Юрій Рубан

Декілька тез щодо планування дій опозиції

1. Нібито вже всі переконалися, що політичні проблеми вирішуються в політичному полі і політичними засобами. Їх не можуть вирішити ні карнавали «громадянського суспільства» на площах, ні до ультра радикальні заклики вважати Президента В.Януковича неіснуючим. В Україні відбуваються масові політичні протести, а це значить що вони ставлять питання про зміну/перерозподіл влади і досягнуть успіху лише при зміні влади/зміні співвідношення у розподілі влади.

2. Масовий політичний протест дозволив поставити це питання, але досі не вирішеним є питання, що випливає з попереднього: хто є суб’єкт змін, тобто на чию користь і в чиїх інтересах відбудеться зміна влади? Це питання далеко не академічне. Без такого суб’єкта, якого в народі називають «єдиним кандидатом», протест не має чіткого політичного голосу. Великий галасливий натовп зі всіма сценами і фейсбуками є німим у політичному просторі.

3. У цьому просторі на роль такого голосу тепер претендують три опозиційні сили, представлені в парламенті. Вони нібито погодились синтезувати один голос, який назвали «Штабом спротиву», але окремі голоси звучать дуже виразно. В.Кличко говорить про свій намір стати єдиним кандидатом, тобто пропонує Майдану підтримати перерозподіл влади на свою користь. «Батьківщина» бореться за появу на політичному полі нового претендента на владу: «Юлі - волю!». «Свобода» демонстративно і наполегливо максимізує свою підтримку, про що йтиметься нижче, а значить претендує на перерозподіл влади саме на свою користь.

4. Прагнення кожної сили добитися окремих політичних перемог призводить до зовні парадоксальної поведінки: опозиційні політики уникають говорити про політику як про свою боротьбу за владу і посилено «деполітизують» бачення проблеми. Головний засіб – моралізування на тему побиття дітей/журналістів/ні в чому невинних учасників протесту. Постулююється, що Президент і Уряд повинні поступитися владою через аморальне побиття громадян, а не через те, що їх чотирирічна діяльність з набивання кількох кишень завдала шкоди інтересам мільйонів людей і призвела до гострої політичної і економічної кризи. Україна стала банкротом, який у цьому році з серпня не може заплатити за газ, Уряд у грудні не може скласти бюджет на січень, а виплата зарплат і пенсій під знаком питання настільки, що Президенту в розпал кризи довелося летіти в Китай аби випросити під заставу кількох мільйонів гектарів землі трохи грошей.

5. Проблема, поставлена в політичних категоріях, тобто в категоріях інтересів, неминуче вимагає пропозицій про політичне вирішення. У випадку відставки Уряду – це відповідь на питання про новий Уряд і про те, чиї інтереси він буде реалізовувати.

6. Опозиція (Штаб спротиву?) виявилась цілковито неготовою до такої постановки питання, а без неї неможливо вести будь-які предметні переговори з різними групами інтересів у парламенті і тому голосування лише підтвердило монолітність влади. Між тим, без розколу у теперішній владі сподіватися на успіх опозиції не варто. Нагадаю, що розкол у владі був причиною приходу до влади В.Ющенка, розкол у владі дозволив прийти до влади В.Януковичу.

7. На прикладі студентів, влада насправді показувала, що буде з тими, хто протестуватиме проти відмови держави від своїх соціальних зобов’язань, неминучих у бюджеті 2014 року. Асоціація давала надію (наскільки обґрунтовану – інше питання), що ситуація якось зміниться, Саме таке розуміння ситуації до і після Вільнюсу та побиття студентів вивело на вулиці мільйони людей.

8. Але це розуміння породжує той протест, який Майдан не може сам озвучити. Політики мають запропонувати такий політичний опис причин протесту, який буде зрозумілим («своїм») для якомога більшого кола людей. Поки цей опис має моральний характер, протест не може поширитись. Побиття засуджують усі, в тому числі Президент і всі його чиновники, так що фактично опозиція обнімається з Президентом у спільному засудженні. Моральна проблема вирішується звільненням міліцейського генерала. Протест, що має політичний потенціал, залишається невисловленим і непоширеним на нових людей.

9. Лише «Свобода» пропонує політичну мову для Майдану – «слава нації – смерть ворогам». Іншими словами, влада має бути віддана нації в особі пана Тягнибока. Але ця мова є чужою/залишає байдужими дуже багатьох з тих, хто міг би приєднатися до протестів. Майдан – це далеко не вся Україна. А без поширення підтримки опозиція не виграє.

10. Виходячи з цих тез, план опозиції може бути лише один: формування суб’єктності Майдану (його голосу) і озвучення інтересів, які береться реалізовувати переформатована влада. Це дозволить почати переговори з владою (публічні і непублічні) і з зовнішніми гравцями.

11. На шляху до такого політичного розуміння завдань стоять два сподівання. Перше - це сподівання спровокувати владу на якусь помилку, наприклад, на кровопролиття. Друге - замінити політику українським «поесісом», який передбачає повторення моралізаторських мантр або озвучування патріотичних метафор чи ефектних «слоганів», які політично нічого не означають.

12. Окреме питання – про пошук «конституційного вирішення» кризи, що має чітко виражений політико-економічний характер. Класик конституціоналізму стверджував: «всякому правопорядку передує порядок». Маса людей протестує саме проти несправедливого порядку, який прикритий і оформлений в існуючому правопорядку. Теперішній правопорядок захищає старий корупційний і дискредитований в очах людей порядок.

13. Іншими словами, громадяни хочуть змінити своє життя. Завдання політиків, які претендують на здобуття влади, запропонувати їм спосіб реалізації цих змін. Протест переможе, якщо він буде настільки масовим, що дозволить поставити на порядок денний питання про новий правопорядок. Спроба увести протест в існуючий правопорядок безплідна, як пошук квадратури круга. Вона означатиме поразку опозиційних політиків: в існуючому правовому полі змагатися з В.Януковичем не зможе ніхто.

14. Надію народив той факт, що безплідність нинішньої влади і її ворожість інтересам великих груп громадян викликала не «кухонний» чи «фейсбуковий», а публічно маніфестований політичний протест. Він нікуди не подінеться навіть після найгрубіших помилок опозиції. Проте щоб не наробити таких помилок будь-який план опозиційних дій повинен давати відповідь на питання про відновлення порушених інтересів, про їх баланси і про представлення їх у владі. Все інше – це тактика створення телевізійних картинок.