомство з нею, а для того, щоб читач приміряв ці тези до сучасної України. Здається, ніщо не обіцяє нам успіху.

ДЕРЕВО СЦЕНАРІЇВ

Що чекає на Україну у разі непроходження фазового бар’єру? Як показує історія, людські спільноти, що не подолали фазовий бар’єр, або вимирають, або витісняються на «узбіччя життя» (в бідні ресурсами регіони), або, в кращому випадку, можуть претендувати на статус колонії. Це означає, що Україна, як розвинена індустріальна держава, може стати індустріальною колонією постіндустріального світу: найкраще розвинені в Україні індустріальні технології металургії, хімії та агропрому будуть забезпечувати своєю продукцією нові метрополії, також успішним буде перехідний (від індустріального до постіндустріального) технологічний кластер ІКТ, що забезпечить послуги аутсорсингу у сфері розробки програмного забезпечення, контактних центрів, графічного дизайну тощо. Все решта, що не пов’язано з цими кластерами, відімре як непотрібне. Все працездатне населення буде або працювати у зазначених галузях, або обслуговувати їх соціальними послугами (індустріальна освіта, медицина, міське господарство тощо), або має виїхати з країни. До речі, географічний розподіл населення зазнає змін: люди концентруватимуться там, де є робота, решта території перетвориться на антропологічні пустелі — «виморочні території». За дослідженнями відомого вітчизняного аналітика Ерика Наймана, така доля чекає на Північний Захід України (Волинь, Ровно, Житомир), а також, як це не прикро, на Харків. (Сьогодні Харків не пов’язаний з виробничими кластерами індустріальної колонії, це машинобудівне місто, а в разі перетворення України на індустріальну колонію машинобудування тут не має майбутнього. Зміна шляхів товарних потоків позбавляє Харків статусу «торговельної столиці» і призводить до масового відтоку найбільш працездатного населення — на жаль, це вже відбувається. Цей процес, який має у світі яскраві приклади, можна назвати «детройтизацією».)

Але будемо послідовними. Отже, для будь-якої людської спільноти під час постіндустріального фазового переходу можливі наступні сценарії:

• певні спільноти пройдуть фазовий бар’єр, раніше чи пізніше;
• певні спільноти застрягнуть в індустріальній фазі, зробивши чи не зробивши спробу стрибка, ставши індустріальними колоніями постіндустріальних країн чи залишившись самодостатніми замкненими «світами-економіками»;
• решта спільнот залишиться в аграрній фазі: або вони сьогодні вже там і не роблять спроб піти далі, або вони потраплять туди внаслідок фазової катастрофи (невдалої спроби).

Тут і далі під спільнотами ми розуміємо людські спільноти відповідної фази. Для індустріальної фази це політичні нації, для аграрної — спільноти, що базуються на ідентичностях місця проживання, підданства, релігії. (Скажімо, аграрний арабський Близький Схід у більшості країн фактично не має національної самосвідомості, за певними винятками; те саме характерно для багатьох індійських, пакистанських, африканських аграрних спільнот тощо.)

Шлях «світу-економіки» для нас неприйнятний через недостатній розмір України та її принципову незамкненість у термінах економіки, культури та політики (і взагалі, у сучасному глобалізованому світі таких «світів-економік» нема). Так само через принципову незамкненість неможливим є сценарій «зачекати, поки лідери ввійдуть у нову фазу, а потім їх наздогнати», тому що за цей час Україна втратить всі можливі ресурси для постіндустріального стрибка, у першу чергу людські. (Наздогнати може лише достатньо ізольована спільнота — Японія у ХІХ сторіччі, Росія у першій половині ХХ сторіччя, Корея у його другій половині, сьогоднішній Китай. Глобалізація не залишає шансу для такого сценарію. Звичайно, можна розглянути ідею «закриття України», але накопичена соціальна енергія розірве цей проект на шматки.)

Таким чином, для України маємо наступні сценарії:

1.    Спробувати перейти фазовий бар’єр у числі лідерів, ризикуючи звалитися у фазову катастрофу, але спираючись на «запасний аеродром», де, у разі невдачі, можна здійснити м’яку посадку в індустріальній фазі.

2.    Свідомо відмовитися від фазового переходу, ставши на колоніальний шлях (тут ми можемо «обирати собі пана», тобто за власним вибором стати колонією найкращої для нас метрополії).

3.    Типово український сценарій — нічого не робити. У цьому сценарії ми стаємо колонією того, хто хоче нас підібрати. Якщо ж ніхто не схоче (не треба думати, що ми такі вже привабливі), то на нас чекає фазова катастрофа і скочування до статусу аграрної країни.

Третій сценарій немає сенсу розглядати — він і так реалізується сам собою внаслідок відсутності суб’єктності (активного управління своєю долею) в сучасній Україні. Сьогодні ми ще маємо конкурентоздатну металургію та хімію, але залежність від російського газу і від коливання світових цін, а головне — низький рівень переділу, технологічна відсталість і відсутність будь-яких спроб модернізації дуже швидко зведуть ці галузі нанівець.

Другий сценарій, на перший погляд, є не таким вже й поганим. Які ж країни світу стануть постіндустріальними метрополіями і матимуть можливість найняти собі індустріального служку? Серед тих, хто має найкращі передумови, — США і Канада, Японія, можливо, Південна Корея та Австралія. Вони всі дуже далеко, і ми їм не потрібні.

В російський постіндустріальний проект я не вірю жодним чином: російську державу цікавить лише перекачування грошей («зміцнення вертикалі та розпил горизонталі»), а моделюванням майбутнього займається лише експертне співтовариство, і це само по собі нормально (див. нижче про державу та громадянське суспільство). Але напівтоталітарний характер держави, слабкість підприємництва і громадянського суспільства не залишають місця для соціальної творчості. Російська імперія має тяжіння до продовження розпаду, і нічого хорошого це Україні не обіцяє. (Будь-яка імперія завжди свої проблеми прагне перекласти на інших.)

