www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Совєтські спецслужби в усіх їхніх реінкарнаціях від ВЧК до КҐБ обслуговували інтереси не лише тоталітарної держави, яка поборювала будь-яке інакомислення, а й інтереси держави імперіальної, яка мусила утримувати в покорі підлеглі народи і території, намагаючися за змогою гомогенізувати їх не лише політично, а й мовно-культурно. Нищення національної самосвідомості, самобутності та окремішності неросійських народів здійснювалoся під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом». Його офіційною альтернативою був «пролетарський інтернаціоналізм», котрий означав у совєтській практиці відмову колонізованих етносів від будь-якого національного партикуляризму та визнання беззастережної лояльності щодо колонізаторів – аж до ототожнення себе з ними та безоглядного прийняття їхнього зверхнього погляду на самих себе. Боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» була таким чином, фактично, боротьбою з українською нацією, причому не лише пропаґандистськими, а й поліційними методами, оскільки  «буржуазний націоналізм» не просто вказував на серйозне ідеологічне збочення, а й не раз слугував важким кримінальним звинуваченням. Фактично ішлося про офіційну державну українофобію та політику винародовлення, евфемістично приховану за формулою «боротьби з буржуазним націоналізмом», – подібно як державний совєтський антисемітизм евфемістично ховався за боротьбою з «сіонізмом» та «космополітизмом».

Пропонована доповідь присвячена двом найцікавішим періодам роботи совєтських спецслужб в Україні: ранньому, – коли ненависть і зневага «чекістів» до українців іще не ховалася за «антинаціоналістичними» евфемізмами (див., напр., справу Михайла Грушевського); та пізньому, – коли місцевий КҐБ офіційно перетворився на СБУ (Службу безпеки України) і формально відмовився від «боротьби з українським буржуазним націоналізмом», проте (як і в Росії та Білорусі) не зазнав істотних інституційних та кадрових змін, а відтак і не позбувся українофобських поглядів і практик, що обслуговують тепер уже потреби не московських, а місцевих російськомовних кримінально-олігархічних еліт.

Вступ

Кілька років тому мені трапилася нагода разом з групою істориків та журналістів побувати на передпрем’єрному показі документального фільму про Миколу Хвильового – талановитого українського письменника, що 1933 року, у розпал політичних цькувань та звинувачень у «буржуазному націоналізмі», покінчив самогубством. Під час обговорення я задав безневинне запитання присутньому там офіцерові СБУ, котрий опікувався на той час архівною службою і, за свідченням творців фільму, активно сприяв у їхній роботі. «А чому, – запитав я, – імена аґентів у всіх цитованих справах замазано?»

Офіцер поблажливо посміхнувся моїй нетямущості й абсолютно переконаний у своїй фаховій правоті відповів: «Що ж то була б за спецслужба, яка б розсекречувала імена своїх аґентів?!..»

Те, що аґенти совєтського НКВД аж ніяк не є чи, принаймні, не повинні б бути «своїми» для Служби безпеки незалежної України, видавалося мені настільки очевидним, що я навіть не продовжував дискусії. Офіцер цілком щиро не розумів проблеми. Він, безумовно, знав про злочинну діяльність совєтських спецслужб і, як свідчать історики, котрі з ним ближче стикалися, ніколи тої діяльності не виправдовував. А проте інституційно ті служби були для нього попередницями сьогоднішньої СБУ, тобто вони були «добрими чи лихими, але – своїми». Причому діялося це не за президентства Леоніда Кучми чи Віктора Януковича, а за щиро-патріотичного Віктора Ющенка, який мав на чолі СБУ близького соратника – Володимира Наливайченка, і який докладав чимало зусиль до розкриття архівів та викриття совєтських злочинів, особливо у справі Голодомору.

За всієї важливості розсекречування каґебістських архівів (зрештою, досить обмеженого), жодних істотних інституційних змін в СБУ навіть за «помаранчевого» уряду не відбулося.¹ СБУ зберігає й донині інституційну тяглість щодо совєтських ВЧК-НКВД-КҐБ, а її співробітники й досі, за свідченням низки джерел, святкують день створення ВЧК (20 грудня 1917) як своє професійне свято і неформально вітають із ним одне одного. Все це можна було б уважати простацькою фрондою, виявом історичного невігластва і моральної глухоти щодо мільйонів безневинних жертв, коли б ішлося про звичайних собі продавців сувенірів чи власників та відвідувачів модних кнайп під назвою «КGB». Але в даному випадку йдеться про певну – і то досить впливову – державну службу, яка має, крім писаних правил, ще й неписані чи, принаймні, менш чітко артикульовані традицію, лояльність, етос, ідеологію.² З двох традицій, властивих совєтським спецслужбам – тоталітарної та колоніальної, – я зосереджуся головним чином на другій, оскільки саме вона безпосередньо стосується теми нашої конференції, присвяченої національним меншинам. При цьому я спробую показати, що українці не лише були переслідуваною меншиною в колишньому СССР, а й у сьогоднішній Україні вони під багатьма оглядами зберігають квазі-меншинний статус, оскільки сама держава значною мірою контролюється колоніальними, криптосовєтськими, а подеколи й відверто українофобськими елітами.

