www.ji-magazine.lviv.ua

Іванка Подольська

         Є у світі надзвичайні речі, які неможливо дослідити. Є паранормальні явища, що не піддаються логічному осмисленню. Є ситуації, де людина безпорадна і залишається лише покладатись на вищі сили. А є українська освіта, яка зібрала у собі все можливе з неможливого. Це незбагненне явище, що важко пояснити науково. Такий-собі парадоксальний привид живої системи. А система у нас ще та. І, щоб зрозуміти її – мало знати про неї. Мало користуватись нею. Мало усвідомлювати її. В неї потрібно вникнути. У ній потрібно прожити. Її потрібно пропустити через кожну клітинку своєї свідомості, щоб відчути всю повноту дивовиж.

         Насправді, питання про якість нашої освіти давно постало руба. Але вирішення його ніяк не ведеться. Ми вже і пародію на Болонський процес зробили, і «корупційний» вступ у виш ліквідували шляхом зарахування за результатами ЗНО, але так нічого насправді і не змінилось. Хабарі і далі платять, а вчитись ніхто не хоче. Та, про все по порядку. Щоб зрозуміти проблему, варто заглянути у її корінь. Чому в більшості українців немає жаги до знань? Бо бізнесменами і магнатами стають трієчники. Бо гроші заробляють хитрі, а не сумлінні. І байдуже, що там на совісті – головне, щоб кишені повні. Бо відмінники працюють на трьох роботах (і на тих, хто списував у них все життя), щоб ледь стягувати кінці з кінцями. Бо знання сьогодні мають дивну міру у матеріальному еквіваленті. Бо… Бо ми живемо в Україні. І керують нею такі ж далеко не відмінники. І це гірко. Наша країна перетворилась на казна що. Інтелектуальний потенціал втікає звідси далекими дорогами. А решта людей не вірить у силу знань. Бо їм хочеться просто жити. І  мати на що жити. Парадоксально. Але, це наша система. Стороннім поглядом її не зрозуміти. Поняття освіти перетворилось на якусь незрозумілу консистенцію букв. Ми втратили віру, що знання – це сила. Ми живемо у світі стереотипів, де владарює думка про те, що «вчись – не вчись, а роботи все рівно не буде». Краще зразу іти на ринок торгувати, а не тратити роки та гроші в університетах. Куди потім з тим дипломом? Мамі на стіну, щоб тішилась, поки дитина п’ять років опісля таки торгує китайським одягом? Така у наших громадян позиція. Та це не видумки, а наша реальність. Чому вона така? Бо такий у нас характер. Справді, у цьому світі виживають хитрі і це наша народна мудрість. Чому трієчники правлять балом? Бо вони знаю, що їм потрібно. Вони навчились брати з науки життя і університетів потрібне, відсіваючи зайве. А зайвого у нашій вищій школі ой як багато назбиралось. Система освіти у нас далеко не досконала. У нас неможливо поєднувати роботу і навчання. Доведеться пропускати пари. У наших вишах часто немає вибору предметів, які хотілося б вивчати. А з таких, що не мають інколи жодного стосунку до обраної спеціальності підсумковий контроль важливіший, ніж з тих, що є необхідними. От і забиваємо собі голову «непотрібним», пропускаючи найважливіше повз увагу. Бо ж потрібна оцінка, стипендія. А знання – то щось другорядне. Таке, що можливо хтось винесе з вишу разом з дипломом в якості бонусу. Величезні списки літератури, які неможливо осилити за вказаний період. Тому вихід знаходимо у скороченнях, рецензія і тому подібне. Студент – це передатчик інформації, яка обходить його мозок. Завчив-здав-забув. А інакше не виходить. Часу ну взагалі ні нащо не вистачає. Отже, виходять з наших вищих навчальних закладів «спеціалісти широкої дороги», толком нічого не знаючи про свій «вузький профіль». Ніхто у нас до кінця не може зрозуміти, що освіта таке – чи то диплом, чи то знання. Але, щоб процес здобуття освіти дорівнював процесу здобування знань і в результаті давав диплом – це навряд. Знання, звичайно, за гроші не купиш. А диплом – запросто. Як і багато чого нематеріального, проте, життєво