Отже, залишається Європа. Її передумови видаються нині не такими вже й чудовими, але наступний спалах пасіонарності, який пророкують дослідники, може створити непогане підґрунтя для фазового стрибка у постіндустріальний світ. Чи потрібна Європі індустріальна колонія? Цей сценарій можливий, оскільки Європа має недостатні місцеві людські ресурси і демографічні проблеми, а Україна є найближчим сусідом і культурно не дуже віддалена (грубо кажучи, Європі будуть дуже потрібні білі освічені люди). Для реалізації такого сценарію необхідно систематично домовлятися про цю роль з Євросоюзом, закріплюючи її міжурядовими документами і далі, на їх основі, тисячами зв’язків на рівні компаній, міст, громадських організацій тощо (причому більше орієнтуючись на Північну Європу, яка має шанси на фазовий стрибок при можливому розпаді ЄС, — Німеччина, Скандинавія, Велика Британія). Звичайно, доведеться забути про «багатовекторність» у зовнішній політиці та якнайдалі рушити від Росії. Ще одна проблема полягає в тому, що метрополія, в разі виникнення проблем, може кинути колонію напризволяще — такими країнами повна Африка, і це неприваблива перспектива.

До речі, не плекайте ілюзій — постіндустріальна Україна Європі ні до чого, і тим більше Росії. У чужих глобальних постіндустріальних проектах Україна грає роль у кращому разі індустріальної колонії, про яку піклуються, у гіршому — сировинного придатка (основі види сировини — мозки та продовольство), щодо якого пост-колоніалісти не беруть на себе жодної відповідальності.

Не має сенсу детально виписувати колоніальний сценарій — він більш-менш зрозумілий. Сконцентруємося на першому сценарії і перевіримо, чи є в ньому шанс для України — власне, це питання винесене в заголовок статті.

МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО

Важливо, що моделювання нової України може відбуватися виключно на основі неупередженого аналізу. Звичайно, можна мріяти, що завтра Україна стане світовим центром, наприклад, нанотехнологій — скажімо, відповідний технологічний пакет впаде з Небес (разом із досвідченими фахівцями та сучасними лабораторіями), або нам його подарують інопланетяни. Але на початку нашого шляху ми маємо одну просту розвилку: щось робити або нічого не робити. Другий варіант є прийнятним, але нецікавим для обговорення. Якщо ж щось робити, то треба собі намалювати сценарій, де ми можемо виліпити післязавтра із матеріалу сьогодення.

Ми вже говорили, що Україна є типовою розвиненою індустріальною країною. Наша задача — знайти в Україні паростки нової технологічної фази, створити їм інкубатор та всім народом їх плекати. Ми маємо відшукати передумови фазового переходу та посилити їх, зменшуючи ймовірність невдачі.

Окремо необхідно зупинитися на питанні суб’єктності України. У світовій грі можна бути суб’єктом, а можна об’єктом. Одні країни активно управляють своєю долею (і долею інших), інші країни чекають, поки їхню долю хтось вирішить. Сьогодні Україна не є суб’єктом світової гри, і в цьому «заслуга» нашої політичної еліти. Українська політична еліта вочевидь не є суб’єктом розвитку ані цілком, ані в будь-якій частині, незважаючи на партії та угруповання.

[ Моє дворічної давнини припущення, що політиків зацікавить можливість наповнити свої кишені в процесі реалізації проектів фазового переходу, виявилося хибним. Проблема у горизонті мислення — проекти фазового переходу довгострокові, а горизонт планування наших «еліт» суттєво знизився (за моїми оцінками, до кількох місяців). Такий короткий горизонт планування характерний, за теорією спіральної динаміки, для «червоної» парадигми мислення. Отже, для того, щоб політичні еліти набули суб’єктності, необхідно, аби «сині» за парадигмою мислення виборці, що складають значну частину електорату, почали відрізняти дійсно «синіх» політиків (правих консерваторів), за яких вони воліли б голосувати, від «червоних», що вдало маскуються під «синіх», а «сині» політики позбавилися б популізму. Непогано також, щоб з’явилися дійсно «помаранчеві» політики (праві ліберали), які спонукають піти на вибори свій електорат, що систематично вибори ігнорує. Такий рівень політичної культури у середньостроковому періоді не може бути набутим. Отже, політичні «еліти» не розглядаються як суб’єкт розвитку. Підкреслюю, це кольорове маркування спіральної динаміки, а не української політики.]

Це означає, що політичну «еліту» можна вилучити з числа факторів, які розглядаються. Суб’єктом розвитку може бути суспільство — певні слабко структуровані соціальні групи або сильно структуровані громадські об’єднання. Якщо ми подивимося лідерів попереднього фазового переходу — країни Західної Європи, то побачимо, що суб’єктом рідко бувала держава — скоріше, вона гальмувала процес (хоча суб’єкти фазового переходу часто нівелювали це гальмування через механізми корупції). Держава була суб’єктом лише там, де країна наздоганяла індустріалізацію (Японія, Росія, Корея, Китай). Перевагою України порівняно з Росією є наявність певного простору для розвитку суб’єктності. Це означає, що неважливо, хто буде наступним президентом, — аби він чи вона не перетворили країну на тоталітарну, навіть частково. Продовжуючи подану Євгеном Глібовицьким ідею «Другої республіки», зазначу, що існуюча політична система безнадійно зіпсована, а нова суб’єктність створить «під себе» нову політичну систему, яка проросте крізь стару, як трава проростає крізь старий потрісканий асфальт.

Справжня проблема в іншому. В українському суспільному просторі домінує пасивна онтологія (не «ми робимо», а «з нами роблять»; не «прямуємо до», а «біжимо від»), у той час як країна оточена носіями активних онтологій — Росія, Європа, Америка, Світ Ісламу, Китай. В кожного з цих активних суспільств є своя мета, своя мрія, в якій для нас є місце або ж немає. Але власної мети, власної мрії ми наразі не маємо.

До речі, зрозуміло бажання частини української індустріальної еліти (тут уже без лапок, бо сюди включається ділова промислова еліта) «продати» Україну Росії — адже дотепер Україна була індустріальною лише у складі Росії (чи то Імперії, чи то СРСР), вона не має власної індустріальної історії. Зате можна знайти власну суб’єктність в аграрній фазі України, що яскраво виражено політичними поглядами Нестора Івановича Махна. Але нас цікавить постіндустріальна суб’єктність.

Я свідомий того, що якась частина читачів цієї статті протягом найближчих кількох років виїде з України — якщо хтось читає цю статтю і, не кинувши, дочитав до цього місця, то це є ознакою його/її приналежності до нових соціальних груп, що є прообразом нових класів постіндустріального суспільства. Таким людям нема чого робити в індустріальній Україні, змодельованій нинішньою політичною «елітою» (незалежно від політичних партій і груп при владі чи в опозиції, бо вони всі однакові). Але ці люди є потенційними будівничими нової України.