Евфемізація етнічного ворога

В документальній праці «Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД» (1996) один із чільних українських дослідників Юрій Шаповал наводить цікаву статистику, яка дає певне, хоча й далеко не вичерпне уявлення про характер режиму, експортованого у 1918-1920 роках в Україну з Росії. За офіційними даними, у липні 1918 року в Україні було 4364 більшовики, з них лише кілька українців. Через п'ять років, після політики так званої «коренізації», українці складали в КП(б)У «аж» 23 відсотки, при чому в керівних органах їх знову ж таки були лічені одиниці. Ще менш українським за своїм етнічним складом був «бойовий загін» Партії – ЧК-ҐПУ-НКВД. У примітках до книги автори зазначають зокрема, що жоден українець не очолював Секретно-політичного відділу совєтської охранки: з дев'яти тогочасних керівників СПВ в Україні семеро були євреями, один – росіянином, і один – вірменином.³

Втім, найбільш промовистою характеристикою режиму був не етнічний склад (чимало імперій успішно асимілюють і кооптують «інородців» до своїх владних структур), а – його дискурс, зокрема той, через який виявляється ставлення режиму до неасимільованих інородців. Енкаведистські документи, розпубліковані Юрієм Шаповалом та Володимиром Пристайком, чи не найбільше вражають цинічною відстороненістю окупаційної влади від країни й народу, яким їй удалося накинути своє панування. На людях ця влада імітувала «українізацію», «інтернаціоналізм» і «підтримку національних культур», але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм (традиційно імперським) катеґоріальним апаратом, у якому слово «українець» було абсолютним синонімом до слова «націоналіст» і, відтак, «ворог»:

«По нашим сведениям, украинские деятели имеют намерение придать этому торжеству [ювілею історика Михайла Грушевського, котрий 1924 року повернувся з еміґрації, щоб працювати в Академії наук] характер национально-политического торжества... Близкие к Грушевскому украинские круги оповестили уже о юбилее украинские слои на периферии»; «Сейчас это письмо посылается в Киев ... для распространения в украинских кругах с целью компрометации Грушевского»; «Разрешить воспользоваться создающимися у украинцев разногласиями для обострения их...»⁴

Судячи з документів, чекістські «грушевськознавці» від самого початку мали суто утилітарнi, фактично провокаторські плани щодо українського вченого: «При настоящем положении вещей, – писали його київськi «опікуни» до столичного натоді харківського начальства, – Грушевского можно использовать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционных кругов... Для использования его есть две принципиальные линии – политическая и чекистская. Если будет признано необходимым использовать его по политической линии, то будет рациональным посадить его на президентское кресло, дав ему этим самым возможность превратить академию в аппарат, проводящий определенные задания под руководством партийных органов. Если же ГПУ УССР признает возможным использование Грушевского вести по чекистской линии, путем создания вокруг него сети наших людей, которые, прикрываясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бы нежелательным, ибо это создало бы между ним и частью украинских кругов рознь и вражду».⁵

Не менш показовою є й відповідь з «центру» на це послання: «Никакой политической выгоды для нас Грушевский на президентском кресле Академии наук не представляет. Первостепенной важности и значения для нас имеет усиление разногласия в верхах украинской шовинистической (!) общественности и, в частности, с самой сильной сейчас группой проф. Ефремова и внутри ее».⁶

Неважко помітити, що «украинцы» в цьому дискурсі – це ворожі, ненависні «інші», яких треба знищити або підкорити. З плином часу енкаведистська термінологія змінюється: замість етнічної категорії «украинцы» з’являється евфемізм «буржуазные националисты», запозичений із партійної, позірно «інтернаціоналістської» пропаґанди. Формально цей евфемізм запроваджував суто ідеологічне (а не етнічне) окреслення ворогів, хоча об’єкт цього окреслення залишався незмінним: (само)свідома частина українського етносу з виразною національною ідентичністю та мовно-культурною окремішністю.

Та сама модель була застосована й до репресування всіх інших народів через представлення антинаціональної політики як «антинаціоналістичної». Зокрема й сталінська боротьба з «космополітизмом», а згодом і затяжна «антисіоністська» пропаґанда стали подібним евфемістичним прикриттям для офіційного совєтського антисемітизму. Фактично до останніх днів свого існування совєтська охранка, як це видно з деяких оприявнених документів, боролася з «буржуазним націоналізмом» – збирала доноси, вербувала аґентів, готувала провокації, вважаючи український рух своїм головним супротивником.

Косметичні зміни

Незалежна українська держава постала внаслідок розпаду СССР як гібридне утворення, що на інституційному рівні було продовженням УССР, натомість на символічному рівні нав’язувало до всіх попередніх форм української державності, включно з УНР, символи якої власне й стали офіційними символами нової України. В основі цього гібриду лежав ситуаційний компроміс між опозиційними націонал-демократами та опортуністичною частиною панівної номенклатури, тобто, умовно кажучи, між елітами національними (українськими) та територіальними (імперськими). Національні еліти забезпечували символічний зміст нової держави та її леґітимізацію, територіальні – контролювали її інституційну тяглість і, відповідно, суто косметичний характер посткомуністичних і постколоніальних перетворень.

