Іванка Подольська

Реаліті. З реальності?

Арена. Крик натовпу, що викликає бійця… Немає хліба, то хоч видовищ нам дайте! Крові чужої, болю. Головне, щоб подивитись було на що. А люди, ті що там змагаються за виживання – вони все рівно продані… Вони уже не належать собі. Їхня доля лише в наших руках.

Масової популярності серед масового, середньостатистичного глядача набувають сьогодні масові телешоу – реаліті, ток-шоу, талант-шоу. Начебто взяті з реального життя сюжети, які показують, що біда буває не лише у вас. Чому начебто? Бо більшість імпровізацій мають в основі ретельно продуманий режисерський задум. Чому біда? Бо в більшості таких телепередач основний акцент роблять на проблемах, конфліктах, критичних ситуаціях. Що воно таке? Затравка? Кістка, яку кидають людям, щоб ті не займали своїх думок чимось справді важливим, нагальним.

Низькопробний напівфабрикат, скопійований у закордонних колег і розігрітий, в слов’янській печі. Не зовсім свіжий харч для задурманення свідомості, що відволікає увагу від продуктів «без ГМО», які насправді ж існують в недостатній кількості як на полицях магазинів, так і в програмі телепередач. Нам показують, начебто життя і проблеми людей, начебто реальні, начебто справжні. Щоб своїх не помічали, а жили бідами тих, хто в телевізорі. Їх судити веселіше, і поради зі сторони давати легше. Не помічаючи, що під самим носом робиться щось значно гірше. Відволікаючий трюк, щоб люди розучились сприймати об’єктивно власну реальність. Складається враження, що так звані реліті-шоу скоро замінять реальне наше життя. Адже, порівняно з екранним, воно видається трішки сухим. Там же вирують пристрасті, баталії. І воно теж реальне. Тільки не наше. Отак приходить ввечері додому звичайний українець і, навряд чи він буде читати філософські трактати чи класика світової літератури. Він мимохідь перегляне газету, зачитавши заголовки і не вникаючи у суть, - бо інформація з кожним днем стає важчою для сприйняття. Вмикає телевізор та дозволяє тілу і мозку відпочити. І з кожним наступним таким днем це болото все більше затягує у власну трясовину. Адже по ту сторону екрану відображають таке ж саме життя, як і тут. З тими самими бідами. От тільки проблеми там чужі і ти просто спостерігаєш збоку, дякуєш небу, що це зараз не з тобою відбувається. А по усіх каналах з новою силою крутять все нові реаліті. Іноді їх тривалість затягується на абсурдно довгий час. Аж дивно, звідки береться така кількість людей, бажаючих поділитись з суспільством своєю брудною білизною.

Що таке реаліті-шоу? Цей жанр об'єднує безліч телевізійних програм, початкова його ідея передбачала відповідність передачі таким ознакам:

• відсутність сценарію

• подача до телеефіру з першого дубля

• участь простих людей, а не професійних акторів

• умови зйомок, максимально наближених до реальних (інколи — екстремальні ситуації та боротьба за життя).

Скидається на те, що скоро без присутності ввімкненої камери у своєму житті людина не зможе існувати. Масова істерія навколо масового продукту. Це легкий крок до слави. Тут кожен за лічені дні може стати «зіркою». Байдуже, в якому сенсі. Але, як не крути, більшість вже не може жити без такого виду розваг по цей чи по той бік екрану. Реаліті, ніби надає нам вільний доступ до чужого життя з усіма його, як кажуть англійці, скелетами в шафі. Зникає потреба тулити вухо до стіни і підслуховувати сусідів чи підглядати в замкову шпаринку – чуже життя все тут і зараз, як на тарілочці. Подають вишукано, з гарніром коментарів різноманітних «професіоналів», пікантно приправлені зірками шоу-бізнесу в ролі ведучих або «експертів». На кожному каналі, кілька разів на день отримуємо свіжу порцію чужої «реальності». Заради динамічного ефекту героїв ще десять років тому почали садити «За стекло», заселяти в «Дім» (1, 2 чи не приведи Боже 3), відправляти на безлюдні острови «Останніх героїв», морити «Голодом»… Без присутності камери вже не можна жити у власному домі. То дружину підмінять, то теща-свекруха не очікувано нагряне в гості, а то зранку змусять замість офісу іти в школу, бо ви з сином життями помінялись. Та й одружитись, а перед тим освідчитись, а ще швидше знайти свою пару і закохатись теж вже не можна без допомоги шоу-індустрії.