На жаль, в Україні не сформований простір протиріч, баланс яких міг би накопичувати та потім вивільняти соціальну енергію. Це означає, що соціальна енергія просто марнується. Іншими словами, наявність кількох виразних альтернатив майбутнього могла би акумулювати соціальну енергію людей, об’єднуючи їх на підтримку того чи іншого сценарію чи проекту і спонукаючи до відповідної свідомої діяльності. З цього випливає одна жорстока річ: незважаючи на наявність темних плям та невирішених проблем у нашій історії, необхідно припинити займатися минулим. Якраз тим, хто прагне позбавити Україну суб’єктності (отже, майбутнього), вигідно спрямовувати енергію людей на минуле (у тому числі на історичні постаті героїв чи то злочинців), відволікаючи їх від моделювання та конструювання майбутнього.

Отже, розглянемо перспективи України у трьох основних сферах буття (див. першу частину статті) — техносфері, інфосфері, соціосфері.

ТЕХНОСФЕРА: ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ

Основою фазового переходу є технологічний прорив — за його відсутності не сформуються відповідні соціальні структури, не поширяться достатньою мірою нові ідеології. Звичайно, розпочатися фазовий перехід може й не з техносфери (як, власне, і було в західноєвропейській історії, де все почалося з протестантства та Відродження), але якщо поширення нових ідей не буде підкріплене змінами в техносфері, вони забудуться як передчасні (або ж їх носії виїдуть туди, де їм краще). Залишимо філософам проблему первинності курки чи яйця і розглянемо механіку фазового переходу у проекції на техносферу.

Кожен фазовий перехід несе з собою декілька нових технологічних пакетів. Під технологічним пакетом, наслідуючи С.Пєрєслєгіна, ми будемо розуміти пов’язану сукупність технологій, які вирішують соціально значиме завдання. Технологічний пакет може включати значну кількість технологій, але з-поміж них вирізняються базова технологія, яка уможливлює весь пакет, і замикаюча технологія, яка дозволяє вирішити завдання до кінця. Так, скажімо, розщеплення атомного ядра само по собі не є базовою технологією ядерної енергетики, бо воно некероване; базовою технологією тут є запізнювання нейтронів, а замикаючою — утилізація відпрацьованого ядерного палива (без цього ядерна енергетика не готова до практичного використання). Зазвичай базова технологія з’являється в процесі наукового пошуку без певного стимулювання, вона відкриває технологічний пакет і сама по собі не винагороджується — адже технологічного пакету ще нема. Натомість, замикаюча технологія важливіша — хто її створює, той отримує весь технологічний пакет і може збирати ренту розвитку з інших його користувачів. (Всі ми сплачуємо технологічну ренту США за інформаційно-комунікаційні технології, при тому, що створення мікрочипів, виробництво комп’ютерів, розробка програмного забезпечення мають в Україні давні успішні традиції. Зазначимо, що, купуючи iPhone чи iPad, ми сплачуємо ренту не азійським виробникам — вони отримують мінімальну додану вартість, — а американським власникам замикаючої технології.) Зазначимо, що технологічні пакети цілком зазвичай не продаються — можна купити лише частини пакету і продовжувати сплачувати ренту, адже придбана частина пакету нездатна до розвитку. Також важливо, що пакет разом з матеріальними технологіями включає відповідні гуманітарні — технології навчання відповідних навичок і знань, управління відповідними об’єктами тощо (можна купити завод, але без фахівців його неможливо запустити).

Які технологічні пакети пов’язані з поточним фазовим переходом? Загальновизнано, що цей перелік включає технологічні пакети біотехнологій, нанотехнологій, а також інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Дехто виділяє також окремий технологічний пакет екотехнологій (ефективного ресурсокористування). Ми можемо сміливо називати зазначені загальновизнані пакети «мейнстрімом». Крім того, не замкнені сукупності різноманітних технологічних пакетів енергетики і транспорту.

На жаль, сьогодні Україна не має жодних значних можливостей у більшості цих технологічних пакетів (і наздогнати неможливо, адже на ці пакети сьогодні спрямовані фінансові та людські ресурси потужних країн). В досить розвиненому пакеті ІКТ Україна не має замикаючої технології, і тому відповідний кластер приречений мати колоніальний статус експортера послуг, а не смислів (тобто працювати на аутсорсинг, що і відбувається — в цій сфері Україна займає почесне, але невдячне четверте місце в світі). Однак за певних умов замикаюча технологія ІКТ може з’явитися в Україні, і це перший шанс для країни і для амбітних підприємців. Адже розвиток технологічного пакету ІКТ ще не завершений.

Другий шанс полягає у створенні нового, не-мейнстрімного технологічного пакету у сфері психо- та соціотехнологій (ми вже згадували, high-hume замість high-tech): управління пізнанням, комунікацією, навчанням, прийняттям рішень, здоров’ям, соціалізацією, творчістю, груповою діяльністю, часом, підсвідомими процесами тощо (важливою частиною нового технологічного пакету є комунікативні технології — мовний інжиніринг). Порівняно з досить розвиненими фізичними технологіями, гуманітарні технології, що покликані адаптувати людину і суспільство до фізичних технологій, колосально відстали. Ми навчилися літати швидше звуку, розщеплювати атом, запускати супутники та створювати віртуальні світи — але не вміємо керувати своїм часом та здоров’ям, будувати ефективну комунікацію з іншими людьми, не розуміємо природу сну, творчості тощо. Складність технічних систем значно перевищує їхню керованість, і Україна має сумні приклади цього. Навіть першу хвилю нових технологій постіндустріальної фази — я маю на увазі ІКТ — людство ще не навчилося адаптувати, тому корпорації та уряди тонуть в океані інформації, судомно намагаючись «кермувати» тим, чим «кермувати» вже принципово неможливо.

Шанс для України полягає в тому, що відсталість у гуманітарних технологіях є повсюдною. Ми нічого не маємо тут, так само як й інші. Звичайно, десь в Америці існують десятки або сотні центрів досліджень, але для соціальних технологій, на відміну від психологічних, необхідні великі полігони. Лабораторією тут не обмежитися. Україна сторіччями була полігоном чужих соціальних експериментів — можливо, ми свідомо станемо полігоном для експериментів власних? Як би фантастично це не звучало, насправді такі дослідження можна вести у конкретному проектному режимі, і компанії, що фінансуватимуть такі дослідження, у разі успіху будуть мільярдерами, продаючи замикаючі технології всьому світові. Наскільки мені відомо, в Україні відбувається багато чого цікавого у сфері психології, але ця діяльність розпорошена, несистемна, неформатна і сприймається «науковим співтовариством» або як конкурентна традиційній науці, або як лженаука, або як взагалі не наука. Сподіваюся, найближчим часом, коли розробки почнуть «упаковуватися» в продукти і виникнуть альтернативні структури комунікації, ми побачимо цікаві речі.

