www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Радухін

Двадцять років сліпа влада веде сліпий народ до чергової могили модернізації. До першої - ще в ХVI столітті його привів Іван Грозний. На величезній території східної Європи він запустив рух часу назад. Провівши для народів, що заселяють ці території, рубіж неповернення у цивілізований світ далеко в майбутнє. Замість охопили Європу модерністськими трендами Відродження, Іван втопив Росію в крові, залишивши її в середньовіччі. Тим самим, цар увічнив традиції державного насильства і зробив їх генетичним кодом російської влади на століття. Перетворивши репресії в домінуючу якість політичної культури народів, що заселяють території 1/6 частини світової суші.

Царство Івана IV трималося на двох його ідеях. Царська влада від Бога, він помазаник Божий, а в такого царя ніяких договорів з народом бути не може. І цар скасував уже тоді існуючі угоди з народом. Це перша ідея. А друга, - в хвилини кривавого відчаю Іван вважав себе грішною людиною, але глибоко праведним царем.

Народ досі живе з цим образом правителя: якщо не грізний, значить не цар, а нам потрібен цар. Звідси потяг суспільства до «сильної руки, яка наведе порядок». І особлива його прихильність до горезвісної «стабільності», яка завжди закінчувалася репресіями. Правда, реальне життя народу від такої «стабільності» ставало тільки гіршим, а країна в цивілізованому світі ставала ізгоєм. Звичка до державного патерналізму - політичного й економічного утриманства - це одна з найбільш згубних традицій нашого народу. Завдяки Івану Грозному, у нас донині, не існує соціального договору між владою і суспільством.

Тривала російська імперська колонізація України прищепила українцям алгоритм і традиції влади Івана Грозного, які час всього лише модернізував.

Президент Кучма, в хвилини відчаю від скоєного, перебуваючи на Олімпі похмільних страхів, багато разів озвучував, адаптований істориком Литвиним тезу Івана: як людина я все розумію, але як президент я правий. Можна запідозрити царське роздвоєння особистості другого президента. Так що цар Іван давно помер, а справа його живе. Така велика сила традицій.

Традиції, традиції ... - це справа хороша. Щоправда, якщо у вашого дідуся був сифіліс, це ж ще не привід пишатися власним.

Враховуючи тривалу спільну історію України і Росії, ми разом ходимо по колу. І сьогодні Росія не бажає випускати Україну зі своїх жорстких обіймів. Це чортове колесо нашої спільної історії, де в центрі осі вартопоставити привид Івана Грозного, і ми до нього то наближаємося, то віддаляємося від нього. Ближче всіх нас наблизив до царя Сталін.

У Європи поступальний лінійний рух історії. Тут Модерн пройшов шлях від Відродження - крізь Просвітництво, Французькі революції і буржуазну індустріалізацію - до сучасного інформаційного суспільства.

Репресивність стала фундаментальною характеристикою нашої культури, і ця традиція лежить в основі тоталітарного та авторитарного режиму, тим самим, виключаючи будь-які перспективи модернізації.Відтак нас не повинна дивувати відсутність реальних реформ, на тлі їх віртуального достатку в риториці можновладців та політиків. Вони не винні в провалі реформ. Не в змозі вони це робити від народження, на генетичному рівні. Та й життя їх вчило зовсім іншому. Не можна від людини, яка перший раз в житті бачить скрипку, через рік вимагати майстерної гри на цьому інструменті. Тим більше, якщо у нього відсутнє не тільки бажання вчитися, але і слух.

Тому щоразу,коли репресивний генетичний код влади починаєдомінувати, загострюється авторитарний синдром. А останній, у свою чергу, стимулює репресії та насильство, блокуючи політичний і соціально-економічний потенціал модернізації.

Швидше за все, систематична реставрація авторитаризму - це механізм компенсації низької компетентність влади в цілях її утримання, який дозволяє тимчасово нейтралізувати негативні для неї внутрішні політичні тенденції.

Людина (народ) не вибирає собі ні батьків, ні країну народження з їх культурою і традиціями. У нашому випадку - репресивними. Всі ми розливом з одного імперсько-совкової бочки. Так що демократичний проект «Україна» має два головних ворога - владу і електорат. А вусьому іншому ми готові до демократії.

