www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Романенко

Що б ми в Україні не будували, завжди отримуємо «весілля в Малинівці». Те, що відбувається з Майданом - тому підтвердження. За короткий період ми побачили буйний букет всіх історичних форм самоорганізації, які виникали в нашій історії. Махновщину, петлюрівщину, січовиків, бандерівщину і ще чорт знає що, ми щодня бачимо на Майдані. Це ні добре, ні погано. Це ми.

Вдивляйтеся уважно, бо, якщо країна остаточно втратить керованість, то невдовзі все це все це появиться у вашому конкретному містечку, мегаполісі чи селі.

Взагалі, для допитливого дослідника на Майдані просто море роботи. Що може бути прекраснішим, ніж бачити живу, розбурхану, вируючу народну стихію на яку намагаються одягнути якісь окостенілі форми управління. Найяскравішим прикладом кризи Майдану є всі ці пропускні пункти на яких стоять якісь люди, незрозуміло ким уповноважені, які когось там не пускають на територію з невизначеною юрисдикцією.

Чому опозиційні партії викликають таку ненависть у громадських активістів на Майдані? Тому що вони намагаються загнати все в рамки «не пущать, ограничить, контролировать». До речі, а чим тоді вони відрізняються від регіоналів? Мабуть, нічим. Вони з тієї ж епохи.

Олексій Блюмінов точно помітив, що оппо-вожді (опозиційні вожді J ) просто геть забули досвід компартії, тому ми бачимо як на очах створюються формальні структури «президії Січі». Привіт, ХХІ століття, а хлопці все марять отаманщиною. Тому ми бачимо цей постійний розподіл крісел в організаціях, які нічого собою не представляють.

Як іронічно констатує Олекса : «Відразу відчувається що за 23 роки люди втратили навички. Треба було почати з створення ЦК, потім з ЦК виділити Пленум ЦК, потім з Пленуму Президію, а потім з ЦК виділити Політбюро. І ще, мало не забув. І КРК створити. Щоб гроші з ящиків для збору пожертвувань не тирили. Загалом, непоганий гібрид КПРС і НСНУ виходить.»

Насправді, на Майдані все закінчилося в 14-00 01. 12. 2013, коли нічого не сталося. Потім треба було піти з піднятими прапорами. Іноді своєчасне відступ дає більше, ніж тактична перемога. Опозиція цього не зрозуміла, точніше кажучи, вона навіть не мислила в такому ключі. Тому чекаємо появи шахових гуртків, гуртків вишивання та інших інструментів самодіяльності. А там весна піде, можна буде засіяти городи, кіз і корів підвести. Загалом, окопатися серйозно.

Втім, боюся, що з цим можуть бути проблеми, тому, що сила, яка підкидає нові і нові сюжети, судячи з усього, не налаштована на те, щоб влада і опозиція стояли у своїх таборах і чекали, поки прокурений димом труп ворога пропливе повз по Дніпру.

Проте, Майдан зіграв свою роль. Він чудово показав хто є хто. У владі і в опозиції. Він оголив жахливу порожнечу: кадрову, ідейну, владну. Він пробудив жахливі страхи і найсильніші надії. Він відкрив ящик Пандори нового порядку, де верхи не можуть, а низи не хочуть. І нам потрібно буде дуже сильно постаратися, щоб з мінімальними втратами пройти через це «відкриття».

Альтернативна повістка дня буде формуватися поза Майданом. Майдан як форма боротьби за владу вичерпав себе, як вичерпала і сама існуюча модель держави. Власне кажучи, він і є частиною цієї моделі. Майдан - постмодерністський клапан викиду пари шляхом генерації ілюзій про народовладдя під чуйним контролем олігархії, що створює собі новий зручний порядок.

Суть ситуації полягає в тому, що держава більше не може зберігати стійкість з допомогою імітації реформ, імітації політичної боротьби, імітації політичного процесу взагалі. Ми маємо справу з реальною нездатність політичної системи балансувати суперечливі інтереси різних соціальних груп. Ми бачимо нездатність правлячого класу відповідати на зовнішні виклики, як наслідок, практичний перехід країни під зовнішнє управління. Ми більш не можемо жити, як жили ці 22 роки, нічого не міняючи. Інакше цю проблему вирішать зовнішні сили в свою ж користь.

Усвідомлення цього має пронизати всі соціальні групи, але, перш за все, еліту (владну, опозиційну, контрсистемну). Тому що у нас не так вже багато часу, а, можливо, взагалі вже його немає, щоб запропонувати виразну дорожню карту як виходити з цієї кризи.

Років п'ять тому я писав, що унікальність нашого покоління (30 +) полягає в тому, що ми провели дитинство в одній державі, юність і зрілість в іншій, а старість можемо зустріти у третій. На жаль, сьогодні це дуже близька реальність. І це змушує мобілізуватися.

Спілкуючись за останній місяць з дуже різними людьми у владі, опозиції і громадськими діячами я бачу, що в цілому тільки в групі 30+ кристалізується раціональне, жорстке розуміння жаху нашого становища. Але саме там я бачу і відповідь на питання «що робити».

Ця відповідь полягає у технократичному авторитарному режимі, коли країну в наступні рік-півтора, спочатку в режимі ручного управління, потрібно буде відвести від прірви, а потім поставити на рейки модернізації. Вихід можна знайти не в історії, не в протухлих ідеологіях, а тільки в здоровому глузді, тобто в розумі. Для цього буде потрібно дистанціюватися від ідеологічного, політичного та управлінського шлаку, який заполонив бізнес, медіа, державний апарат. Шлаки потрібно залишити разом з Майданом і Другою республікою. Потрібно покінчити з весіллям в Малинівці, як формою поведінки, яка призводить до чергової «поразки». І говорячи мовою Кароя Поланьї, ми це можемо зробити тільки за допомогою зловісного інтелектуальної переваги.

Ресурс «Хвиля»