Совєтський КҐБ в Україні був перейменований на СБУ, проте не зазнав жодної люстрації, жодних серйозних інституційних та кадрових змін. У практичному плані репресивні функції організації було суттєво обмежено – з огляду на новий характер, тобто новий спосіб міжнародної і внутрішньої леґітимізації, старого режиму. Натомість істотно розширився бізнесово-корупційний компонент її діяльності – з огляду на стрімкий розвиток кримінально-олігархічного капіталізму та залучення СБУ до різних видів підкилимної боротьби.⁷

Сутнісно ця організація, однак, і надалі залишилася переважно совєтською – як за своїм специфічним кадровим складом, що й досьогодні себе успішно саморепродукує, так і за специфічними методами діяльності, непідзвітної й часто беззаконної, та загальним традиційно-каґебістським етосом.⁸ Записи, зроблені у 1999-2000 роках офіцером президентської охорони Миколою Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, дають добре уявлення про діяльність так званої «Служби безпеки України», спрямовану проти політичної опозиції – як у самій Україні, так і за її межами. При цьому загальний тон, яким керівники репресивних органів (міліції, СБУ, податкової служби) говорять про українців (російською мовою, звісно) засадничо не відрізняється від того, яким говорили свого часу чекісти про Грушевського та інших зловмисних «украинцев». Це, за багатьма ознаками, дискурс окупаційної влади, зневажливої або й ворожої до «свидомитов», себто всіх само-свідомих, незрусифікованих українців.

Ось як міністр внутрішніх справ доповідає президентові про вбивство у Львові українського композитора Ігоря Білозіра молодими українофобами з «національних», себто формально «націоналізованих» спецслужб: «У нас возникает напряжение по Львову. Я вам докладывал, что был избит Билозир. Это такой народный артист, алкаш. Избит был работником оперативной части СБ войсковой. Конфликт вышел из-за украинского языка. "Ты почему поёшь на украинском языке?" Билозир пел. Ну, короче, тот его ударил головой. Он долго был в реанимации, вчера умер. Завтра похороны. Раскручивается антироссийская кампания, достаточно серьезно раскручивается. Значит, Хмара [депутат від опозиції], он же там идет депутатом по избирательному округу, и там серьезные есть такие опасения, чтобы оно не перекинулось в какие-то антироссийские настроения. Один из тех, кто бил, ну, он не долго был в той группе, значит, сын заместителя начальника УВД Львова, 27-28 лет парню. Ну, я не знаю. Для отца, ну что ж, двадцать восьмой год. Ну, совершил сын. Но отец тут причем? Что, он отвечает за здорового оболтуса? Поэтому сейчас там большая часть таких средств делается, чтобы это "причесать", но все время там ситуация может...»⁹

A ось зразок українофобської літератури, на якій виховуються працівники згаданих відомств, зокрема й ті, що вбили людину «из-за украинского языка». Книжка, написана такими собі В.Зуєвом та І.Кулагою, має назвy «Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы» (Донецьк, 2002). В стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)» вона на чотирьох сотнях сторінок розповідає про доблесні подвиги лицарів Дзержинського: «В роки перших п'ятирічок та колективізації сільського господарства ворог уже не міг відкрито виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під державного службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, хоч би під якою личиною він ховався».¹⁰

Приблизно в такому ж дусі переповідаються й інші ключові події «вітчизняної» (в термінах авторів книжки) історії, з особливим наголосом на видатній ролі «вітчизняних» (sic) чекістів, котрі «лише б першому кварталі 1937 року викрили і ліквідували 112 злочинних груп загальною чисельністю 587 осіб». Те, що всі ті «особи», перш ніж стати трупами з потрощеними кістками й простреленими черепами, були живими людьми і що «злочини» їхні були такою ж фікцією, як і «доблесність» оспівуваних у книжці енкаведистів, схоже, навіть на гадку не спадає її вченим авторам. Навіть визнаючи, що були певні «перегини», пп. Зуєв i Кулага пояснюють їх проникненням до НКВД «соціально чужих елементів», головно єврейського (sic) походження».

Про відносно недавні події – боротьбу КҐБ з українськими дисидентами – згадані автори пишуть у тому ж таки луб’янському стилі: «Покоління "шістдесятників" різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не лише культу особи Сталіна, а й створило умови для різних антисуспільних проявів... Цією політичною кон'юнктурою цинічно скористалися доморослі псевдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скороспілі мемуари "самвидаву", які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили потоки не лише підпільної продукції "самвидаву", а й нелеґально переправленої з-за кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморослих "дисидентів" набула всіх ознак тенденції, що має назву "ідеологічна диверсія". Тому в системі комітету держбезпеки 1967 року з'явилося 5-е управління, перед яким поставили завдання боротися з різними формами ідеологічних диверсій».

