www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Радухін

Є великі сумніви як у здатності України стати нейтральною державою, так і в доцільності цього шляху. Тому, на тлі всіх численних проблем, сьогодні все ще існує питання - з ким, в якості кого і як країна буде інтегруватися в глобальний світ? Очевидно, тут існує два варіанти. Або Україна увіллється в глобальний простір як член ЄС і Північноатлантичного військового альянсу. Або в черговий раз стане творити свою історію в якості сателіта Російської імперії, під копірку переписавши її політичні досягнення. Третього варіанту не дано.

Природність географічного розташування України в центрі Європи неможливо заперечити. Тому важко зрозуміти неприродну логіку політичних проектів, згідно з якими нам слід інтегруватися в політичні простори  євросибіру та Азії. Сьогодні це той полюс світової політичної системи, який є протилежним демократичному полюсу країн з європейськими цінностями. Що в цьому таборі робити географічно європейській України, не ясно.

Нині сама доля ставить проблему  визначення національної ідентичності для України  надзвичайно гостро і в більш широкому контексті.

Перше, країні необхідно вирішити питання зовнішньополітичної ідентичності: чітко визначивши свій зовнішньополітичний курс, пора не тільки озвучити «куди ми йдемо», але і підтвердити, нарешті, свої наміри реальними діями. Друге, всередині країни завершити формування єдиної для України національної ідентичності громадянського типу.

Враховуючи взаємозумовленість цих процесів, доцільно їх проводити паралельно.

Глобалізація є системоутворюючим фактором для викликів 21 століття. На національну ідентичність глобалізація  спричиняє вельми суперечливий вплив. Крім можливостей для розвитку і процвітання, навіть країни зрілої національної ідентичності відчувають певний дискомфорт від глобальних процесів. Глобалізація прагне перемолоти національну ідентичність, вона намагається її розчинити в глобальних процесах економізації, демократизації, інформатизації, культурної стандартизації та ціннісної універсалізації. Підйом націоналізму в усьому світі, включаючи розвинені країни Заходу, виявляється однією з відповідей на виклики культурної глобалізму через затвердження «відчутних» етнокультурних орієнтирів ідентичності. Так націям комфортніше.

Після революції 2004 року західна і центральна частини України здобули політичну національну ідентичність, яка сьогодні в цих регіонах послужила опорою для її наповнення громадянської суттю. Водночас, південь і схід країни відчули себе зайвими, не розгледівши власних перспектив у «помаранчевому проекті». За минулі дев'ять років демократичні політичні лідери і сили держави так і не зуміли переконати жителів сходу і півдня у зворотній думці. Тому національна ідентичність у цих регіонах все ще залишається у форматі «совкової» української ідентичності, де провідним мотивом для багатьох є наявність старшого брата, і тісна приналежність до нього. Правда, сьогодні класична «совкова» ідентичність півдня і сходу дещо модифікована втратою або розмитістю колишніх ціннісних орієнтирів самоідентифікації, і перетворена роками незалежності.Однак в основі розколу українського суспільства і внутрішньої політичної кризи, як і раніше, залишається конфлікт ідентичностей, яким вітчизняні політикани безсовісно маніпулюють.

У цьому зв'язку Україна не в змозі «підйомом свого націоналізму» протиставити викликам глобалізації.

Очевидно, становлення глобального громадянського суспільства і формування світового уряду - краще залишити віддаленому майбутньому, а сьогодні розмова повинна бути прагматичною. Якщо хочете, в секторі актуальних проблем дня насущного. У цьому зв'язку, заслуговують на увагу взаємозв'язок понять «національна ідентичність», «нація», «національні інтереси» і «національна безпека». А також їх особливості в контексті України та процесів глобалізації.

Посилання на початки глобалізації, демократизації світової спільноти і перспективи світового порядку, в якому не буде статусу великих держав, не можуть служити доказом і підставою для нехтування національними інтересами і національною безпекою. Національний інтерес і національна безпека залишаються базовою категорією політики всіх без винятку держав світу. І нехтувати ними було б непросто помилково, але і вкрай небезпечно.

Заслуговують на увагу взаємозв'язок понять «національна ідентичність», «нація», «національні інтереси» і «національна безпека». А також їх особливості в контексті України та процесів глобалізації.

Концепція національних інтересів виникає в ході становлення нації. Перш ніж будуть усвідомлені інтереси, повинен з'явитися суб'єкт інтересів - нація. Тому логічно первинним є формування іншої найважливішої характеристики, що складається національного цілого - національної самосвідомості.

