www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Рахманін

Нелюбов до міліції в цій країні носить генетичний характер, вона родом з СРСР. І, справедливості заради, зауважимо: об'єкт нелюбові зробив небагато для зміни цього коду.

Один з членів Конституційної асамблеї розповів нещодавно, що його колеги вирішили поставити хрест на терміні "правоохоронні органи". Передбачається, що в оновленому Основному законі з'явиться новий - "органи правопорядку". Погодьтеся, звучить менш пафосно і більше відповідає завданням, що стоять перед людьми у формі.

Але в світлі останніх подій рішення КА (прийняте незадовго до Врадіївськи[ і святошинських подій) виглядає досить символічним.

Бо вже задовго до "антиміліцейські бунтів" було зрозуміло: мало хто в нашій країні вважає людей в "синьому" надійними охоронцями права. У кращому випадку - охоронцями порядку. Наявного порядку речей, який мало кому подобається і який мало хто реально прагне змінити.

Багато цифр.

І трохи роздумів

За результатами дослідження, проведеного в 2011-му Центром Разумкова, довіру міліції висловили тільки 6,7%. 57% заявили, що не підтримують дії даної структури. 43,4% повідомили, що, звертаючись до міліції, не отримали допомоги. "Разумковці" запропонували учасникам опитування за п'ятибальною шкалою оцінити діяльність співробітників МВС в конкретних сферах (охорона громадського порядку, забезпечення безпеки громадян, розкриття кримінальних злочинів, протидія вуличної злочинності, боротьба з порушеннями правил дорожнього руху тощо). З'ясувалося, що в жодній з екзаменованих "дисциплін" (з точки зору народних "екзаменаторів") не дотягли навіть до трійки. Цікаво було інше: ці результати практично повністю збігалися з підсумками аналогічного опитування, проведеного тим ж соціологічним центром у травні 2006-го. За цей час в країні чотири рази змінювався міністр внутрішніх справ, уточнювалося профільне законодавство, коригувлася структура ...

Зате істотно змінилося ставлення громадян до міліції в іншому аспекті. У 2006-му 19% опитаних "разумковцями" оцінювали зустріч з міліціонером на пустинній нічній вулиці як фактор небезпеки і 30,5% - як фактор безпеки. У 2011-му ситуація кардинально змінилася: 31,2% відчували страх і занепокоєння при випадковій зустрічі з міліціонером і тільки 20,7% при вигляді людини у формі відчували себе більш захищеними.

За результатами соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціології в рамках моніторингу за 2012 р., на запитання: "Який рівень Вашої довіри міліції?", Лише 0,8% опитаних відповіли: "Повністю довіряю", ще 8% - "в основному довіряю" . Повністю відмовили міліції у довірі 30,9% громадян, швидше не довіряли їй - 35,6%.

Свіжі спільні дослідження Фонду "Демократичні ініціативи" та Центру Разумкова тенденцію закріпили: українська міліція виявилася в п'ятірці лідерів народної недовіри. Їй абсолютно не довіряють 39,8% опитаних, в основному не довіряють - 30,2%. Повну довіру даному силовому органу висловили тільки 3,2%.

"Міліція, насправді, далека від народу. Її бояться, їй не довіряють. Якщо людину викликають у міліцію, то це для сім'ї знак, що з людиною може щось трапиться", - так нещодавно охарактеризував ставлення громадян до зберігачам їх безпеки відомий правозахисник Євген Захаров.

Ось уже кілька тижнів поспіль люди в синій уніформі - головні ньюсмейкери, а їх критика - домінуючий тренд. У одностайному "Така міліція нам не потрібна!" тонуть нечисленні міркування експертів про те, якою їй слід бути. Ми не станемо сперечатися з очевидним і не ризикнемо підміняти фахівців. Спробуємо поміркувати про те, чому міліція стала такою. Чому конфлікт між суспільством в цілому і частиною цього суспільства (частиною чималою - без малого 300 тис.) загострився саме зараз. І наскільки далеко цей конфлікт зайшов.