Колись Павло Шеремета пропонував замінити гасло “Made in Ukraine” на “Designed in Ukraine” (про українську креативність буде трохи нижче). У постіндустріальному світі, де готові товари (і тим більше сировина) коштують все дешевше, основні гроші заробляє той, хто генерує і продає нові смисли (приклади: Голівуд і Діснейленд, аніме та манга, модний одяг і персональна електроніка). Адже виграє не той, хто володіє ринками, а той, хто їх створює. Поки що ми не маємо українських смислів навіть для внутрішнього споживання, не кажучи вже про експорт.

На завершення: насправді ми нічого певного не можемо сказати про технологічні пакети постіндустріальної фази. Їх треба шукати, стимулюючи та провокуючи інновації. Шанс полягає у тому, що, на відміну від індустріальної фази, постіндустріальним інноваторам не потрібні багатомільйонні стартові інвестиції. Як кажуть, математику для творчості необхідні олівець, папір і кава. Здається, цей принцип можна поширити на більшість нових технологічних пакетів, і тим більше це стосується виробництва смислів.

ІНФОСФЕРА: РАВЛИК НА СХИЛІ ФУДЗІ

«Тихо, тихо ползи,
Улитка, по склону Фудзи,
Вверх, до самых высот!»

   А.Н. и Б.Н.Стругацкие, «Улитка на склоне»

Розвиток техносфери неможливий без відповідного розвитку сфери ідей, сфери духу. Звідси починається рух. В європейській історії індустріального фазового переходу саме інфосфера була першою: саме ідеї протестантства, гуманізму, просвітництва створили потужне підґрунтя для розвитку науки і технологій. Постіндустріальний перехід так само має ґрунтуватися на відповідних ідеях та ідеологіях. Що ми маємо у цій сфері?

На перший погляд, нічого хорошого. Відомий український історик Ярослав Грицак, розмірковуючи над світовим дослідженням цінностей, що проводиться від 80-х років Університетом Мічигану, зазначає: найбільш успішними є країни з протестантською та конфуціанською етикою, найменш успішними — мусульманські та поганські (язичницькі) країни. Класичне християнство в «золотій середині», причому католицька етика дає більший поштовх розвиткові, аніж православна. Додатковий негативний вплив спричиняє колоніальне чи соціалістичне (у гіршому випадку — радянське) минуле.

Це дослідження проводилося за двома основними параметрами: цінності виживання проти цінностей самовираження, і цінності традиційні проти цінностей світсько-раціональних. Україна разом з іншими пострадянськими країнами характеризується переважанням цінностей виживання над самовираженням, і світсько-раціональних — над традиційними. З точки зору цієї двовимірної моделі, ми дуже далеко від цінностей самовираження, характерних для найбільш розвинених країн.

Але ми знаємо, що розвиток домінуючих цінностей є набагато складнішим процесом, його не можна виміряти вказаними двома показниками, тому така модель не дуже адекватна. Шлях суспільства не є прямою лінією від вихідної точки традиційних (релігійних) цінностей та цінностей виживання — до «кінцевої зупинки» світських цінностей, раціоналізму і самовираження. «Традиційні» цінності можуть бути вельми різними — від архаїчних родоплемінних до сучасних екуменічних. Цінності самовираження варіюються від цінностей боротьби і влади до цінностей успіху і свободи, і так далі. Двовимірна модель не може їх розрізнити, тому змішує суспільства абсолютно різних парадигм мислення.

Пристойну модель дає нам вже згадана теорія спіральної динаміки. З точки зору цієї теорії, траєкторія розвитку є не прямою лінією, а синусоїдальною кривою, яка кілька разів коливається між цінностями, що називаються традиційними, та цінностями самовираження.

Ситуацію в Україні легко проаналізувати за передвиборчими гаслами, криміногенною обстановкою, рівнем розвитку підприємництва, культури і релігії. Простий аналіз передвиборчих гасел доводить, що більшість населення має центр тяжіння поблизу «синьої» парадигми мислення («справедливість є, за неї варто боротися», «Україна для людей» тощо), при наявності значної кількості «червоних» («хапай і тікай») і «помаранчевих» (підприємці, творча інтелігенція), а також порівняно незначної кількості «зелених» та «фіолетових» («забобонних»). Ті, хто пам’ятає із спіральної динаміки порядок походження парадигм (бежева — фіолетова — червона — синя — помаранчева — зелена — жовта), погодяться, що ми маємо справу із класичною «дзвоноподібною кривою» (розподілом Ґаусса), відцентрованою по «синій» парадигмі.

При цьому великий ступінь секуляризації (світськості) суспільства означає наявність передумов для значного зрушення у бік «помаранчевої» парадигми. Не даремно Михайло Винницький вважає українців однією із найбільш підприємливих націй. Можна лише здогадуватися, який стрімкий розвиток підприємництва спостерігався би при створенні відповідних умов чи принаймні при усуненні основних перешкод.

Не так слабо, як здається на перший погляд, в Україні проявлена «зелена» парадигма. Про це свідчать не лише численні некомерційні громадські організації та рухи (хоча значна їх кількість, у тому числі екологічних, до «зеленої» парадигми не має жодного відношення). Хорошим індикатором є непоганий рейтинг України у Вікіпедії (16-е місце). Результати дослідження, проведеного у 2007 році у Львові компанією GfK, показують наявність значної кількості носіїв постматеріальних (у моєму розумінні, «зелених») цінностей. І все ж таки, на слабке поширення «зеленої» парадигми впливає порівняна бідність нації («зелений» передбачає насиченість «суспільства споживання») і відсутність досвіду недержавних соціальних інституцій. Тут досить високу роль може відіграти церква, але чи готові численні роз’єднані українські церкви виконати цю високу місію? Чи запропонують вони передовій частині суспільства екуменічне мислення та адекватні форми духовного і громадського життя, сприяючи поширенню нових парадигм і формуванню унікальної української духовності як передумови фазового переходу? А може, навпаки, тягтимуть передову частину суспільства назад, до неприйнятної для них «синьої» парадигми? Так чи інакше, розвиток різноманітних спільнот за інтересами, а також відхід від справ значної частини старіючих підприємців першої хвилі створять нові можливості для поширення «зеленої» парадигми. (Незважаючи на те, що «зелена» парадигма сильно стримує розвиток, вона є необхідним етапом, без якого неможливо обійтися, — адже наступний «жовтий» виростає лише із «зеленого».)