Нація виявляє себе в національній самосвідомості, яка виступає силою, що народжує та відтворює національну державу. Йдеться про національну психологію, життєву філософію, розуміння сенсу буття і змісту історії, - які поділяються більшістю суспільства. Ці рефлексуючі сутності накладаються на об'єднуючий суспільство стійкий комплекс традицій і культуру, пережиті як ідентичність та складі її ядра. Таким чином, національна самосвідомість виражає консенсус базових цінностей суспільства.

Сформована національна ідентичність - критерій становлення нації, і в Україні з цим поки що проблеми. Безумовно, нас радує статистика, що віддзеркалює дані, згідно з якими з серед країні тих, хто вважає себе українцями, удвічі більше говорять українською. І одночасно пригнічує суперечливе ставлення українців, з цієї ж статистичної вибірки, до питань базової ціннісної орієнтації. Таких, як інтеграція в ЄС і НАТО, відносини з Росією, нетерпимість до різних культур, мови та історії - сьогодні єдиної держави Україна. Суспільство тут не має єдності. Тому процес формування національної ідентичності, її ідентифікації - в Україні навряд чи можна вважати таким, що відбувся, завершеним.

Іншими словами, якщо сьогодні ми не можемо говорити про сформований суб'єкт інтересів, або націю, згуртовану спільною ідентичністю, - то проблематичною стає і формування адекватної концепції національних інтересів. Її відсутність в умовах глобалізації несе в собі більшу загрозу розсіювання і асиміляції нації, ніж багатовікове домінування Російської імперії. Крім того, відсутність концепції національних інтересів не дозволяє створити адекватну концепцію національної безпеки і нівелює зусилля відповідних служб, спрямовані на її забезпечення.

Якщо трактувати націю як результат розпаду традиційних спільнот і формування спільноти автономних особистостей, то Україна, - країна «застрягла» у минулому. СРСР розпався, а от з формуванням суспільства автономних особистостей в країні проблеми. Безпрецедентне зростання злиднів, лівих політичних поглядів і популярності маргінальних партій, непомірна, з кожним днем, все зростаюче навантаження, яке несе напівзруйнована соціальна служба - цьому об'єктивне підтвердження. Ми «дорозвивалися» до того, що в 21 столітті наявність холодильника і телевізора в будинку є для вітчизняних соціальних служб критерієм фінансового благополуччя. Сумішшю такого гротеску, драми і трагікомедії - влада сьогодні щільно огорнула щоденне життя нашого суспільства.

Тільки становлення автономної особистості, як масове явище, в перспективі призведе до утвердження адекватних їй політичних інститутів - правової демократії, громадянського суспільства та відповідних їм цінностей. Таким чином, формуванню нації та національних інтересів відповідає рух у бік правової демократії. Всі тенденції, що ведуть до імперського переродження суспільства, утвердження олігархії і авторитаризму, відчуженню держави від суспільства, реставрації феодального свідомості – це  ті процеси, що блокують становлення нації і формування національної ідентичності, що пригнічують її ядро ​​- автономну особистість. Ці тенденції суперечать становленню національної держави та національних інтересів. Саме тут Україна досягла успіху, і. замість становлення реальної плюралістичної політичної системи і демократії, розвитку ліберального ринку та економіки, становлення масового середнього класу та громадянського суспільства – побудувала  режим зрілої олігархії. Правова демократія і справжня свобода слова, нація і національні інтереси, середній клас і громадянське суспільство, єдині для бізнесу правила гри і конкуренція - все це перші вороги живильного середовища для олігархічного капіталу, вороги корупції. Отже, демократичні цінності перші вороги олігархії. Саме завдяки олігархії і державному менеджменту, обслуговуючому тільки їх і свої інтереси, проблеми ідентифікації національної ідентичності, формування нації та концепції національних інтересів - в Україні не вирішені і по сьогодні. Тут державні «діячі» різного калібру просто переплутали свій особистий інтерес - з національним і державним. У таких умовах ризики від викликів глобалізації для України суттєво зростають.

Зате корупція, ручний парламент, кишенькові суди та правоохоронні органи, абсурдне податкове законодавство і тіньова економіка - найкращі попутники олігархії. Здавна куполами криють собори або цирк. Святого місця з нашої ВР явно не вийшло, але її архітектор В. Заболотний все одно виявився пророком - балаган під куполом ВР відбувається за всіма класичними канонами циркового мистецтва. Правда, все більше в клоунському жанрі.

Вражає і, одночасно, лякає звичка, терпимість і байдужність нашого суспільства до цих явищ.

