www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Портников

Суспільство привчають до думки, що крім силової розв'язки, іншого виходу з кризи в Україні не існує. Найгірше те, що насправді криза - не є політичною.

Напади на Тетяну Чорновол та інших активістів протестного руху по всій країні, відсутність будь-яких серйозних зрушень у діалозі між владою, опозицією і суспільством, вперте небажання влади зауважувати Майдан і очевидне прагнення позбутися від нього будь-яким шляхом - все це, звичайно ж, наводить на невеселі роздуми.

Таке відчуття, що ніхто у владі навіть і не намагається знайти політичний вихід з кризи, штовхаючи країну до справжнього силового протистояння - і суспільство поступово привчають до думки, що іншого виходу, крім силової розв'язки, просто не існує. І це при тому, що з політичним врегулюванням ніяких проблем немає. Якби влада дійсно до нього прагнула, воно давно вже настало б і без відставки Віктора Януковича.

Ідея парламентської республіки? Ніякої крамоли в цьому для чинного президента немає - за наявною інформацією, він і сам давав доручення розробити відповідну правову документацію - після того, як переконався в ефемерності власних шансів перемогти на загальнонародних виборах глави держави.

Відставка уряду? В оточенні Януковича і до Майдану обговорювалася тема відходу Миколи Азарова з політичної арени. У ситуації, коли економічна криза неминуча і ніякі російські мільярди не зможуть перешкодити її наступній хвилі, технократичний уряд тільки допоміг би зняти з Партії регіонів відповідальність за крах економіки.

Нова більшість у парламенті? Саме ця нова більшість дозволила б регіоналам говорити, що поки при владі були їхні люди, а в парламенті - їх більшість, спостерігалася хоч якась стабільність, а так - повна катастрофа.

Янукович, який в будь-якому випадку зберіг би контроль над силовиками, міг би провести весь 2014 в ролі національного арбітра і живого свідчення змарнованої стабільності - так, це не переконало б жителів центру і заходу країни, але його ядерний електорат в черговий раз побачив би, що якщо до влади приходять опоненти Віктора Федоровича - і навіть просто "інтелігенти - технократи" - жити відразу стає набагато гірше.

Не можна було б у такому випадку підписати угоду з Володимиром Путіним? Але для Януковича остання угода з Путіним є одним з найбільш серйозних політичних випробувань за всю кар'єру, яке є набагато гіршим, ніж Майдан.

Довелося б підписувати угоду з Євросоюзом? Але саме виконання цієї угоди настільки розтягнуте в часі, що воно вже точно не завадило б чинному президенту правити і навіть переобратися.

Словом, у сформованій політичній ситуації для Віктора Януковича не було ніякої явної загрози - і говорити, що президент пішов на свідоме загострення ситуації виключно через особисту неадекватність - значить сильно спрощувати ситуацію. Вся справа в тому, що Янукович і його соратники живуть в одному світі, а Україна - у зовсім в іншому. Янукович мислить логікою пострадянських політичних процесів: він не розуміє, навіщо шукати порозуміння з опозицією і суспільством, коли сила на його боці. Він сприймає Майдан в кращому випадку як сплеск невдоволення, а в гіршому - як технологію, яку потрібно або переламати, або виморозити, або розкласти зсередини. У той же час поряд з ним існує кілька центрів генерування нестабільності - президентська адміністрація, МВС, група Віктора Медведчука і так далі - кожен з цих центрів зацікавлений в ескалації напруженості у власних цілях. Президент не може не усвідомлювати цього, але не дуже переживає, причому тому, що переконаний в керованості і самого конфлікту, і тих, хто робить його некерованим. І вважає, що в будь-який момент зможе все повернути на свої місця - як підліток, який, закінчивши грати в комп'ютерну гру з не надто хорошим результатом, просто вимикає ноутбук і повертається до благополучної реальності.

Помилка Віктора Януковича в тому, що він сприймає нинішню кризу як керований конфлікт і політичний процес. На насправді – цеі  не те, і не інше. Це історичний процес, який не піддається ні раціональному прораховуванню, ні реалістичному прогнозуванню. І це те, чого Янукович і його соратники - разом з найрозумнішими радниками - не зрозуміють ніколи. І вже точно тут нічого не зроблять навіть цинічні російські консультанти - просто тому, що цей процес у їх власній країні ще не настав, і не дай Бог їм і всім нам стати його свідками в недалекому майбутньому.