Що ж стосується «жовтої» парадигми мислення (свобода, знання, компетентність, адаптивність; зневага до грошей, статусу та влади), а носії саме цієї парадигми необхідні для когнітивного (постіндустріального) фазового стрибка, з цим у нас поки що слабенько. «Жовта» парадигма в Україні майже не представлена. Але чи можемо ми щось змінити?

Уявімо собі суспільство у вигляді такого дзвоноподібного «слимака», який повзе спіраллю вгору. Голова його (досить маленька) знаходиться в районі «зеленої» парадигми, далі йде більша «помаранчева» шия, великий «синій» тулуб і «червоний» хвіст, кінчик якого «фіолетовий». Розвиток означає рух всього слимака разом, він не може порватися на шматки. Якщо відірвуться голова чи хвіст, слимак загине (аналог соціальної катастрофи). Наша задача — забезпечити всім частинам слимака можливість рухатися. Для цього необхідні дуже різні соціальні інституції. Зростання авторитету церкви допоможе втриматися і не впасти у важких умовах «синім» та створить перспективу для «червоних». Розвиток підприємництва та інновацій, світської культури, спорту створює можливості як для руху «синіх» в «помаранчевому» напрямку, так і, найголовніше, для успіху «помаранчевих» — а це потужна ракета, що виштовхує країну на нові орбіти. Одночасно необхідно створити умови для розвитку «зеленої» парадигми — у громадському русі, некомерційних дослідженнях тощо. Насамкінець, необхідні «осередки виживання» для наступної, «жовтої» парадигми — креативні простори й недержавні інноваційні парки. Все це теоретично можливе, якщо лише цим опікуватимуться інтелектуальні, ділові, духовні еліти, а не держава (адже політичні «еліти» є майже повністю «червоними», тобто відсталішими порівняно з усім суспільством — на відміну від звичайного стану, коли еліти є більш розвиненими за суспільство загалом).

У цьому контексті неможливо не згадати відоме дослідження Ричарда Флоріди щодо рівня креативності різних країн. Р.Флоріда визначає індекс креативності, поєднуючи три розраховані ним індекси: індекс таланту (частка представників творчого класу, частка населення з вищою освітою, частка населення, яка працює в науковій сфері), індекс технологій (частка ВВП, що йде на дослідження і розробки, та кількість патентів на 1 млн. населення) та індекс толерантності (рівень опору сприйняттю нових цінностей та рівень самовираження). За індексом таланту Україна посідає 19 місце у світі, за індексом технологій — 28, за індексом толерантності — 33 (в останньому випадку так низько, в першу чергу, завдяки низькому рівню самовираження, за яким отримуємо передостаннє місце слідом за Росією — от що значить домінування в суспільстві «синьої» парадигми мислення, що десятиліттями насаджувалася радянською практикою і пропагандою). В підсумковому рейтингу креативності Україна займає 27 місце. Все одно непогано для когнітивної фази. (Попереду нас: країни Західної («старої») Європи, англомовний світ (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), Японія, Південна Корея, Ізраїль, Чехія, Естонія, Росія. Всі решта — позаду. Чесно кажучи, жодних сюрпризів.)

Окремо скажемо про толерантність. Українське суспільство є порівняно толерантним, і це необхідно зберегти і примножити, не допускаючи зростання ксенофобії, яке завжди супроводжує фазовий перехід і заважає йому. (Не плутаймо толерантність, тобто готовність правдиво сприйняти чужу ідентичність, з політкоректністю, тобто з неправдивим замовчуванням самого факту наявності чужих ідентичностей і різниці між ними і власною ідентичністю.) Україна вже одного разу здивувала світ своєю енергією любові, так що ми тут можемо сказати нове слово. До речі, зауважимо: важливою частиною бажаної нами «жовтої» парадигми мислення є множинна ідентичність особи (наявність в особи одночасно різних ідентичностей). Чи у всіх куточках України буде толерантно сприйнятий російськомовний вірменин, який вважає себе буддистом і одночасно українським громадянином і патріотом, аніскільки не переймаючись множинністю своїх вірменської, російської, української і буддистської ідентичностей?

Отже, історичні чинники (радянське минуле, консервативна традиція) не є вироком. «Якими б важливими не були історичні чинники і релігійні поділи, — каже Ярослав Грицак, — "хто куди потрапить" залежить насамперед від волі національних еліт. <…> Сучасна Україна розділяє декілька історичних спадщин і належить до декількох цивілізацій, тому її минуле витворює широке поле для вибору головного вектору розвитку», — каже історик. Неможливе стає можливим, коли на це є воля і згода національної еліти, причому передусім еліти не політичної, а інтелектуальної (в широкому розумінні — включаючи людей творчої праці, науковців, священиків, «передових» підприємців, громадських діячів тощо).

Наявність кількох спадщин і одночасну приналежність до кількох цивілізацій в політичній практиці прийнято вважати слабкою стороною України — всі останні роки ми спостерігаємо протистояння Сходу й Заходу. «Синя» більшість з обох сторін вважає це протистояння природним і може нескінченно битися у «священних війнах», хоч «помаранчево-зелена» меншість і розуміє штучність протистояння (найкращий інструмент маніпуляції «синіми» людьми і консервації «синьої» парадигми — знайти ворога, і це знали як у часи хрестових походів, так і в ХХ сторіччі в СРСР, нацистській Німеччині тощо; знають це й сьогодні в різних куточках світу від США до Ірану). (До речі, класичне діалектичне протиріччя між двома полюсами розсіює енергію (в даному випадку соціальну) і нестабільне, у той час як баланс між трьома точками (тріалектичне протиріччя) є стабільним, запасає енергію і може її вивільняти на конструктивні цілі. Тому необхідно виокремити і зробити почутим голос Центральної України, яка не є ані Донбасом, ані Галичиною. Для початку — голос Києва. Це і буде бажана третя точка. Не випадково і «східняки», і «западенці» бачать по іншу сторону барикад лише один одного — так їхнім ідеологам простіше підтримувати «образ ворога».)