Один із таких «доморослих дисидентів» – поет і багатолітній політв’язень Василь Стус, закатований 1985 року у совєтському концтаборі, – писав про згадану «вітчизняну» організацію щось цілком протилежне: «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу... Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліцейську організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».¹¹

У формально демократичній державi, якою вважається Україна, кожен, зокрема й В.В.Зуєв та І.І.Кулагін, може вільно висловлювати й навіть публікувати свої думки, хоч би навіть найекстраваґантніші чи, скажімо так, не зовсім сумісні з моральністю та науковістю. У деяких демократіях, правда, за апологію нацистських спецслужб чи заперечення голокосту можна нарватися часoм i на судове переслідування. Українська проблема, однак, полягає в тому, що написана згадана книга – колишніми працівниками спецслужб для теперішніх, каґебістами – для есбеушників, у рамках, сказати б, інституційної тяглості та кадрової спадкоємності. А найпікантніше, що передмову до монументальної «праці» написав нiхто інший, як тогочасний голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Федорович Янукович.

«Історія органів державної безпеки в Донецькій області, – пояснював він, – сягає 1918 року, коли в містах Маріуполі та Бахмуті почали діяти повітові чекістські організації... Відтоді співробітники органів державної безпеки завжди твердо стояли на сторожі інтересів нашого (sic) народу і держави. Це видання стане цікавим не лише молодим працівникам Служби безпеки, а й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України (sic)».

Нам достеменно не відомо, чи теперішній президент справді писав власноруч ту передмову і чи взагалі читав ту вікопомну книгу. Але здійснювана ним сьогодні політика показує, що люди, котрі ту статтю писали й котрі ту книгу підсовували Януковичу на благословення, мають на цю політику куди більший вплив, ніж усі українські історики разом узяті.

Ре-каґебізація

За три роки, що проминули від приходу до влади Віктора Януковича та інспірованого ним у парламентського перевороту, Служба безпеки України великою мірою відновила притаманні колишньому КҐБ функції політичної охранки. Правозахисні організації, які здійснюють моніторинґ різноманітних порушень прав людини в Україні, фіксують численні випадки втручання СБУ в діяльність громадських організацій, незалежних мас-медій, наукових та освітніх закладів, тощо. Тиск здійснюється як у відносно «м’яких» формах так званих «профілактичних співбесід», так і у формі брутальних наїздів, з арештами, обшуками і фабрикуванням кримінальних справ.¹²

Уже в перші післяпутчеві місяці СБУ зробила низку символічних кроків, які демонстративно сиґналізували розрив з попередньою практикою декаґебізації спецслужб, хоч якою слабкою й непослідовною, та повернення до традиційних репресивних функцій. Це стосується зокрема скандального затримання у Бориспільському аеропорту керівника київського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе;¹³ спроби політичного шантажу супроти ректора Українського Католицького Університету у Львові Бориса Ґудзяка;¹⁴ та арешту історикa Русланa Забілого за сміховинним звинуваченням у «спробі розголошення державної таємниці», під якою малися на увазі розсекречені ще за Віктора Ющенка документи про аґентурну роботу совєтських спецслужб проти УПА.¹⁵

Ці події набули скандального розголосу, що, на думку окремих оглядачів, є виявом низького професіоналізму спецслужб. Вірогіднішою, однак, видається свідома настанова їхнього керівництва на максимальний розголос та нагнітання в суспільстві атмосфери підозріливості й страху. Саме залякуванню слугують і різноманітні «співбесіди» з журналістами,¹⁶ науковцями,¹⁷ громадськими активістами,¹⁸ а також – у традиційно каґебістському стилі – з усіма, хто має контакти з іноземцями.¹⁹

Юрій Бутусов, оглядач авторитетного часопису «Дзеркало тижня», цитує непойменованого працівника української контррозвідки, котрий висловлює те, що багато хто й сам відчуває інтуїтивно: «Логіка в діях СБУ відсутня тільки на перший погляд, якщо підходити зі звичайними критеріями оцінювання. Але подивімося на зовнішньополітичні пріоритети керівництва країни, на зв’язки голови СБУ і його власний політичний статус, на рівень персон, до яких проявляє увагу спецслужба, – і тоді очевидно, що в усіх цих діях прозирає залізна логіка. Валерій Іванович [Хорошковський] ходить на доповідь до президента через день – і щоразу приносить свідчення особистої лояльності. Кількість ворогів режиму збільшується, а отже, цінність Хорошковського як глави спецслужби зростає... Вектор дій СБУ шокує з погляду методів і з погляду прозахідного політичного курсу останніх років. Але ситуація виглядає зовсім інакше, якщо подивитися на неї з погляду Росії».²⁰

