www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Шелухін

Європа осмислює власне майбутнє. І слід зазначити, робить це досить елегантно. 26 квітня 2013 р. – один із найпрестижніших вищих навчальних закладів Бельгії та Європи – Льовенський католицький університет став місцем, де відбувалося обговорення кризи європейської інтеграції. Свою лекцію «Демократія, солідарність та європейська криза», прочитав всесвітньо відомий німецький філософ і соціолог Юрґен Габермас, який попри широту власних зацікавлень, неодноразово звертається і до проблематики інтеграції модерних суспільств. Про масштаби інтелектуального впливу Ю. Габермаса, свідчать хоча би 3-є місце серед двадцятки найбільш цитованих соціальних науковців світу та статус дослідника про якого написаного більше 4800 статей і книг різними мовами.

Симптоми фіксувалися давно: це й провал європейської конституції, і фінансова криза, що виявила всю завуальовану нерівномірність розвитку різних європейських держав. Отож, у грудні минулого 2012 р., керівництво Євросоюзу запропонувало концепцію із короткостроковими та довгостроковими реформами, на осмисленні якої не в останню чергу зупинився і відомий мислитель. Відбувалося все це далеко від України і без прямих відсилань до неї, але проблематизація європейського шляху самими європейцями – вказівка на потребу ґрунтовної рефлексії з приводу наших власних перспектив та орієнтирів. Якою буде Європа? Чи наш образ цієї єдності збігатиметься з тим, що сама Європа планує відносно власного майбутнього? Те, що до дискусій, окрім єврочиновників долучилися філософи, з одного боку надихає, а з іншого – насторожує. Тим не менше, складно заперечити, що як би ми не ставилися до тих чи інших аргументів, сам формат розширення дискусії, включенням до неї не лише чиновників, від яких фактично залежить реалізація певного рішення, але й інтелектуалів, є добрим механізмом змінити фокус розгляду нашого власного стану.      

Технократична дилема та солідарність як альтернатива

Свій виступ Ю. Габермас побудував навколо трьох базових проблем: «технократичної дилеми» у функціонуванні структур сучасного Європейського Союзу, можливим альтернативним крокам та проблемі солідарності як важливої сутності цієї альтернативи.

Євросоюз створювався, на думку Ю. Габермаса, більшою мірою як вибір еліт при пасивній згоді народів Європи, яка легітимно підтверджувалася по мірі реальних успіхів самої інтеграції, насамперед, у сфері економічних відносин. Так було, принаймні, до останньої фінансової кризи, коли в самих державах-членах посилився євроскептицизм. Європейську політику затьмарили дебати переважно чисто економічного характеру, насамперед, про майбутнє єврозони та євро як валюти. Економічні негаразди не лише розкрили наявність центру та периферії в самому Євросоюзі, але й сформували загрозу ринково відповідної демократії, де економічна доцільність може взяти гору над принципами демократичної політичної організації, яку Ю. Габермас критикував ще раніше по відношенню до подвійних стандартів (йшлося про німецько-російські відносини).

Самі інститути, на яких базується європейська інтеграція, звісно, виходять далеко за межі економічної сфери, європейський Центробанк, Європейський Суд, Єврокомісія – їхні впливи дедалі інтенсивніше проникають у повсякденне життя громадян різних держав, але по суті вони вкрай слабко підконтрольні впливу самих цих громадян. Це й складає ту «технократичну дилему», що на ній наголошує Ю. Габермас, і яка загострюється у зв’язку із останньою програмою реформ Євросоюзу, що дедалі посилюватиме його елітистську сутність і віддалятиме громадськість від прийняття життєво важливих рішень для об’єднаної Європи, коли в багатьох формуватиметься далеко не позбавлена підстав думка, що важливі рішення для їхнього життя та їхніх країн схвалюються зовсім не в самих цих країнах. «Відстрочка демократії» через акцент на діяльність висококваліфікованих бюрократів, може мати небезпечні наслідки для самої інтеграції та довіри до базових європейських інститутів. Цю елітистську технократію, Ю. Габермас пояснює як через позицію керівництва Євросоюзу, так і впливу ринку.

Практичний розкол у базових пріоритетах європейської політики, проходить між необхідністю збереження євро та потребою в політичних кроках задля більш тісної інтеграції. По суті, йдеться про домінантну сферу інтересів, вибір яких може суттєво трансформувати в майбутньому образ Євросоюзу: між економічною доцільністю та політичним проектом.