Директор соціологічної служби згадуваного нами Центру Разумкова Андрій Биченко у коментарі газеті "Аргументи і факти в Україні" навів тривожні цифри: "За останні кілька років усе менше українців вірять у справедливе правосуддя. І це виливається в протест, але не у формі мітингів і демонстрацій. Задовго до подій у Врадіївці ми запитали у людей, чи виправданий самосуд. 48% українців сказали, що він неприпустимий. Але 15% вважають, що в українських умовах самосуд - взагалі єдиний спосіб покарати винних. 31% вважає, що самосуд виправданий в окремих випадках".

І ось уже на деяких сайтах кидають клич: "Убивай мусорів щодня. Це не заклик до насильства. Це заклик до вимушеної самооборони". Помічають, що "хороший" мусор "- мертвий" мусор ". І пропонують рівнятися на Валерія Запорожця, який застрелив майора міліції у Семиполках на Київщині.

На форумі співробітників МВС ім "гідно" відповідають. "Поки міліція не змусить себе поважати (боятися) і не відкриє вогонь на ураження при спробах штурму, діла не буде ...", "Не дивитися, старики чи жінки, або вони - нас, або ми - їх! Якщо дикі примати з мене почнуть погони зривати чи газом труїти, я включу кавоварку і всім роздам по зернятку... "," Я б стріляв, там зброярки, стояв би на вході, і в морду били б - пристрелив... ".

Готовність до відкритого насильства, позначена в цифрах соціологів, схоже, опановує все більшою кількістю людей. Вони опинилися по різні сторони барикади, якої в нормальній державі бути не повинно.

Складається враження, що стривожених спалахом загальної кровожерливості куди менше, ніж тих, котрі захоплюються учасниками штурмів Святошинського, Фастівського та, особливо, Врадіївського райвідділів.

"Ментів перестають боятися - це головне. Це - перший, безпрецедентний приклад свідомого громадянського протесту проти системи!", - свідчить захоплений пост на одному з інтернет-форумів.

"Ментів перестають боятися", - вторить невідомому користувачеві мій знайомий, в недавньому минулому опер. Але в ці слова він вкладаєзовсім інший зміст, - "Ментів перестають боятися злодії, вони нахабніють, і ми самі в цьому винні. Міліцію перестають боятися незадоволені, заклик "грохнути "мента" стає модним, і я навіть боюся подумати, чим це може закінчитися... ".

Я можу погоджуватися чи не погоджуватися з логікою людини, яка, навіть знявши погони, каже про міліцію "ми". Достеменно не знаю, який саме зміст він вкладає в слово "незадоволені". Знаю лише, що обгрунтовано незадоволених міліцією занадто багато, щоб від цього факту відмахнутися. Але в словах колишнього оперативника присутній раціоналізм. Як би двозначно це не прозвучало, невідомо, що гірше: коли міліцію бояться, або коли її боятися перестають. Тому що ніхто точно не відповість, що страшніше - міліцейське свавілля або беззаконня погромників. Тому що ніхто точно не знає, коли антиміліцейські погром перетвориться на погром загальний. Можу лише припустити, що в революцію він точно не виллється.

Цитую текст, розміщений на одному з онлайн-ресурсів: "Один талановитий уродженець Луганщини сказав: "Ніщо не об'єднє так, як спільні підпали управлінь внутрішніх справ"... Звільнення від окупантів і Межигірського фюрера розпочнеться з позбавлення від" мусорів ". Іскорка Врадіївки запалила вогнища по всій країні...". Досвід показує, що такі полум'яні трибуни особисто не страждають схильністю до революційного самоспалення. Але історія переконує: подібні запальні промови часто призводять до пожеж, які доводиться гасити всією країною.

У нормальній країні ситуація, подібна до Врадіївської, повинна була стати приводом для наведення порядку в одному з найважливіших державних інститутів. У сьогоднішній Україні влада, швидше за все, або зробить вигляд, що нічого не сталося (у кращому випадку покарає пару "стрілочників"). І це лише помножить число охочих відновлювати справедливість самостійно. Або візьме курс на жорсткість репресивних заходів проти учасників антиміліцейські акцій, піднявши ненависть до режиму і його передового міліцейському загону на нову висоту. Що простимулює "симетричні" відповіді - наприклад, пропозицію ліквідувати "червоні" зони. "Якщо міліціонер скоїв реальний злочин - хай сидить з реальними злочинцями, на" чорній "зоні" - це думка набирає популярність з кожним днем.

