www.ji-magazine.lviv.ua

Іванка Подольська

Поки політологи, економісти і екстрасенси шукають хвороби нашої країни і причини їх виникнення, поки реформують освіту, культуру і спосіб життя, міняючи шило на мило, Україну їсть з середини задавнений маленький черв’ячок власної байдужості. Він засів у нашій свідомості і проявляється мало не на ментальному рівні. Його неможливо вилікувати. Проти нього немає антидоту. Це у нашій крові. Це маленький вірус, що передається тепер з покоління в покоління самим життям. Це – сам спосіб нашого життя.

Синдром «моя-хата-скрайності» – рушій байдужості до глобальних проблем. Це звичка українців дбати лише про себе. Головне – щоб мені було добре. Решта якось справиться. Адже звикли думати, що ми виживаємо, а не живемо. От і шукаємо способи вижити тут чи де інде, способи прогодувати свою родину, способи дати освіту дітям, способи заробити. Боремось за власне існування. Забуваючи, що таки здатні жити як люди, бо забуваємо бути Людьми. Тут не до патріотизму, поки хата без євроремонту. Радикали ділять народ на «запроданців» і «українців», політики бідкаються втратою кадрів, молодь невпевнено дивиться в майбутнє і розривається між патріотизмом та власним добробутом, а люди тим часом і далі невпинно продовжують це робити – масово виїжджати за кордон на заробітки. 

От, здавалося б, росте нове покоління українців. Перші діти молодої держави отримують дипломи, поволі стають на ноги і невпевнено починають свій життєвий шлях. На них покладено великі надії – вони вільні. Вони можуть підняти державу. У них є для цього новітні технологій, хороші знання та здобута на крові незалежність – жива мрія сотень поколінь предків. Живи, тішся, працюй. Їм дають напутні слова в університеті, розжовують для них Кобзаря, щоб засіяти зерно любові до України, від них чекають прориву. А вони що? Одні хизуються найновішими гаджетами і брендовими речами, поки мама десь стару заходжує стару і намагаються видати себе за «золоту молодь», навіть не думаючи про власну роботу, а інші… Вони бояться, що завтра, стоячи за дверима університету, не матимуть де переночувати, що з’їсти і під чим сховатись від дощу. Бо ж гляньмо правді в очі – молодь забезпечена першим робочим місцем? Ні. Щоб влаштуватись на хорошу роботу потрібно кілька років досвіду. Щоб отримати цей досвід – треба працювати. А як працювати, коли ніхто без досвіду не бере?! Замкнуте коло поневірянь. Посиділи, поплакали, спакували валізи і поїхали за тридесять земель зі своєю освітою мамі чи бабусі допомагати, які на чужині на цю освіту заробляли. Це наші реалії. Адже головне споконвіку в українців – це сім’я. Все найкраще – дітям, а діти на старість опікуються батьками. Якщо не їдуть кудись вже для своїх дітей заробляти. Ото і маємо сьогодні цілі покоління втраченого дитинства і самотньої забутої старості. А як інакше? Дипломований спеціаліст за роботу по професії отримує копійки, яких не завжди вистачає кінці з кінцями стягувати. За роботу прибиральницею «десь там» дадуть втричі більше. А жити-то хочеться. Гордістю ситий не будеш, диплом замість спідниці не вдягнеш. Це думка людей, які звикли до відчаю. Людей, які все життя скропили власним потом і слізьми, щоб дітям дати шанс на майбутнє. І хай у них сто дипломів, та фахівців Україні не треба. Точніше, самій Україні дуже треба – вона сльозами вмивається, коли кожна її дитина покидає рідну землю. А от владі – здається, ні. Розумних громадян масою не назвеш та керувати ними не будеш. Нівелюється престиж освіти, зменшується рівень знань, посилюється зневіра у власне майбутнє.

Напроти за однією партою сидять люди, які різко засуджують міграцію. Їхній патріотизм підкріплено батьківськими грішми та зв’язками. Розмова з самими студентами показала, що всі вони хочуть одного. Молодь прагне самореалізації. А от де і як – це вже інша тема. Погляди і думки людей напряму залежать від їхньої спеціальності та рівня освіти. Майбутні юристи бачать своє майбутнє лише на рідній землі і гостро критикують заробітчанство за кордоном. І це зрозуміло – елітна професія дає надію на елітне майбутнє. Але, якщо це не підкріплено елітними родичами, то навряд хтось молодому випускникові доручить більше, аніж папірці на підпис носити найближчий десяток років. Працювати в суді чи у мерії – звучить гордо, та це аж ніяк не означає – високооплачувано. Студенти-економісти з розумінням ставляться до міграції українців за кордон, але самі теж не готові працювати на чужині. Знають-таки незавидний стан нашої економіки, але все ж сподіваються на краще. Мабуть, професійним оком підмічають позитивні тенденції, проте підтримують позицію «кожен заробляє так, як може». На відміну від студентів гуманітарних факультетів, які більше за всіх не впевнені у своєму майбутньому. Половина з них з тих чи інших причин хочуть покинути Україну. Більшість – назавжди. Хоча всі підтримують лозунг «Освічені громадяни – прикраса нації». Проте, їхню думку не розділяють нинішні школярі. Підлітки вважають, що «Україні освічені громадяни не потрібні» і «головне – це здобути диплом». Категорії знання і освіта для них є зовсім протилежними і не мають нічого спільного. Не цікавляться вони також культурним життям і мріють лише про матеріальну стабільність. Часто висловлюють недовіру інститутові церкви і сумніваються в існуванні Бога. З одного боку це можна вважати підлітковим скептицизмом, а з іншого – впливом сімейних обставин. Якщо більшість батьків знаходяться за кордоном на заробітках (особливо, якщо у них є диплом вишу), то дитина змалечку керуватиметься принципом «тут роботи все рівно не буде». Вони вітають міграцію і бачать у ній великі перспективи і можливість знайти собі місце під сонцем. Не обов’язково місце в житті, щоб комфортно душі було. Головне – місце під сонцем у значенні абсолютно прямому, щоб тепло. Бо нема кому сказати щиро про «рідну не чужу землю», а наочні приклади показують зовсім протилежне.  Ті ж, хто сам заробляє на своє життя, без вищої освіти, песимістично оцінюють ситуацію у нашій країні і прагнуть також жити за її межами. Для них велике значення має соціальний статус, матеріальний стан та думка оточуючих.

Але, все рівно, сім’я у всіх виходить на перший план. Тому і прагнуть люди заробити для родини, покинувши її. Парадоксально. Цей парадокс вбиває наше суспільство. І нема йому кінця. І не винайшли ще ліків від безгрошів’я. І руйнується мрія загиблих предків про щастя на своїй землі. Боротись можна проти навали ворогів. Але, коли зневіра в мирний час їсть з середини країну і душу – це вже патологія.