Нинішній історичний процес, який історики майбутнього назвуть часом остаточного формування української політичної нації, можливо, запізнився в часі - але від цього не перестав бути масштабним. З політичної точки зору всі звично аналізують Майдан, намагаючись зрозуміти, скільки ж на ньому зараз людей, скільки буде завтра і чи не розсмокчеться він невдовзі. Але Майдан – це лише точка біфуркації, не більше того. Якщо ми згадаємо, що через масові мітинги пройшли мільйони людей, які нікуди не зникли з країни після того, як пішли з головної площі Києва, то зрозуміємо, що ця енергія національного творення нікуди не подінеться. Це як річка: вона може замерзнути, зупинити свій тік, обміліти - але як тільки з'явиться перша ж можливість, вона розіллється і знесе все на своєму шляху. І проблема Віктора Януковича в тому, що він вирішив лягти колодою на шляху історичного процесу, навіть не замислюючись про будівництво захисних споруд. І це теж не новина в історії: як перський цар Ксеркс наказав своїм слугам відшмагати море, так і Віктор Янукович впевнений у можливості покарання і деморалізації річки народного протесту - результати будуть такими ж.

Процес зовні виглядає політичним лише тому, що його учасники сприймають як репрезентантів Майдану, представлених лідерами опозиційних політичних сил. Це, власне, те, що й дає Віктору Януковичу шанс побудувати дамбу політичного врегулювання - але він цим шансом користуватися не хоче. Що ж, рано чи пізно ситуація зміниться, і процес національного будівництва перейде до наступної фази свого розвитку, до того, що так подобалося організаторам з президентського оточення - до "Майданів без політиків". Тільки це будуть не постановочні, а справжні "майдани без політиків" - і це буде страшно. Зате не потрібно буде журитися - чи радіти - тому, що у таких протестів не буде очевидного лідера, а протестувальників не буде за ким йти. У Великої Французької революції теж не було очевидного лідера. І у російських революцій 1905 року і лютому 1917. Лідери з'являються вже потім, коли зникає старий світ і річка входить в береги.

Питання тільки в тому, де і як ця українська річка увійде в свої береги. Справа в тому, що на сьогоднішній день історичний процес національного утвердження повною мірою охопив лише захід і центр країни, зупинившись на кордонах сходу. Якщо схід України залишиться байдужим і буде сприймати те, що відбувається, як боротьбу за владу – то це ще пів-біди. Якщо ж почнеться синхронний процес участі східних регіонів у творенні української політичної нації – то це стане з'єднанням річок. Ну а якщо там почнеться власний історичний процес, спрямований у протилежний бік – то катастрофи нам просто не уникнути. До того ж не варто забувати про те, що коли процес українського національного будівництва увійде в яскраву фазу, він неминуче стане каталізатором формування російської громадянської (российской) - або російської етнічної (русской), хто зна - політичної нації. І ось тут-то ми станемо свідками такої історичної драми, яку людство, можливо, не спостерігало з античних часів. Тому що ніхто не знає, на яких ціннісних принципах відбуватиметься це формування, які інші народи Росії, крім росіян - в цю націю увійдуть, яку територію охопить цей процес і так далі. Але в кожному разі потрібно розуміти, що сучасна російська політична нація, як і сучасна українська - це симулякри, а симулякри довго не живуть. Ми ніколи не обганяли сусідів політично, але незбагненним для мене чином обігнали їх історично, і те, що ми зараз спостерігаємо в Україні - і будемо спостерігати - це історія найближчих десятиліть Росії. Ось чому в Кремлі так хочуть, щоб цієї історії не було.

Читач повинен розуміти, що те, про що я так неначе відсторонено міркую, насправді - дуже важкий і навіть страшний процес. Страшнішим, ніж погляд Історії, є тільки длань Бога. Якби мене запитали, чому я віддаю перевагу - прискоренню історичних процесів чи політичному врегулюванню, я б, звичайно, відповів - політичному врегулюванню. І маю намір і далі докладати всіх можливих зусиль для його досягнення, чудово знаючи, що всі ці спроби приречені на провал. Але в тому-то й фокус, що від особистої відповіді і індивідуальних дій журналіста - як і від дій політиків та від хитромудрих схем технологів - більше не залежить нічого. В історичному театрі люди просто грають відведені їм ролі, навіть не замислюючись про справжній сенс зробленого і сказаного. Передбачати розвиток історичного процесу не дано нікому - це не політика, тут нічого не прорахуєш. Тому кожен просто повинен робити те, що належить, і не сумніватися, що після цього важкого, марудного, нерідко трагічного плавання по історичних водах наш корабель причалить до берега справжньої України.  І вона буде прекрасною.

http://liga.net/