"Я боюся міліцію, і я хочу перестати її боятися", - просто, спокійно і напрочуд миролюбно прокоментувала своє ставлення до останніх подій невідома дівчина на одному їх телеканалів. Події у Врадіївці - вирок системі, що культивував страх перед міліцією. Але хто, коли і, головне, як приведе цей вирок у виконання - питання.

Віддаю належне пориву людей, котрі заступилися за Ірину Крашкову та Ірину Бондар. Людей, які щиро намагаються відновити потоптану справедливість і не бачать інших способів зробити це. Але при цьому обережно поставився б до розмов про свідомі цивільному протестовіпроти сваволі системи. Схильність до самосуду і навіть загострене почуття справедливості - це все-таки щось інше.

Один з учасників "святошинського штурму" переконував мене, що справжньою причиною подій стала щира ненависть тамтешніх торговців до міліції, що обкладає їх даниною. А рукоприкладство офіцера - лише привід. Не впевнений, але нехай так. Але ж не підняли ж торговці відкритий бунт проти поборів? Ні святошинські, ні інші.Отже, говорити про громадянські протести проти системи трохи зарано. І глибинна причина конфлікту, напевно, все ж в іншому. Міліція порушила негласний договір - їй дозволено "кришувати" і оббирати, але не дозволено "бикувати" і беспредельничать.

Однак у цьому "договірняку" є і третій, головний учасник - влада. Існування масштабної стихійної торгівлі, по суті, дозволяє одним - не платити податки, а іншим - мати непоганий приробіток. Вчора торгівцібули жертвою міліцейського рекету - сьогодні рекетири стали жертвою народного гніву.

Поставив би я під сумнів і проголошену безпрецедентність подій літа 2013-го.

Все це вже було.

"Антиміліцейські бунт". Багатоликий і нещадний

"Антиміліцейські бунти" - термін, почерпнутий з документальної літератури, заснованої на архівних документах і присвяченої антирадянським виступам в післявоєнний період. "Нація безмовних рабів" (як часом презирливо іменували на Заході громадян СРСР) своє неприйняття влади висловлювала дещо частіше, ніж це було прийнято вважати.

Знайомство з джерелами призвело до несподіваного висновку: антіміліційскіе бунти - одна з найпоширеніших форм протесту. А в певні періоди (1953-1956 і 1961-1968) - найпоширеніші. Дослідники визнають, що точна кількість масових протестів громадян противсевладдя міліції встановити неможливо. Про більшість з них широка громадськість дізналася після оприлюднення спеціальної довідки, підготовленої в 1988-му для Михайла Горбачова. Видання, що вийшло в 2006-му - дослідження Володимира Козлова "Невідомий СРСР. Протистояння народу і влади" містило куди більш повний перелік випадків відкритого опору громадян системі. Однак історики стверджують, що і цей список не є вичерпним.

Звертає на себе увагу одна обставина - у безлічі випадків вогнищем локального протесту ставав... місцевий ринок. Психологи пояснювали це досить просто: базар - це природний натовп плюс штучно створене відчуття ліктя.

Цікаво, що перший в післявоєнний час організований протест проти свавілля міліції (і, одночасно, перший масштабний "базарний бунт"), наскільки можна судити, був зафіксований в Україні. У Херсоні 4 серпня 1953-го на місцевому базарі співробітник міліції затримав 13-річного підлітка, який продавав кукурудзу. Як пізніше стало відомо з показань свідків, охоронець був знайомий з матір'ю хлопця і знав, що товар не крадений, проте вирішив перепровадити малолітнього торговця у відділення. Той пручався, і міліціонер застосував до п'ятикласника фізичну силу, нанісши йому тілесні ушкодження і довівши переляканого хлопчину до непритомності. Обурені городяни відбили школяра у правоохоронця, привели до тями і викликали "швидку". Однак незабаром по базару пронісся слух, що хлопчик помер. Розгніваний натовп (до 500 осіб) спочатку кинулася до будівлі міліцейської комендатури ринку, а потім узяв в облогу будівлю обласного управління. Присутні вимагали видати їм такого завзятого служаку. Ситуацію розрядив приїзд високопоставлених партійних чиновників, які пообіцяли, що надмірно запопадливий міліціонер буде взятий під варту, а факт самоуправства ретельно розслідують. У 1956-му ще один "базарний антиміліцейські бунт" спалахнув у литовській Клайпеді. У майбутньому вони стануть традицією.