Культурна традиція зникає тоді, коли зникають її носії. На жаль, носіїв репресивної традиції на пострадянському просторі поки що достатньо. Однак, на щастя, з кожним роком, у пострадянських країнах східної та центральної Європи у владі («нагорі»), такі правителі виглядають все більш неадекватно.

Свою межу компетентності українські президенти і численні уряду досягли ще в дев'яностому році, що ніяк не відповідає стратегічним цілям країни в останні двадцять років. Український парламентаризм за роки незалежності так і не став професійним. Тому нині виглядає дужеі дуже дивним той факт, що Україна взагалі збереглася на геополітичній карті, як суверенна держава.

Сьогодні навіть не народ, а виклики світових трендів є суворим, але об'єктивним експертом у проблемах адекватності часові щодо компетентності лідерів країн і урядів, політиків і чиновників. Повалені напередодні авторитарні лідери країн іспиту на відповідність сучасності вже не склали.

Епоха пострадянських президентів з минулого в Україні теж добігає кінця. Віктор Янукович останній у цій династії. На щастя, його «реформи» в гуманітарній сфері не встигнуть істотно вплинути на становлення світогляду народжених у 1990 році. Попри титанічні зусилля Партії регіонів та міністра освіти Табачника, їм навряд чи вдасться знову повернути імперсько-радянську модель історичної пам'яті молодому поколінню.

Тому до 2015 року у нас буде перше зріле покоління політичної нації, народжене в незалежній Україні. Це молоді господарі країни. Вони носії вже європейського світогляду. Так що чисельність одного з головних ворогів України - відстійного електорату - стане значно меншою. Автоматично, набагато знижуючи шанси іншого головного ворога української демократії - влади з минулого - в майбутньому залишатися біля державного керма.

Нинішні господарі життя весь час будуть намагатися повернути з минулого радянську модель пам'яті. Тому що проект «Україна», очима олігархічного режиму Януковича і Партії регіонів, вимагає виключно совкової самоідентифікації. "Убоге існування рівномірно розподіляється на кожного і всіх. Тут всі працюють за їжу тому, що голодні, і можна знайти роботу тільки на підприємствах олігархів, а вони платять украй мало. Становлення та розвиток приватного підприємництво, малий і середній бізнес - знищений податковою реформою, а більше працювати ніде. Ніхто нікому не заздрить, і Слава Вождю, який пильно стежить за дотриманням зрівняльної справедливості. «А клани хороші, вони роботу дають». При цьому всі щасливі (особливо прем'єр) адже «жити стало краще, жити стало веселіше ». Баланс справедливості дотриманий – суспільство однаково нещасне. Авторитарний режим завзято охороняє політичну «стабільність», жорстко пресуючи тих, хто заперечує або«висувається».

Ось так виглядає ідеальний варіант політичного проекту «Україна», адаптований, одночасно, до економічної доцільності плутократії і запитів імітаційної демократії.

Модерн - проблема культури

Модерн - це все ще «незавершена Сучасність», всередині якої поки знаходиться лише меншість людства. На рівні політичних цінностей та ідей фундаментом Модерну є демократія, базовий «ліберальний консенсус», - як сплав лібералізму, консерватизму, соціалізму і ліво-правого радикалізму. В економіці його основою є капіталізм.

Без модернізації країни, структурних реформ - говорити про демократію марно. Проблема наздоганяючої модернізації впирається в культуру. Її якісні характеристики ніяк не залежать від горезвісної відсталості. У такому випадку, звідки ця відсталість взялася, якщо всі ми походимо від Адама і Єви?

Характеристики культури - це, швидше, якась фундаментальна даність, визначальна як історичній долі країн і народів, так і реаліямсучасного розвитку. У транзитний період ми зобов'язані об'єктивно оцінювати фактор стійкості репресивної культури. Інакше неминуча тимчасова перемога традиціоналістської реакції, яка призводить до незворотних втрат і заганяє суспільство в глухий кут. Все це відбувається на тлі згасання модернізаційного потенціалу та реформаторських можливостей країни. У цій фазі диктатура розвитку породжує застій.

