www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов

Журналіст перестав бути автором, він став ретранслятором. У нього немає справжніх власних думок для обговорення.

Ми нарікаємо на журналістику, не розуміючи, що вона давно інша. Наша ідеалістична модель уже не відповідає реальності. Вже давно діють інші фактори. Ба більше: якщо порівняти їхню вагу, то фінансові чи політичні фактори виявляться важливішими, ніж фактори суто інформаційні. Отже, саме вони формують інформаційний порядок денний. Приклад останнього скандалу навколо ТВі демонструє саме це.

Концепція постдемократії Крауча акцентує: нині влада перейшла від національних урядів до транснаціональних корпорацій (див. тут, а також – Crouch C. Post-democracy. – Cambridge etc., 2004). Це трапилося тому, що постали успішні моделі управління демократією, управління виборчим процесом, що в результаті зняло можливі варіанти несподіваних змін.

Сучасні вибори як приклад такого управління (особливо в західному варіанті) орієнтуються на невеликий відсоток тих, кого можна перевести на свій бік, таким чином, виборча кампанія з її гаслами, обіцянками, фактами розрахована не на виборців, а на невелику групу. Немає рівного доступу, немає передвиборчого обговорення проблем. І це йдеться не про нас, а про західний досвід.

Крауч будує аналогію з постіндустріальним суспільством. Воно не є не-індустріальним суспільством як спочатку здається, там є всі індустріальні механізми. Постдемократичне суспільство теж використовує інститути демократії, але вони стають для нього формальністю. Енергія та інноваційний рух переходять із широкої демократичної арени до вузьких груп політико-економічної еліти. Крауч вважає, що саме до такої моделі й відбувається рух. Навіть старі чіткі соціо-економічні класи розмилися, що теж полегшує управління ними. Вважається, що ця концепція представляє нову модель розвитку, яка дозволяє аналізувати світ після холодної війни.

Ці процеси ми бачимо всюди, вони формують життя всіх країн. І вони не могли оминути журналістику. Журналістика теж перебуває під тиском нових факторів. Їх десятки, перерахуємо тільки декілька:

- тенденція до зникнення газет у плані зменшення числа читачів,

- на сьогодні економічно невигідною виявилася навіть модель «газета плюс сайт»,

- відсутність зв’язку з практиками і практикою в системі підготовки журналістів,

- зростання журналістики громадян («Твіттер» та інші соціальні медіа),

- зростання впливу суспільства на владу, навіть військові тепер не можуть перемагати у війнах, якщо їхні розповіді теж не перемагають,

- діти і студенти не здатні розуміти складні тексти,

- кіно, наприклад, Голлівуду робиться під глядача-тінейджера,

- пріоритет жіночої аудиторії як перед телевізором, так і в рекламодавців (див.  тут  і тут),

- телебачення переважає інтернет (див. тут),

- тиск візуальності, яка не дуже вправно, порівняно з вербальними каналами, може перекодовуватися в знання,

- тиск розважальності.

Щодо останнього пункту Washington Post у травні 2013 року навіть опублікувала статтю, в якій висуває і захищає багатоманітність шляхів донесення інформації. І стаття ця зветься «На захист журналістики розваг». Тобто відбувається перехід від випадковості до норми.

Усе це може пояснити нам той стан журналістики, який так усіх дивує. Газети, що подають себе як національні і якісні, мають мінімальні наклади. Модель жовтої преси повністю підкорила собі телебачення. Люди дивляться по декілька годин на день, а потім дивуються, мовляв, як я міг це дивитися. Все це можна позначити як інформаційну чи віртуальну забрудненість, що аналогічна ядерній. І будуть потрібні роки, щоб вийти з цього стану, якщо це взагалі можливо.

У цілому перед нами постає новий тип інформаційного простору. Зникли смисли. Залишилися анекдоти. Одне з пояснень такої ситуації – неадекватність еліти, не здатної формулювати смисли. Еліта, ставши одновимірною, бо тільки фінансові статки рухають її, не здатна вести країну вперед. У цьому плані колективні цілі конфліктують із цілями індивідуальними.