У тому ж 1956-му близько 600 осіб напали на відділення міліції в Слов'янську (Сталінська, нині Донецька область). Приводом для агресії послужило нібито незаконне затримання 45-річного слюсаря. Крик "Міліція б'є людей!" швидко зібрав значний натовп. У будівлі міліцейського міськвідділу були розбиті стекла, кілька міліціонерів були побиті. Спроби проникнути в КПЗ були присічені автоматним вогнем. Відновити порядок вдалося лише після спішного залучення підрозділів внутрішніх справ з сусідніх населених пунктів.

Сутички з міліцією (найчастіше криваві) відбувалися практично повсюдно - на Кавказі, в Середній Азії, Прибалтиці, Кемеровській і Молотовській (нині Пермській) областях Росії, в українському Єнакієвому. У Ленінграді в 1954-му натовп з чотирьох десятків підлітків відбив у наряду затриманого, побивши трьох співробітників органів. Справжня війна з бійцями правопорядку розгорнулася в Магнітогорську. Місцева міліція виправдовувалася різким зростанням молодіжної злочинності, що було правдою. Точніше, однієї її стороною. Перевіряючі зі столиці назвали однією з причин регулярних антиміліцейські акцій "неправильну поведінку окремих співробітників". Деякі з них були притягнуті до кримінальної відповідальності за перевищення повноважень.

У 50-х народна нелюбов до міліції набула ознак яскраво вираженою ворожості. На те були свої причини. Охоронців радянської законності в тій країні сприймали, насамперед, як каральний, а не правоохоронний орган. У країні, де сісти міг будь-хто, людина в синій уніформі апріорі не викликала особливої ​​симпатії. А масштабна амністія 1953-го цю неприязнь лише посилила. На свободу вийшли 1201738 чол. (Більше половини від загальної чисельності ув'язнених). Люди з табірним досвідом привнесли в суспільство ненависть до тих, хто в цьому суспільстві і так асоціювався з обмеженнями свободи. Із захистом свобод, присутніх в конституції, але відсутніх в реальному житті.

Мій приятель, колишній опер, щиро засмучується: "Нелюбов до нас, ментів, загальна і безпричинна. Міліцію не люблять навіть діти. Від неї вернуть носа навіть ті, кому вона ніколи нічого поганого не зробила".

Я б дозволив собі уточнити: нелюбов до міліції в цій країні носить генетичний характер, вона родом з СРСР. І, справедливості заради, зауважимо: об'єкт нелюбові зробив небагато для зміни цього коду.

Рост "антиментівского руху" в 50-ті багато дослідників приписували підступам кримінальних елементів. В офіційних документах того часу безпосередньо вказувалося на кримінальну підоснову інцидентів. Юридичних підстав спростовувати це, немає. Але легко зрозуміти, що в ті часи визнати кримінальщину і міліцейському, і партійному начальству було легше, ніж визнати антирадянщину.

Причини, що викликали стихійні бунти, часто називалися надуманими. Як, наприклад у херсонському і Клайпеди випадках, коли чутки про вбивства в міліцейських катівнях виявилися помилковими. Чутка про насильницьку смерть затриманого стала спусковим механізмом ще одного бунту - в 1957-му в підмосковному Подольську. Пізніше протестувальників назвуть "групою п'яних громадян". "Група" виявиться численною - 3 тис. - за офіційними даними, 7 тис. - за неофіційними.

Чутки лягали на підготовлений грунт - у розповіді про звірства охоронців порядку було легко повірити, тому що багато зазнали міліцейського пресингу на собі.