важливого у нашій країні. Український виш – чарівне місце де припадають порохом амбіції, розбиваються найпотаємніші мрії. Тут легко дізнатись ціну безцінного, спостерігаючи знецінення найціннішого. Так уже склалось, що у нас освіта інколи не має нічого спільного зі знаннями, а ті у свою чергу можуть бути ніяк не пов’язані з дипломом. Це такий замкнутий лише нам зрозумілий круговорот фальші, лицемірства, грошей і неуцтва в храмі знань. Ну такий ми вже народ – у нашій крові шукати труднощі там, де їх немає і створювати важкі ситуації для того, щоб потім ламати собі голову над їх вирішенням. Ми придумали корупцію, щоб тепер придумувати все нові і нові способи боротьби з нею. Не знаю як там у світі. І говорити не буду. Потрібно колоду в своєму оці бачити. Ми живемо в Україні. І ми варимось у власному котлі, нарікаючи потім на власний сік поганої якості. І це були б не ми, якби ми не зробили з цього мистецтво. Ми ж українці – талановиті люди, які талановиті у всьому. Абсолютно у всьому. І в корупції теж. Адже ми робимо це так майстерно,  вишукано, по-філософськи. Та ми вже навіть з цього можемо відкривати окремий факультет. Там можуть бути кафедри з давання хабара посадовцям, медикам, викладачам, міліціонерам і т.д. і т. п. Це наше мистецтво і ми можемо його вчити інших. Це наша реальність. За решту світу говорити не буду. Може, у них це навіть краще розвинуто і більш поширено. Але у нас є так, як є. У нас ланка знання з кола освіта – диплом частенько випадає. Значення слова «навчання» трохи деформувалось. Це процес відвідування пар чи уроків, безпам’ятне зубріння не завжди зрозумілого і потрібного матеріалу та здачі підсумкового контролю. Який часто здійснюється методом випрошування чи викупу оцінки. А знання – вони у нас самостійно здобуті важкою працею результати самоаналізу, самоконтролю в симбіозі з особистим досвідом. Одним словом – знання здобуваються особисто, а система освіти – це лише маленькі посилання де ті знання шукати можна. Воно то так і має бути. Викладач дає лише поштовх – золотого копняка, так би мовити, - а спудей проходить весь шлях пізнання вже сам. І тільки в кінці семестру дає показує результати пройденого шляху. Та у нас це відбувається трохи інакше. Копняк у нас не золотий. І навіть не позлочений. Він залізний. Або дерев’яний. Дубовий чи як. Добровільно-примусового характеру. У нас немає не те що забезпечення студента роботою, йому навіть практику ніхто не влаштує. От і опиняються вчорашні студенти з шматком пластику в руках і невизначеним майбутнім після випускного. А що далі? Куди далі? Базар? Біржа праці? Сімейний бізнес? Українська освіта – це привид.  Нібито і є, але не всі в неї вірять. І бачать її лише обрані. Вона любить з’являтися то тут, то там по всій країні і навіть деколи за кордоном. І так само раптово зникають її результати. І ми далі платимо за вступ, навчання, іспити, за прийняття на роботу… За все і завжди. А чому? Ми ж далеко не тупа нація. Розумна нація! А тому, що ліниві боротись за свої права. О, наша всепоглинаюча маргінальна лінь! Величезна людська лінь, що їсть націю з середини. Адже відомо, що усі великі відкриття породила саме вона. Людині набридло ходити пішки чи утримувати коней та екіпаж і вона придумала авто. Набридло прати, готувати, мити посуд і з’явились відповідні машини, що роблять майже все самі – лише натискай на кнопочку. Зрештою, людині набридло думати і вона винайшла комп’ютер. Все це, наче б то, має допомагати у житті – берегти час і фізичні сили для розумової праці, розвитку, корисних занять. Але останній винахід перекреслив етап еволюції, ставши наркотиком для людства. Наша залежність від Інтернету, соціальних мереж та комп’ютерних ігор не залишає місця нормального розвитку свідомості. Там час наче провалюється у Бермудський трикутник і зникає безслідно. Це