Навіть Тристороння комісія, яку так полюбляють усі конспірологи, взялася за вивчення трансформацій, яких зазнає світ. Усе почалося з книги 1975 року (серед авторів якої був і Хантінгтон), яка звалася «Криза демократії». 2000 року завершилося ще одне дослідження тристоронньої комісії (Putnam R.D. a.o. Introduction: what's troubling the Trilateral democracies? // Disaffected democracies. What's troubling the Trilateral countries. Ed. by S.J. Pharr, R.D. Putnam. – Princeton, 2000). Тоді діагнозом стало постійне збільшення вимог, які неможливо виконати. Сьогодні продовжується падіння легітимності влади, рівня суспільної довіри в усьому світі.

Колумбійській університет починає свій аналіз тенденцій фразою, що американська журналістика не уникне трансформацій (див.  тут  і тут). Вони починають із розбору п’яти базових уявлень, серед яких є й такі: «Якісна журналістика завжди вимагає підтримки» чи «Є багато можливостей робити хорошу роботу новими шляхами».

У цьому аналізі є цікаві слова: «Породження ідей, алгоритмів, формування рухів, введення інновацій у практику – всі вимагають оригінальності думки. Журналісти повинні провокувати зміни, починати експерименти й підштовхувати дії». Тобто від журналістів вимагають цілей, які не здатна виконати постжурналістика.

Вчені Кардіфського університету встановили, що 60–80% статей (залежно від газети) навіть у якісних британських виданнях не належать журналістам цих видань (див. тут, а також – Lewis J. a.o. Four rumours and an explanation; a political cconomic account of journalists’ changing newsgathering and reporting practices. – Journalism Practice. – 2008. – Vol. 2. – N 1). Це результат роботи інформаційних та піар-агенцій. Таку ситуацію пояснюють збільшенням навантаження кожного журналіста, так що він не здатен охопити таку кількість матеріалів. Але якщо це так, перед нами зовсім інша модель інформування населення, яка мімікрує під стару модель журналістики й журналістів.

Девіс наводить два парадоксальні результати цього дослідження якісної англійської преси (див. тут, а також –  Davies N. Flat Earth news. – London, 2008 [ця книга перекладена українською під назвою «Новини пласкої землі». – MS]):

- тільки 12% матеріалів повністю будувалися на фактах, вивчених журналістами, щодо походження 8% вони не могли точно сказати, 80% були повністю чи частково сконструйовані з матеріалів інформаційних і піар-агентств,

- коли дослідники намагалися дізнатися, чи перевірялися ці факти, вони знайшли підтвердження тільки в 12% матеріалів.

Учора журналіст був автором, чиї статті читали всі. Сьогодні не лише вся активність зсунулася у сферу політичної журналістики, решта нікого не цікавить, але й сам журналіст перестав бути автором, він став ретранслятором. У нього немає справжніх власних думок для обговорення.

Така сама традиція складається в нас і в інших комунікативних професіях. Спічрайтер оформлює текст, який йому дають. У нього немає своїх думок. Водночас спічрайтер Обами з питань міжнародних відносин сидить і працює в Раді нацбезпеки. Тож у нього можуть виникати власні думки, адже він є фахівцем.

Журналіст не володіє арсеналом аналізу. Тому його думки банальні. Він виграє тільки за рахунок якогось джерела, яке може поділитися з ним інформацією. Журналіста ніхто не вчив аналізувати ані події, ані інформацію. Журналістська освіта не має жодного курсу, який би розвивав розум студента, давав йому необхідний для аналізу інструментарій. Інтуїтивні здогади може породжувати й читач, від журналіста ми чекаємо якісно іншого.

Поле, яке створює постжурналістика, не здатне виконувати функції модернізації країни, не здатне породжувати нову еліту.