Вивчаючи природу антиміліцейські настроїв у суспільстві в 50-60-х рр.., згаданий автором цих рядків історик Козлов зазначав важливу деталь. Серед порушень законності, що допускалися тоді співробітниками міністерства охорони громадського порядку, домінували побиття затриманих і незаконні арешти. Непоодинокими були випадки неправомірного застосування зброї. "Подібні випадки, багаторазово перебільшені чутками (слід ще мати на увазі і високу латентність міліцейської злочинності), створювали поживний грунт для конфронтації міліції і населення", - робить висновок історик. І продовжує: "У міліції існувала своєрідна групова солідарність, щодоходила в ряді випадків до кругової поруки. Деякі міліцейські начальники (...) схильні були дивитися крізь пальці, принаймні, на деякі зловживання своїх підлеглих. Кожен випадок подібного "лібералізму" не міг не дратувати населення. Недарма так часто під час масових конфліктів і заворушень натовп вимагав видачі "поганого міліціонера" ​​для розправи".

Нічого не нагадує? У ті часи (особливо в 50-і) міліцейське начальство обгрунтовувало зайву жорсткість підлеглих і свою лояльність до проявів подібної "жорсткості" необхідністю швидко і ефективно приборкати організовану злочинність. А чим можна пояснити (про виправдання навіть мова не йде) жорстокість наших сучасників?

Дозволимо собі ще одну цитату історика Козлова: "Антиміліцейські настрої були прекрасним грунтом для втягування натовпу мирних жителів в насильницький конфлікт проти міліції, особливо якщо проносився слух про допущену кричущої несправедливості (...). Апеляція до почуття потоптаної справедливості (феномен "невинної жертви"і т. д.) цілком могла мобілізувати натовп на заворушення, перетворити зіткнення хуліганів і міліції в насильницький конфлікт між населенням і владою... Корупція і хабарництво були в той час дуже рідкісні серед працівників міліції. А ось хуліганство і недисциплінованість, так само як і неповага до закону, якими боліло все радянське суспільство, були достатньо "популярні" і в міліцейському середовищі. У більшості випадків злочини і проступкискоювалися п'яними працівниками міліції. Іншими словами, ситуація в міліції була дзеркальним відображенням ситуації в суспільстві... ".

До чого така розлога цитата, запитаєте ви? Щоб переконатися, що відповіді на багато питань можна відшукати в минулому. Ще в далекі 50-ті минулого століття в міліції пили і били, громадяни були готові захищати жертв сваволі, і знаходилися бажаючі використовувати чужий гнів у своїх інтересах. І в революцію досить численні протести так і не вилилися.

А ось корупція і хабарництво серед працівників міліції - вже не настільки рідкісні ...

У 60-ті країною прокотилася справжня хвиля антиміліцейські бунтів. Якщо у виступах 50-х призвідниками та учасниками зіткнень з міліцією часто виступали колишні засуджені, професійні кримінальники і зграї хуліганів, то в 60-х вплив злочинного світу на народний гнів помітно послабшав. Але не на масштаби.

1961-й - Муром, Александров, Бійськ, Беслан. 1964-й - Ставрополь і підмосковні Бронниці. 1966-й - Москва. 1967-й - Тула, Фрунзе, Чимкент. 1968-й - Нальчик. Приводом завжди служили або випадки міліцейського свавілля, або чутки про нього. Кількість учасників - від кількох сотень до кількох тисяч. Спалені міліцейські машини, розгромлені районні відділення та управління, покалічені і вбиті міліціонери, розстріляні і засуджені за вироками судів. Під шумок "відплатних акцій" траплялися банальні грабежі. Хтось користувався ситуацією, щоб звести рахунки з недругами. У деяких випадках для придушення заворушень доводилося вводити бронетехніку.

Двічі в епіцентрі сутичок опинявся український Кривий Ріг. У 1961-му обійшлося малою кров'ю. Точніше без неї. Антиміліцейські бунт 1963-го виявився одним з самих масштабних в історії країни. Хвилювання тривали три дні. За різними даними - від чотирьох до семи убитих і 15 поранених, понад 40 засуджених. Відповідно до спогадів очевидців, міліціонера (надмірне прагнення якого при затриманні солдата-строковика і стало детонатором конфлікту) повісили на пустирі, там, де нині місцевий виконком.

У 1967-му антиміліцейські бунт стався у Прилуках на Чернігівщині. Півтисячі людей зреагували на слух про вбивство чоловіка, який, за офіційною версією, помер від менінгіту. У 1973-му в Дніпродзержинську на Дніпропетровщині обурена юрба вимагала розправи над міліціонерами, з вини яких заживо згоріли троє затриманих.

