www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Сігов

За останні 10 днів мені безліч разів доводилося відповідати своїм російським і західним друзям на запитання: що відбувається в Києві? Нескладно зрозуміти, що інтонація моєї відповіді поступово змінювалася, безпосередньо залежачи від подій, що розвиваються на вулицях столиці. Але важливо інше: сенс моїх слів залишився незмінним, більше того, поступово став більш предметним. Київ, а разом з ним і вся Україна, стали свідками дивного і, чого вже там лукавити, несподіваного факту: українці раптом зважилися продемонструвати, що їм не чуже поняття громадянського суспільства. Так, незрілого. Так, ледь окресленого яке ризикує розчинитися в колективному несвідомому протестувальників. Але все ж таки мова йде про суспільство, і при тому громадянське. До такої сильної тези виявилася не готова не тільки влада, але й опозиція. Мантра, що стала своєрідним імперативом української публічності: «Де два українці, там три гетьмани», - раптово стала вододілом між позицією політичної верхівки і громадянською позицією українців. Характерним у цьому сенсі є непорозуміння, що виникло між лідерами опозиції і людьми, що вийшли 24 листопада на марш у центрі міста. Люди свідомо відмовлялися йти під партійною символікою, віддаючи перевагу прапорам України і Євросоюзу. Меседж 60 тисячного зібрання протестуючих звучав вкрай просто: Гарант Конституції, вступивши в переговори з підписання Договору про асоціацію з Євросоюзом, зобов'язаний залишити на документі свій автограф, тим самим висловивши волю населення. Коли ж у ту саму неділю 24 листопада з трибуни почали звучати слова опозиції з вимогами відставки президента та уряду, люди резонно дивувалися: а як можна одночасно скандувати і «Янукович, підпиши» і «Янукович, йди геть».

У цьому, як мені здається, головна відмінність сьогоднішніх демонстрацій і демонстрацій 2004 року. Люди стоять за свої права, і це свідома позиція громадян, що не шукають втілення своїх сподівань у фігурі якогось політичного лідера, якому все пробачать і від якого нічого не вимагатимуть, як тільки він всівся на трон влади. Багато українців готові терпіти, брати на себе відповідальність за події в країні, але також вони вимагають чітких дій від політиків. Тим дивніше спостерігати такий масштаб невдоволення, оскільки люди, що вийшли на вулиці, в більшості своїй аполітичні, більше того - багатьом з них не чужий здоровий скепсис в тому, що стосується відносин України і Європейського союзу.

Демонстрація на Майдані, а також на інших площах країни стала важливим сигналом з двох причин: з одного боку, українці зуміли таким чином продемонструвати всьому світу, що думка редакції-народу не завжди збігається з позицією автора-президента, з іншого боку, люди в різних куточках України побачили мирні, такі, що викликають довіру обличчя своїх співгромадян, які точно так само небайдуже ставляться до завтрашнього дня країни. Другий пункт став своєрідним позитивним сигналом: ми тут, один одного бачимо і розуміємо, і постараємося це розуміння висловити на президентських виборах 2015 року. Як мені здається, саме цього злякалася влада: бо легко продемонструвати жителям східних регіонів, що їм не по дорозі з такими лідерами, як націоналіст Тягнибок, лідер партії Тимошенко Яценюк або «німець» Кличко, але набагато складніше переконати знову довіритися Януковичу в ситуації, коли народ готовий консолідуватися без політичних кліше. Не секрет, що підтримка Януковича в його базових областях постійно падає. Ба, більше того, він, як перший лідер, який би зважився говорити російською і при цьому орієнтувався б на західні цінності, мав би всі шанси заручитися підтримкою більшості жителів південного сходу.

Саміт у Вільнюсі був Україною успішно провалений, мета протестуючих не була досягнута, і вже наступного дня заклики продовжувати демонстрації виглядали скоріше пародією на вираження громадянської позиції. Безперервно чекати президентських виборів 2015 року на Майдані не могли дозволити собі навіть найвідважніші студенти та гарячі революціонери. Залишалося всього пару кроків до того, щоб історія про всеукраїнське невдоволення стихла як мінімум на півтора року. Тим більше дико і абсурдно виглядає трагедія, що розігралася в ніч з суботи на неділю. Навіщо знадобилася «кривава» ялинка на Майдані, кому спало на думку віддати наказ про побиття мирного населення, серед якого знайшлося місце кореспонденту Reuters, польському бізнесменові і багатьом іншим? У пошуку відповідей на ці цілком конкретні запитання не варто випускати з уваги більш фундаментальну річ: очевидно, що провладною верхівкою опанував дикий страх перед невідомим, а саме – перед тим, що люди здатні терпляче заглядати в майбутнє, тим самим розширючи закостенілі обрії свідомості. Виявляється, людина здатна не вимагати всього і зараз, але відстоювати майбутнє своєї країни, здатна наполегливо працювати заради майбутніх поколінь, заради ідеї блага, яке вона сама, швидше за все, ніколи не побачить. Те, про що мовчить опозиція, відкрито озвучують громадянські активісти: у разі вибору західного вектора умови життя погіршаться на довгі роки. Але шанс змінити майбутнє країни на наших очах перестає бути романтичної картинкою і втілюється в конкретних діях мирно налаштованих людей.

Така незбагненна логіка надії вселяє страх, буквально підриває мізки людей, які дорвалися до влади і які звикли до невпинній «покращення» своїх потреб.

Як же хочеться вірити, що цей страх не переросте в бійню мирного і все ще усміхненого населення.