Захід знову став для так званої «СБУ» головним ворогом, тимчасом як будь-яка оперативна діяльність супроти російської аґентури в Україні, несміло розпочата за Віктора Ющенка, була, за всіма ознаками, рішуче припинена. СБУ дала згоду на повернення працівників ФСБ у Крим, де вони начебто мають дбати про безпеку російського Чорноморського флоту. А полковник ФСБ Носков, затриманий 2009 року з групою інших ґебістів при спробі збройного викрадення українського офіцера й вивезення його на допит до Придністров’я, був звільнений без жодного судового рішення – після простої розмови начальника ФСБ Алєксандра Бортнікова з новим керівником СБУ Валерієм Хорошковським.²¹ Зрештою, подальша заміна Валерія Хорошковського  на кар’єрного офіцера КҐБ та колишнього, а можливо, й теперішнього громадянина Росії Ігоря Калініна лише підтверджує підозру щодо відсутності чітких інституційних меж обома організаціями.²²

Після парламентських виборів та переформатування уряду наприкінці 2012 року в СБУ відбулася ще одна заміна – на його чолі став Олександр Якименко, керівник охорони фірми «Лемтpанс» – приватної власності Рината Ахметова та Януковича-молодшого, а ще перед тим, до 1998 року, – офіцер російських збройних сил.²³ Ігор Калінін отримав тим часом посаду президентського радника, що змусило журналістів згадати про ще двох подібних «радників» в оточенні Віктора Януковича. Один із них, Вячеслав Заневський, був керівником його приватної охорони до обрання свого господаря президентом, після чого й надалі виконує цю функцію де-факто, хоча формально числиться позаштатним радником.²⁴ Другий росіянин, Ігор Шувалов, прославився напередодні Помаранчевої революції як творець сумозвісних «темників» та політичних провокацій («політтехнологій»), спрямованих проти Віктора Ющенка. Тепер він формально дораджує керівникові президентської адміністрації Сергієві Льовочкіну, а  фактично керує президентською інформаційною політикою.²⁵

Так чи так, а відчутна ре-каґебізація Служби безпеки України проявляється не лише в тому, що вона стає інструментом авторитарного врядування й політичного тиску, а й у тому, що дедалі помітніше набуває характерного для КҐБ антиукраїнського характеру. Саме українські активісти й організації, особливо на півдні та сході країни, стають основним об’єктом есбеушних переслідувань; і саме в цьому середовищі політична охранка вишукує й фабрикує, за прикладом російських колеґ, усіляких «екстремістів» та «терористів».²⁶

Під цим оглядом показовою є справа проти групи молодих націоналістів, котрі 28 грудня 2010 року відпиляли голову бюстові Iосіфа Сталіна під обкомом Компартії в Запоріжжі. Акція мала суто політичний, протестний характер, самі учасники записали її на відео й виставили в інтернет, і навіть, як пояснив один, відпиляну голову залишили поруч із бюстом, аби ніхто не звинуватив їх у крадіжці металу. Комуністи швидко відновили пам’ятник, проте невдовзі хтось знищив його вибухівкою. Це, власне, й дало підстави для арешту всіх членів організації за звинуваченням у «тероризмі», хоча всі вони мали алібі, а саму вибухівку, на думку експертів, було закладено надто фахово як на молодих аматорів. Зрештою, особливої логіки у повторному знищенні бюсту Сталіна не було (скоріш за все вибух спровокували самі спецслужби); на «співпрацю» зі слідством «терористи» вперто не йшли, попри майже річне ув’язнення й застосовані до них тортури, тож справа про «тероризм» розвалилася. Це проте не завадило суддям дати «злочинцям» по два-три роки тюрми за «пошкодження майна в особливо великих розмірах». Відпиляна голова була оцінена судом у розмірі 106,63 тисяч гривень (10 тис. євро) – саме таку суму, на додачу до ув’язнення, зловмисники зобов’язані відшкодувати обкомові комуністичної партії.

Не вникаючи тут у деталі фарсового процесу, дедалі типовішого, зрештою, для сучасної України, звернемо лише увагу на невідповідність покарання вазі «злочину» (у найгіршому разі суд мусив би обмежитися грошовим стягненням), а також – на визнаний зокрема й самою владою факт, що пошкоджений бюст був і справді встановлений комуністами незаконно, і що саме його існування суперечить указам двох президентів – і Кравчука, і Ющенка – про ліквідацію в Україні пам’ятників тоталітаризму. А головне – і найцікавіше в контексті обговорюваної тут проблематики – це дискурс, яким послуговувалися під час слідства працівники спецлужб.

«У запорізькому СІЗО, – стверджує один з учасників акції Василь Аврамів, – слідчі били і вимагали розмовляти російською, бо вони “нє панімают”. Говорили, що ми, “бандєровци”, повинні дякувати Сталіну, без якого “ви би і нє зналі цивілізації”, “Росія дала вам граніци, а СССР – образованіє” і т.д.».