Можновладці та олігархи довгі роки незалежності стурбовані лише однією проблемою - досягненням особистого прожиткового максимуму. Свій особистий прожитковий максимум в нашій країні вони завжди забезпечували за рахунок ретельної щоденної турботи про збереження прожиткового мінімуму народних мас. Надмірні зусилля в цьому напрямку навіть дозволили реалізуватися «економічному генію» другого президента. Він явив світу економічне диво - концепцію «межі бідності». Згідно їй, життя народу в країні можливе лише в трьох вимірах - перед самою межею бідності, на межі бідності і за нею. На національному владному Олімпі дерзати вище нікому і ніколи в голову не приходило. Іншому не навчені, по-іншому не вміють. Очевидно масове виживання народу в злиднях - це не той фон, який забезпечує підйом національної гідності громадян, їх гордість за країну, сприяючи, тим самим, формуванню національної ідентичності.

Сьогодні підсумком такої політики є: падіння ВВП; переміщення України з десятки світових лідерів на рівень центральноафриканських країн; катастрофічне зниження рівня життя і провал соціальних програм; бюджет, який незважаючи на закладені убогі параметри, все одно відчуває перманентний дефіцит, і ніколи не виконується; одвічно розтаскану і напівпорожню  державну скарбниця. Іншою стороною медалі стали безробіття і неспроможність мільйонів батьків перед своїми дітьми, розпад сімей і безпритульність, дуже висока смертність і падіння народжуваності.

Очевидно, що соціально-економічна катастрофа, що нині набирає оберти в Україні, є наслідком тривалих псевдореформ, які протягом тривалого часу проводяться українською владою на догоду своїм особистим інтересам  та  інтересам олігархії.

Реальні реформи -  задоволення не з дешевих, і здійснювати їх з гостродефіцитним бюджетом і постійно порожньою скарбницею проблематично. У світових кредиторів Україна давно вийшла з довіри, і кредити світових банків, з нашим популістським урядом, крім боргової ями і розграбування економіки вже майбутніх поколінь, більше нічого країні не приносять. Крім того, реформи потребують політичної волі керівників держави. І з цим у нас теж гострий дефіцит! З іншого боку, про які реформи в Україні може йти мова (?), якщо боротьба партій за владу ведеться ними не заради здійснення своєї політичної програми, а з метою отримання головного призу переможця - можливостей кланового контролю ресурсів і фінансових потоків у країні.

Без реформ розмови про вступ до НАТО, інтеграцію в ЄС тощо - не більше, ніж політична риторика і порожні декларації. З іншого боку, стабільність великомго капіталу гарантують не демократія і реформи, а авторитарний режим! Тому давня широка популярність особистостей, які володіють високими рейтингами в останньому політичному забігу за президентством, вселяє впевненість тільки в одному - в Україні навряд чи варто чекати змін після виборів.

Думається, доречно було б ще до початку виборчої кампанії провести в країні референдум всього з одним питанням: «скільки разів  підряд Вас повинні обдурити одні й ті ж політики, щоб ви перестали їм віддавати свій голос?»

Структурною одиницею громадянського суспільства в країні, що відбулася  як  правова демократія, є автономна особистість. Автономна особистість бачить світ крізь призму своїх приватних інтересів. Її масове становлення народжує націю, у якої є ясне розуміння власних національних інтересів, особистих і загальних цілей. Така нація в змозі їх донести до уряду, проконтролювати його в частині дотримання своїх національних інтересів і захистити їх у разі необхідності. З такою нацією нинішнім володарям зоряних рейтингів у президентській кампанії ще до її початку довелося б шукати іншу роботу.

Сьогодні Україна перетворилася на руїну політики та економіки, надій і доль. Адже будь-який, бодай трохи обізнаний, обиватель розуміє:очікування і надії це одне, а реалії - зовсім інше. З одного боку, хочеться сподіватися, що демократичні вибори послужать зміцненню та подальшому розвитку демократії, але з іншого - не спостерігається жодного прогресу в просуванні правових реформ, в тому числі в частині виборчого законодавства. Надія на подолання регіональних відмінностей нівелюється політичними процесами, які їх лише посилюють. Різко поляризуючи регіональні відмінності національної ідентичності, політикани штучно створюють дві України і зіштовхують їх лобами в політичному протистоянні. Надія на те, що уряд приступить, нарешті, до структурних реформ, і загальне поліпшення економічної ситуації послужить підвищенню рівня життя і поліпшенню культури ведення бізнесу, - нівелюється розумінням того, що в боротьбу за володіння і контроль над ресурсами залучені представники вищого керівництва країни. Надія на те, що в стінах судів та правоохоронних органів не буде корупції, а силові структури нарешті стануть професійними і відповідальними - кудись випаровуються після побіжного погляду на їхню роботу, яка випадково стає надбанням громадськості. У такій ситуації, коли політиканство бере верх над політикою, коли так багато говориться про захист національних інтересів, але реально нічого не робиться - ці надії тануть на очах. У результаті суспільство вражене зневір'ям, апатією і депресією. А це не найкраще тло для формування громадянської національної ідентичності і нації, настрою народного духу на великі звершення. На якісь національні прориви і успіх. Словом, суспільству вкрай не вистачає того, чим можуть громадяни нашої країни пишатися, до чого їм хочеться мати відношення, з чим виникає бажання себе ототожнювати. Увічнення пам'яті Голодомору справа  Свята й потрібна. Правильна справа, і важко переоцінити її значення. Але чому необхідно геть забувати нині живих, не ясно…