Але міліції діставалося і тоді, коли хвилювання не носили яскраво вираженого антиміліцейського характеру. Так було в 1961-му в Кіровобаді і Краснодарі, в 1963-му - у Сумгаїті, в 1967-му - в Степанакерті і Слуцьку. Була причина, що робила (і робить) співробітників органів привабливою мішенню розгніваних громадян. Іноді з об'єктивних причин: правоохоронці (в силу своїх службових обов'язків) повинні були протистояти протестуючим. Але була й причина суб'єктивного порядку - міліціонер сприймається як страж ненависної влади і, одночасно, є найдоступнішим об'єктом нападу. Сам факт носіння форми виділяє його серед інших і пробуджує агресію наелектризованого натовпу.

Кулуарне визнання одного з нинішніх завсідників масових акцій: "Не пам'ятаю, хто саме з вітчизняних міністрів внутрішніх справ (чи то Кравченко, чи то Смирнов) назвав нашу міліцію обличчям держави. Коли у людей є привід ненавидіти державу, чи варто дивуватися, що комсь не терпиться "заїхати державі по фізіономії".

Так, гріх сперечатися, фізіономія міліціонера підходить для цього краще, ніж фізіономія президента чи прем'єра. До яких все одно не доберешся.

Бунти 60-х призвели до серйозного розбору польотів у верхах. З 1968-го хвиля антиміліцейських протестів пішла на спад. Дніпродзержинськ-73 і спроба розгромити КПЗ у Новомосковську Тульської області в 1977-му були вже винятками. Поява біля керма Миколи Щолокова в 1966-му ознаменувала початок перетворень - коригувалось законодавство, пройшла серйозна чистка рядів, посилився контроль, посилилася кадрова робота. ЦК зобов'язав КДБ і прокуратуру "підвищити увагу" до роботи МВС.

Хто сьогодні виконає роль ЦК? До недавнього часу МВС, СБУ і ГПУ були організаціями, які сперечалися, і ця, нехай навіть умовна, конкуренція змушувала багатьох озиратися і замислюватися. Ні, і сьогодні представники різних відомств недолюблюють один одного, але працюють в одній зв'язці. Що підтверджується оприлюдненими в медіа листом, авторство якого приписують "Врадіївський гвалтівникам". Те, що наради "силовиків" проходять в одному кабінеті, і це кабінет ставленика "сім'ї" Захарченка, говорить багато про що.

Активне залучення міліцейських підрозділів у бізнес-конфлікти йполітичні розбірки, схоже, остаточно деморалізувало органи. Спроба навести порядок за допомогою співробітників внутрішньої безпеки, наскільки можна судити, успіху не мала. За словами колишнього співробітника МВС, чиї спогади публікувалися, зокрема, на "УП", "вебешники" захоплено збирали інформацію для продажу і не менш захоплено оббирали спійманих на гарячому хабарників у погонах.

Камо грядеши

Зникла навіть слабка система взаємного стримування. Вони - міліцейські, суддівські, прокурорські, "специ" - в загальній човні, що пливе по каламутній річці.

Міліція - найчисленніший загін пасажирів. Штатна чисельність згідно закону - 324 тис. 400 чол. Співробітників в погонах - 183 тис. Атестованих - 171 тис., курсантів - 12 тис., 33 тис. - в системі внутрішніх військ.

За останні роки склад окремих структур всередині МВС повністю змінювався по 3-4 рази. Професіонали йдуть. Більшість з тих, що залишаються, вважають за краще займатися державною роботою... на комерційній основі. Знайомі (з колишніх і діючих співробітників органів) переконують, що в кожному підрозділі є свій "прейскурант". Тих, хто чесно виконує свій обов'язок за зарплату, за словами людей обізнаних - одиниці. Але стверджують, що вони все ще є. Полковнику легше - його зарплата коливається від 6 тис. до 10 тис грн. Опатапраці сержанта - від 1500 до 2500 грн. І він іде заробляти самостійно ...

До органів приходять молоді люди, яким ні на що жити і ні на кого рівнятися. Люди, яких нема кому навчати і подавати приклад. Їх просто виштовхують на "велику дорогу".