Наявність «різних Україн» є силою, а не слабкістю. Співпраця може поєднати переваги і компенсувати недоліки, треба лише залишити «гру у барикади» політичним «елітам» і поширити практики взаємодії. Адже різноманітність означає меншу ентропію: різниця температур у термодинаміці дає роботу, різниця потенціалів в електродинаміці — струм. Ще Л.М.Гумільов зазначав: мозаїчність етносу безпосередньо пов’язана з його пасіонарністю — отже, з можливостями розвитку. (Не випадково із нас пробували зробити «нову історичну спільноту — радянський народ», тобто систему з максимальною соціальною ентропією.) Окрім бути джерелом внутрішньої сили і розвитку, це дає можливості виконувати у світі певні глобальні функції. «…Наш фатум — насправді не фатум зовсім,… а призначення», — каже Мирослав Маринович про розіп’яту між двома цивілізаціями Україну. «…Ота світоглядно розколена й нерішуча Україна сьогодні якраз і виконує головне цивілізаційне європейське завдання — поєднувати різнорідні культурні сутності.»

Так само, як можна накреслити проектний план розвитку технологій нової фази, так і щодо розвитку суспільства у напрямку більш високих парадигм мислення досить реально накреслити певний проектний план. Причому починати можна з будь-якого кінця: наприклад, створення «жовтих» інноваційних осередків неодмінно призведе до появи нових технологій. Нам залишилося подивитися на третю сферу.

СОЦІОСФЕРА: ПРОСТИРАДЛО, ПРОСТРЕЛЕНЕ З КУЛЕМЕТА

Відомий сучасний філософ Кен Вілбер пропагує ідею збалансованого розвитку «чотирьох квадрантів» — як у людині, так і в малих і великих спільнотах. Дві дихотомічні пари «суб’єктивне — об’єктивне» і «індивідуальне — колективне» утворюють на площині чотири квадранти. Спрощуючи, індивідуальне-суб’єктивне — це психологія і духовний розвиток людей (вже згадана нами інфосфера), індивідуальне-об’єктивне — світ технологій (техносфера), колективне-суб’єктивне — культура, колективне-об’єктивне — соціально-економічні форми життя (соціально-економічні формації та соціально-політичні системи). В кожному з чотирьох квадрантів розкручується спіраль розвитку, і розвиток у різних квадрантах має бути збалансований. Це можна пояснити на такому прикладі. Коли ми хочемо впровадити індустріальну фазу, то маємо одночасно подбати про індустріальні технології, поширення «помаранчевих» цінностей, культуру просвітництва і лібералізму, приватну власність на засоби виробництва, вільний ринок і вибірну демократію. Відсутність однієї з компонент створює негаразди, які можна подолати, відсутність двох робить розвиток проблематичним, далі — унеможливлює. Ось чому, до речі, демократія та ліберальний капіталізм зазвичай крокують поруч.

Для подолання фазового бар’єру необхідно починати з насичених «помаранчевих» систем у всіх квадрантах, значущих «зелених» систем, а також «жовтих» маяків на обрії. Відповідно, це означає:

• з одного боку, розвинений ліберальний капіталізм із здоровою конкуренцією без будь-яких монополій і втручання держави в економіку;
• з іншого боку, острівки «вікіноміки» з обмеженим захистом інтелектуальної власності і доступністю «безкоштовних» рішень, спеціальні умови розвитку еконоценозів;
• нарешті, дуже спеціальний правовий статус університетів та інноваційних парків (справжніх) і зняття будь-яких заборон на перспективні дослідження.

В соціально-політичній сфері необхідний широкий розвиток громадянського суспільства у будь-яких його неполітичних формах — а в політиці доведеться вдатися до певного авторитаризму, щоб обмежити домінування «помаранчевої» демократії, яка давно вже перетворилася на димну суміш олігократії та охлократії (влади олігархів проти влади натовпу).

На мій погляд, соціосфера є найбільш проблематичною через те, що зміна (скажемо так: корекція) суспільних відносин і політичної системи потребує участі парламенту, який захищає абсолютно інші цінності і тому нездатний вирішити це завдання. Але згадаймо, соціосфера завжди «плететься в хвості», відображаючи вже здійснені зміни в техносфері і сфері ідей. Винятком є наявність передової політичної еліти, яка рішуче прагне витягнути свій народ на наступний щабель: коли «помаранчеві» батьки-засновники писали Конституцію США, носії «помаранчевої» парадигми складали в країні не більше 10%; правда, і вибори не були загальними.

Що ми можемо тут зробити? Концепція «Другої республіки» в моєму розумінні передбачає створення альтернативних соціальних інституцій. Завданням інтелектуальної еліти є розробка механізмів роботи таких інституцій у різноманітних сферах (наприклад, управління багатоквартирними будинками, культурними проектами, недержавними дослідженнями тощо) і навчання людей в різних куточках країни їх впровадженню. Це астрономічно велика, неосяжна робота. Але в ситуації, коли нагорі національної управлінської піраміди менш розвинені люди, ніж внизу, — іншого шляху немає.

Важливим аспектом альтернативних соціальних інституцій є ресурс структурності. Поблизу фазового бар’єру традиційні соціальні структури розмиваються і перестають працювати. Виникає загроза катастрофічного структурного спрощення (ентропійного стрибка), що замість подолання фазового бар’єру призводить до фазової катастрофи і відкочування на одну фазу назад (в новий феодалізм). Щоб цьому запобігти, десь у суспільстві треба запасти ресурс структурності — іншими словами, ресурс від’ємної ентропії. Відсутність сильної авторитетної армії, яка виконує функцію ресурсу структурності у багатьох країнах, і сильної єдиної авторитетної церкви означає, що єдиним місцем накопичення додаткової структурності є саме альтернативні соціальні інституції.

Особливо важливою соціальною інституцією є система освіти, адже вона безпосередньо впливає на розвиток парадигм мислення. Індустріальна система освіти в Україні (колись радянська — найкраща в світі для свого часу) фактично зруйнована, а все одно вона не підходить для постіндустріальної фази. Нічого не вдієш, доведеться створювати альтернативну систему освіти, непідконтрольну державі. Кращі представники бізнесу разом з кращими освітянами на це здатні. Свою роль може успішно відіграти й церква. Не потрібно багато: потрібно лише створити систему підготовки еліт, «помаранчевих», «зелених» і «жовтих».

