Анатолій Салій, кандидат філософських наук, політичний аналітик

Дума про Майдан

На майдані коло церкви

революція іде.

— Хай чабан! — усі гукнули,—

за отамана буде.

Саме ці слова молодого П.Тичини яскраво позначають ситуацію в Україні і в її столиці сьогодні. Але те, що прослідковується у вірші, не помітне на Майдані – впевненість і визначеність. Немає сумніву, що про два останні тижні листопада – грудня 2013 року багато напишуть і ще більше скажуть, але проте, що проґавили Велику Неправду, говоритимуть мало.

Не може не дивувати, що здавалося б, розумні люди водночас втратили пам'ять. І коли В.Янукович з М.Азаровим почали говорити про євроінтеграцію це, чомусь, нікого не здивувало. Усі забули про основу передвиборчої програми нинішнього Президента як лідера проросійської Партії регіонів, про діяльність нинішнього Премєр-міністра, проросійські гасла їх прихильників, ідеї федералізації України і «Росію, як основного стратегічного партнера України». Україна занурилась у солодкий, наркотичний євросон і зробила перший напівкрок у прірву. Чому усі вирішили, що Президент В.Янукович прагне інтегрувати Україну в ЄС? Усе, що він робив за останні десять років цьому протирічило. Як людина, з яскраво вираженим авторитарним синдромом може прагнути демократизувати суспільство, яке вважає своїм феодом?

Солодкі розмови про асоціацію з Європою, які заполонили осінній медійний простір України, почали заміщуватися риторикою незадоволення і відступництва. І важливо тут тільки те, як швидко відбулася ця метаморфоза. Ніхто навіть і не думав нічого пояснювати: Премєр-міністр в один момент взяв і відкрив карти. Просто… Нахабно… Як звик ... Основний удар критики він прийняв на себе. А як ще може вчинити вірний васал щодо свого сюзерена! Звідси почалася детонація суспільного вибуху, а відлік пішов на години.

За чотири дні до Вільнюського саміту стає цілком зрозуміло, що нічого В.Янукович підписувати не збирався і не збирається. Москва не дозволяє! Вона чинить шалений тиск на усі сфери економіки України. А сам український Президент і його уряд, як винуваті кошенята, за щось вибачаються і запобігливо намагаються зазирнути рекетирам Путіна у вічі. При цьому гра постійно ведеться в одні ворота – українські. І ми неначе усі бачимо, що вони вирішують свої Сімейні питання, Україна – це їх приватне підприємство. І на фоні усього цього – ОПОЗИЦІЯ! Порожня і безініціативна. Настільки недалекоглядна, що коли перші хвилі протестувальників заповнюють центр столиці вони ще не знають, що їм робити. Розпач і невпевненість у кожному кроці, кожному слові. Забріхані свободівці, слизький і незрозумілий А.Яценюк і звичайно В.Кличко, який не може визначитись, чим же йому займатись – боксувати, політикувати чи бізнесувати. І це ще тому не зрозуміло, бо хтось жене йому шалені рейтинги, які не відомо куди діваються як тільки пролилася кров.

Не вірю, що цього ніхто не планував. Звичайно, що «об’єднана» опозиція про такий перебіг подій і не думала. Та і як можна думати втрьох одночасно, коли кожен із трійці мріє розірвати побратима на шматки. З дитинства ми знаємо, що триголовий дракон ніколи нічого не вигравав, йому завжди рубали голови по черзі герої з однією, але тверезою головою. І ця твереза голова знала, що робить. Вона їхала на саміт чітко усвідомлюючи, що нічого не підпише. Вона говорила з лідерами країн учасниць ЄС та уся хитрість полягала у намаганні віднайти не слова «ЗА», а аргументи «ПРОТИ». Тому усі вмовляння були марні...

Невже хтось сподівався на інше? Так, молоді люди, які покинули студентські лави і стояли на Майдані чекаючи чуда. Так юдеї колись чекали Мойсея і він до них прийшов. А в українських студентів Мойсея не було. І весь запал попередніх ночей під київським небом почав вщухати. І він би зовсім згас, але його потрібно було не просто загасити, його потрібно було затоптати.

Хоч у чомусь із сусідами росіянами українці вже схожі: одні мають «криваву неділю 9 січня 1905», а ми тепер маємо «Криваву суботу 30 листопада 2013». І ставлячи питання «чому?» нам сьогодні не має потреби шукати тих кому це було вигідно. Мета одна, вона дуже схожа з метою тих, хто розганяв демонстрантів на Болотяній площі у Москві чи лупцював кийками опозицію у центрі Мінська. Та й звинувачувати когось вже пізно. В центрі української столиці ранком 30 листопада 2013 року висадився не десант штурмовиків SA чи Waffen SS. Це були звичайні українські хлопці з Донецька, Сімферополя чи Полтави, які живуть поряд з нами, а може щоранку говорять нам: «Привіт», виходячи/заходячи з/у під’їзд. Тільки тоді світ змінився. І ті хлопці вже ніколи не стануть захисниками, а коли хтось із них при знайомстві обмовиться, що служить в «Беркуті» - йому, мабуть, не подадуть руки. І коли зійшло сонце, то кожен третій на Майдані у той час говорив: «Нас зрадили!». Бо не було поряд з ними ні «святої трійці», ні дозорних біля тих, хто спав. Ніхто про це не думав, Вони не знали, про що думати!

Ранком 30 листопада 2013 року почався інший Майдан. Україна прокинулась інша! Тепер з’явилась мета. Не ілюзорна і далека євроінтеграція, коли один з десяти розуміє, чим відрізняється «членство» від «асоціації», а чітка і освячена кров’ю потреба самоідентифікації. Тепер увесь світ знає, коли товкли протестувальників у Мінську чи Москві вони це проковтнули. Але ми не проковтнули. Відбувся зворотній процес. А той, хто прагнув нап’ясти на себе панцир диктатора змушений визнавати – йому не пощастило з країною! Ця країна лайно не ковтає!

3 грудня 2013 року