В одній з документальних програм, присвячених антиміліцейськимпротестам 50-60-х, їх (кілька витіювато, але по-своєму точно) охрестили "війною світів" після світової війни. Війною світу вільних рабів та світу добровільних невільників". Людина, що одягає погони, з власної волі відмовляється від частини прав і свобод. В якості своєрідної компенсації держава пропонувала їм владу над іншими і людьми. Влада, яку давало володіння службовим посвідченням, пістолетом і наручниками. У часи "війни світів" співробітники органів навчилися витягати зі свого становища професійну користь. Уміння вибивати особисту вигоду прийшло з роками. Сьогодні "світи" ще більше віддалилися один від одного.

Хоча й тоді далеко не всі в органах були безсрібниками. Є ще одна цікава деталь, яка дозволяє вдатися до аналогій. У 1956 р. глава МВС Микола Дудоров прийняв рішення про поетапне припинення активної роботи з агентурою. Причина? Поступове, але від того не менш загрозливе залучення органів в кримінальну орбіту. Оперативники вимушені були, по суті, "кришувати" своїх інформаторів з кримінального середовища, обмінюючи отримані відомості на безкарність сексотів. У керівництві не тільки міліції, а й, наскільки можна судити, країни тоді подібний негласний договір визнали кабальним для держави. Але високих чинів лякало й інше - розтрата грошей, що виділялися для оплати послуг агентури, використання конспіративних квартир для п'янок та інтиму, зв'язок оперативників з жінками-сексотами, закриття кримінальних справ за гроші і навіть участь співробітників у функціонуванні кримінального бізнесу. Все це, якщо вірити дослідникам теми, мало місце. Не так часто, щоб бити тривогу, але досить часто, щоб всерйоз потурбуватися.

От чого ми згадали про ці призабуті факти? Автор цих рядків вирішив звернути вашу увагу на давню історію під впливом розмови з колишнім міліцейським чином, який пропрацював у системі не один десяток років. За його словами, серйозне розкладання міліцейськогосередовища сталося в 90-х. І рушійною силою процесу стали убозівці. Система впровадження, особисті контакти - вони щодня стикалися зсвітом легких грошей і серйозних спокус. "У співробітників міліції були свої уявлення про честь. Не те, щоб збочені, ні, просто специфічні. Навряд чи ці принципи зрозуміє і прийме людина, що знаходиться поза системою. Була грань, яку не можна було переступати. У 90-ті грань почала стиратися, принципи - змінюватися. До сьогоднішньогодня для багатьох вони перетворилися на безпринципність". Зупинити процес залучення борців із злочинністю в злочинне середовище виявилося нікому. У міліцейського начальства були інші турботи.

Мій співрозмовник продовжує: "До 90-х демонструвати своєматеріальне становище вважалося не тільки непристойним, а й небезпечним. У нові часи це стало модним. Деякі генерали мало не змагалися в цьому. Нелюбов до міліції з боку громадян таке випинання тільки посилило. А особовий склад сприйняв це мало не як наказ: "Роби як я!". А сьогоднішнього поповненню і наказувати нічого не треба ... ".

Молоде поповнення виявилося не готовим до випробування владою і відповідальністю. Міфічний добрий радянський "дядя Стьопа" помер ще в 90-х. Образ прийшов йому на зміну недалекого і незлобивого "Петренка" розчинився на початку "нульових". Яким буде міліціонер майбутнього?

Чи врятує ситуацію пропоноване повне перезавантаження МВС? Занадто багато "але". І справа ж не тільки в коштах. Так, можна скоротити чисельність до розумної межі, ліквідувати непотрібні генеральські посади, позбутися утриманців з околоначальственноїобслуги. Можна встановити систему належного контролю, хоча для цього буде потрібно і політична воля керівництва, і реформи в інших сферах. Чи готові до цього політичні лідери, включаючи опозиційних? Сумніваюся. А ще потрібні кадри, здатні виховати кадри. Чи є вони в належній кількості?

Повторимося, відповідати на ці питання слід професіоналам. Але навіть непосвяченим очевидно: воюючим світам слід подумати про світ ...

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/11454