Репресивна культура - це культура покарання. Невіддільні від репресій насильство і покарання відтворюють традиційну політичну та соціокультурну реальність, про яку сьогодні українське суспільство встигло забути. У результаті насильства і покарань придушуються одні небажані для режиму імпульси і формуються інші - нимзатребувані. Кримінальне переслідування опонентів і опозиції з політичних мотивів або як вияв помсти - є класичним проявом покарання як основної характеристики репресивної культури.

В Україні подібні процеси почалися в 2010 році з приходом президента В. Януковича. У Росії він триває з 1999 року, коли до влади прийшов В. Путін. Виходець з потужного репресивного апарату придушення – КДБ, він є яскравим представником політика репресивної культури. В силу своєї біографії і досвіду, Путін досяг значного успіху на цьому терені. Біографія Януковича - це теж школа архаїчної репресивної культури світу авторитетів. Чим кримінальний світ авторитетів відрізняється від авторитарного світу політики? Та нічим. Просто в авторитарному світі політики поняття світу авторитетів лише трансформуються в закони країни.

Репресивна культура є домінуючим фундаментальним фактором, який робить схожими людей з діаметрально протилежних, я б навіть сказав протиборчих, соціальних ніш. Завдяки репресивній культурі вони стають носіями спільних цінностей, світогляду і моралі. Схожі люди, як однакові полюси, відштовхуються. Ось і Віктор Федорович, якщо не встигне щільніше інтегруватися до Євросоюзу, після чергової інавгурації старого нового президента Росії матиме серйозні проблеми. Через складні міжособистісні стосунки українського гаранта з Путіним постраждає Україна. Після підписання абсурдно недоцільних Харківських угод Україні формально закрито дорогу доєвропейської систему безпеки. Від НАТО президент Янукович «завбачливо» відмовився із самого спочатку. Так що віддуватися від Кремля доведеться Банковій самостійно. Там повинні вже сьогодні подумати, що будемо здавати далі, але ГТС давно Кремлеві муляє очі.

Враховуючи, що Янукович у внутрішній політиці старанно копіює видатного «реформатора» Путіна, українське товариство зобов'язанерозуміти: у нас російський сценарій реформ і справжні «демократичні» перспективи ще попереду. Безумовно, якщо нічого в Україні не зміниться.

Поки ж ми можемо вже сьогодні констатувати деякі «досягнення» режиму Януковича. Так, він послідовно демонтує основу демократії - еволюційну систему зміни влади. Після жовтневих виборів до місцевих рад 2010 року і опублікування проекту закону про вибори до ВР-2012 і їх проведення - можна прийти до висновку, що виборів, по суті, при цьому режимі в країні не буде. Сьогодні в парламенті однопартійна багатопартійність. А після виборів за новим законом в Раді запанує правління багатопартійної партії влади, під прибудованим козирком мажоритарного болота і тушок. Це дозволить режиму оперативно приймати рішення і диверсифікувати політичну відповідальність. Відчуваєте демократичний прогрес?! Після судової реформи судову систему фактично інтегрували у вертикаль виконавчої влади. Якщо це і судова влада, то вона дуже дивна. До 2015 року Банковій залишилося дещо інтенсивніше попрацювати зі свободою слова, ЗМІ і настане повне торжество демократії. Можливо, в силу якихось непередбачених обставин, тут щось зміниться, але поки перспективи виглядають похмуро.

Ретельне вибудовування вертикалі влади покликане забезпечити функцію її компенсації та алібі для згортання конкурентної і непередбачуваною публічної політики. А політична риторика, конструюючи віртуальну реальність, багато років заміщує у нас відсутність в економіці ринкових інститутів, а в політиці - демократичних. Імітаційні демократії можуть розраховувати лише на псевдо-модерн і віртуальну модернізацію у форматі реформаторської риторики. Але це дорога в нескінченній безвиході, для якої вже не залишилося не часового, ні економічного ресурсу. Надалі країну розмовами не нагодуєш!