«Було таке враження, – підтверджує Андрій Стемпіцький, – що їм огидне усе українське – наша мова, наша символіка, наша історія».²⁷

Влітку 2011 СБУ заарештувала іншу групу молодих націоналістів у містечку Васильків на Київщині, з яких теж намагалася зробити небезпечних «терористів», незаконно тримаючи їх в ув’язненні, не допускаючи адвокатів, вдаючись до погроз, знущань і тортур. Оминаючи тут юридичні тонкощі очевидно фіктивної справи, звернемо знову увагу на характерно українофобський дискурс працівників «органів», котрий сутнісно не мінявся – від Дзержинського до Калініна, – оскільки українці (національно свідомі, тобто освічені, але при тому не зрусифіковані) були однаково ворогами що для імперської охранки, що для її пост-імперських спрадкоємців:

«Під час допитів, – стверджує один із васильківських «терористів» Олексій Чернега, – співробітники СБУ постійно висловлювали ностальгійні думки по СРСР, КДБ та часами політичних репресій 30-х років минулого століття, які здійснювали органи НКВС-КДБ. Згідно їхніх слів, в ті часи нас би усіх перестріляли без суду та слідства. Співробітники СБУ, звинувачуючи нас в порушуванні конституційного ладу в Україні, робили відверті заяви, в яких зневажали українську державу та український народ (виказували жаль, що зараз не 1933 рік), а також висловлювали прагнення приєднати Україну до Російської Федерації».²⁸

Беручи до уваги, що подібні погляди притаманні значній, коли не переважній частині чинної влади – від міністра освіти Дмитра Табачника²⁹ до провінційного одеського даїшника, котрий публічно обзиває українську мову «телячьим языком»,³⁰ – ми усвідомимо, що в Україні відбувається той самий, що й у Білорусі, процес утвердження постколоніальних, «креольських» еліт та упокорення ними активнішої, неприборканої частини аборигенного неселення. СБУ відіграє у цій справі ту саму роль, що й ВЧК-НКВД-КҐБ, хоча й послуговується сьогодні дещо іншими методами та дискурсами.

Замість висновків

На відміну від Леоніда Кучми, який здійснював політику маніпулятивного «центризму», що полягала в маневруванні між різними кланами та показній державницькій «миротворчості» – зрівноважуванні інтересів сходу і заходу, совєтофілів і атлантистів, проросійських і українських націонал-радикалів, Віктор Янукович зробив виразну ставку на російськомовний, переважно совєтофільський і досить часто українофобський електорат, однозначно себе ототожнивши – ідеологічно, кадрово та інституційно – з відповідними імперсько-креольськими елітами. Від березня 2010 року його уряд здійснює політику повзучої, проте досить послідовної ресовєтизації та русифікації символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.

З погляду панівної креольської олігархії така політика є по-своєму слушною.³¹ Ці люди навряд чи читали дослідження Стівена Шульмана про кореляцію між українською ідентичністю громадян та їхньою прозахідною, проринковою, продемократичною орієнтацією.³² Проте діють вони цілком відповідно до Шульманових спостережень: всіма доступними засобами намагаються ослабити українську ідентичність – як головну перешкоду їхньому авторитарному врядуванню, і заступити її звичнішою і зручнішою для себе ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною, – різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов’янської ідентичності, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозує американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Справді, оскільки українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, – з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям».³³

В обмеженій часовій перспективі така політика здатна принести президентові та його оточенню певну вигоду, проте у віддаленішому майбутньому може мати принаймні чотири фатальних для держави і нації наслідки. По-перше, вона позбавляє Україну реальних шансів на повноцінну модернізацію й просування у перший світ, – оскільки те й те у специфічних реґіональних умовах є можливим лише на шляху всебічної євроатлантичної інтеґрації, якої без союзу з демократичною частиною суспільства та прийняття демократичних правил гри не осягнути. По-друге, така політика антагонізує значну частину населення й веде до поглиблення наявних мовно-культурних поділів та, у кінцевому підсумку, до розколу країни або її ольстеризції. По-третє, вона унеможливлює використання спецлужб за призначенням – для забезпечення загальнонаціональних інтересів, а не суто корпоративних потреб домінантної групи. І по-четверте, ескалація внутрішнього конфлікту та репресивних дій уряду немунуче веде до «лукашенкізації» режиму, тобто його міжнародної ізоляції й потрапляння під повний контироль Росії, що означає зокрема консервацію і поглиблення всебічної цивілізаційної відсталості.

--------------------------------------------------------------------------------------- 

1.     «Парадоксально, але після “помаранчевої” революції президентові вдалося повернути на керівні посади в деякі спецслужби ряд колишніх співробітників УКДБ – справжніх пристосуванців... Частина з цих нинішніх керівників успішно позиціонували себе як “досвідчені професіонали зовнішньої розвідки колишнього КДБ СРСР”, маючи гарні навички фальсифікату та провокацій, які одержали ще при Союзі. У першу чергу, завдяки боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом” у п’ятому ідеологічному управлінні колишнього КДБ СРСР», – стверджує Ігор Смешко, екс-голова СБУ. (Коментарі, 22.11.2007, http://ua.comments.ua/politics/78139-Smeshko_zafiksuvav_u_SBU_bagato.html).

