Ї:
дискусія |
Ї:
дискусія |
 www.ji-magazine.lviv.ua Славомір СєраковскіНе понукаймо українців до розквитуваньЄдина спільна позиція,
яка стосується цілого польського політичного класу – це ангажування на користь
незалежності України. Такої згоди парадоксально не має вже в квестії незалежності самої Польщі, тим більш тому тішить,
що так дуже залежить нам на східному сусідові. До нудоти нагадуймо собі за Ґейдройцем, що не буде самостійної Польщі без самостійної
України. І додаймо - не буде демократичної Росії без європейської України.
Можливість підпорядкування України завжди підкріпляє в Росії великодержавні
тенденції і обмежує шанси демократизації. Геополітика в даному випадку не
протиставляється політичному реалізмові і моральності. Отже, лише б не
справдилося футбольне прислів'я, що невикористані ситуації мстять, як на
Україні Януковича, як і на Європейському союзі, який навіть перед економічною
кризою, паралізуючою інтеграцію, проявляла слабку зацікавленість нашим східним
сусідом. Є такі, котрі вважають,
що навіть моральність можна політично капіталізувати. І людську кривду також.
Не тому, щоб були садистами, але тому, що хочуть бути реалістами, яких перша
заповідь звучить: "всі так роблять, тому роби і ти". Якщо навіть Ізраїль
вміє обіграти для свого інтересу трагедію єврейського народу, то тим більш
Польща не повинна необачно резиґнувати із спільного
трактування історії і політики. На щастя, у випадку Польщі і України
навіть політичний реаліст собі легко пояснить, чому слід повести себе попросту
добре. Декаду тому з нагоди
60-ї річниці злочину на Волині описав був я на шпальтах
"Газети" ("Хочемо іншої історії") дві школи в польській
історіографії польсько-українських взаємин. Одну, яка шукає історичної правди конфронтаційно, пропонуючи українцям замість запрошення до
розмови односторонній ультиматум. І другу, зосереджену на тяжкій роботі
історика, результати якої продискутовуються з
українськими істориками, без емоції підписуючи наприкінці протокол
розбіжностей. Не приховаючи секундування
другій з описаних шкіл, констатував із жалем, що незважаючи на всі відмінності
обидва підходи замикають суспільну пам'ять в національному поділі. І
національний поділ є адже цим першим імпульсом, котрий вкінці відправляє жертв
на тамтой світ в таких злочинах як волинська. Декаду тому можна було з
більшою надією дивитися на можливості постання європейської публічної
сфери. Ще не занапащено спільної конституції в Європейській Унії. Замість
страху перед її розпадом і ренаціоналізацією запущено уяву, питаючи в
безкінечних дискусіях, як далеко можна втекти від найчорніших сторінок
національних історій в якомусь спільному наднаціональному проекті. Залишаючи з
природи речей на стороні мрії про пересягнення
національної перспективи, все ж можна угледіти декілька засновків, з якими
важко погодитися мені навіть з найбільш освіченими польськими істориками. По-перше, відвертає мене
фетиш порівняння злочину. Математика жертв це морально підозріле ремесло. Коли
читаю, що "не можна ставити знаку рівності...", будиться
в мені спротив. Польські жертви – це в переконливій мірі цивільні, в тому діти,
жінки, старушки, що уневажнює голоси деяких
українських істориків, що це була сутичка збройних сил або зрозуміла реакція на
політику II Речіпосполитої. Але якщо у відплату гине
українська дитина, то не має значення, хто був перший, а хто реагував. По-друге, я не називав
би українських злочинів терміном "геноцид". Схиляюся тут до
аргументації соціолога Лєха Ніяковського,
автора книжки "Насолода помсти", який нагадує, що у геноциді
винуватцям не йдеться про територію, багатства або владу - тільки про загибель,
цілковиту або часткову, обраної категорії людей. Якби бандерівцям ходило про
геноцид, за кожним разом протидіяли б втечам поляків. Замість збуджувати страх,
приховували б перед населенням наміри винищення максимального числа поляків. А
їх метою не був би успіх в передбачуваному плебісциті після закінчення війни,
але просто загин польського народу. По-третє, я вважаю, що
не варто закидати українцям нестачу відповідного ангажування в усвідомленні
власної вини. Я не знаю, звідки історики беруть масштаб "математики
провин", також не знаю, чим керуються при оцінці динаміки розквитань. Цікаво, що так багато
енергії вкладено в понятійні суперечки стосовно того, чим по суті були злочини
на Волині. А до сих пір не ревізовано словника, описуючого історію І і II Речіпосполитої, які в польсько-українському вимірі були
просто окупаціями. Так, так,
Польща була державою-загарбником. Хто в Польщі свідомий цього? І чи хтось
думає про вибачення? Видно, кожне суспільство має свій ритм, отже не займаймося
вимаганням вибачень або понукання українців до розквитувань
власних провин, бо це не є ані добрим, ані ефективним.
|