Країна олігархічної доцільності

Головний зовнішньополітичний меседж президента - євроінтеграційні устремління України. Цивілізований світ, в який так прагне наша країна, формує свою політику, виходячи з пріоритетів національних інтересів (безпеки), економічної та політичної доцільності. Діючий режим, навпаки, формує політику України, виходячи з економічної доцільності олігархів, які в ЄС нікого не цікавлять. Тому неясно, а яку країну гарант веде до Євросоюзу?

Більше трьох років клани, наближені до трону Януковича, за безцінь продовжують розпихати по кишенях залишки жирної держвласності, пиляти бюджет і контролювати фінансові потоки. Більше того, ми не стоїмо на місці, а розвиваємося, і сьогодні вже йдеться не про олігархат, а Сімейномий неофеодалізм - звідси відкритий шлях не те що в монархію, але відразу в цезаріат 21 століття. Схоже, подібна шиза всерйоз пікосила нинішнього володаря кремлівського трону, а радники і близькі дармоїди йому всіляко підспівують. З боку, все це виглядає кумедно, ... але тільки з боку.

Без конкурсу, дешевше в рази, купили «Укртелеком», але ще до його придбання державна комісія підняла для населення тарифи на його послуги. Також, після приватизації групою Ахметова на липових конкурсах обленерго (в тому числі «Київенерго»), на вимогу МВФ значно зросли тарифи. Дивовижний збіг інтересів. Тепер він націлився на «прихватизацію» всієї генеруючої галузі, і намагається відняти у індуса «Криворіжсталь», розрахувавшись з ним з бюджету нашими з вами п'ятьма мільярдами доларів. А купить його у власність за ті ж вісімсот мільйонів. Ні, все ж «вміє» наша держава цінуватинаціональні інтереси. Тому й обходяться олігархи Україні набагато дорожче непорядних жінок VIP-класу.

Чому МВФ, до підвищення тарифів не зажадав від української влади створити робочі місця, гідну оплату праці і рівень життя?!

На цьому тлі, режим просто спітнів від інтенсивної «боротьби» з корупцією!

Країна, яка настільки брутально ігнорує національні інтереси і нехтує власною безпекою, навряд чи може розраховувати на своє місце в будинку європейської безпеки.

Бог нагородив Україну кращим у світі чорноземом і працьовитим народом. Проте і через двадцять років фермерство тут нерозвинене, не має, як у Франції та США, масового характеру. Думається, всі ці роки еліта навмисне блокувала становлення фермерства. Господарі життя готувались до кланової «прихватизації» землі, а сформований прошарок фермерів зробив би сьогодні цей процес неможливим. Нині кримінально-олігархічному режиму залишилося відібрати у народу землю, і наші діти й онуки - майбутні покоління українців - будуть без країни.

Новий Податковий Кодекс юридично закріпив існування в Україні двох економік - офшорної економіки олігархів, і економіки 46 мільйонів її громадян. Основний бізнес олігархії - безподатковий, безмитний експорт фінансів. Цифри обчислюються десятками мільярдів доларів. Зі свого виробництва вони платять 1-2% податків від належної суми. Не кажучи вже про те, що Кодекс завдав нищівного удару по приватному підприємництву, малому та середньому бізнесові. Режимом цілеспрямовано знищується конкурентне середовище в бізнесі і середній клас, як основа громадянського суспільства і демократії. Коли Україна навіть законодавчо вже визначила свій зовнішньополітичний курс до Євросоюзу, тоді абсолютно не зрозумілалогіка відверто антидемократичних реформ.

Зростання прибутків мільярдерів зросло у 2010 рік на 160-163%. За останній рік, завдяки владі, сумарно їх статки зросли майже в три рази - з 11, 5 до 30,3 млрд американських доларів. Разом з тим репресивний характер Податкового Кодексу, по суті, знищив приватних підприємців, малий і середній бізнес, залишивши людей без роботи, а мільйони сімей без шматка хліба. Так, - 12, 5 мільйонівукраїнців сьогодні виживають за межею бідності, а це кожен четвертий громадянин країни; 5 мільйонів українців не мають грошей, щоб купити собі їжу; 18 мільйонам наших громадян не вистачає на одяг; більше 50% наших громадян отримують заробітну плату менше 2000 грн; 80% українців вважають, що країна рухається до катастрофи. Це потенційно протестний електорат!