2.     «Mи маємо на сьогоднішній день правоохоронну систему, яка за своєю філософією абсолютно не відповідає жодним світовим або європейським демократичним стандартам. Вона за своїми функціями, повноваженнями та методами роботи просто відтворює радянську модель. Головне, що було дуже багато спроб косметичного реформування: приймались певні законодавчі акти, змінювалася форма та організаційна структура цих відомств, але не змінювалася їхня внутрішня сутність та спосіб ухвалення рішень, спосіб підготовки кадрів» (Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики, генерал-майор юстиції). «Уточню, що СБУ юридично не стала правонаступницею КДБ, тому що 20 вересня 1991 року була прийнята постанова Верховної Ради про ліквідацію КДБ в УРСР і створення нового органу – Служби безпеки України. Але під виглядом прийняття закону про СБУ були перенесені ті традиції, підходи та принципи щодо збереження певних властивостей, запроваджених ще в радянські часи» (Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, генерал-лейтенант). Цит. за Галина Каплюк, Альона Блохтур, «“Розводящий” для силовиків», Главком, 27.07.2010, http://glavcom.ua/print/articles/1396.html

3.     Юрій Шаповал та Володимир Пристайко, Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934 (Kиїв: Україна, 1996), c. 123.

4.     Там само, с. 149, 135, 132.

5.     Там само, с. 131.

6.     Там само, с. 134.

7.     Один із типових прикладів: Эдуард Бахтигозин, «СБУ на спецзадании», Українська правда, 13.10.2011,  http://www.pravda.com.ua/columns/2011/10/13/6659431/

8.     У вересні 2010 року в розлогому газетному інтерв’ю новопризначений голова СБУ Валерій Хорошковський відверто визнав генеалогічну спорідненість постсовєтських спецлужб із совєтським КҐБ: «Начинать надо со школы – по ней мы ближе к российской ФСБ и КГБ Беларуси. Думаю, меня будут критиковать за эту очевидную правду, но многие наши сотрудники заканчивали специализированные учебные заведения в Москве, Минске, Киеве. Большинство – выпускники одних и тех же учебных центров. Мы похожи в способах оперативной работы, в инструментарии, который имеем, в методах анализа. А у западных спецслужб, как вы понимаете, другая школа». (Kомсомольская правда в Украине, 29.09.2010;  http://kp.ua/daily/290910/245706/)

9.     Николай Мельниченко, “Кто есть кто на диване Кучмы”, Свобода, 14.01.2003, с. 4; http://www.compromat.ru/page_25920.htm http://www.pravda.com.ua/ru/archive/2002/december/1/Melnichenko.shtml/

10.            И.И.Кулага, В.В.Зуeв, Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы (Донецк: Алан, 2000). Цит. за «Справі Яґоди, Берії, Єжова завжди напоготові!» Украина криминальная, 08.04.2003,  http://cripo.com.ua/print.php?sect_id=5&;

11.            Цит. за Ірина Калинець, «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську», Вічна Україна, 15.10.2010,  http://vichna-ukraina.org.ua/index.php?option=com_content&; view=article&id=448:q-q&catid=44:2009-10-21-12-45-24&Itemid=61

12.            Докладніше про це: Микола Рябчук, “Re-KGBization”, Current Politics in Ukraine, 23.09.2010; http://ukraineanalysis.wordpress.com/2010/09/23/re-kgbization/

13.            «Тарасюк: СБУ в репресивності пішла далі за часи Кучми», Українська правда, 26.06.2010; http://www.pravda.com.ua/news/2010/06/26/5175825/;

14.            “Spooked by spooks”, Economist, May 23rd 2010, http://www.economist.com/blogs/easternapproaches/2010/05/ukraine/print

15.            Лана Самохвалова, «СБУ “порадила” історику, який вивчає діяльність УПА, подумати про сім’ю», УНІАН, 9.09.2010;  http://www.unian.net/ukr/news/news-395079.html; Євген Захаров, «Українська справа істориків», 09.09.10;  http://www.khpg.org/index.php?id=1284046707

16.            Катерина Каплюк, «Будні відомства Хорошковського – співбесіди з журналістами», Українська правда, 12.10.2011, http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/12/6660080/

17.            «Весь склад Вченої ради Інституту соціології викликають на допит в СБУ», УНІАН, 14.03.2012, http://www.unian.net/ukr/news/491579-ves-sklad-vchenoji-radi- institutu-sotsiologiji-viklikayut-na-dopit-v-sbu.html

18.            «У квартирі одеського еколога СБУшники шукали екстремістську літературу», Газета по-українськи, 14.05.2012,  http://gazeta.ua/articles/435702; «СБУ зайнялася рухом “Femen”», Українська правда, 23.06.2010,  http://www.pravda.com.ua/news/2010/06/23/5166526/; Yevhen Bustrytsky, “Cooperation of Ukrainian NGOs and the International Renaissance Foundation has caught the interest of the State Security Service (SBU) of Ukraine”, IRF, 7.09.2010, http://www.irf.ua/index.php?view=article&; catid=81%3Anews-irf-en&id=30326%3Acooperation-of-ukrainian-ngos-and-the-international- renaissance-foundation-has-caught-the-interest-of-the-state-security-service-sbu-of-ukraine&tmpl=component&print=1&layout=default&page=&option=com_content&Itemid=43