І відкриває свою сутність людина на всезагальний огляд у різних ток-шоу. Так, наче дозволяє всій країні ритись у власному смітті. Але сміття ми ховаємо від сторонніх очей. Бо ж нащо його комусь бачити? А от хиби характеру, особливості взаємин сім’ї, власну душу охочі до популярності вивертають наруби з превеликим задоволенням. І хай дивляться собі на сімейні сварки, сексуальні стосунки, хай бачать тепер усі таємниці, що так ретельно приховувались навіть від найближчих.

Цікаво, що керує людиною, коли вона дає згоду на таку анатомію душі? Жага популярності? Жага наживи? Жага поділитись власними переживаннями? Жага бути кимсь почутими, якщо бракує спілкування?..

Складається враження, що живемо вже не своїм життям, а в якомусь «Шоу Трумена». Де впевненість, що завтра саме ви не попадете під приціл всевидячої камери? А, може вона і зараз слідкує за вами? Звідки ви знаєте, що електронне око не підглядає за вами на роботі, в переповненому транспорті, в кафе, чи навіть у власному туалеті або ж спальні?! Справжнісінька манія переслідування. Початкові стадії шизофренії? Адже навколо суцільні реаліті. Невже Шекспір був правий і ми стаємо лише акторами у цьому світі-театрі?

Мало того, що люди вже на самих зйомках часто потрапляють у небезпечні ситуації та отримують травми («Ігри патріотів»), ризикують заради копійчини, риючись в помиях серед отруйних тварин в чужих будинках («Замок страху»), сваряться усім на радість («Не бреши мені») і демонструють свою хіть («Мексиканські канікули»), до того вони ще проходять жорсткий відбір.

Нагадує Древній Рим. Рабів (учасників) виставляють на продаж (кастинг), де майбутній господар (режисер) обирає собі маріонетку (героя), якою вже після покупки (контракту) зможе розпоряджатись за власним бажанням. І, поїхали! Тепер учасник вже не належить собі. Його віддають на суд натовпу. А натовпу потрібне видовище. Якщо гладіатор-актор вправно справляється в бою за своє місце на арені – отримує палець вверх, тобто СМС «за», якщо ж ні – його з великою ганьбою позбавляють привілею продовжувати боротьбу. Тільки тут боєць залишається живим, хоч часто і спаплюженим. Хіба не схоже? Що тут, що там – знущання над людьми, які сковані путами і підписами. І тут, і там учасник реаліті собі не належить і долю свою не вирішує. В обох випадках «герой» існуєш лише для того, щоб задовольнити глядача.

Сьогодні ще ближчими до арени стали різні талант-шоу. Байдуже, чи людина змагається у співі, танцях, куховарстві чи надприродних здібностях, але все це відбувається однаково. За прописаним уже сценарієм: кастинг, боротьба, голосування за «життя» чи «смерть». Справжні емоції, справжні переживання, справжні здібності. Запланований пафос. Ми любимо вболівати і вважати, що саме від нас залежить чужа доля. Це відволікає від думки, що часто наша власна не має такої властивості.

Звичайно, все нове – це добре забуте старе. Але чи варто відроджувати саме найжорстокіші традиції минувшини, коли масне видовище затуляє собою картину непереборної реальності хаосу?