Альтернативний шлях полягає в необхідності, на думку Ю. Габермаса, трансформувати економічний союз у політичний із розширенням участі громадян держав-членів у прийнятті ключових рішень та впливі на базові владні структури Євросоюзу. З одного боку, це має зменшити гостроту розриву між елітами та громадянами європейських держав, але з іншого – потребуватиме кроків у відповідь, а саме – готовності делегувати частину суверенних прав нації-держави до спільних європейських структур. У випадку успіху проекту, як він описаний в якості ідеального типу, ерозії національної держави не буде, але все ж не вона єдина претендуватиме на репрезентацію власних громадянських суспільств і статус виключного суб’єкта міжнародної політики. Хоча за нею лишиться остаточне гарантування громадянських свобод та адміністративні функції на локальному рівні. Це не конфедерація, але й не федерація, мова має йти про новий тип наднаціональної демократії, що базується на солідарності.   

Реалізація подібної альтернативи навряд чи може диктуватися лише економічною доцільністю, але необхідністю політичної волі й воля ця, на думку Ю. Габермаса, має бути продемонстрована найвпливовішими членами Євросоюзу, насамперед, Німеччиною, котра «тримає ключі до долі Європейського Союзу», - резюмує він, як справжній німець.

Говорячи про солідарність, соціолог намагається одразу поставити цю проблему на прагматичний ґрунт, проводячи концептуальний аналіз самого поняття як в історичній ретроспективі, так і в політичній перспективі. Ідея солідарності не настільки стара, як може здатися й формувалася в секуляризованому просторі уявлень про «братерство» - старе релігійне гасло, який додавав певності вірянам із локальних об’єднань у належності до універсальної релігійної спільноти. Ще в першій половині ХІХ ст., «братерство» та «солідарність» часом вживалися синонімічно, тоді як досвід соціальних потрясінь, розвитку робітничих й інших суспільних рухів остаточно їх розвів та секуляризував. Заклики до солідарності, народившись, насамперед, у класовому протистоянні ХІХ ст., поступово, з розвитком різних типів соціальної організації та активності, інституціоналізувалися в демократичній національній державі, як механізм співіснування різних інтересів та потенційної кооперації. Водночас, те що сучасні національні держави мають рахуватися із масштабами економічної глобалізації, впливи якої пронизують їхні кордони й посилюють ресурсні взаємозалежності, і складає передумови до глобалізації самої солідарності.  

Солідарність – не синонім «справедливості» в моральному чи юридичному сенсах, це впевненість у взаємності дій із плином часу. Взаємність попри подібність, не та, яка вийшла з дополітичних спільнот кшталту сім’ї, оскільки вона в своїй суті політична, спирається на політичні структури та модерні інститути. Моральність лише в одному зі своїх вимірів подібна до солідарності, але не тотожна їй, оскільки остання значно більше потребує організації формального та штучного юридичного порядку. Не в останню чергу це й призводить до деякої нестійкості солідарності, потреби її постійної артикуляції, навіть пошуку.   

Наднаціональна демократія та закриття Європи?   

Ще не встиг Ю. Габермас вийти до кафедри, аби почати читати лекцію, як у своєму вступному слові з ним вже дебатував Президент Європейської Ради Герман ван Ромпей. Наголошуючи на складності стану відносин у сучасній Європі, складністю самих європейців. Проблеми, які виникають у зв’язку із цим, на його думку, не лише проблеми інститутів, але й ідентичностей. Разом з тим, спостерігається «європеїзація національної політики» замість «націоналізації» європейської, отже Г. ван Ромпей – зі сторони елегантно критикованого Ю. Габермасом керівництва Євросоюзу, висловив віру в те, що Європа – це «рішення», а не «проблема».

Очевидно, в необхідності європеїзації національної політики, принаймні в певних тезах, Ю. Габермас та Г. ван Ромпей – зійшлися. Перший, говорячи про вирішальну роль Німеччини в пошуках нових основ для легітимності євроінтеграції та солідарності, виходив із протиставлення німецького національного досвіду кінця ХІХ – поч.. ХХ ст., коли прагнення до гегемонії спровокувало появу зовсім інших механізмів врегулювання складнощів міжнародної політики. Тому на цей раз Ю. Габермас наполягав, що в інтересах самої Німеччини як найшвидше збагнути ті довгострокові вигоди, які можуть бути досягнуті поглибленням інтеграції при короткострокових незгодах. Відмежовуючись від прагнення «німецької» Європи, він оцінює успіхи повоєнної модернізації Німеччини не просто «відбудовою», а через прив’язку Німеччини до загальноєвропейського контексту, своєрідною перебудовою.  