19.            Konrad Schuller, Die Angst ist zurück, Frankfurter Allgemeine Zeitung, 5.11.2010, http://www.faz.net/s/RubDDDF614E9B1C49B682201320840984FF/ Doc~E78210BC4E1CB4AA084FC4FCBD6DC9E5E~ATpl~ Ecommon~Scontent.html; Олена Перепадя, «Achtung, СБУ, я – німецький шпигун?!», Українська правда, 30.06.2011, http://www.pravda.com.ua/columns/2011/06/30/6342476/;

20.            Юрій Бутусов, «Служба безпеки когось від чогось», Дзеркало тижня, № 34 (814), 18-24 вересня 2010;  http://www.dt.ua/1000/1550/70437/. Див. також «Після приходу Хорошковського СБУ стало ФСБ (у) — Олег Рибачук», Газета по-українськи, 04.11.2011,  http://gazeta.ua/articles/politics/408250.

21.            «Хорошковский отпустил агента ФСБ», Дело, 17.09.2010, http://delo.ua/ukraine/horoshkovskij-otpustil-agenta--144960/

22.            Сергій Лещенко, «"Саша-Стоматолог" бере нову висоту», Українська правда, 3.02.2012; http://www.pravda.com.ua/articles/2012/02/3/6951682/.  Див. також Marcin Wojciechowski, “Tajna historia przejmowania Ukrainy przez Rosję”, Gazeta wyborcza, 01.03.2012, http://wyborcza.pl/1, 75477,11261360,Tajna_historia_przejmowania_Ukrainy_przez_Rosje.html; «"СБУ - філія ФСБ" - громадські організації вимагають відставки Калініна», Газета по-українськи, 27.10.2012,  http://gazeta.ua/articles/politics/463471.

23.            «Новий голова СБУ служив у російській армії і не любить ЗМІ», Українська правда, 10.01.2013, http://www.pravda.com.ua/news/2013/01/10/6981198/. У цій же статті журналісти наводять характерні  записи, зроблені Олександром Якименком на форумі випускників Єйського військового училища у Росії, де він навчався (http://img.pravda.com.ua//files/a/7/a7b425f-2.jpg). Зокрема про свою працю в управлінні Служби безпеки України в Донецькій області він повідомляє колегам наступним чином: «Сейчас в Донецке в КГБ». Інші записи лише підтверджують російсько-совєтську ментальність нового очільника СБУ та його ностальгійне, в дусі Зуєва і Кулаги, ставлення до «славного минулого». На думку Бориса Нємцова, «після того, як українські спецслужби допустили викрадення Леоніда Развозжаєва [російського дисидента, що шукав в Україні політичного притулку], стало очевидно, що Янукович як президент не може забезпечити суверенітету України. Тому, – стверджує Нємцов, – мене анітрохи не дивують призначення нинішні. Янукович зайвий раз доводить, що він не є президентом суверенної країни» (Газета по-українськи, 12.01.2013,  http://gazeta.ua/articles/476667).

24.            Сергій Лещенко, «Секрети на винос?», Українська правда, 6.10.2010, http://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/6/5449514/.

25.            Сергій Лещенко, «Політтехнолог влади», Українська правда, 1.04.2011, http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/1/6073286/.

26.            Володимир Вятрович, «Чекісти знову рулять?» Газета по-українськи, 07.02.2012, http://gazeta.ua/articles/421582

27.            «Справа Сталіна живе»,  http://www.ukrainianvancouver.com/archives/3262

28.            Олексій Чернега, «Як в СБУ з мене робили терориста», Kyiv Post, 1.09.2011; http://www.kyivpost.ua/opinion/op-ed/yak-v-sbu-z-mene-robili-terorista-28433.html

29.            Katya Gorchinskaya, “Tabachnyk's views are dangerous in classroom”, Kyiv Post, 18.03.2010, http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/62058/; Іван Дзюба, «Прокислі “щі” від Табачника», День, 2, 6 & 9.07.2010,  http://www.day.kiev.ua/ua.2010.114

30.            “Odessa Policeman Calls Ukrainian ‘Cow’ Language”, RFERL Newsline, 26.01.2011, http://www.rferl.org/content/ukrainian_language_cow/2288383.html

31.            «За це [за приниження й упослідження українців] їхній електорат їх і любить, – вважає письменник Юрій Андрухович. – За це він пробачить їм будь-яке "покращення життя" і все одно, за будь-яких обставин, за них голосуватиме. Бо вони ж "нагнулі бендєр" – і це найголовніше». («Навіщо Януковичу червоний прапор?» УНІАН, 25.05.2011; http://culture.unian.net/ukr/detail/191527).

32.            Stephen Shulman, “National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine,” Slavic Review, vol. 64, no. 1 (2005).

33.            Alexander Motyl, “Containing the Con”, Kyiv Post, 12.05.2011; http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/66453/

historians.in.ua