Заради благополучного майбутнього в світовому співтоваристві Україна вже сьогодні зобов'язана знайти національну ідентичність громадянського типу, єдину для заходу і сходу, центру та півдня. Любов і ненависть, спокій і страх, вдячність і невдячність, гордість і сором - все це сфера почуттів та емоцій, які у людей, у відмінності від світогляду та ідеологій, однакові як у жителів заходу і сходу, так центру та півдня країни, і тому в змозі об'єднати Україну краще політики. Якщо держава забезпечить людині гідні умови і рівень життя, - цивілізовані можливості ведення бізнесу, роботу  і  її оплату,умови для створення  сім'ї та отримання житла, охорону здоров'я і соціальне забезпечення, стабільність і впевненість у майбутньому, можливість народжувати і виховувати дітей, давати їм освіту - то тоді людина буде відчувати до своєї країни почуття вдячності. Якщо з його країною у світі рахуються, завдяки рівню життя і дотриманню прав людини, її досягненням в галузі науки і техніки, - то людина буде такою вітчизною пишатися. Ось такий об'єднавчий стрижень позитивних емоцій, які викликає у людини і суспільства країна, сформує національну ідентичність громадянського типу, таку необхідну сьогодні Україні. Будь-кому хочеться жити гідно і ототожнювати себе з міццю, успіхом і процвітанням своєї країни. Кожному хочеться бути громадянином такої країни. Красива фразеологія політиканів, ідеології, складні теорії з пересадки різного, розмноженого під копірку, світогляду регіонів на новий грунт - в 21 столітті все це маніпулювання, приречене на негативний провальний результат. Тому основне завдання держави створити в країні атмосферу або середовище для формування єдиної для неї національної ідентичності - ідентичності громадянського типу. Таке середовище - це рівень життя, культивування честі й  гідності особи, подяки своїй країні за надані можливості так жити, гордість за її досягнення і ставлення до України світової спільноти.

Ось реальний і найкоротший шлях формування єдиної для країни національної ідентичності.

Коли народ замість досягнень і успіху має багаторічний досвід виключно невдач і розчарувань, життя навколо «межі бідності», трагедій і трауру - йому важко стати нацією! Людина не бажає систематично купатися в драмі, ототожнювати себе тільки з трагедією, злиднями і виживанням. Вона не хоче асоціюватися з кимось або з чимось, що несе поразку, програш; що лякає, або породжує в ній невизначеність та непевність у завтрашньому дні, песимізм і настрої поразки. Так вже людина влаштована!

На жаль, нічого іншого в цій країні поки немає, і такий її формат прирікає Україну!

Парадоксально, але факт: у 21 столітті найнебезпечніші виклики для нашої національної ідентичності виходять від української влади та еліти. Їм поступилася першістю навіть нещадна глобалізація!

Думається, в ситуації, що вихід у наступному:

1. Політична і судова реформи, цивілізоване виборче законодавство.

2. Структурні реформи в економіці, цивілізоване податкове законодавство  для економіки розвитку та оптимального інвестиційного клімату.

3. Введення діючого (реального!) інституту імпічменту для президента та концептуальний підхід до боротьби з корупцією.

Зазначені заходи повинні виконуватися одночасно і паралельно.

4. Громадянський рух «Третя  Українська  Республіка» на виборах зобов'язаний підтримати того кандидата в президенти, у якого буде реальна програма розвитку України, що включає три концептуальних пункти, викладені вище; того кандидата в президенти, який до виборів підпише проект Соціального договору з суспільством і візьме на себе зобов'язання його ратифікувати в Раді (без Соціального договору з державою і владою країна жити більше не може, а іншого шляху підписати повноцінний Договір не проглядається).

5. Невиконання цих умов, в контексті домовленості з майбутнім президентом, зобов'язане, згідно з ними, передбачати імпічмент.

На мій погляд, виключно такого кандидата у президенти може підтримати Громадянський Рух «Третя  Українська  Республіка».