Якщо попередньо резюмувати, то переосмислення кризових виявів інтеграційних процесів у Європі, Ю. Габермас пов’язує із характером та формою самої інтеграції. Це ніби за замовчуванням передбачає перегляд нині існуючого формату зв’язків. І це цілком не залежить від того, який проект буде покладений в основу реформування Євросоюзу –від інтелектуалів та громадськості з акцентом на демократії чи від євробюрократів з акцентом на високу кваліфікацію «обраних». Євросоюз став на шлях переосмислення вже існуючої системи зв’язків та взаємних залежностей, що може означати зниження інтересу до подальшого розширення, принаймні в найближчі роки. Зрештою, вступ нових держав за відсутності чіткої стратегії у Євросоюзу, навряд чи буде вигідний і для самих «новоприбулих», на яких кластимуть провину в усіх негараздах та потребі «тягти» чергових невдах.

Запастися солідарністю. Український вимір проблеми  

Ю. Габермас потрапив у лабети власних протиставлень, коли апелював до Німеччини як одного з найбільш впливових членів Євросоюзу, ніби покладаючи надії на своєрідного «освіченого тирана», який здатен подати приклад. Ідея, що імпліцитно входить в конфлікт із прагненням демократизувати структури Євросоюзу. Зрештою, з концептуального аналізу реформ випали євробюрократи, які набувають ознак транснаціонального класу з власними інтересами й ресурсами для їх реалізації. Питань та нюансів забагато, але якщо спробувати це систематизувати для України, то виявиться, що виражена тенденція до «закриття Європи» – лише верхівка айсбергу.

По-перше, стає більш зрозумілим, що брак демократії – це не специфічно українська проблема, вона характерна для всього європейського простору, лише на Заході наявна не в таких потворних посттоталітарних формах. До того ж ідея демократичної участі в основі своїй спирається на спадок Просвітництва з вірою в те, що людина здатна раціонально та відповідально приймати рішення й делегувати владу. Теза особливо неоднозначна, коли згадати, що нинішня влада, з якою почалося згортання демократичних змін в Україні, сама утвердилася не без використання демократичних інститутів.

По-друге, не поставлена крапка в національно-державному проекті України, становленні стійкої української політичної нації, що актуалізує проблему готовності ділитися суверенітетом із ще ненародженим гігантом (чи лише політичним пшиком?!) – пореформеним Євросоюзом.

По-третє – останнє, але не за значущістю – проблема солідарності та браку як стабільних інститутів так і формально-легального порядку, підкріпленого дієвими юридичними нормами. Коли ХІХ ст. в Західній Європі складало основи для всіх тих процесів, які описує Ю. Габермас, значна частина України була доволі відсталою імперською провінцією, а по поразці національно-визвольної революції 1917-1921 р. р., солідарність лишаючись у гаслах, була замінена атомізацією і тотальним контролем. Та й мораллю дополітичних спільнот, Україна навряд чи може особливо похвалитися, маючи гібридну ситуацію, коли соціальний капітал – мережі, зв’язки та довіра у вузьких групах конвертується у політичну боротьбу й, зрештою, призводячи до тотальної корупції на всіх рівнях управління. Термін «сім’я» - вжитий до політичних реалій України, викликає жах і огиду в громадян, які не втратили надію на добропорядність.

Розрив між громадськістю та елітами, що їх констатує для Євросоюзу Ю. Габермас, в Україні може мати подвійну гостроту – за барком впливових структур громадянського суспільства, що можуть корегувати політичні рішення, владні групи, які все ж можуть погодитися на європейський вибір в силу різних причин, матимуть змогу перекласти чимало проблем пов’язаних із інтеграцією на громадян, що лише поглиблюватиме культурне неприйняття Європи. Подібну загальну загрозу не слід ігнорувати, хоча вона й не знайшла обґрунтування у самого Ю. Габермаса. Проект Європи – це також і культурний проект, це культурний вибір, насамперед для країн, які тривалий час були відрізані від прямих контактів з Європою. Потреба в солідарності, як і потреба в легальному порядку і розвиненому громадянському суспільстві, пов’язані з культурним усвідомленням цих явищ як цінностей.       

Дебати на роздоріжжі

Звісно, не слід стверджувати, що окреслена Ю. Габермасом перспектива однозначно ляже в основу довгострокових реформ у Євросоюзі. Так само, як не варто заперечувати того, що проекти можуть в різних варіантах перетинатися й доповнювати один одного. Слід відмовитися від ілюзій, але не надії. Європа – це проект, так само як і Україна – не поставлена крапка, а відкритість змінам і майбутньому, а чи ці проекти перетнуться залежить від тих виборів, які зробить громадянське суспільство в найближчі роки. Яким би не було майбутнє Євросоюзу, із домінантною економічного чи політичного співробітництва чи їх поєднання, для України європейський вибір може бути культурним конструюванням альтернативи власному стану посттоталітарної (чи «м’якої» авторитарної) політичної організації. Можливо, висунута на роздоріжжя Європа потребуватиме погляду зі сторони?! Тоді проекти перетнуться.