Постжурналістика – це фіксатор минулого, тимчасом як журналістика формувала майбутнє.

У світі, перенасиченому інформацією, виграш приносить якісна інформація. Джобс сказав, що контент є королем. Кожен бренд має  власну історію. І її ще треба вміти розповідати.

Ландау (її сайт –  privacyink.org) запропонувала розрізняти секрети і таємниці (mysteries). 1979 року іранська революція відбулася неочікувано для США, бо розвідка відшуковувала секрети, які боронив шахський уряд, а не займалася таємницею, що саме відбувалося в групах, наближених до Аятолли Хомейні. Секрети є частиною більшої картини. А відносно таємниці ви не знаєте, яка вона, яке питання поставити, де її шукати. Після закінчення холодної війни розвідки перейшли від пошуку секретів до таємниць.

Ісламська революція стала неочікуваною, бо мала корені в мечетях і будинках, а не палацах. Заклики до повалення уряду не передавалися телебаченням, а були на аудіокасетах промов Аятолли Хомейні. Дослідники виділяють два типи технологій: технології, що давали доступ до інформації за межами Ірану, й технології, що давали можливість поширювати локальну інформацію.

Штазі в НДР знало все, але пропустило падіння країни. З появою руху «Окуповуй Уолл-Стріт» раптово поширилася інформація, що 23% американців відчувають симпатію до радикальних протестів. Тобто урядовці не уявляли собі масштабів ситуації. І висновок: наявність інформації не означає, що у вас її достатньо чи ви знаєте, що з нею робити.

Усе це веде нас до того, що слід переглянути підхід до інформації, якою оперують і журналісти, і державні службовці. Всі вони зайняті пошуком тих же секретів, а насправді система управління вимагає займатися таємницями, в тому числі трендами, тенденціями, нішами. Найкращі зразки журналістики якраз об’єднують факт і тенденцію, саме тому вони піднімаються над фактом.

Коллінз побудував новий тип теорії про взаємодію людей (Collins R. Interaction ritual chains. – Princeton – Oxford, 2004; див. також інтерв’ю з ним із приводу його прогнозів про розпад СРСР – Власова О. Как умирают царства. Интервью с Р. Коллинсом // Эксперт-Украина. – 2004. – 29 ноября – 5 декабря). Ритуали він розглядає як механізми підсилення емоційності. В роботі він узагалі вживає термін «емоційна енергія». Ритуали обов’язково реалізуються в фізичній присутності маси людей.

Коллінз так описує свій підхід: це модель мотивацій, яка веде людей від ситуації до ситуації, і таким чином їхня емоційна енергія і культурний капітал взаємодіють із кожною людною, яка їм зустрічається. Ритуали дають цінності (або забирають їх).

Коли об’єкт або ідея підтримані ритуалом, вони працюють на  підсилення ідентичності членів групи. Соціологи фіксують, що люди вступають у різні рухи, не маючи чітких уявлень про погляди цих груп. Різні цінності прив’язані до символів групового членства, вони зникають поза підтримки ритуалів. З точки зору Коллінза, час, потрібний для такої «підзарядки», – тиждень. Як приклад він згадує церковні ритуали. Харизматичний лідер – той, що заряджається енергією натовпу, коли потрапляє в поле її уваги.

Британія, наприклад, почувається досить рівною країною, бо зруйновано механізми, що створювали бар’єри між класами. Те саме можна сказати про Росію після 1917 року. Й кожна міні-революція (1991 року чи Помаранчева революція) якраз руйнують ці класові чи квазі-класові обмеження.

Журналістика в чомусь нагадує той же механізм, тільки без фізичної присутності разом, коли вияви реакції сусідів підштовхують до вироблення єдиного «думання». Це інформаційні ритуали, що творять колективні ідентичності. Що більшими були радянські наклади газет, то краще будувалася нова ідентичність «радянського народу». Американський аналітик Гобл каже про Росію не лише як про регіональну силу, а й про те, що самоідентифікація росіян є найслабшою в Євразії, що та ж самоідентифікація вірмен чи українців є сильнішою. І це може пояснити нам запеклі дискусії навколо 9 травня чи вимогу створити єдиний підручник історії.