новий вид психологічної зброї, що виїдає наш мозок. З одного боку від таких винаходів є багато користі. Ми можемо спілкуватись з близькими людьми, навіть якщо нас розділюють тисячі кілометрів. Можемо бачити їх і чути в реальному часі. Це велика перевага. І незамінний зв'язок. Але ж не потрібно доводити все до абсурду. Онлайн-комунікації уже витісняють справжнє живе спілкування. Ми переписуємось у соцмережі з людьми, які живуть через дорогу чи знаходяться у сусідній кімнаті. А все починається зі школи. У дітей немає часу для спорту адже його замінюють ігрові стимулятори. Можна стати чемпіоном світу з плавання так жодного разу і сходивши в басейн. Навіщо тренуватись, якщо краще обростати жиром, псувати зір та набувати сколіоз біля монітора. Це ж не вимагає фізичних сил та якихось особливих навичок. Все замінив штучний світ, де лише натиском клавіш стаєш бізнесменом чи надлюдиною. Діти настільки поринули у штучний світ, що забули про існування реальності. Та й часу на навчання зовсім не залишається. Коли  тут вчитись, якщо в комп’ютері сім’я не годована. Мозок заполонений сміттям. Тут уже не до історії з географією. І ростуть діти байдужими. А якщо прокидається у них цікавість то до дорослих розваг. Багатьох школярів тягне більше до випивки та нікотину, ніж до книжки. Тоді мозок не лише зомбований, а й подразнений шкідливими речовинами. Яке майбутнє у таких дітей? Звичайно, продовження шкільної дороги – алкогольна та Інтернет-залежність на все життя. Їх же ж нічого більше не цікавить. Але атестат отримують і вони. Навіщо ж то вчителям – залишати на наступний рік і далі мучитись з такими лінивцями? Хай іде своєю дорогою з миром. Може колись привітається і ще й дякую скаже. Звичайно, міряти усіх однією лінійкою не варто. Молоде покоління зараз нічого не цікавить. Дітям байдуже до книжок і саморозвитку. У нас є техніка, яка все може зробити сама. У нас є Інтернет, що миттєво дає відповіді на всі запитання, на відміну від бібліотеки, де потрібно «втрачати» години, а то й дні для пошуку інформації. І ми перетворюємось у роботів. Чи швидше зомбі – без інтелекту, волі, але з прив’язаністю, залежністю від новітніх штучок для комфорту. А що далі? А чому? Діти бачать приклад старших. Сусід з двома дипломами продає парасолі, а татів однокласник-двієчник відкрив уже три заклади. Навіщо тоді вчитись?

         Я не політик і не реформатор. Але я живу в цій системі. Мені набридло вивчати предмети, які насправді при роботі не знадобляться. Мені набридло чути від викладачів ціну своєї оцінки. Мені набридло отримувати кілометрові списки літератури і знати, що на їх опрацювання тиждень. І так з двадцяти предметів. А тиждень всього один. І розуміти, що ніколи і нічого з цього я просто фізично не встигну осилити. І це образливо. Бо назавжди зі мною з вишу залишиться розлад шлунку і нервової системи через перманентне недосипання, але аж ніяк не історія літератури, преси чи університету. Бо ж у нас лише головне «здати». Хоч і залишиться здатність виживати у критичних ситуаціях. Що важливо. Я кожного дня чую, як тато-вчитель приходить додому і дивується з деградації наших дітей і байдужості до цього своїх колег. Скільки можна міняти шкільну систему, скільки можна мучити дітей? Скільки можна переписувати історію і недоплачувати вчителям? Кого вони виховають, якщо хочуть лише швидше піти додому? Невже ви вірите, що ЗНО уберегло від корупційного вступу? Ми знаходимо лазівки у системі, яка наче сир з дірками. Сьогодні можна купити і золоту медаль, і довідку про інвалідність, що забезпечить позаконкурентний вступ. Сьогодні позакласні заняття називаються репетиторством і за нього дерть втридорога. Чого хотітимуть діти, батьки яких за все платили? Відібрати гроші назад. Замкнуте коло корупції нашої країни ніколи не вичерпається. Це погляд з середини цього казана.