Дуже важливою проблемою є рівень довіри у суспільстві (згадаймо Ф.Фукуяму, який вважає довіру найбільшим соціальним капіталом; не забудемо й І.Адізеса). Довіра до державних інституцій підірвана надовго, і тому дуже важливо вибудовувати нове середовище довіри — церкві, громадським ініціативам, діловому середовищу тощо.

У давній своїй статті «Моделювання кризи» я наводив перелік важливих кроків держави щодо забезпечення проходження постіндустріального фазового бар’єру у таких важливих сферах, як міграційна політика, військова реформа, економічний і культурний протекціонізм, політика щодо ісламу як ідеології доіндустріальної фази, ліквідація низової корупції, соціальний захист, галузева підтримка. Всі ці речі безглуздо обговорювати, тому що очікувати від держави свідомих кроків в цих напрямках марно. (Тим більше що поблизу фазового бар’єру все дуже сильно псується, і держава очолює цей процес деградації.) Тому не будемо зупинятися на державних програмах.

Ми знаходимося, за визначенням соціолога Зигмунта Баумана, у періоді interregnum, «міжцарювання», коли старі системи вже не працюють, а нові ще не народилися. Цей стан, за Бауманом, породжує важливе питання: якщо б ми знали, що робити, то хто мав би це робити? Принципова деградація держави і політики створює кризу інструментальності — порожнину, яку хтось має заповнити.

Важливо зазначити: завжди, у всі часи і на всіх континентах політичні «еліти» і приватизована ними держава гальмують фазовий перехід своєї країни (коли йдеться про перехід у першій хвилі, а не навздогін), але інтелектуальні еліти (ділові, духовні, творчі) часто знаходять можливості подолати цей опір хитромудрими методами. Адже більш високі парадигми мислення завжди перемагають на достатніх проміжках часу.

Окремо необхідно зупинитися на питанні енергії для подолання фазового бар’єру. Фазовий бар’єр — це об’єктивні і суб’єктивні перешкоди фазовому переходу конкретної спільноти, пов’язані з великими витратами енергії на руйнування старого та актуалізацію нового (з фізики ми знаємо, що кожна наступна фаза характеризується більшою внутрішньою енергією, яку при переході треба десь узяти). Наявність фазового бар’єру пояснює той факт, що фазовий перехід здійснюється порівняно невеликою кількістю спільнот. Звідки ж узяти енергію? І знову нам допомагає наша держава. Величезна соціальна енергія сьогодні в Україні залишається непотрібною, не знаходячи виходу ні в політиці, ні в економіці. Чи буде в результаті «ядерна реакція» керованою, чи некерованою, залежить від механізмів, за якими ця енергія може бути трансформованою у діяльність. За відсутності таких механізмів залишається лише «бунт, бессмысленный и беспощадный».

МІЗЕР БЕЗ ПРИКУПУ

Настав час проаналізувати реальні шанси України подолати фазовий бар’єр.

Що має Україна?

1.    Достатній розмір популяції людської спільноти (в індустріальній фазі — політичної нації). Не дуже великий (хотілося б якщо не 100, то принаймні 52 мільйони), але не більше ніж на порядок менший за США, ЄС, Японію. Недостатньо, але нічого не вдієш. Якщо демографічний спад буде зупинений, це вже добре.

2.    Географія. Географічне розташування цілком вдале. З одного боку, між трьома цивілізаціями (Європа, Росія, Ісламський світ), що в нашій історії неодноразово приносило нам самі нещастя. З іншого боку, у сьогоднішньому світі Україна знаходиться на геополітичних «задвірках». Саме такі «задвірки», при наявності внутрішнього потенціалу, і мають більше шансів при фазових переходах (приклад — США).

3.    Успішна реалізація поточної (індустріальної) фази і наявність передумов для її демонтажу. Фактично розпад СРСР та наступні кризи призвели до запуску демонтажу індустріальної інфраструктури — це передумови або для фазової катастрофи, або для фазового стрибка. У випадку збереження повноцінної індустріальної інфраструктури індустріальні еліти стали б на заваді будь-яким постіндустріальним спробам. Можна сказати, вони це і роблять, але подальші проблеми, які вони матимуть із цінами, попитом, ресурсами і зносом обладнання, значно зменшать їхній вплив.

4.    Хороші стартові позиції принаймні в одному з технологічних пакетів постіндустріальної фази — ІКТ.

5.    Слабкість соціосистемних функціоналів індустріальної фази (державне управління, освіта, наука), що означає менші витрати енергії на їхній демонтаж (звичайно, одночасно це означає великий ризик фазової катастрофи).

6.    Грамотне урбанізоване населення, орієнтоване значною мірою на цінності освіти і розвитку. Додамо: нове покоління має ту перевагу, що воно не знає «совка».

7.    Успішне поширення «помаранчевої» і частково «зеленої» парадигм мислення і систем цінностей.

8.    Надлишок нереалізованої соціальної енергії, невдоволення населення як енергетичний ресурс фазового стрибка.

9.    Мозаїчність суспільства, різноманітність і багатовимірність етноконфесійних ідентичностей як умова успішної взаємодії з чужими ідентичностями.

10.                      Неізольованість, наявність системних зв’язків з іншими спільнотами.

Чого не вистачає для успішної спроби фазового переходу?

1.    Населення. Ми не знаємо, яка чисельність спільноти є мінімально необхідною для постіндустріального фазового переходу. Попередній індустріальний фазовий бар’єр долали суспільства із кількома мільйонами людей, але світ був тоді значно менший. З іншої точки зору, безумовно постіндустріальний Сингапур якраз і нараховує кілька мільйонів.

2.    Міжцивілізаційні контакти. Для успіху постіндустріального фазового переходу необхідні контакти з усіма основними цивілізаціями та центрами постіндустріальних проектів. Україна має сьогодні слабкі контакти із Світом Ісламу, Китаєм та Японією, і це необхідно виправляти.

3.    Культурна самостійність. В даний момент Україна має низьку культурну самостійність (як результат російського неоімперського проекту). У той же час необхідно забезпечити культурну різноманітність, не перехитуючи маятник в бік виключно української культури — адже монокультурність і постіндустріалізм несумісні. Вихід полягає у розвитку української російськомовної культури як відмінної від російської імперської.