Відсутність нормальних накладів газет не тільки робить інформаційну сферу збитковою, але й не працює на створення цієї ідентичності. Реальних тиражів ніхто не знає, але заявлені набагато більші, ніж насправді, це пов’язано з тим, що рекламодавці не хочуть викидати свої гроші в повітря (див. порівняння реальних накладів із заявленими для російських глянцевих журналів –  тут  і тут, різниця вдвічі-втричі, а в деяких виданнях навіть і в 15 разів).

Ми приділяємо багато уваги інформації про політику чи економіку, але реально наш уплив на ці процеси є нульовим. Тому ця увага є штучною й навіть небезпечною. Особливо тому, що новини, як вважається сьогодні, погано впливають на наше здоров’я (див. тут і тут). Мається на увазі сам тип новин, які нам подають ЗМІ.

Сьогодні називають дві нові техніки впливу на населення: соціальні мережі й техніки зміни поведінки (див.  тут  і тут). Першими цей інструментарій узяли на озброєння не лише політтехнологи, рекламники, а й державні службовці, британські та французькі, які швидко застосували ідеї «підштовхування» Талера (Thaler R.H., Sunstein C.R. Nudge. Improving decisions about health, wealth and happiness. – New York, 2009). Сазерленд із Огілві підкреслює, що майбутня революція буде психологічною, а не технологічною (див. тут,  тут  і тут). До речі, Британська гільдія спічрайтерів  назвала  його найкращим бізнес-спікером 2013 року.

Сам Сазерленд  називає  себе не вченим, а імпресаріо біхейвористської науки. Він  наводить такий приклад, назвавши його кнопкою ціною в 300 мільйонів. Люди не люблять реєструватися, розкриваючи свою персональну інформацію, коли купують в інтернеті. Але все це до того, як людина зробила покупку. Тoму вони замінили перехід «Зареєструйтеся» на «Далі». І після цього люди стали реєструватися, бо 90% інтернет-покупців готові на це. Така зміна збільшила продажі на 300 мільйонів доларів. Сазерленд випустив книгу (її сайт –www.thewikiman.co.uk), в якій розповідає, що люди рідко роблять те, у що вірять, вони роблять те, що їм зручно, а потім каються.

Сьогодні активний пошук нового триває радше не в журналістиці, а в суміжних сферах, наприклад, у тій же рекламі. Журналістика згортає свій статус провідника нового, який був у неї навіть в часи СРСР. І в часи застою країна могла обговорювати ті чи інші статті відомих журналістів, які відразу потрапляли в центр уваги.

Постжурналістика виконує радше службові, а не самостійні функції. Вона активно розважає, коли це стосується телебачення. А газета взагалі перейшла до передруку фактів, за якими немає можливості встановити картину світу. Це аварії, сутички в нашому житті, або торнадо чи перестрілка в школі в житті інших.

Якщо йдуть зміни в бік постжурналістики, то не треба критикувати журналістику за це. Це щось схоже на приклад, який голова ФОМ Ослон  навів  Путіну, й той йому не зрадів. Коли руйнується сім’я, чоловік не каже дружині: «Ти мені не подобаєшся». Він каже: «Що це ти сьогодні зварила? Це ж їсти неможливо».

Багато наших нарікань у бік журналістів пов’язані з тим, що реально вони працюють не стільки в журналістиці, скільки в постжурналістиці. В журналістиці домінували принципи інформаційного порядку, в постжурналістиці – принципи комерційного, фінансового штибу. Змінивши все, неможливо було залишити в тих же функціях журналіста.

http://osvita.mediasapiens.ua/material/18928