www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Рубан

З виступу на круглому столі "Як змінити Україну" у Харкові 26 червня

Насправді і політика, і економіка і право є не просто політичними, економічними чи юридичними феноменами. Це феномени соціальні, вони укорінені в самому суспільстві. Проблема насправді є вічною, адже суспільство складається з дуже недосконалих людей. От і існує дилема: як з допомогою недосконалих людей досягти певних результатів. Над цією проблемою насправді політична думка б’ється вже тисячі років, і адекватної відповіді до сьогодні не існує.

Тому серед українців популярною є думка, яку посилено підтримує нинішня влада, що давайте не звертати увагу на нечесних і непорядних людей, а обставимо їх якимись законами (приміром, про декларування доходів) і ми поставимо таким чином нечесну людину в ситуацію, що вона змушена буде стати порядною.

Емпірично ні в нас, ні деінде, такий досвід не підтвердився. Все-таки якась мрія про кращу людину, вона залишає за собою право на існування.

Звідки береться оця людина? На це питання, як завжди, існує кілька відповідей. Одну з них «Декларацією вільної людини» пропонує рух «Перше Грудня». Через моральне удосконалення кожного індивіда його ж власними зусиллями. Звісно, це прекрасний шлях, якого ніхто не відкидає.

Та підемо далі й припустимо, що суспільство й політика пов’язані. То хіба не можна вигадати таку політику, яка б усе-таки покращувала й людину? Не погіршувала, а саме покращувала.

Така політика відома. У Харкові живе один з першорядних українських політологів Олександр Анатолійович Фісун. З ним ми часто дискутували з приводу того, чи є демократія раціональним вибором, чи лише вибором найменшого зла? Чи все-таки демократія приваблива своїми процедурами, втягуванням людини в політику. Коли людина сама собі дає раду і відповідає за себе. Це також покращує людину. І це саме той сухий залишок демократії. Ми не дійшли єдиної думки, проте українська проблема має й свої особливості.

У нас немає простору для демократії, оскільки посилено відбувається згортання самої політики. На це є й історичні причини. Той феномен політики, що нам її дав Горбачов, запропонувавши самостійно звільнитися від тиранії та тоталітаризму, у нас, здається, благополучно закінчилася. Горбачов дав цей шанс багатьом країнам. Деякі з них ним скористалися. А ось Україна його не використала.

На наший очах відбувається типове згортання політики. Виявляється це не тільки в байдужості людей до політики, адже за двадцять років вони побачили, що від того, що раз на 4-5 років опускаєш в урну папірчик, у їхньому житті нічого не змінюється. Ясно, що в такій ситуації людина думає: чого б мені не взяти 200 гривень за цю процедуру.

Однак та політика, яка пропонується у нас, вона підштовхує людей до деполітизації. Бо та політика, яку їм пропонують, не впливає на повсякденність. До того ж така технологія деполітизації надзвичайно хитра.

Зверніть увагу на Верховну Раду. Там начебто ведуться розмови, які стосуються життя кожного з нас. Та як придивитися уважно, то побачимо: сама Верховна Рада посилено деполітизується. Щонайперше, парламент перестав бути самостійним гравцем. Ще в часи антинародного режиму Кучми президент змушений був ходити до Верховної Ради, адже змушений був шукати там необхідний мінімум підтримки. У Президента була потреба в спілкуванні з ВР, бо парламент був самостійним гравцем.

Хотів би нагадати, що в 2004 році при розколі у верхівці Помаранчева революція стала можливою завдяки кільком постановам Верховної Ради. І почалося це з визнання парламентом факту отруєння Ющенка у вересні того року.

Сьогодні Верховна Рада розколота, вона не може ухвалити жодного самостійного рішення, і не пропонує власної гри, а з цього випливає багато наслідків. Тут вже згадували Монтеск’є, але він говорив і про те, що коли влада порушує закон, входить у конфлікт із ним, то закон ніколи не виходить переможцем, якщо на його боці немає іншої влади. Саме з цього постулату й виник знаменитий принцип розподілу влади.

Якщо, як у нас, виконавча влада входить у конфлікт із законом, вона легко його топче, бо на боці закону немає жодної влади. Ось та ситуація, в якій ми зараз живемо.

Звідки ж узялася ця деполітизація Верховної Ради? Вона виникла не зараз. Давайте скажемо відверто: у нас Рубікон було перейдено надзвичайно трагічним голосуванням опозиції за закон про вибори народних депутатів у ситуації, коли під Верховною Радою стояв податковий майдан і чорнобильці та афганці.

Тоді опозиція обрала герметичну політику, яка не спирається на апеляцію до людей. Більше того, ми можемо зараз продивитися подальшу поведінку опозиції, коли, скажімо, багатьох радикальних політиків просто викинули із списків. Такою була особливість домовленості саме про таку герметичну політику, яка вариться тільки у вузькому колі обраних і не апелює до вулиці.

Саме тому, як зараз з’ясовується, відбуваються різні закриті торги, бо опозиції не так вже й важливі вибори в п’яти округах, як і вибори в Києві і ще багато подібних прикладів.

Тобто деполітизація у нас відбувається у тому розумінні, що з’явилася ситуація, в якій рішення ухвалює тільки президент. Є начальник і є підлеглий, і немає ніякої політики.

Трагізм полягає в тому, що не тільки суспільство з цим погодилось, а й ті люди, які самі себе називають політиками. І не в тому питання, що ця ситуація немислима. Щось схоже було при Радянському Союзі. В СРСР люди начебто мирилися з таким станом речей, але та країна проводила політику модернізації країни. Створено було сяку-таку систему охорони здоров’я, освіти, і тому подібні речі. Однак у сьогоднішній Україні йде зворотній процес – демодернізація країни.

Класичний приклад такого сьогодення – це хроніки ВВС чи інших світових інформаційних корпорацій з Африки, де розібрані залізничні колії, спалені вокзали й тривають громадянські війни, які точаться всередині цих країн. Тобто демодернізація ніколи не була суспільно безпечним процесом.

У нас немає іншого виходу, як повернутися до політики, політизувати весь простір, що нас оточує. Тобто має відбуватися постійна апеляція до простого й зрозумілого життя людей.

Щодо цінностей. Вони наскільки розмиті й універсальні, що на них може претендувати кожна партія. Тому розмова про цінності не веде до політизації людей. Як на мене, то реальну політичну підтримку виборці можуть надати тільки в тому разі, якщо буде вказано, що нова політика захищатиме абсолютно конкретний інтерес тих чи інших людей.

Іншими словами, політика шукається на шляхах не декларування цінностей, а підкреслення солідарності із живими й реальними людьми і їхніми групами.

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/11386