Зате уряд бадьоро рапортує про зростання ВВП, але й слова не говорить про те, як виросли в його структурі доходи населення.

Безробіття і низька оплата праці, інфляція на ринку продуктів харчування і товарів першої необхідності досягла 40%, підвищення тарифів на комунальні послуги - все це поставило мільйони українців на коліна. Якщо людина сплатить комунальні послуги за новими тарифами, його родині нічого буде їсти. Якщо він купить їжу і не сплатить комунальні послуги, то згідно з новим законодавством, ризикує втратити дах над головою. Квартиру заберуть за комунальні борги. Раніше українці виживали. Після «реформ» чинного режиму їх позбавили навіть сценарію виживання. До речі, інфляція - це легітимізуваний урядом грабіж народу, пов'язаний з казнокрадством і його низькою компетентністю.

За двадцять років українське суспільство звикло до того, що нескінченні розмови влади про реформи його ні до чого не зобов'язують. Від президента Кучми ми десять років чули про те, що реформи в країні йдуть. Вони з кожним роком у нього «погліблювалісь». На що були витрачені ці десять років, і чим все закінчилося - країні добре відомо. Кучма вибудував в Україні грунтовний кримінально-олігархічний режим. Це ненаситне чудовисько сьогодні зжирає життя 46 мільйонів українців і майбутнє наших дітей і онуків.

Реформи вимагають певної політичної та економічної логіки, якої в діях нинішньої влади також не спостерігається. Двадцять років лідерів країни - героїв нашого часу - мучить вічне питання «так скільки ж у скарбниці залишати?». Це для них прокляте питання - перед ним побутова проблема Гамлета втрачає сенс. Воно повністю блокуєвкрай необхідні для реформ політичну волю керівництва країни. Поки відповіді на це питання немає, казна порожня. А модернізація і демократія - задоволення дороге.

Можливо, проглядається певний інтерес президента до реформаторського досвіду Китаю. Привабливість цього проекту повністю відповідає репресивній політичній культурі вітчизняних можновладців, бо дозволяє обійтися без політичної надбудови демократії. На відміну від Китаю, державу в нашому випадку буде уособлювати не партія, а плутократія. А в економічному плані, така версія суспільства Модерну без демократії для плутократії може бути навіть більш ефективною, але й абсолютно згубною для України.

Схожий псевдо-модерн з економікою ГУЛАГу вибудував Сталін. Правда, серйозною перешкодою для таких планів гаранта в нинішніх реаліях може стати досвід українського суспільства, набутий за останні двадцять років,а ще - радикально змінилися Світ і міжнародна політика. Питома вага наших громадян, які в змозі критично оцінювати дії влади, досить висока. І нарешті, українці європейська нація. На відміну від Китаю, в Європі демократія цінність, а не порожній звук. Цінність стає цінністю для людини і суспільства, якщо вона пережита ними як благо. За двадцять років демократичних устремлінь України держава нашим громадянам такої можливості не надала.

У країні не існує дійсних протиріч на грунті мови, прапорів, історії і т.д. В Україні немає реального протистояння по осі «схід-захід», «лівий берег-правий берег». Скрізь люди об'єднані спільною проблемою - «як вижити». Зате до 80% українських громадян по обидва береги Дніпра не вдоволені діями влади і ненавидять олігархів. Так що вододіл країни, реальне протистояння - проходить по осі «суспільство - влада», «ми - вони». Нас - 46 мільйонів, їх - 10 кланів.

Відповідно до історії і за законами воєнного часу, ніколи і нікому ще не вдавалося взяти в оточення супротивника, який за чисельністю перевершує на 95-97%!

Численні провокації, кількість яких до 2015 року (в міру наближення президентських виборів) - за мовчазної згоди Банкової та реальноїпідтримки цих провокаторів з боку МВС - тільки збільшиться, - це всього лише провладна політтехнологія переміщення навантаження реально існуючого і наростаючого протистояння по осі «ми - вони »- на віртуальну вісь протиріч по лінії «схід - захід», «опозиція-влада».

Це ж краще для режиму, коли народ «внизу» один одного б'є. Головне, щоб він «нагору» не задивлявся!

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/11417