4.    Урбаністичні проблеми. Наші міста заповнені містянами першого покоління, які ще живуть сільською ідентичністю. Багато міст не мають власних «облич», смислів і стратегій. Міста не мають креативних просторів, які б підтримували розвиток вищих парадигм мислення. Нарешті, міста не створюють сталих конфігурацій, в яких вони могли б підтримувати один одного.

5.    Рівень розвитку гуманітарних (когнітивних) досліджень. Україна аж ніяк не вирізняється на тлі інших націй, але це можна виправити проектним шляхом.

6.    Вищі парадигми мислення і системи цінностей. Українська підприємливість та індивідуалізм забезпечують порівняно високий (хоч і недостатній) рівень «помаранчевості», але низький рівень «зеленості». Наступною проблемою є відсутність «заповідників» для носіїв «жовтої» парадигми мислення — не пов’язані національною свідомістю «громадяни світу», вони здебільшого виїжджають з країни туди, де комфортно.

7.    Альтернативні (недержавні, неполітичні) соціальні структури. Традиційно вони слабкі, як у всьому пострадянському світові, але мають тенденцію до зростання. На сьогодні не маємо ще критичної маси громадянського суспільства, яке готове взяти на себе місію української суб’єктності — тобто заявити «ми — це і є Україна».

8.    Толерантність і ксенофобія. З цим у нас краще, ніж у пострадянських «братів по нещастю», але гірше, ніж необхідно для постіндустріальної фази.

9.    Комплекс неповноцінності. Маємо його позбутися, тим більше що для цього немає підстав. Взагалі, Україна для Росії є і має бути уособленням ідеї «Може бути інакше».

Підсумуємо. Маємо зіграти «мізер без прикупу» (ця оцінка складності українського проекту належить С.Пєрєслєгіну): шанси мінімальні, хоча на тлі можливих інших локальних постіндустріальних проектів виглядає не так погано. Продовжуючи мовою преферансу, «розпаси» у вигляді фазової катастрофи можуть бути ще гіршою і значно тривалішою альтернативою. Питання, чи можливі локальні постіндустріальні проекти взагалі, а чи лише глобальні (як, наприклад, американський, європейський, «Русский міръ» тощо), залишається відкритим.

СНІДАНОК ДЛЯ ЧЕМПІОНІВ

Дотепер ми розглядали завдання, які стоять перед нацією в цілому. Обіцяно було сказати кілька слів і про спільноти меншого масштабу: компанії, сім’ї, про окрему особистість. Оскільки більшість читачів так чи інакше пов’язані з бізнесом, спробуємо подати «меню» для підприємців і менеджерів у такому вигляді:

• слідкувати за міграцією цінності в традиційних бізнес-моделях, змінювати їх до того, як вони остаточно впадуть; своєчасно виходити із бізнесів, в яких виживання «за бар’єром» неможливе, туди, де можливе (внутрішнє споживання, унікальний експорт, постіндустріальні кластери);
• створювати і підтримувати постіндустріальні кластери, шукати фрагменти нових технологічних пакетів і особливо «золоті акції» — замикаючі технології; підтримувати відповідні дослідження;
• створювати еконоценози — системи спів-конкуренції, осередки довіри і системи взаємної підтримки, кластери нової економіки, інноваційні системи всередині компаній та між компаніями;
• створювати майданчики для комунікації: асоціації, клуби, співтовариства, «фабрики думки» (think tanks) тощо;
• впроваджувати в компаніях інноваційну корпоративну культуру та сучасні управлінські системи (є великий перелік рецептів в Іцхака Адізеса та в спіральній динаміці);
• бути суб’єктом, а не об’єктом; бути про-активними, а не реактивними;
• не скуповувати зайві активи — всі активи тієї фази, що відходить, впадуть у ціні;
• при плануванні враховувати додаткові ризики епохи фазового переходу, у тому числі підвищену загрозу техногенних катастроф, викликану нерозвиненістю гуманітарних технологій управління складними технічними системами;
• не панікувати, що б не сталося;
• берегти клієнтів і тримати високу планку ділової етики;
• не гратися в політику (просто не гратися, і все);
• триматися подалі від держави в будь-яких сферах, навіть коли це короткостроково вигідно;
• підтримувати недержавні альтернативні соціальні інституції у сфері досліджень, культури, спорту, міських спільнот тощо, і особливо освіти;
• дати найкращу освіту собі, своїм дітям та співробітникам;
• комунікувати постійно зі своїми співробітниками, спонукаючи їх комунікувати ті самі речі до своїх родичів, і так далі.

Освітяни, науковці, діячі недержавних організацій знайдуть собі з цього «меню» потрібні інгредієнти. Політиків просимо не турбуватися; якщо ж вони все одно турбуватимуться, для них можна було б скласти окремі програми, але жаль марнувати час.

ПІДСУМОК

«Хто ж тоді, як не ми, брати?..» 
                        Святослав Вакарчук

Україна повинна спробувати подолати фазовий бар’єр, бо інакше вона стає або індустріальною колонією, або антропологічною пустелею. Вирішення цієї задачі є фактично на межі можливостей. Держава не хоче, не може і не здатна допомагати; але хоче, може і здатна перешкоджати. Суспільство слабке і розпорошене.

Тим не менше, потенціал України в різних сферах буття є досить високим, що дозволяє створити «Другу республіку» — громадський проект вирощування постіндустріальних технологічних, ідейних, соціальних, економічних систем. (Колись Ганді сказав: «Ми не можемо руйнувати одну систему, не маючи іншої замість неї».) У разі ймовірної невдачі необхідно забезпечити собі «м’яку посадку» назад в індустріальну фазу — у статус індустріальної колонії Європейського Союзу.

Пам’ятаймо: суб’єктом фазового переходу є не держава, а суспільство. Що ж нам робити зараз? Жити і працювати з урахуванням рекомендацій, наведених у попередньому розділі. І перший конкретний крок — створити «фабрики думки» (think tanks), побудовані на основі «зеленої» парадигми, і почати там розробляти конкретні проекти різних підсистем нової України, «Другої республіки». Український проектний простір є надзвичайно бідним, а бажання копіювати чужі моделі неконструктивне (копіюючи чужу модель, ти прагнеш зайняти місце у світі, яке вже зайнято). Це необхідно виправляти негайно. Хоча в нас є 20-25 років на реалізацію українського стрибка, ресурси зменшуються кожен день, тому починати треба завтра зранку.

Січень-червень 2011